З чого почнеться правий рух в Україні? Останній урок останнього гетьмана

Триває весна 2018-го, а разом із цим продовжуємо згадувати Павла Петровича Скоропадського, останнього гетьмана України. 14 травня у просвітницькому просторі «Трансформер» відбувся захід, присвячений спробам осмислити досвід сторічної давнини — «Гетьманат: держава буржуазного націоналізму». Серед спікерів була і «Наступна республіка». Піднімалися питання економічного бачення Скоропадського, господарського та політичного прагматизму, проблем національної ідентичності та завдань, які Українська держава виконала та які провалила 1918 року.

Жвава розмова тривала понад дві години, але з короткими фрагментами ви можете ознайомитися у відео:

Стиснуті регламентом та дискусійним форматом, заледве ми мали змогу донести повне наше бачення феномену останнього гетьманату. Попри це, ми поговорили про обидві тези, які «Наступна республіка» вважає ключовими у контексті розмов про Павла Скоропадського: про спадок та найважливіший урок. Урок, який дає відповідь на просте питання: з чого почнеться в Україні правий рух?

Відповідаємо.

Спадок гетьмана — не косплей і мавпування

Скоропадський — не просто цікава історична постать, він — постать символічна. Але не варто аж занадто захоплюватися грою у пошуки символів в історії. Зазвичай це призводить до цілком очікуваного, проте неприємного ефекту — замість наслідування, успадковування кращого та важливого, нащадки починають займатися невтомною реконструкцією омріяної минувшини, що виливається врешті у жалюгідний косплей.

Замилування історією, яке характерне у рівній мірі і ідеалістичному націоналізму, і всім видам консерватизму, — вкрай небезпечне явище, особливо з точки зору впливу на практичне життя. І справа не стільки в міфотворенні та ідеалізації, скільки в тому, що наслідування видатним постатям та явищам минулого зводиться до свідомого і несвідомого копіювання.

Повторюються окремі вислови ясновельможного пана гетьмана. Розбираються його кроки. Йдуть суперечки довкола складних і болючих рішень. Звучать звинувачення та аплодисменти його діям і жаль за браком їх у сучасній нам Україні. Але це, звісно, краще облишити. Точніше — лишити професіоналам та любителям історії, для яких минувшина представляє собою цілком очевидний та самостійний інтерес.

Проте правий рух у найширшому його розумінні — це не клуб історичних студій та реконструкторів (хоч таким його часто намагаються зобразити відверті вороги зліва та окремі «корисні ідіоти» справа). Історія не вчить нас нічому. Ми можемо діставати з минувшини певний досвід, але процес засвоєння таких уроків набагато складніший за буквальні паралелі. Ми маємо дивитися глибше за історичні факти, шукаючи мотиви та причини.

То що ж ми маємо винести натомість? Не готові рішення, а принципи, якими керувалася видатна людина у складний для нашої Батьківщини момент. Принципи, якими він керувався у своєму житті — особистому та політичному. Саме вони — ключ до відповіді «У чому полягає спадок останнього гетьмана?», і саме вони пояснюють нам, як спадкоємці цього насліддя мають ним користатися.

Нам усім потрібно зрозуміти: ми не здатні будемо відтворити буквально той шанс, що випав на долю України навесні сто років тому. Вже тому, що, повірте, ми ніколи не дочекаємося українського родового аристократа з блискучим вихованням та кар'єрою. Просто тому, що немає таких людей в Україні та й, напевно, у світі вже не лишилося. Проте є дещо, на що ми здатні вплинути. Те, що вже існує і на що ми спиратися маємо тут і зараз.

З чого починається правий рух?

«Наступна республіка» наголошує на питанні, яке абсолютно незаслужено забувають у більшості обговорень у контексті Павла Скоропадського та режиму Української держави. Хоча, власне, саме це питання і є контекст останнього Гетьманату як такий, його база, основа, тло. Ми говоримо про хліборобів. Власне, тих, чий попит і запит одночасно дали шанс на проголошення Скоропадського гетьманом та, фактично, легітимізували його.

Давайте називати речі своїми іменами і дивитися правді в очі — гетьман не з'явився у цілковитій порожнечі. Nihilo nihil. Звісно, хай там що говорить пропаганда супротивників режиму Української держави (і сучасну тим подіям, і постфактум), це не була штучна інспірація Німеччини. І це не була проста реакція на аферистичний характер агонії Центральної ради. Скоропадський як історична постать, особистість та явище у знайомому нам історичному образі з'явився як наслідок і як відповідь на запит, сформований набагато ширшим колом українців. Тих свідомих людей, хто мав свою політичну позицію та створив власне попит. Саме їм ми завдячуємо існуванням гетьмана Павла Скоропадського та його політики як історичного факту.

Чи існує такий попит нині? Регулярний та стабільний електоральний провал тих, кого в Україні звикли називати «правими», говорить, що ні. Проте у чому ж полягає різниця між сучасними активістами та політиками, які свідомо чи несвідомо прагнуть стати якщо не гетьманом, то вже точно правим знаменом для українців, та силами, що сто років тому прийшли до влади у Києві?

Покладаючи руку на серце давайте визнаємо: коли українські націоналісти та консерватори говорять про Скоропадського, то скоріше ототожнюють з ним самих себе. І мова не лише про набивший оскомину жарт про українців і гетьманів. Просто українські праві відчувають себе голосом волаючого в пустелі, страждаючи месіанством і пояснюючи свої провали нерозумінням народу. Але це, м'яко кажучи, не надто відповідає дійсності.

Ми, свідомі українські праві, якщо вже говоримо про історичні паралелі, маємо ототожнювати себе (вкрай обережно та символічно!) не з Ясновельможним паном Гетьманом, а з тією частиною суспільства, запит якої і створив феномен Української держави. З тими, хто поділяв бачення Скоропадського і з тими, хто з тих чи інших причин не зміг бути послідовним у своєму прагненні змін в Україні, кому забракло терпіння та віри в успіх. Зрештою, ми маємо усвідомити, що ми не станемо скоропадськими, проте, чи станемо ми хліборобами? Це питання вже не з історичної сфери, тут ми говоримо про майбутнє.

Вегетативне розмноження правих (принаймні за самовизначенням) організацій в Україні — це спроба підійти до рішення надскладної проблеми з іншого і очевидно неправильного кінця. Оминути її формулювання. Дати відповідь, не розуміючи запиту. За 27 років політичного життя сучасної України ми неодноразово мали нагоду побачити, наскільки цей шлях був невдалим. Проте провали не допомагають уникати чергових повторень новим поколінням активістів.

Треба зрештою визнати: без розуміння суспільного попиту праві політичні сили в Україні — це у кращому випадку романтичний косплей, таке собі хобі для молоді і (на жаль) для маргіналів. Так само як і поява Скоропадського, політична організація — це наслідок. Причиною, базою, підґрунтям є попит. Спочатку — свідомі виборці, і вже як наслідок їхнього живого запиту — політик.

Хліборобський запит в історії 1918 року може видатися дещо неочікуваним. Проте таке уявлення існує лише через пересить лівою риторикою в українській історії, політиці та навколополітиці протягом останніх 120 років, як з національного, так і інтернаціонального боку. І вороги, і друзі нації переконували і переконують: українці - нація вщент ліва, яка хоче всього і швидко, ще й задарма. Таке ставлення лише зміцнює месіанські настрої та окремішність (а відтак — і маргіналізацію) наших правих. Які внаслідок власних же ілюзій виявляються протиставленими своєму ж таки суспільству. Про який націоналізм тут може йти мова? Проте, звісно, (хто б міг подумати?) не все так, як розповідають нам ліві.

І раніше, і зараз у суспільстві існує великий, хоч нині набагато менш консолідований ніж сто років тому, прошарок, верства, групи виборців, громадян, українців, попит яких можна абсолютно відверто назвати правим, прагматичним, адекватним і, якщо ви вже волієте, консервативним.

У нас багато говорять про середній клас і про те, коли чекати на нього. Але подивіться довкола! Уся політична риторика нашого часу побудована на зубожінні населення та супутніх тезах. Проте у той самий час у Києві та інших містах достатньо людей, як заробляють гроші, забезпечують себе і платять податки — прямо чи опосередковано. Уся згадана політична агітація — повз них та їхні проблеми. У нинішньому політичному та навіть навколополітичному спектрі ця група людей не представлена ані окремими політиками, ані тим більше політичними силами.

Саме робота із цим суспільним запитом і є сутністю потрібного правого руху, а не створення чергових і чергових до болі схожих нових партій та організацій. Тому що правий рух в силу своєї природності може проростати виключно знизу вгору, власне, як це і сталося сто років тому.

Ми маємо всі підстави захоплюватися Павлом Петровичем Скоропадським, зрештою, наша історія не настільки вже й багата на політиків такого штибу і масштабу. Проте якщо ми говоримо не лише про історію, але й про уроки на майбутнє, то давайте не лише захоплюватися минувшиною, але й продовжувати справу. Історія — не вчителька, але муза. На що ж ми здатні використати натхнення?

Давайте працювати над попитом. Метою є справді визначна ідея, мрія, проте єдиний реалістичний шлях до неї має бути прагматичним. Будьмо послідовними, як і вчив нас Ясновельможний пан Гетьман усієї України.

«Наступна республіка» обіцяє: ми ще повернемося до теми попиту у наших публікаціях і не лише у них. Як завжди, найцікавіше — попереду.

Обговорити з авторами та читачами у Республіканському чаті