чорний

 14.10.1941

Вперше я зустрів їх у барі.

Це був кінець жовтня. Вже о п'ятій на Лондон опускалися сутінки, щільним темним покровом огортаючи живе й бентежне місто. Ліхтарі немов дорогими цигарками пропалювали дірки у чорній мантії ночі, освітлюючи дорогу поважним джентльменам, що звертали до найближчого пабу, аби відпочити душею та зігріти нутро декількома стаканами бурбону.

Я спізнився на захід, але не відчував за це провини — кіт скинув чорнильницю на стос аркушів із моїми віршами, і тепер половина з них зберігалася лише в моїй пам'яті. Близько сьомої, коли найшанованіша публіка в лиці волоцюг і маргіналів тільки-тільки почала підтягуватись, мої колеги по цеху вже прощались один з одним і по черзі зникали у дверях. Темрява на вулиці була такою густою, що мені ввижалося, ніби бар роззявляв рота, позіхаючи від нудьги щоразу, коли рядовий жовторотий поет ліз на сцену і майже кричав у зал грубі рими про величне кохання і жорстоку смерть.

Мій виступ був одним із останніх у сьогоднішній програмі — як штраф за запізнення. Чекаючи свого слова, своєї можливості продемонструвати «талант» хоч комусь, я встиг і випити, і роздивитися строкатий натовп: робітники з руками, вимазаними у мазуті й дьогті, чорноволосі й чорноокі роми, більш серйозні й вибагливі містери в чорних циліндрах й оксамитових комірцях. Для одних в мене була гаряча, майже революційна лірика, близька серцю стомленого важкою працею чоловіка, для інших — спокійні й розсудливі віршовані думки щодо насущних питань, що хвилюють «високе» суспільство.

Коли я вже готувався до виходу, прокручуючи в голові рядки невеликого білого вірша, бар знову «позіхнув» і всередину зайшли вони, несучи з собою чорну ніч і густу, як нерозбавлена фарба, темряву. Як я дізнався пізніше — близнюки Лоулайди, брат і сестра, вони були найцікавішими людьми, яких я коли-небудь зустрічав, бо відмовлялись підлаштовуватись під будь-яку з тих категорій, на які я звик ділити людей.

Обоє — високі й бліді, до хворобливого майже, в обох волосся було доволі коротке, витке і чорне — настільки, що здавалось, ніби крила круків і граків були значно світлішими. Їхні очі мали однаковий колір — насичено-синій, як тривожна морська хвиля десь під самим горизонтом. Навіть статура в Лоулайдів була подібна — широкі плечі, близький до прямокутника тулуб; тіла, схожі на статуї з Британського музею, були повні сили і скованого темним одягом потенціалу. Я й гадки не мав, які вірші можуть сподобатись їм — вони постійно переглядались і говорили про щось пошепки, сидячи недалеко від барної стійки з пляшкою вина й двома скляними келихами.

Мій виступ минув жахливо — як і переважна їх більшість. Я хотів вважати себе зіркою англійської поезії, що тільки зароджується на темному тлі бездарних голодранців, упивався цими думками, натхненно писав, сходив на сцену і щоразу падав разом зі своїми зірковими метафорами. Ці цикли могли повторюватись нескінченно, вони ніколи мені не набридали. Ще підлітком я присягнувся собі, що буду писати, доки всі чорнила в світі не висохнуть і доки в моїх венах залишатиметься кров — з того часу, незважаючи ні на що, я намагаюсь тримати це слово.

Проте провальний виступ не робив провальним увесь вечір. Прихильність аудиторії впала, як гайзоря, і здійснила інше моє бажання — в іншій формі.

Загадкові й дивакуваті Лоулайди самі зробили перший крок, не відвернувшись від приниженого поета. Ділити з ними червоне вино і черствий хліб було приємніше, ніж жерти еклери та індійський чай на прийомі у Королеви — і хоч я, рудий та кароокий, почував себе Іудою на цій біблійній картині, вони все одно були раді цьому знайомству.

Белла і Саймон. Редакторка соціально-політичного журналу і хірург, який щойно повернувся у Лондон з Нового світу. Справжнісінькі бірмінгемці — темні й запальні, як вугілля, яке там добувають.

Вперше я зустрів їх у барі, а востаннє, перед тим, як у Лондоні почалося справжнє жахіття — на квартирі у Саймона.

Минув уже майже рік із нашого знайомства, за вікном розквітав чорнобривцями початок вересня, по-літньому теплий і по-осінньому тривожний. Все літо я провів у задушливому місті, постійно вагаючись, чи не взятись за перо і не повернутись до віршів — здавалось, що все це було не на часі; мої столи були завалені газетами, які я кожного ранку купував на розі вулиці — і, як на зло, жодного разу мій кіт не пролив чорнило на панічні заголовки про нові фронти, нові втрати, нові політичні скандали, які встигли статися за минулу добу. Остання газета, яку я поклав на стіл, датувалась п'ятим вересня тисяча дев'ятсот сорокового року.

Ранкову ж, за шосте, я взяв із собою, коли вийшов із дому, щоб знову навідатись до Саймона — мої стосунки з ним були дещо глибшими, тому що його холодний спокій, притаманний, мабуть, всім хірургам, та незвичне облаштування квартири чимось зачепили мене за живе.

Вечір був незвично сухий і темний. По кам'яній бруківці мене в кебі віз красивий чорний коник; темні пазурі згаслих ліхтарів не світили, вони зголодніло тягнулись до перехожих, занурених кудись глибоко в свої думки.

Таким мене зустрів і Саймон. Вперше на моїй пам'яті, відступившись від образу цинічного скептика, він зізнався мені, як експерту з душевних мук, у тому, що має «погане передчуття». Я покрутив у руках свою газету, на першій шпальті якої розповідалося про чергове бомбардування Берліна, і вирішив, що краще поки не займати його збуджену переживаннями свідомість.

Ми всі були на нервах. Ми всі були прикуті до радіо, всі вчитувались у газетні рядки кожного дня — сприймати все нові й нові жахливі повідомлення було нестерпно, але просто заплющити очі й відвернутись від чорного, обпаленого обличчя війни ми не могли. Я ненавидів її у своїх віршах, Белла — на сторінках журнальних статей, Саймон — в операційних залах, над гранітними столами з пораненими військовими. Чорні кола під його синіми очима ясно вказували на те, що йому доводилось значно гірше, ніж нам із Беллою.

Не говорячи ні слова про новини, ми чаювали до сьомої, аж поки до нас не приєдналась Белла з новим, вечірнім випуском газети, який вона щойно забрала з редакції. Тривогу від денних новин ми топили вже в бурбоні. Замість віршів читали про військову допомогу з Америки й несміливо жартували про те, що Саймон — теж її частина. Зі стін просторого кабінету на нас дивилися чорно-білі портрети лікарів, ілюстрації до різних анатомічних патологій, вставлені в рамку і майже музейні експонати — тонкі частинки людських органів, затиснені між двома скляними листами.

Попрощались ми всі рано, десь біля десятої. Саймон стояв у дверях, розгублений, блідий і пошарпаний; його темне волосся нагадувало справжній вихор, а домашня біла сорочка була розстібнута на декілька ґудзиків. Поки Белла приводила до ладу свою темно-синю блузку і струшувала з твідових штанів крихти від тістечок, Саймон дивився на мене і посміхався так, як і в нашу першу зустріч, старанно приховуючи свою збентеженість від «неприємного передчуття». Його усмішка була впевненою і спокійною, і відгукувалась теплом у мене в серці; я порадив йому добряче виспатись, а потім Белла взяла мене під руку, і разом ми пішли вниз по вулиці, до її квартири, бо я зобов'язався її провести.

Поки ми йшли темною вулицею і жалілись одне одному на світломаскування, я постійно ловив себе на думці, що «тривожне передчуття» — це, видно, щось заразне. Мені залишалось лише сподіватись, що воно виявиться оманливим.

На порозі квартири, коли я м'яко відхилив виключно дружню пропозицію Белли переночувати у неї, вона теж мені усміхнулась — тепло і знайомо, заспокоюючи і застерігаючи від чогось неминучого.

— Не переймайся через цю дурню, Ангеле, — обіймаючи мене на прощання, сказала вона, завжди впевнена в собі, весела і невгамовна. — Все буде добре.

Тоді я їй повірив.

А вже через декілька годин ми з нею зустрілися знову, серед чорних обгорілих уламків будинку, в якому жив Саймон.

Коли рятувальники дістали з-під завалів його покалічене тіло, коли Белла тремтіла від ридань у моїх обіймах, я розгублено дивився на його бліде, вимащене чорною золою обличчя. Стомлені сині очі були заплющені так, ніби Саймон спав. Чорне волосся злиплось від крові й попелу, вся його атлантська сила і невитрачений потенціал кудись поділись — тепер він був радше схожий на спотвореного Христа з «П'єти», ніж на могутнього античного титана.

Такої глибокої і важкої печалі, такого смутку і гніту я не відчував ще ніколи.

Я ненавидів потворне, обгоріле обличчя війни у віршах, уві сні й наяву.

Це був перший день з п'ятдесяти семи днів безперервного бомбардування Лондона.