i will always protect you.
вишняВесна. Яскрава пора для знайомства з людьми або навіть для пошуку стосунків. Хьонджін сидів на лавочці в парку і гортав стрічку новин. Багато людей проходило повз, у кожного були свої справи, і на Хьонджіна ніхто не звертав уваги. Яскраве сонце світило прямо в обличчя, змушуючи примружувати очі, щоб побачити хоч щось. Але все ж Хьонджін любив весну... до одного випадку.
Хтось позаду обережно торкнувся його плеча. Хьонджін злякався і збентежено повернувся. Позаду стояв гарний хлопець у короткій вітровці з якимось дивним принтом, кутики його губ повільно піднялися. Між ними повисла коротка тиша, яку порушив сам Хьонджін:
- Ви хто? І чому торкаєтесь мене? - запитав він.
- Я б хотів познайомитись із вами. Ви не проти? - запитав хлопець і цього разу посміхнувся ширше. Ця посмішка відразу здалася Хьонджіну дивною, але, змусивши своє серце заспокоїтись, він повільно кивнув. - Мене звуть Мін Су, а вас як?
- Мене - Хьонджін, приємно познайомитись, - сказав він і повільно простягнув руку. Хлопець вмить вхопив її і стиснув трохи сильніше, ніж зазвичай. - Розповісте трохи більше про себе?
- Чому б і ні, пройдемось парком? - запитав Мін Су, на що Хьонджін повільно кивнув.
Його серце швидко билося в такому ритмі, якого він ніколи раніше не відчував. Ця посмішка, цей потиск руки вже були першими дзвіночками тривоги, але Хьонджін намагався заспокоїти себе. Вони повільно йшли парком, Мін Су розповідав, що має власний бізнес, що його компанія дуже популярна по всій Кореї. На запитання про бізнес Хьонджін почув, що це звичайний бренд одягу, який той продає всюди. Мін Су розповідав, що давно шукає стосунків, але йому ніхто не підходить: то характер не такий, то поводяться безглуздо, то просто не склалося. Хьонджін уважно слухав, йому було цікаво, але водночас і тривожно.
- Можливо, по стаканчику кави? - запитав Мін Су, поглянувши на кав’ярню поруч. - Яку любите?
- Не думаю, що це доречно, - сказав Хьонджін, але, побачивши, як змінилося обличчя хлопця, додав: - Я люблю каву з сиропом стиглої вишні, буду вдячний.
На обличчі Мін Су знову з’явилася посмішка. Він зайшов до кав’ярню, а Хьонджін швидко дістав телефон. Серед контактів він знайшов «Хо-я». Це був його найкращий друг дитинства, вони завжди були нерозлучні. Мінхо захищав його в будь-яких ситуаціях, хоча сам Хьонджін дуже рідко звертався по допомогу, бо вважав це тягарем. Вперше його палець застиг на кнопці «написати». Він повільно набрав повідомлення: «Допоможи мені». Всього два слова, які, як думав Хьонджін, врятують його. Але щойно він хотів відправити, як до нього підійшов Мін Су з двома стаканчиками кави.
- Вибач, трохи затримався, там черга була, - сказав він, але, побачивши, як тремтять руки хлопця, додав: - Комусь пишете?
- А, ні, - відмахнувся Хьонджін та сховав телефон. - Я годинник дивився, а то мені скоро на роботу.
- Зрозуміло, - він посміхнувся. - Ким працюєте?
- Я працюю в маленькій кондитерській неподалік звідси, - відповів Хьонджін і відразу ж пошкодував.
Мін Су кивнув та простягнув йому стаканчик кави. Хьонджін повільно взяв його і натягнуто посміхнувся. Вони пішли далі парком. Мін Су багато про себе розповідав, але здавалося, що якось поверхнево. Казав, що йому 30 років, живе в невеликому будинку і має собаку - вівчарку, якщо точніше. Хьонджін же не розповідав про себе майже нічого, тільки згадав, що йому 28 років. Телефон завібрував у кишені джинсів. Хьонджіну стало зовсім млосно, але він повільно дістав мобільний. На екрані висвітилося повідомлення від невідомого номера.
- Це мій номер, я б хотів сходити з вами на побачення, ви здаєтеся доволі цікавим, - сказав Мін Су та знову посміхнувся. Хьонджін здивовано подивився на нього. - Хочете запитати, звідки номер знайшов? Та це було легко і не так важливо.
Тривожний дзвіночок під номером три. Дуже швидко знайшов його номер, хоча сам Хьонджін його не давав. Вирішивши не звертати уваги на це, він сказав Мін Су, що йому пора на роботу. Той кивнув, і Хьонджін рушив до кондитерської.
Його робота не була важкою. Він любив свою справу. Йому подобалось готувати маленькі тортики і прикрашати їх чимось особливим. Інші казали, що ця робота неприбуткова, але Хьонджін працював там не через гроші - це було його мрією дитинства. Він хотів відкрити власну маленьку кондитерську, але життя склалося так, що завжди не вистачало коштів, тому Хьонджін працював тут на пів ставки. Основна його робота - праця в офісі, де кожного тижня він подавав звіти до бухгалтерії. Начальник завжди був ним задоволений, тому дозволяв іти з роботи раніше для підробітку в кондитерській.
Телефон знову і знову вібрував, відволікаючи від справи. Хьонджін зняв одноразову рукавичку і взяв телефон у руку. На екрані висвітилося багато повідомлень від Мін Су: «Як робота?» «Я вже скучив за тобою, хочу прогулятись з тобою знову». «Ти здаєшся відкритим і доволі комунікабельним, я таких люблю».
І ще багато схожих за сенсом повідомлень. Хьонджіну стало страшно, тому, скопіювавши текст, він переслав його своєму другу - Мінхо. За секунду він отримав відповідь: «Тримайся подалі, він здається дуже дивним. Відчуття, що в нього з головою трохи не все гаразд. Ти вибач, звісно, але це моя думка».
Вперше в житті Хьонджін був абсолютно згоден із ним. Але хіба нові знайомства - це погано? Мін Су на перший погляд здавався доволі цікавою людиною, мав багато хобі та легко підтримував розмову. Але це ж тільки перша зустріч, тому Хьонджін відкинув погані думки. Залишивши повідомлення Мін Су без відповіді, він продовжив працювати. Клієнтів було доволі багато, що здавалося дивним. Хьонджін намагався зробити все на вищому рівні, тому, навіть не оглядаючись на телефон, спокійно закінчив зміну.
На годиннику була 22:00. Хьонджін озирнувся і побачив, як сильно вже стемніло. Його зміна зазвичай закінчувалася о 21:00, але сьогодні все затягнулося, що починало лякати. Телефон знову завібрував, на екрані висвітилося повідомлення від Мін Су: «Я біля кондитерської, може, забрати тебе? Вже доволі пізно».
- Звідки він знає, в якій кондитерській я працюю? - прошепотів сам собі Хьонджін, знімаючи фартух.
Він вирішив не відповідати на повідомлення. Замість цього попросив Мінхо забрати його, на що той залюбки погодився. Хьонджін сів на стільчик та чекав на нього, виглядаючи у вікно. Телефон знову завібрував, через що тіло Хьонджіна здригнулося, але на екрані лише висвітилося повідомлення від друга, що він приїхав. Взявши вітровку, хлопець вийшов з кондитерської та зачинив її. Оглянувшись, він побачив Мінхо, який стояв поруч зі своїм мотоциклом.
На душі відразу стало спокійніше. Він рушив до нього. На обличчі Мінхо з’явилася посмішка, щойно він побачив Хьонджіна. Зі сторони той намагався виглядати спокійним, але хода відразу видавала страх: коли Хьонджін панікував, його ноги підкошувалися, і він спотикався ледь не об усе підряд. Посмішка з обличчя Мінхо повільно сповзла, коли він помітив за кущами силует невідомого хлопця, який пильно стежив за тим, як Хьонджін іде до нього. Вхопивши телефон, Мінхо хотів увімкнути камеру, щоб потім звернутися до поліції, але силует за секунду зник.
- Щось сталося? - запитав Хьонджін, обійнявши його. - Я такий радий, що ти приїхав по мене. Я вже думав, що вмру від страху. Якийсь божевільний після знайомства став переслідувати мене, надсилає купу повідомлень, аж моторошно.
- Розумію, але ти ж пам’ятаєш, що я поруч? - запитав Мінхо. - Не бійся мені писати, я захищу тебе в будь-який момент.
Він взяв шолом і одягнув його на голову Хьонджіна, міцно застібнувши. Дивлячись на цього тендітного хлопця, Мінхо відчував, як його серце б'ється нерівномірно, а щоки червоніють. На запитання, що сталося, він просто відмахнувся, мовляв, на вулиці трохи прохолодно. Почуття до Хьонджіна в нього з’явилися давно, напевне, з моменту, як вони познайомилися. Але Мінхо знав, що той бачить у ньому тільки друга, тому обрав грати цю роль, аби просто бути поруч.
Мінхо сів на мотоцикл і кивнув Хьонджіну сідати теж. Сам Хьонджін не довіряв мотоциклам, бо дуже боявся їх через новини про аварії в інтернеті. Але зараз небезпечніше було залишатися самому, тому, зібравши волю в кулак, він сів позаду й міцно обійняв Мінхо. Тіло водія ніби пробило струмом від цієї дії.
- Нічого, що ти без шолома? - запитав Хьонджін.
- Головне, що ти в безпеці, - коротко відповів Мінхо і рушив з місця.
Погода Сеула була доволі мінливою. Спочатку йшов дрібний дощ, а за секунду все змінювалося на яскраве, палюче сонце. Хьонджіну не подобалися такі примхи природи, але все ж пора наближалася до літа, тому час звикати. Поки вони їхали, його телефон не переставав вібрувати. Від кожного сповіщення серце стискалося. Вони познайомилися лише кілька годин тому, а його тіло вже так хворобливо реагувало.
Мотоцикл різко зупинився, ніби вибиваючи Хьонджіна з думок. Мінхо посміхнувся своєю фірмовою «котячою» посмішкою і зліз із байка. Він постійно так зупинявся, щоб розіграти Хьонджіна, за що зазвичай отримував на горіхи, але не сьогодні. Хьонджін сидів на сидінні й тремтячими руками намагався дістати телефон із кишені. На екрані висвітилося багато повідомлень від Мін Су, які хлопець не міг читати без сліз: «[Фото]» «Твій хлопець? Забавний, побачив мене в кущах перший». «Я думав, що ти мене побачиш, а не він. Хотів зробити тобі подарунок, а ти поїхав з ним! З ним! Та що він має взагалі, окрім свого нікчемного байка?» «Давай зустрінемось! Я вже не прошу, а наполягаю».
Мінхо вихопив телефон та швидко прочитав усе. Він підійшов та міцно обійняв друга. Хьонджін вперше дав волю сльозам, тому, вхопившись за курточку Мінхо, розридався. Йому справді було страшно. Він боявся залишитися сам, але Мінхо не міг побути з ним, бо мав нічну зміну. Діставши з кишені маленький розкладний ніж, Мінхо простягнув його Хьонджіну. Той здивовано поглянув на зброю, але обличчя Лі здавалося таким самим спокійним, як і завжди.
- Для чого? - прошепотів він. - Ніхто не знає, що цей мудак витворить, це для твоєї ж безпеки, - сказав Мінхо та вклав ніж у долоню Хьонджіна. - Бери, кажу. Я вночі не зможу бути поруч із тобою, ти ж знаєш.
- Я… я не зможу, - зі сльозами на очах повторював Хьонджін.
- Якщо хочеш жити, то зможеш, - спокійно відповів Мінхо. Поглянувши на байк, він додав: - Я залишу його сьогодні на ніч тобі біля під'їзду, гаразд? - Хьонджін кивнув. - Тоді щасти, зачинися на всі замки, що є в квартирі.
Мінхо ще раз обійняв його та пішов геть. Хьонджін повільно зліз із мотоцикла, зняв шолом і поклав його на сидіння. Він підійшов до дверей своєї квартири та почав гарячково шукати ключі по кишенях. На вулиці піднявся сильний вітер, довге волосся закривало очі. Нарешті відчинивши двері, він зайшов усередину. Коли ввімкнув світло, все здавалося буденним, але водночас якимось зловісним. Зачинившись на всі замки, він швидко побіг засмикувати вікна шторами, щоб створити ілюзію, ніби нікого немає вдома.
Сівши на диван, він важко видихнув. Телефон більше не вібрував, що починало радувати. Поглянувши на годинник - 23:15, час лягати спати. Хьонджін повільно встав та пішов у душ. Через 20 хвилин він вийшов із ванної кімнати, розчісуючи волосся. Лампочка в коридорі стала дивно миготіти. Боковим зором Хьонджін це помітив, але спершу не надав значення - подумав, що її просто треба замінити. Але за мить пролунав гучний, важкий стукіт у двері. Хьонджін здригнувся. Через пару секунд стукіт став ще наполегливішим, а потім почувся шепіт із того боку:
- Джінні… - тихо, майже ніжно пролунав голос. - Я знаю, що ти вдома, відчини двері, будь ласка.
Хьонджін поглянув на годинник - була дванадцята ночі. Він навшпиньках підійшов до дверей та заглянув у вічко. За ними стояв Мін Су, він тримав у руці щось невідоме, що в темряві під'їзду неможливо було роздивитись. Почувся ще сильніший удар, через що Хьонджін від страху впав на підлогу. Стукіт не припинявся. Тремтячими руками хлопець вхопив телефон із тумбочки поруч. Знайшовши контакт «Хо-я», він нарешті відправив повідомлення з тими двома словами: «Допоможи мені». Але він пам’ятав, що Мінхо зараз на роботі, тому навряд чи зможе швидко відповісти. Оглянувшись навколо, він швидко встав та побіг у кімнату. Зачинивши її на ключ, він підсунув важку тумбочку, щоб заблокувати двері.
З кожним ударом двері зрадливо тремтіли. Через 10 хвилин Хьонджін почув, як вхідні двері піддалися з глухим тріском. По квартирі розійшлися повільні, тихі кроки. Хьонджін затиснув рот рукою, очі наповнювалися сльозами, але він намагався стримувати дихання. Раптом він згадав про розкладний ніж, який дав йому Мінхо. Але, будучи нажаханим, він залишив його у ванній кімнаті на раковині. Хьонджін подумки прокляв себе за цю безглузду помилку.
Мін Су ходив по квартирі, перевіряючи кожен куточок. Його розмірені кроки назавжди врізалися в пам'ять Хьонджіна. Сам Хьонджін сидів у шафі, притиснувши до себе коліна і сховавши обличчя. Йому було невимовно страшно. Мін Су відкривав кожні двері та заглядав туди з широкою посмішкою, ніби шукав якусь улюблену іграшку. Але коли двері в спальню Хьонджіна не піддалися, посмішка повільно сповзла з його обличчя. Він притиснувся вухом до дерева, щоб почути бодай звук, але всередині панувала така тиша, що здавалося, ніби там нікого немає. Провівши пальцем по дверях, він написав якийсь ієрогліф чимось липким і темним, схожим на кров. Мін Су хижо посміхнувся і, вхопивши великий ніж із кухні, з силою встромив його в дерево.
Хьонджін у шафі здригнувся, але, міцно затиснувши рота, затамував подих. Удари повторювалися раз за разом, поки в полотні не з’явився отвір, через який Мін Су просунув руку і повернув замок. За долю секунди двері розчинилися, Мін Су зайшов всередину, грубо відпихнувши ногою тумбочку. Маленьку простору кімнату освітлювала тільки настільна лампа. Переслідувач тримав ніж у руках, повільно прокручуючи його між пальцями.
- Джінні, ти тут? - запитав він, сідаючи на ліжко. - Я не люблю грати в хованки, тому виходь, будь ласка, поки я добрий. - У відповідь була лише мовчанка. - Хьонджін, я не хочу бути злим, тому, будь ласка, вийди, я не завдам тобі шкоди. Ти мені сподобався з першого погляду, але твій друг нам заважає, розумієш? - І знову тиша. - Може, ти просто хочеш погратися зі мною? - запитав він, поглянувши на лезо. - Тоді давай так: якщо я знайду тебе, то ти помреш, а якщо ні - житимеш. Підходить?
Мін Су повільно встав з ліжка. Зробив задумливе обличчя, а через секунду з розмаху встромив ніж у матрац. Пір’я розлетілося по всій кімнаті. Хьонджін затремтів, але намагався тримати себе в руках. Мін Су витягнув ніж та став ходити кімнатою, оглядаючи все навколо.
- Ти кумедний. Я думав, що ти будеш легкою жертвою, але хто ж добровільно йде на смерть, чи не так? - запитав він і знову посміхнувся. - Я так хочу побачити твоє обличчя, коли ти будеш помирати. Від цих думок у мене аж серце вистрибує з грудей від радості. Це такий адреналін! Думаєш, ти перший, кого спіткала така доля? Ох, ні, ні, ні, ти не перший, але ти запав мені в душу. Настільки, що я хочу вбити тебе, аби ти не дістався клятому Мінхо. - Він різко затиснув рота долонею, удаючи здивування. - Ой, я сказав «Мінхо»? Ах так, я знаю все про твого дружка: де він працює, ким, як. Після твоєї справи наступним буде він, тому давай не гаяти часу, а зробимо все швидко.
Почувши погрози в бік Мінхо, Хьонджін гарячково озирнувся, щоб знайти хоч якусь зброю в цій клятій шафі. Його увагу привернув великий цвях, який стирчав із полички зверху. Затамувавши подих, він повільно простягнув руку. Один точний рух - і цвях опинився в його долоні. Міцно стиснувши його, він важко зітхнув і пошепки запевнив себе, що зможе.
- Чому ти так зі мною, Джінні? - запитав Мін Су і знову встромив ніж у тумбочку біля ліжка. - Я ж просто хочу забрати своє, зрозумій мене.
Погляд Хьонджіна враз змінився. Він повільно прочинив дверцята шафи, поки маніяк стояв спиною, щоб оцінити відстань. За частку секунди Хьонджін вистрибнув зі схованки і щосили встромив цвях у плече Мін Су. Дикий крик заповнив усю квартиру. Витягнувши цвях, він знову завдав удару в те саме місце. Він повторював це, поки не отримав сильного ляпаса, від якого впав на підлогу.
- Ах ти ж сука! - крикнув Мін Су, вхопивши його за чорне волосся. - Я ж хотів по-хорошому з тобою, а ти така мерзота, - він приставив ножа до щоки хлопця. - Чи, може, ти хочеш особливий подарунок від мене?
- Та щоб ти здох! - крикнув Хьонджін, щосили відштовхнувши його ногою.
Швидко підвівшись, він побіг до виходу так швидко, як тільки міг. Але за мить Хьонджін відчув пронизливий, пекучий біль у спині. Новий крик заповнив квартиру. Він упав на підлогу, а Мін Су спокійно підійшов до нього. Витягнувши ніж зі спини, він провів пальцями по лезу, збираючи кров. Іншою рукою Мін Су грубо перевернув його на живіт. Хьонджін кашляв кров’ю, але намагався триматися за життя. Нападник сів йому на стегна, притискаючи до підлоги, де вже розтікалася багряна калюжа. Кінчиком ножа він уперся в грудну клітку Хьонджіна, роблячи нову рану.
- Я ж хотів просто завершити свою справу, чому ти не даєш цього зробити, нікчемо? - запитав Мін Су, вдаривши його кулаком по обличчю. - Що, твій дружок не біжить тобі на допомогу? - ще один удар, від якого в очах Хьонджіна все попливло. - Ні, ні, ти не можеш знепритомніти, я ще не награвся.
Мін Су стиснув ніж сильніше і різко встромив його в плече Хьонджіна, змусивши того знову закричати від болю. Потім витягнув лезо і вдарив у ногу. Хьонджін уже не міг терпіти цих тортур і почав втрачати свідомість. Раптом сильний удар збив Мін Су з ніг так, що той відлетів у бік, розтрощивши тумбочку. Хьонджін ледь розплющив очі й побачив, як Мін Су, підвівшись, хижо посміхнувся.
- О, ось і твій дружок, - сказав маніяк, піднімаючи ніж з підлоги. - Гра стає цікавішою.
Мінхо побачив стікаючого кров'ю Хьонджіна, і його серце розірвалося від болю. Перевівши лютий погляд на Мін Су, він повільно скинув вітровку, залишившись в одній футболці. Озирнувшись навколо, він не помітив нічого, що могло б послужити зброєю. Мін Су почав повільно підходити. Мінхо вичікував момент, і щойно той на секунду відвів погляд на поранене тіло Хьонджіна, Лі з усього маху вліпив йому кулаком в обличчя. Мін Су схопився за ніс, але Мінхо не збирався зупинятись. Його удари були точними й нищівними: спочатку в обличчя, потім у живіт, знову в обличчя і напоследок - під дих, у сонячне сплетіння. Мін Су важко завалився на підлогу непритомним, ніж вилетів із його рук. Мінхо підняв зброю і замахнувся, щоб ударити прямо в серце нападника, але в цей момент почув тихий шепіт:
- Мінхо… - Хьонджін знову закашлявся, і на його білій футболці розповзлася нова червона пляма. - Це ти?
Кинувши ніж, Мінхо підскочив до нього, обережно підняв і поклав його голову собі на стегна.
- Це я, це я, Джінні, - заспокійливо повторював він, ніжно гладячи хлопця по чорному волоссю. - Тільки не заплющуй очі, благаю. Поки я біг сюди, викликав швидку і поліцію, вони скоро будуть. Дивись на мене, тільки на мене. - Хьонджін повільно перевів погляд на друга і слабко посміхнувся - його зуби були в крові. - Я ж просив тебе бути обережним! Де ніж, який я тобі дав? Безглуздий ти мій…
- Який ти красивий, коли сваришся… - ледь чутно прошепотів Хьонджін. - Як я раніше цього не помічав?
- Я йому про поранення, а він мені про красу, - важко зітхнув Мінхо, але обережно притиснув його ближче до себе.
За вікном завили сирени. Поліція, що ввірвалася до квартири, застала таку картину: Мінхо сидів на підлозі, намагаючись затиснути рани Хьонджіна першими ліпшими бинтами, його кісточки на пальцях були збиті в кров. А в іншому кінці кімнати лежав непритомний Мін Су з розбитим обличчям. Правоохоронці швидко зафіксували нападника в наручники і вивели в машину, а медики кинулися рятувати Хьонджіна. В кареті швидкої Мінхо сидів поруч і ні на секунду не відпускав його холодну руку.
Лікарня зустріла їх засліплюючим білим світлом. Мінхо годинами сидів біля операційного блоку. Лікарі не виходили, і серце хлопця стискалося все сильніше. Зрештою, від повного виснаження він заснув прямо на стільці. Операція тривала довгі п'ять годин: лікарям довелося зупиняти серйозну кровотечу та зшивати глибокі рани. Від сну Мінхо привів легкий дотик до плеча. Він здригнувся і судорожно схопив лікаря за руку. Зрозумівши, що накоїв, зніяковіло відпустив її і низько вклонився:
- Вибачте, будь ласка...
- Операція пройшла успішно, - втомлено сказав хірург, знімаючи маску. - Його перевели в палату номер 502. Ми спостерігатимемо за станом. Бережіть себе.
- Дякую вам! Неймовірно дякую! - зі сльозами на очах повторював Мінхо, стискаючи руки лікаря, поки той ввічливо не кивнув і не пішов у справах.
Мінхо ледь не побіг до потрібної палати. Зайшовши всередину, він побачив Хьонджіна, який лежав під крапельницею. Його дихання та пульс були стабільними, але майже все тіло було в бинтах, а на обличчі темніли страшні синці. Мінхо тихо сів на стілець поруч і взяв його за руку, відчуваючи пекучу провину. Провину за те, що не прийшов раніше. Якби він встиг, цього жаху б не сталося.
- Вибач мене, я мав прийти раніше, мені так шкода, - прошепотів Мінхо, притиснувши долоню Хьонджіна до своєї щоки. - Тобі довелося стільки витерпіти... Але я пишаюся тим, як ти боровся. Його посадять, обіцяю тобі.
Хьонджін проспав близько трьох годин, перш ніж повільно розплющити очі. Коли зір повернувся, він подивився на Мінхо, який заснув, поклавши голову на край ліжка поруч із його рукою. Вітровка друга була порвана, пальці збиті. Він тримав руку Хьонджіна так міцно, що та аж почала німіти. Хьонджін повільно підняв іншу, вільну руку і ніжно торкнувся каштанового волосся Мінхо. Той відразу здригнувся і відкрив очі. Побачивши, що Хьонджін прийшов до тями, Мінхо хотів радісно посміхнутися, але помітив, як друг скривився від болю у тілі.
- Джінні, ти прокинувся! - вигукнув Мінхо і кинувся обіймати його, але відразу ж відсторонився, злякавшись за рани. - Ой, вибач, я просто неймовірно радий.
- Я... розумію, - тихо, але з теплом відповів Хьонджін.
Через кілька тижнів Хьонджіна нарешті виписали. Мінхо щодня був поруч, допомагаючи з реабілітацією. Детективи часто приходили для зняття показань, і Хьонджін щоразу крізь силу згадував події тієї ночі. Суд мав відбутися за місяць. Хьонджін панічно боявся туди йти, але відчувши надійну, теплу долоню Мінхо, яка стиснула його пальці, все ж наважився.
- Ти точно будеш зі мною? - запитав Хьонджін. Мінхо впевнено кивнув. - Тоді я зможу.
На суді Хьонджін виступав як головний свідок і жертва. Коли він говорив, сльози самі котилися щоками:
- Мін Су познайомився зі мною в парку. Спочатку він здався мені дивним, але я змушував себе не звертати на це уваги. Потім я пішов на роботу в кондитерську, де підробляю. Він став надсилати мені дивні повідомлення, з яких стало зрозуміло, що він стежить і знає про мене все. Мені стало страшно, і я попросив свого друга Мінхо забрати мене. Коли я дістався дому, він прислав фото мого друга біля байка і знову погрожував. Після важкого дня я прийняв душ, збирався лягати спати, як раптом почувся сильний стукіт у двері. Я подивився у вічко і побачив його...
Хьонджін на мить зупинився і перевів погляд на Мінхо, який сидів у залі. Той підбадьорливо посміхнувся і ледь помітно кивнув. Від цього жесту на душі відразу стало легше - прийшло чітке усвідомлення, що він більше не один.
Суд детально розглянув усі докази й засудив Мін Су до 30 років ув’язнення без права на дострокове звільнення. Почувши вирок, Хьонджін востаннє подивився на свого мучителя і слабко посміхнувся. Мін Су підірвався з місця, намагаючись кинутися на хлопця, але поліцейські миттєво скрутили його і вивели із зали.
Вийшовши на вулицю, Хьонджін важко, але з полегшенням видихнув і сів на лавочку. На дворі панувало літо: дерева шуміли густим зеленим листям, повітря було свіжим і чистим, без жодного натяку на колишній кошмар. Раптом він знову відчув легкий дотик до плеча. Його тіло за звичкою напружилося, здригнувшись. Він повільно обернувся і побачив Мінхо, який тримав два стаканчики холодного лимонаду. Хьонджін видихнув, і на його обличчі розквітла щира посмішка. Мінхо сів поруч і протягнув йому напій.
- Знаєш, я так давно хотів тобі дещо сказати, - почав він, важко зітхнувши. - Мабуть, зараз не найкращий момент, ти тільки-но після суду...
- Я завжди вислухаю тебе, що б там не було, - м'яко перебив його Хьонджін. - Тому кажи.
- Я кохаю тебе, Джінні, - сказав Мінхо, заглядаючи йому прямо в очі. - Напевне, ще з самого дитинства. Я завжди захищав тебе від усіх бід і буду робити це далі, навіть якщо це не взаємно. Я ж, виходить, усі ці двадцять років кохав тебе, - з легкою усмішкою додав він. - Я знаю, що Мін Су залишив глибоку травму, але ми разом працюватимемо над цим. Я ніколи тебе не покину і завжди буду поруч. Я справді тебе кохаю. Дай мені шанс, будь ласка.
Хьонджін мовчки дослухав і повільно поставив стаканчик на лаву. Слова зізнання ще відлунювали в теплому повітрі, а світ навколо вже почав розмиватися від сліз, що підступили до очей. Руки Хьонджіна, гарячі та нетерплячі, самі лягли на обличчя Мінхо, притягуючи його ближче. Хьонджін трепетно впився в його губи, спрагло зминаючи їх. Кожна мить цього дотику була як перший ковток чистісінького повітря після довгого робочого дня.
Це не був ніжний чи обережний поцілунок. Це був справжній вибух емоцій. У ньому змішалося все: пережитий жах, шалене полегшення від того, що все скінчилося, і та сама палка пристрасть, що роками накопичувалася глибоко всередині. Мінхо відповів із такою ж силою - він міцно обійняв його за шию, запустивши пальці в чорне волосся, притискаючи до себе.
Вони цілувалися так, наче намагалися вдихнути одне одного, наче цей момент був єдиним, що взагалі мало значення у всесвіті. Губи палали, дихання збилося, а серця калатали в один божевільний, спільний ритм. Цей поцілунок став найкращим підтвердженням: тепер вони - одне ціле, і жодне зло у світі не зможе їх роз'єднати.
Відтоді вони почали зустрічатися. Мінхо не збрехав - він ходив із Хьонджіном на кожну сесію до психотерапевта, тримаючи за руку. Повільно - не за тиждень, не за місяць і навіть не за пів року, - але страшна травма почала залишати тіло й розум хлопця. Він став довіряти Мінхо більше, ніж будь-кому в цьому житті. Він кохав його, і це було найголовнішим.
А чи назавжди це? Ніхто не знає напевно. Але завжди варто сподіватися на краще. Кохайте і будьте коханими.