i tried my best
вишняДрузі. Що таке для вас «друзі»? Це люди, які завжди прийдуть на допомогу, підтримають обіймами та скажуть декілька приємних слів. Чи не так? Але якщо немає довіри, то як би не намагався сприймати це як буденність, ніколи не зможеш дати того ж у відповідь. Це заборонений плід, до якого так хочеться доторкнутись і відчути всі голки у своєму тілі.
Хьонджін був із нетактильних людей. Йому було байдуже, чи обіймуть його на прощання, чи скажуть, що люблять будь-яким, чи обіцятимуть завжди бути поруч. Він давно не вірив у ці казки - ніхто не залишався з ним довше, ніж на півтора року. Як кажуть, до такого дуже легко звикнути. Звикнути жити самостійно, не думаючи, чи не завдав ти комусь шкоди ненавмисно. На питання «Ти як?» він уже й не пам’ятав, коли востаннє відповідав щиро.
«Нормально» - єдина відповідь, яка злітала з його вуст. Хоча за спиною тягнувся шлейф величезних проблем. Щоб не навантажувати людей поруч, він просто посміхався своєю звичною посмішкою, жартував, розповідав якісь кумедні історії з життя. Друзів у нього було небагато - тільки Чонін і Сонхьон. Решта - просто знайомі, які раз на пів року цікавилися його справами. Це й не дивно, адже на плечах уже висів тягар у двадцять років. Голову заповнювали думки про майбутнє: ким він стане через 5 років, чи буде поруч кохана людина, яка побачить у ньому те, чого не помічали інші.
Родина в нього тільки з вигляду була зразковою. На публіці всі посміхалися на камеру і привітно спілкувалися з сусідами. А за зачиненими дверима квартири щодня лунали крики, сварки й бійки. Кожного вечора Хьонджін сидів у ванній кімнаті в навушниках. Тільки музика була його терапією в цьому житті. Вона рятувала, коли ставало безмежно тяжко. Сліз майже не було - лише інколи самотня гаряча доріжка прокочувалася по щоці. До таких вечорів він теж звик. Дивитися на все це видовище стало настільки буденно, що часом це лякало його самого. Мама була хорошою, підтримувала сина в усіх його починаннях, хоча інколи й принижувала - жартома. Скоріше за все, що жартома. Про батька Хьонджін ніколи нічого не розповідав, він просто хотів викреслити цю людину зі свого життя.
Щоразу, коли він бачив у парку щасливу родину - як батько хапає свою дитину за руку і біжить кудись, сміючись, - серце неприємно стискалося. Хьонджін завжди думав: «Чому в мене такого немає? Я ж не якийсь особливий», «Я теж хотів би це відчути», «Невже хтось справді буває щасливим?». Про його ситуацію в родині знав тільки Чонін. Напевне, з усіх друзів і знайомих йому він довіряв найбільше. Одного дня вони вирішили разом пофарбувати волосся в чорний колір, щоб мати бодай щось спільне. Хьонджін спочатку думав, що це безглуздо, оскільки люди в його житті довго не затримувалися, але, побачивши друга з фарбою в руках і сяючою посмішкою, все ж погодився.
На шиї Хьонджін завжди носив маленький хрестик, який давав йому крихту надії на щастя. Надію на те, що завтра точно стане краще. З Чоніном він познайомився в університеті, де навчався на дизайнера одягу. Це було його мрією з дитинства, адже він обожнював малювати. Мама підтримала, за що він був їй вдячний. А от батько… хоча зараз це вже не мало значення. Хьонджін належав до тих людей, які швидко ламаються під чужим впливом, він був надто емоційним. Емоції заважали йому дихати. Думки заповнювали голову до болю і безсоння. Кожне своє слово він прокручував у пам’яті знову і знову, навіть якщо воно було сказане два роки тому.
Університет. Хьонджін сидів в аудиторії в навушниках. Настрій знову був на дні. Цей затяжний спад почався ще рік тому, але хлопець продовжував безтурботно посміхатися поруч із Яном, щоб друг нічого не запідозрив. Двері відчинилися, і до аудиторії забіг щасливий Чонін. Важко зітхнувши, Хьонджін зняв навушники й звичним рухом одягнув маску щастя. Чонін підійшов і міцно обійняв його. Руки молодшого огорнули тіло старшого, який на мить завмер, не знаючи, як реагувати.
- Я такий радий тебе бачити! - сказав Чонін, посміхаючись. - А то ти взагалі в університеті став рідко з'являтися. У тебе все гаразд? Вигляд маєш не дуже.
- Так… - відказав Хьонджін і протер скроню, гарячково підбираючи слова. - У мене завжди все гаразд, ти ж знаєш. Я не вмію сумувати, що б не сталося, - він видавив посмішку.
- Це точно, за це я тебе і люблю,- сказав Чонін, сідаючи поруч. Хьонджін здивовано поглянув на нього, адже той майже ніколи не говорив таких слів уголос. - Яка пара в нас зараз?
- Якщо не помиляюся, історія моди, - видихнув Хьонджін. Друг кивнув і дістав зошит.
У своїх думках Хьонджін бачив Чоніна своєю єдиною опорою, але панічно боявся стати для нього тягарем. Коли тримаєш усе в собі, жити здається трохи легше - принаймні так ти не набридаєш людям, як це було три роки тому. Сонхьон, який залишався поруч уже п’ять років, на всі подібні нарікання завжди казав, що Хьонджін дурний і зовсім не такий жахливий, яким сам себе малює. Інколи здавалося, що друзі знають його краще, ніж він сам. Це лякало, оскільки справжнього себе він не показував нікому. Для кожної людини в нього була готова окрема особистість. Він підлаштовувався під ритм кожного, щоб усім догодити. Тільки тепер Хьонджін розумів, якою фатальною помилкою це було. Це принесло занадто багато болю, який він досі носив у своєму понівеченому серці.
Лекція була нудною. Хьонджін постійно позіхав, ховаючи обличчя в довгий рукав. Краєм ока він помічав, наскільки його друг захоплений навчанням. Це викликало легку, гірку заздрість. Заздрість до того, як сильно Чонін хотів жити. Його не турбували безсоння, хронічна тривожність чи раптові панічні атаки. На тлі свого друга Хьонджін почувався сірою мишею: вічні синці під очима від недосипу, незмінне чорне худі з довгими рукавами, що приховували сліди, які він сам собі залишав у моменти розпачу. Страх здатися слабким ніколи не полишав його, тому Чонін не здогадувався про масштаби катастрофи.
- Щось сталося? - вириваючи його з думок, тихо запитав Чонін. - Тобі погано? Ти ж пам’ятаєш, що можеш поділитися зі мною всім на світі?
- Нічого не сталося, - прошепотів Хьонджін, протерши очі рукавом худі. - Просто втомився. І так, я пам’ятаю.
«Просто втомився» - два слова, які стали девізом його життя останні два роки. Це лякало. Хоча значно більше лякало те, що він запланував зробити через тиждень.
Через тиждень мала відбутися вечірка на честь дня народження одного з одногрупників. Якщо чесно, Хьонджіну було абсолютно байдуже, адже вони навіть не спілкувалися. Але отримавши іменне запрошення, він зрозумів, що доведеться йти - радше через наполягання Чоніна, ніж за власним бажанням. Він планував побути там годинку-дві й непомітно піти додому. Звісно, у ці плани він не став присвячувати друга.
Після пари Хьонджін повільно зібрав речі й вийшов з аудиторії. Він майже ніколи не чекав Чоніна, хоча той нічого й не казав. Відчувши легкий дотик до свого плеча, Хьонджін обернувся і побачив Сонхьона, який тепло посміхався. Поруч стояв Чонін, тримаючи в руках стаканчики з прохолодною водою.
- Тримай, освіжись, - сказав Чонін, протягуючи воду. Їхні пальці на мить зустрілися, і цей дотик віддався в тілі Хьонджіна розрядом струму. Він кивнув. - З тобою точно все гаразд? Ми справді хвилюємося.
- Так, звісно, - відповів він, розпливаючись у посмішці, поки руки Сонхьона огортали його плечі, ділячись теплом. - Дякую, що ви поруч зі мною. Думаю, якби не ви, я б уже давно помер, - він коротко засміявся. Друзі здивовано й насторожено перезирнулися.
Тривожний дзвінок №1: Хьонджін занадто багато говорив про смерть. Це могло прозвучати в абсолютно відстороненій розмові, але з його вуст раз у раз злітало: «А що, якби мене не стало…». Чонін зазвичай штовхав його в плече, обзиваючи дурнем за такі слова, а Сонхьон сварився, але все одно міцно обіймав, поки вони не переводили тему на щось побутове. Можливо, цей удаваний жартівливий тон і рятував Хьонджіна від зайвих допитів?
Тривожний дзвінок №2: Хьонджін міг годинами, а то й днями не відповідати на повідомлення після якоїсь стресової ситуації. Він просто зникав з радарів, як тільки почувався погано. А потім повертався, наче нічого й не було, знову світився своєю буденною посмішкою і вигадував байки про невідкладні справи. Хоча насправді весь цей час задихався в ліжку від думок, які заживо з'їдали його зсередини.
Тривожний дзвінок №3: Хьонджін перестав дозволяти торкатися свого одягу. Як тільки хтось намагався вхопити його за рукав, він різко відсмикував руку, наче від вогню, відговорюючись тим, що йому це неприємно. Насправді ж під щільною тканиною він ховав дещо набагато страшніше за шрами дитинства. Щовечора він дивився на свої порізані руки й не розумів, у який саме момент звернув не туди.
Тривожний дзвінок №4: Хьонджін майже нікуди не виходив, окрім університету та найближчого магазину. На всі пропозиції друзів розвіятися він відповідав черговим «я втомився» або вигадував безліч причин: то термінова допомога мамі, то хвороба собаки, то раптове нездужання. Саме так непомітно минули останні пів року його життя.
- Ти ж прийдеш на вечірку? - запитав Сонхьон, пильно вдивляючись у його втомлені, згаслі очі. - Навіть не думай відмовлятися. Тобі вже час провітритися, друже.
- Але тільки на годину-дві, - здався Хьонджін і, помітивши незадоволені погляди хлопців, поспішно додав: - Мені справді потрібно допомогти мамі по дому.
- Гаразд, - в один голос відповіли друзі.
Усі дні до п’ятниці злилися в сіру масу. Університет, порожня квартира, самотні вечори в навушниках. Вчився він непогано, але останнім часом здавав усе з величезним запізненням - апатія затягувала його в свої тенета все глибше. Викладачам він просто блякло посміхався і обіцяв принести роботи пізніше. Оскільки його проєкти завжди були талановитими й самобутніми, йому охоче йшли на поступки.
Перед самою вечіркою Сонхьон написав, що змушений поїхати з міста на кілька днів, тому не зможе прийти. Для Хьонджіна це було навіть полегшенням. Чонін не був таким наполегливим і проникливим, як Сонхьон, який вічно закидав його тривожними повідомленнями. Чонін частіше мовчав - можливо, просто спостерігав і чекав, коли Хьонджін сам заговорить.
Вечірка. Хьонджін одягнув своє улюблене оверсайз-худі, широкі баггі-джинси й рушив до місця. По дорозі його наздогнав Чонін. Молодший був щиро здивований: цього вечора Хьонджін мав дивовижно свіжий вигляд. Тіні під очима ніби зникли, на обличчі грала жива, тепла посмішка - на мить Чоніну здалося, що всі проблеми, які гнітили його друга, нарешті розчинилися. Хьонджін весело вхопив його за руку, і вони разом увійшли до будинку.
Приміщення було залите темно-фіолетовим неоновим світлом. У залі вже танцював натовп людей, більшість із яких Хьонджін навіть не знав. Йому хотілося, щоб цей час минув якомога швидше, адже вдома на нього чекала зовсім інша «справа» - куди краща, на його думку, ніж ця гучна музика і сп'янілі підлітки. Обов'язкова частина була виконана: вони разом привітали іменинника.
Музика била по вухах. І раптом, уперше за довгий час, Хьонджін відпустив себе. Він почав танцювати - легко, пластично, віддаючи всьому цьому процесу залишки своїх емоцій. Чонін, який стояв поруч, заворожено спостерігав: він ніколи не бачив, щоб друг так гарно й самовіддано рухався. Посмішка не сходила з обличчя Хьонджіна, його тіло палало, випліскуючи в повітря останні краплі підробного щастя. Він підхопив Чоніна за руки, притягнув до себе, закрутив у такт ритму. Молодший здивувався, але вже за секунду піддався цьому імпульсу, сміючись разом із ним.
- Ти сьогодні такий веселий! Щось сталося? - перекрикуючи баси, запитав Чонін, не випускаючи його рук. - Я не пам’ятаю, коли востаннє бачив тебе таким живим.
- Я просто щасливий бути поруч із тобою, - відповів Хьонджін, і в його очах на мить блиснуло щось схоже на сльози. - Дякую тобі за те, що не залишав мене в найважчі хвилини, навіть коли сам про це не здогадувався. Я дуже люблю тебе як друга, знай це.
- Я тебе теж люблю. Ти неймовірно цінний для мене, - щиро відказав Чонін.
Серце Хьонджіна пропустило удар. У голову раптом шумно ринули сумніви: чи справді варто це робити? Чи не пошкодую я? Чи правильний це шлях? Але вже за частку секунди хвиля звичної, задушливої тривоги накрила його з головою, безжально змиваючи весь позитив. Йому просто хотілося відпустити цей біль. Стати нарешті вільним. Але якою ціною?
- Мені вже час іти, - сказав Хьонджін, кинувши погляд на екран телефона. - Ти ж побудеш тут? Он там твої знайомі стоять, - він кивнув у бік компанії й м'яко посміхнувся. - Повеселися за нас обох. А я щось дуже втомився.
Уперше в житті Хьонджін обійняв Чоніна сам. Так відчайдушно й сильно, наче намагався втиснути його у своє тіло, аж хруснули кістки. Поки молодший намагався оговтатися від такого пориву, старший уже зник у натовпі.
Вечірній вітер на вулиці здавався по-особливому свіжим. Хьонджін вдихнув його на повні легені й відчув дивне, омріяне полегшення. Тремтячими пальцями він дістав сигарету, клацнув запальничкою. Терпкий дим обпік легені. Він упевнено рушив додому. Уперше за довгі місяці його тіло заповнило тепло від однієї думки: скоро все закінчиться. Скоро настане абсолютний спокій.
Вдома все було як завжди, за звичним і жахливим сценарієм: мама сиділа на кухні, самотньо блукаючи поглядом по чашці чаю, а батько вже спав у кімнаті в черговому алкогольному безпам'ятстві. Хьонджін востаннє подивився на цю картину й тихо підійшов до матері. Від неї завжди пахло м’ятними цукерками й чистотою - цей запах асоціювався у нього зі слабким ковтком повітря після важкого дня. Він обійняв її зі спини, уткнувшись носом у плече.
- Мамо, я так сильно люблю тебе, - прошепотів він. Вона здригнулася, але лагідно поклала долоню на його маківку, погладжуючи волосся. - Дякую тобі за все.
- І я люблю тебе, синку, - відповіла вона, повернувши до нього обличчя. - Щось трапилося? Ти якийсь дивний.
- Ні, все добре. Просто втомився. Піду до себе, відпочину, - тихо кинув Хьонджін і швидко пішов у свою кімнату.
Його кімната була маленькою, але затишною. Невелике ліжко, тумбочка з настільною лампою, яка відкидала довгі тіні на стіни. На столі - закритий ноутбук і кілька книг, які він так хотів колись прочитати в абсолютній тиші. Хьонджін зачинив двері на замок і глибоко видихнув. Знайшовши на столі чистий аркуш паперу та ручку, він сів на краєчок ліжка. Рука сильно тремтіла, але чорнильні рядки лягали на папір один за одним. Він писав про все, що ховав у собі весь цей довгий, проклятий рік. І вперше за цей час його серце відчувало справжнє, глибоке умиротворення.
За кілька хвилин усе було скінчено. Хьонджін підвівся, востаннє глянув на своє бліде відображення в дзеркалі й узяв мотузку, приготовлену заздалегідь. Перевівши погляд на стару стельову люстру, він закинув петлю. Руки ходили ходором, серце шалено калатало в горлі. Він підсунув до центру два стільці: на один акуратно поклав телефон та передсмертну записку, а на інший став ногами.
Просунувши голову в шорстку міцну петлю, він відчув, як гарячі сльози застелили очі й покотились по щоках. Тіло благало зупинитися, але розум вимагав кінця. Заплющивши очі, він зробив різкий крок у порожнечу, вибивши стілець з-під ніг.
За секунду дикий, паралізуючий біль розірвав шию. Інстинкт самозбереження спрацював миттєво: Хьонджін у паніці вхопився пальцями за мотузку, намагаючись послабити зашморг, ноги судорожно шукали опору, якої більше не було. Голос пропав, він не міг навіть крикнути, щоб покликати маму з сусідньої кімнати. На екрані телефона, що лежав поруч, один за одним почали спалахувати вогники сповіщень - це писав Чонін. Але за кілька миттєвостей руки хлопця безсило впали вздовж тіла. Серце зробило останній удар і зупинилося. Дихання зникло. На шиї закарбувався чіткий, багрово-синій слід.
Чонін у цей час буквально обривав його телефон. Дивна, занадто емоційна поведінка друга на вечірці з самого початку не давала йому спокою. Серце нило від лиховісного передчуття. Повідомлення відправлялися, але залишалися нечитаними. Адреналін ударив у голову, і Чонін, зірвавшись на шалений біг, летів нічними вулицями до будинку Хьонджіна. За десять хвилин він уже стояв перед потрібними дверима й щосили гатив у них кулаками.
Налякана мати за кілька секунд відчинила. Чонін навіть не став нічого пояснювати - він м'яко, але рішуче відштовхнув її вбік і кинувся по коридору до кімнати друга. Двері були замкнені. Він загримав у них усім тілом.
- Хьонджін! Ти там?! Відчини мені, чуєш! Бо я виб’ю ці кляті двері!
- Чоніне, що відбувається? Що за істерика? - підбіжала ззаду мати.
- Не заважайте! - крикнув він, замахнувся і з усієї сили вдарив ногою в район замка. Двері з тріском піддалися й розчинилися навстіж.
Перед очима Чоніна постала жахлива картина. Його найкращий друг висів посеред кімнати, безвільно опустивши голову. Обличчя було блідим і беземоційним. Здавалося, ще годину тому він сміявся і танцював, тримаючи його за руки, а зараз…
Чонін закричав - дико, не своїм голосом. Він підскочив до Хьонджіна, обхопив його за ноги, піднімаючи вгору, намагаючись послабити тиск і зняти зашморг. Мама зазирнула в кімнату, побачила сина і забилася в істериці, злітаючи на крик. Вона прожогом кинулася на кухню за ножем. За якихось тридцять секунд бездиханне, ще тепле тіло Хьонджіна вже лежало на підлозі. Мати ридала над ним, стискаючи його руки, а Чонін дивився перед собою абсолютно пустим, скляним поглядом. Його увагу привернув аркуш паперу на стільці. Користуючись тим, що жінка нічого не помічає навколо, він швидко сховав записку й телефон друга до своєї кишені.
Швидка приїхала швидко, але медикам залишалося лише констатувати смерть.
Дата смерті: 01.07, 20:37.
Саме в цю хвилину світ Хьонджіна згас назавжди. Мама втратила єдиного сина, а Чонін - частину власної душі. Наступного дня про все дізнався Сонхьон, який повернувся до міста. Він годинами бився головою об стіну, проклинаючи себе за те, що поїхав і не відчув небезпеки.
Лише через місяць після похорону Чонін знайшов у собі сили розгорнути той клятий листок. Почерк Хьонджіна, як завжди, був ідеальним - тонкі, витончені літери, схожі на рукопис якогось поета. Дивлячись на них, здавалося, що все це дурний жарт, що попереду ще ціле життя.
Чонін сидів на цвинтарі прямо на землі біля свіжої могили. Він перевів погляд із холодного гранітного пам'ятника на папір і почав читати про себе:
«Привіт, Лисеня. Я так і знав, що саме ти прибіжиш першим. Сподіваюся, ти читаєш це зараз, адже я залишив ці слова саме для тебе.
Думаю, у твоїй голові зараз тисяча питань, на які я й сам не маю чіткої відповіді. Я зробив це, бо не зміг більше жити з цим тягарем. Я сам став тягарем для цього світу. Ситуація в родині остаточно зламала мене, я просто закінчився як людина. Я так і не зміг знайти свого щастя тут, мені було надзвичайно, невимовно боляче, Чоніне. Ти навіть не уявляєш, як сильно.
Мабуть, я хотів би жити… але в якомусь іншому, кращому всесвіті, де немає всього цього бруду. Будь ласка, не звинувачуй ні себе, ні Сонхьона. Ви ні в чому не винні. Ви - найкраще, що було в моєму житті. Я любив вас, люблю і буду любити навіть звідси, з небес. Обіцяю, що стану вашим ангелом-охоронцем і берегтиму від усіх бід.
Я дуже хочу, щоб ти згадував мене як хорошу, світлу людину. Не депресивного хлопця з синцями під очима, а того Хьонджіна, який щиро сміявся і жартував на вечірці. Вибач мені. Вибач, що залишив тебе так раптово. Вір мені, без мене твоє життя стане простішим і спокійнішим. Будь щасливим, благаю тебе, зроби це заради мене. Не плач, я ж знаю, який ти чутливий і як сильно засмучуєшся через дрібниці. Я не остання людина на твоєму шляху, у тебе все ще попереду.
І останнє моє прохання: не перефарбовуй волосся, нехай воно завжди залишається чорним. Це буде нашою маленькою таємницею, згадкою про мене. Вибач мені за все, Лисеня. Прощавай».
Сльози градом котилися по щоках Чоніна. Він розплакався так нестримно й голосно, як ніколи у своєму житті. Хлопець уткнувся обличчям у коліна, притискаючи записку до лоба, відчуваючи, як серце розривається від невимовного болю.
З овальної фотографії на пам'ятнику на нього дивився Хьонджін. Він посміхався своєю фірмовою, трохи хитрою і такою знайомою посмішкою.
- Коли я заплющую очі, я бачу тебе, - прошепотів Чонін, ковтаючи сльози й дивлячись на портрет. - Бачу тебе щасливим. Справжнім. Життєрадісним і зовсім не депресивним. Тільки тоді, коли заплющую очі… Усе здається таким, як раніше. А потім я прокидаюся і розумію, що ти - лише привид. Фрагмент моєї пам'яті, який я ніколи не зможу обійняти. Мені завжди, чуєш, завжди не вистачатиме тебе.
Чонін підвівся, поклав на холодну землю пишний букет білих тюльпанів, які Хьонджін так сильно любив за життя, і повільно рушив до виходу. Він ішов, не озираючись, бо знав, що серце не витримає знову побачити могилу друга.
Життя виявилося жорстоким і непередбачуваним. Чонін знав, що ще дуже довго звинувачуватиме себе в тому, що сталося, попри всі заспокоєння Сонхьона чи мами Хьонджіна. Але доки образ старшого живе в його серці, доки він пам’ятає тепло його останніх обіймів - Хьонджін не помре остаточно. Чонін приходитиме сюди знову й знову. Сідатиме поруч, мовчатиме, сумуватиме і берегтиме цю пам'ять. Завжди.