«before I knew it»

Початок нового навчального року. Здавалося б, все повинно було бути як завжди, проте ні. 

— Ну чому новенького повинні були заселити до мене, – скаржився Джісон.

— А нічого що ти живеш сам у кімнаті? – з питанням дивився на свого друга Хьонджін.

— Ти на чиєму боці взагалі? 

— То коли він прийде? Ну, новенький, – питався Хван.

— Не знаю, мені навіть цього не змогли сказати, – продовжував він скаржитися, показово складаючи руки на грудях.

— Добре, досить вже про це, ходімо розвіємося перед початком занять, поки ще можемо.

Коли Хан повернувся до своєї кімнати, там ще нікого не було.

Юнак почав потихеньку розкладати свої речі, подумки проклинаючи тих, хто вирішив що самому йому живеться нудно. Так хоч Хьонджін міг залишатися у його кімнаті з ночівлею, бо сусіднє ліжко було порожнім, тільки от зараз вже цього не буде. Що не може не засмучувати.

Поки Джісон розкладав все з валізи, він почув що двері позаду нього відчинилися. Проте повертатися він не поспішав.

— Привіт, – почулося з боку дверей.

Хан повернувся і втратив дар мови. Хлопець, що так і стояв біля дверей, був на диво чарівним. Риси обличчя витончені, очі великі, і взагалі чимось він нагадував кота. Джісон зрозумів що він дивиться на цього хлопця занадто довго, тому швидко відвернувся і промовив майже не чутне «привіт». 

Хлопець пройшов долі в кімнату і поставив свої речі на ліжко.

— Я Мінхо, – представився він.

— Джісон. 

— Вибач, якщо завадив тобі..

— Ні, все гаразд, – мовив Хан, кинувши миттєвий погляд на нового сусіда. 

— Сподіваюся тебе хоча б попередили що я приїду. 

— Так, звісно, – зітхнув він. — Ну, почувай себе як вдома, сподіваюся конфліктів у нас не буде, – ніяково посміхнувся Джісон і подивився на Мінхо.

— Я також, – посміхнувся він у відповідь.

***

— Хьонджін! – різко вигукнув Джісон, грюкаючи дверима. 

Хван ледь не впав з ліжка на якому спокійно собі лежав, нікого не чіпав. 

— Ти з глузду зʼїхав? – подивився він перелякано на друга. 

— Новенький. 

— Що новенький? Гнида якась?

Джісон сів на ліжко поряд з Хваном, важко зітхаючи.

— Він.. він ніби з обкладинки журналу виліз! 

— О, я зрозумів, – мовив він. — Він тобі сподобався? 

— Ні! Тобто.. Хьонджін, – скиглив Хан. — Ну не міг я закохатися з першого погляду.. так не буває. 

— Друже, спокійно, я не кажу що ти вже закоханий у нього по самі вуха, – заспокоював він. — Це звичайна симпатія, впевнений, коли я його побачу то теж скажу що він вродливий. 

Джісон подивився на Хвана очима цуценяти.

— Та не дивися ти так, йди спати, завтра вже на пари. 

— На добраніч, і дякую.

— Немає за що дякувати, ми ж друзі, – посміхнувся він.

Джісон кинув усмішку йому у відповідь, і попрямував до своєї кімнати.

Минув перший тиждень навчання і проживання Джісона разом з Мінхо. На здивування Хана, Лі був просто чудовим сусідом. Не розкидував речі по всій кімнаті, не шумів коли ще не спав, а сусід вже лягав. Ну просто сонечко.

— Я йду з другом в кафе, – повідомив Джісон свого сусіда, що спокійно займався своїми справами.

— Гаразд, – повернувшись до Джісона кивнув хлопець.

Хан з Хьонджіном вже сиділи в кафе та чекали на своє замовлення. 

— Ну як там у вас з новеньким? – питав Хван.

— Нічого, ми всього лише сусіди, – поки вони розмовляли їм вже принесли замовлення. 

— Взагалі нічого? Ви не розмовляли? – здивовано дивився той, помішуючи свою каву. 

— Тільки про пари, і все.

— Нудні ви якісь. Ну то спробуй поговорити з ним про щось інше, можливо про музику яку ти так любиш, – пропонував друг. — Коли ти зі мною починаєш про неї говорити тебе неможливо зупинити.

— Це ж ти, з тобою я давно знайомий, а з ним - тільки тиждень. 

— Тоді буду сподіватися на те що він хоча б не такий тормоз як дехто, – після цих слів Хан легко вдарив Хьонджіна в плече. 

Коли Джісон повернувся до кімнати, Лі там не було. Він вирішив піти на кухню, щоб зробити собі рамен, бо поки вони гуляли з Хваном він встиг зголодніти.

Увійшовши на кухню Хан побачив Мінхо, який, схоже, також робив собі рамен. Хлопець повернувся до Хана та посміхнувся своєю до біса милою посмішкою.

— Зголоднів? – запитав він.

— Так, – відповів Джісон, та підійшов ближче. — Ти, я бачу також.

Мінхо лиш кивнув. 

— Я думав ти на вихідних поїдеш додому як інші, – сказав Лі. 

— Не захотів, – відповів хлопець,  розкривши пачку з раменом. — А ти чому не поїхав? 

— Та ж причина. 

Настала ніякова тиша. Проте можливо, ніяковою вона була тільки для Джісона. Рамен вже приготувався тому Джісон сів за стіл та почав втамовувати свій голод. Їли вони також в тиші. 

Хан вирушив до кімнати скоріше, ніж його сусід. Він ліг на ліжко і просто дивився на стелю. Сидіти в телефоні не хотілося, спати також. 

— Про що думаєш? – увійшовши до кімнати запитав Мінхо.

— Ні про що, – відповів Хан. — Навіть думати не хочеться. 

— Оу.. розумію твій стан.

Мінхо підійшов до столу, де сидів і робив щось ще коли Джісон йшов в кафе з Хваном, і продовжив чимось займатися. Джісону стало цікаво, тому він вирішив запитати Мінхо. 

— Чим займаєшся? 

— А, я малюю, – відповів він, повертаючись до хлопця.

— Вау, не проти якщо я подивлюсь? – з обережністю запитав Хан, підіймаючись з ліжка.

— Звісно, – усміхнувся він.

Джісон підійшов до столу і затамував подих. Мінхо малював просто неймовірно. 

— Це.. дивовижно! 

— Справді? Дякую, – посміхнувся він ще ширше. — А ти маєш якесь хоббі? 

— Я? Ну.. я люблю писати музику. 

— Серйозно? Це дуже круто! – з блиском в очах промовив Лі. 

— Я можу тобі показати дещо з того що я маю, якщо, звісно, ти хочеш, – ніяково сказав Хан. 

— Звісно хочу. 

Місяць пролетів непомітно. Джісон з Мінхо помітно здружилися. Кожного вечора вони обговорювали все на світі, коли спати не хотілося, вони тихенько вночі йшли на кухню, робили чай та сміялися. 

Почуття Хана до Мінхо тільки збільшилися. Він з впевненістю міг сказати що закоханий у нього, проте намагався приховувати це від самого Лі, і кожного дня ледь не ридав Хвану в плече про те як йому важко.

— Може ти йому зізнаєшся? – питав Хьонджін, роблячи черговий ковток кави.

— Ти з глузду зʼїхав? Ні, я йому не подобаюсь. 

— Чому ти так впевнено про це кажеш, а якщо все навпаки? 

— Я не буду так ризикувати, мені добре і ось так, бути його другом, – запевняв він.

Та чи справді він сам так вважає? Чи просто хоче змусити себе так вважати, щоб потім не було боляче. 

— Сьогодні вечірка, – мовив Хван. 

— Мене не буде, сам знаєш, я не люблю вечірки. 

— На що я сподівався, – зітхнув він. 

Повернувшись до своєї кімнати, Джісон не побачив Лі. Натомість, на столі де Мінхо малював, він знайшов записку: 

« Я пішов на вечірку, мене вмовив друг. Буду пізно, на добраніч! 

                          Мінхо. »

Всередині, якогось дива стало так тепло, серце знову шалено забилося, а на обличчі розпливлась усмішка. Це ж звичайна записка, чому тоді він так на неї реагує? 

Джісон вирішив зробити всі потрібні справи і скоріше піти спати. Тому він трохи прибрав в кімнаті, сходив в душ та повечеряв, попрацював над новою піснею і ліг у ліжко. 

Посеред ночі він прокинувся, через незрозумілий шум. Підвівшись на ліктях, він побачив Мінхо. 

— Мінхо? – протираючи очі, мовив Джісон.

— Хан-і, – ледь не падаючи на рівному місці, посміхнувся Лі. 

— Ти.. пʼяний? 

Мінхо хитаючись впав на Джісона, і міцно обійняв його за талію. 

— Ти переплутав ліжка, – збентежено говорив Джісон до Лі, не знаючи що йому робити. 

Мінхо тільки сильніше обійняв Хана, притулившись головою до його живота. 

— Хан-і.. – він підвівся, дивлячись у очі навпроти. 

Джісон не встиг навіть щось сказати, бо його вуста несподівано накрили чужі. Ніжно, без поспіху, немов пробуючи їх на смак. Лі відсторонився, і усміхнувся. 

— Хан-і, ти мені подобаєшся, – він знову обійняв його за талію. — Сильно подобаєшся. Так, що я вже не знаю куди себе подіти, аби не поцілувати тебе.

— Мінхо, ти пʼяний і.. 

— Я кажу правду! – він знову підвівся і подивився на Хана суворим поглядом. — Я тебе кохаю. 

І знову поцілував. 

Джісон взагалі не знав що йому робити. Він просто сидів і не рухався, даючи Мінхо змогу торкатися його і цілувати. Коли поцілунок розірвався, Лі притягнув Джісона ближче до себе за талію, і вмостився знову у нього на животі. 

— Мінхо, ти зараз пʼяний, і скоріше за все говориш дурниці, – говорив Джісон, гладячи волосся Мінхо. — Тому давай коли ти прокинешся, ми поговоримо про це? 

У відповідь була тиша. 

— Мінхо? – Хан подивився на Лі який мирно спав на ньому. 

Джісон обережно піднявся, аби не розбудити це кошеня, накрив його ковдрою і вийшов з кімнати. 

Джісон стояв біля дверей в кімнату Хвана, стукаючи вже пʼятий раз. Нарешті вони відчинилися. 

— Що тобі треба? Ще й так пізно..

— Мінхо мене поцілував, - перебив він його. 

 Хьонджін без слів затягнув Джісона в кімнату та зачинив двері. 

— Мінхо що?! – вигукнув він. 

Джісон пояснив другові всю ситуацію, не пропускаючи жодної деталі. 

— Я справді не знаю що тобі сказати, Джі.. 

— А мені що тепер робити? – зітхнув він.

— Ну, якщо він прокинеться і не буде нічого памʼятати то краще поговори з ним, – радив Хван.

— Я не хочу, не буде памʼятати то можливо це на краще, – заперечував Джісон. 

— Ні, ти поговориш з ним, краще буде зʼясувати ситуацію, ніж тікати від неї. 

Джісон тільки зітхнув. Він попрощався з Хьонджіном і пішов до своєї кімнати. 

Там, Мінхо досі спокійно спав на його ліжку, тому Джісон вирішив спати на ліжку сусіда. 

Коли Хан прокинувся, Лі ще спав. Він сходив в душ, аби зняти напругу і вивільнити голову від всіх думок, які вночі ніяк не давали заснути. Потім він зробив їжу собі та сусідові, і після того як поїв пішов до кімнати. 

Коли Джісон увійшов, він побачив що Мінхо вже прокинувся. І повітря з легень наче вибили футбольним мʼячем. Проте він зібрався з думками і пройшов далі всередину. 

— Добрий ранок, – привітався він. — Як спалося? 

— Ранку, – тихо мовив Лі. — Голова ніби зараз вибухне. 

Джісон тихо засміявся і дістав з аптечки ліки від головного болю. 

— Ось, – простягнув їх Мінхо. 

— Дякую, – взявши ліки він підвівся і пішов на кухню за водою.

Джісон зітхнув з полегшенням. Мінхо поки нічого не питав про вчора, і це добре. Хоч Хьонджін і сказав йому поговорити з Мінхо про те що трапилося, Хан не був готовий, і не хотів. Тому він просто дозволить всьому пливти своєю течією, не змінюючи нічого. Його все влаштовує. 

Мінхо повернувся і сів на своє ліжко. 

— Чому я прокинувся на твоєму ліжку? 

— Ти просто переплутав моє зі своїм коли повернувся, – відповів Хан. 

— Оу, вибач. 

— Нічого, – посміхнувся він. 

— Я.. 

Не встиг Лі до говорити як двері в їхню кімнату відчинилися. Це був Хьонджін.

— Привіт, – привітався він і перевів погляд на Мінхо. — Оце у тебе вигляд, друже. 

— Ага, останнє пиво було лишнім. 

— Буває, – несильно засміявшись, перевів погляд він у бік Хана. — Я чого прийшов, Джі зайдеш до мене потім. 

Сказав він і покинув кімнату зачинивши двері. Джісон продовжив займатися своїми справами, в той час як Мінхо просто сидів, думаючи над тим, як почати розмову з Ханом. 

— Джісон. 

— Так? – відповів хлопець. 

Мінхо підвівся з ліжка і підійшов до Джісона. Він пильно дивився у його очі, наче намагався щось у них розгледіти. Джісон в свою чергу почав нервувати.

— Щось трапилося? – відводив він погляд. 

— Хан-і, я все памʼятаю. 

Серце Джісона забилося з шаленою швидкістю, повітря стало замало, а підлога під ногами ніби зникла. Руки Мінхо обережно та ніжно лягли на його талію,  притискаючи ближче до себе. 

— Те, що я казав коли був пʼяним - абсолютна правда, – сказав він, не відводячи погляд від Хана. — Тільки я хочу знати, чи відчуваєш ти до мене те, що я відчуваю до тебе? 

— Я.. 

Джісон не міг нічого сказати, прямо як і тоді. Він опустив очі на підлогу, сподіваючись на те що вона хоча б якось йому допоможе. Мінхо взяв рукою його підборіддя, створюючи зоровий контакт. 

— Просто скажи, – мовляв Лі, дивлячись у очі навпроти з ніжністю. — Бо я вже не в силах себе стримувати. 

— Щ-що ти маєш на ува.. 

Йому не дали закінчити сказане чужі вуста, які наново накрили його, ніжним, теплим поцілунком. На цей раз, Джісон відповів на поцілунок, дозволивши цьому відбутися. 

— Я також тебе кохаю, Мінхо, – обірвавши поцілунок сказав Хан. 

Лі посміхнувся, ніжно цілуючи Джісона ще раз. 

— Про що ти там подумав коли я сказав що більше не можу себе стримувати? – примруживши очі запитав Лі. 

— Н-ні про що! 

Мінхо гучно засміявся, через що отримав удар в плече. Але він був щасливим, вони двоє зараз були найщасливішими. 

***

— Де той Джісон подівся? – Хьонджін сидить на ліжку та дивиться на двері, в надії що Хан зʼявиться на порозі найближчим часом, але здається про нього вже давно забули.