Золотарник

Цей твір було написано на конкурс, але так і не виставлено через обмеження платформи. Ідея допущення була взята з поста @lab66. Дякую авторові за можливість її використання у творі.

Андрій був бюрократом. Скільки він себе пам’ятав. В дитинстві перекладав папірці по різним стосам, пізніше розглядав та завіряв папери дітям. А вже в школі… В першому класі — секретар класу! І вже скоро — помічник секретаря школи. Всі одразу оцінили можливість перекинути нудну роботу на вільні плечі. А йому що? А нічого — тільки радів таким можливостям.

А от про друге його захоплення в школі знало тільки двоє — він та вчителька біології.

— Найбільша система, діти, це природа. Вона настільки величезна, що найменша клітина складніша за найбільший завод…

Тоді його вразило настільки, що він втратив відчуття часу та «випав». Адже це скільки різних завірянь треба! Скільки узгоджень! І все без паперів чи наказів! Це вражало. Тому він довго-довго сидів у бібліотеці та шукав пояснень. І вже ввечері зрозумів — хоче займатись саме цим і надалі! У 9-му класі він вибрав — еколог. Хоч всі знали, що він піде юристом, але хтось знав більше та мовчав.

Два курси юридичного інституту пройшли швидко, а потім… Виявилось, що в екологи беруть тільки з профільною освітою. А що для нього оформити папери на перехід? Півгодини підготовки та кілька днів на збір. Три місяці канікул та додаткових навчань і він вже на другому курсі екологічного. Всі спочатку косились, а потім на першій синячці… Кілька стаканчиків і вже всі свої. Він розповів свою таємницю (всі посмялись) та швидко здружився з групою. Вже за кілька днів знову став помічником секретаря, але вже факультету та з головою пішов у папери. Вся група раділа, тільки нагадали «ти ж не забувай бувати з нами!» 

А вже після ВИШу всі розбіглись хто куди. Він — до Управління екології помічником та секретарем дільничого. Все, як хотів ще у школі. Робота не складна — підготувати папери та віддати на підпис. Нудно? Тільки не йому! «Інтегрувати людську та природну екосистеми» — девіз ще зі школи, який він буде нести і далі. Друзі підтримують, колеги розуміють, а інші… нехай йдуть лісами та полями.

Аж ось, звичайним весняним днем, коли світило яскраве Сонце, Василь Олегович був на черговому засіданні, а популістка Ганна вчергове десь махала прапором, він лишився сам. Раптом спрацювала інтуїція — має зайти важливий гість. І він зайшов за хвилину. Точніше, гостя. Це була молода та вродлива дівчина. Навіть розгубився на секунду.

— Доброго дня. Я з мерії, — вона поглянула на нього. — Мене послали на затвердження документів про використання пестицидів на боротьбу із золотарником. Це до вас?

— Ем, так. Але вам потрібен Василь Олегович для підпису. Залишайте документи, я йому передам.

— Ой, дякую. Я тільки місяць працюю, ще не все знаю…

— Нічого, я сам нещодавно влаштувався, все розумію.

— А коли забирати?

— Сьогодні понеділок… Значить у п’ятницю отримаєте листа-підтвердження про розгляд, а у наступну середу — про затвердження-відміну.

— Добре. Дякую, — дівчина невпевнено посміхнулась. Вперше. — Мене Оксаною звуть. Я ще буду заходити до вас.

— Звісно, — він посміхнувся у відповідь. — Я Андрій.

Вони попрощались, а він сів читати документи. «Спочатку справи, а дівчата потім» — ще один його девіз. Але якщо з Оксаною все добре, то от в документах щось було не так. Знання підказали — надто вже загрозливу зброю діставали проти ніби мирної рослини. А це значить в інтернет — з’ясовувати деталі. Справа затягнулась аж під вечір і охорона ввічливо натякнула, що має вигнати. Він зрозумів — справа набагато складніша, ніж описано в документах. Значить хтось щось мутить. Тому треба діяти не по протоколам. Він взяв телефона.

— Славік, привіт! Треба твоя допомога. В мене цікава справа із золотарником. Збери інфу та зустрінемось у мене за кілька годин. Добре? Часу до п’ятниці. Я ще Вовку підключу… Так, все дуже складно.

***

— Так. Всі зібрались, тому розпочну. Сьогодні прийшла дівчина з мерії…

— Гарна? — одразу спитав Славік.

— Не важливо, — відрізав Андрій. — Важливо, що принесла документи на дозвіл знищення золотарника пестицидами. Зазвичай траву скошують, а тут не тільки знищення, скільки забруднення. Тому я притримаю справу до п’ятниці — це все по закону. Олегович буде тільки у понеділок. До зама йти не хочу.

Всі промовчали секунду.

— Власне, вважайте це інтуїцією, але мені це не подобається. Отака справа.

— Тобто, ти хочеш розглянути це самостійно та зробити дослідження? — озвався Володька-вчений. Він завжди був мозком всіх їх справ. — І як завжди – Славік шукає та приносить матеріали, я вивчаю, а ти пишеш?

— Десь так. Тільки це не лабораторка в інституті, а самостійна робота. Можуть як і по шапці дати, і сказати «дякуємо, це дуже корисно, візьмемо до уваги».

— Та-а-ак. Були ж часи… — мрійливо потягнув Володька.

— Тоді що мені треба? — озвався мовчазний Славік. — Знайти зразки, помітити їх і зібрати? А потім ти будеш вивчати у себе?

— Давайте так і зробимо. Андрію, мені потрібно оформити протоколи досліджень. Я їх попідганяю, а ти вже думай, що робити. Якщо вигорить — зробиш статтю нам?

— Тільки наукову. Інші не цікавлять.

Всі зареготали.

— Добре. Давайте тоді як на лабах, — Андрій почав підводити підсумки. — Славік. Ти пройдися по ділянкам. Я тоді скину завтра місця та саму рослину. Повизначаєш, запротоколюєш та зразки Вовкі принесеш. А ти, Вовчику, продивись статті по інтернету, може я щось пропустив, та чекай на зразки Славіка. Потім проглянь методику роботи та проаналізуй зразки. Лаба ж дозволяє?

— Звісно. Я там все одно працюю десь п’ять годин на день. Дві годинки додатково виділю без проблем.

— Тоді в середу ще раз зустрінемось та обговоримо. На четвер я пишу звіт і в п’ятницю обговорюємо з шефом. А на вихідних — стаття. Приймаємо?

Хлопці усміхнулись — як тоді, в інституті.

***

— Андрію… — голос Володьки був з явно неприємними нотками. — Тут справа трохи складніша…

— Забухав? — Андрій знав про його непитущість, але його лінь підколювали завжди цим. Хоча він вже почав звикати.

— Та ні, — байдуже відповів той. — Багато всього знайшов, а Славік зразки принесе тільки ввечері. Тож мені їх досліджувати треба швидко… Коротше, давай на четвер перенесемо зустріч? А зі звітом допоможу.

Андрій задумався. Оформити він встигне, ще тільки вівторок. Але от поведінка друга трохи незвична. Щось він знайшов, але не каже.

— Добре. Але Славіку все сам поясниш.

***

У середу він, як завжди, займався текучкою паперів. Кілька нових справ про вилови риби та розгляди судових засідань переадресував на шефа. Розрахунки збитків він провів ще вчора, а відповіді юристам переадресував самим юристам — це не його сфера відповідальності. Лишились тільки довготривалі справи та дві години до кінця робочого дня. Аж ось задзвонив телефон.

— Привіт, — тепер вже спокійно говорив Володька. — «То ж послухайте, будь ласка, і мою програму».

На секунду Андрію стало моторошно — це був їх таємний код. Означав «все погано, треба обговорити».

— Знову щось надумав собі? Ну добре, давай. Це по золотарнику?

— Так. Славік вже в курсі.

Вирішили зустрітись о сьомій годині в нього, зібравши до купи всі матеріали. Йому треба взяти тільки ксерокопії листа та лист-відповідь. Ніби і все добре, але чому той вдався до таких таємних кодів? Може, впав у дитинство?

***

Першим прийшов Славік. З кількома стеблами на яких тільки но починали формуватись яскраві жовті суцвіття. На кожному була бірка з місцем збору, кодом та номером фото місцевості. Все, як по підручнику.

— Щось Вован темнить, — були перші слова Славіка, після привітання. — Наші коди та «все дізнашся». Ніби таємниця якась велика.

— Сам не знаю. Мені сказав взяти листа та папери на дозвіл.

— Хм… Може поки чаю?

Володька прийшов через двадцять хвилин, встигнувши на свою порцію. Вид у нього був, ніби той з’їв лимона та закусив хробаком.

— Що ж. Давайте почнемо. Поясню все по ходу розповіді. Всі ж бачили винуватця та читали про нього?

Андрій та Славік мовчки кивнули.

— Так от. Поки просто озвучу рівень небезпеки. Або чим всі лякають, — він дістав лист паперу з папки та почав читати. — По-перше, як вид-чужинець він не зустрічає так званих ворогів з числа рослин-конкурентів і комах. По-друге, кожен кущ золотарника виробляє до 100 тисяч насінин, які відрізняються дуже високою схожістю - до 95 відсотків. По-третє, коріння золотарника виробляють інгібітори - речовини, які пригнічують ріст інших рослин… Сподіваюсь, всі розуміють масштаб?

— Я це все давно читав та можу назвати джерело, — Сказав Андрій. — Навіщо ти нас зібрав? Та ще й з таким ореолом таємничості.

— Не так швидко. Тепер дивись, — він дістав ще листа. — Тут я трохи подивився на нього та перевірив реакцію на гербіциди. Зазвичай це складне дослідження на кілька років, тому я спростив і покапав великі дози на рослини. Подивитися, що буде.

— Ти хоч розумієш?..

— Що це дурня? А як же! Ще й напишу про це! — Володька завівся, але раптово осів. — Але пізніше. Подивіться.

Він протягнув листа з таблицями.

— З десяти зразків, що приніс Славік, п’ять загинули одразу. І від тих трьох гербіцидів, що в мене знайшлися. Ще три — на наступний день. Власне, сьогодні знайшов їх мертвими. А от ті два, з ділянки, на якій і будуть використовувати — ще живі, але вже їм не довго лишилось. Завтра вже підуть у свій рослинний рай.

Славік тихо хмикнув, а Андрій заглибився у папери. Методика, звісно, ніяка, але первинні результати є. Володька вказував дози та реакцію рослини на тканинному та органному рівні. Все логічно, хоча і примітивно. Але йому достатньо. Однак потрібно не тільки рахувати дози та збитки в подальшому, а ще й контролювати внесення. А це дуже великі розтрати, можуть і не погодитись. Шефу доведеться приймати складне рішення.

— Це все лише верхівка айсберга. Я ще багато знайшов, але це вже між нами. Будете слухати?

— Так звісно, — флегматично сказав Славік. Андрій вже подумки писав звіт.

— Вам не здається, що ми вже десь чули про цей золотарник? — Володька явно напружився та уважно подивився на обох.

— Я не чув, — озвався Славік. — А мав би?

— Теж ні.

— І я забув, — Володька опустив очі та почав знову доставати листки. — А сьогодні рився в соцмережі та згадав про одну групу. І як підписався ще на другому курсі, коли до нас приїздив фітохімік з лекцією. Де він розповідав про різні замінники синтетики на біологічні. Гербіциди, фунгіциди, інсектициди і багато всього іншого. Ви десь о справам були, а я посидів, а отім ще й розповідав вам. Ну і про золотарник там було. А от у групі знайшлась і більш цікава стаття. Можете прочитати, — він поклав на стіл роздруківку, — а я поки поп’ю чай.

Хлопці витягли листки та проглядали, а похмурий Володька сьорбав чай. За кілька хвилин вони поклали роздруківку.

— Давай краще своїми словами, тут все надто довго та незрозуміло.

— Що, якщо я вам скажу… що нас ненавидять? І так люто, що ведуть війну і ми в ній програємо? — обличчя Володимира стало ще похмурішим. Тінь злості промайнула по обличчю. Хоча Володька завжди себе контролював. — І золотарник має свій примітивний інтелект та опирається нам?

Запала пауза.

— Який же ти все ж емоційний, — Андрій не поділяв таких моментів у роботі, але розумів друга. — Але давай по порядку. Я в статті зрозумів тільки, що рослини якось спілкуються та повідомляють, що тут небезпечно іншим. При чому тут війна?

— Дивись, — Володька ще сьорбнув чаю та видно вже трохи заспокоївся. — Ті рослини, що ростуть на ділянках швидко гинуть від гербіцидів і сильно не розростаються. Так?

— Так. Є документи, випадки. У людей росте на ділянках та не розростається. Якщо ж є проростки, то їх не багато.

— Гаразд, йдемо далі. Вони висівають насіння, яке проростає повільно і не сильно забиває ділянку. Проста прополка — і все чудово. Навіть старий дід впорається з кількома рослинами. Ну і засіяти різнотрав’я.

— А в нас їх багато… — Славік виразно поглянув на обох. — Я бачив цілій ліс із золотарника.

— От-от. І коли вони разом — вмикаються додаткові механізми захисту та спілкування. Власне, саме про це стаття. Вони вмикають хімічні механізми попередження та стимулюють ними біохімію у різних напрямках самозахисту. Поки що це зміцнення стебел та швидкий ріст, виділення репелентів. Вони сприймають як ворогів лише комах. А тут приходимо ми і… — Володька виразно розвів руками. — Починаємо отруювати їм землю. Що вони вирішать?

— Що треба дати м’ясним мішкам по бубенцям — саркастично всміхнувся Славік.

— Фу, як грубо! — скривився Володимир. — Ні. Вони почнуть мутувати. Повільно, але все ж. А із механізмами попередження — ще і в потрібному напрямку. Не за правилом сліпої еволюції, а за принципом захоплення території та виживання у складних умовах. Це, звісно, не наш інтелект, а лише його примітивна форма. І пізніше ми отримуємо злих на всіх організмів, які хочуть захопити землю. Отримуємо бур’ян, що буде захоплювати поля та ліси. І вже зараз починає!

Він замовчав. Всі думали про своє.

— Це війна. Одного виду проти іншого. Тільки поки одні думають, що дурні рослини можна просто знищити і все, то інші об’єднуються та шукають стратегії захисту. Коли навіть один виживший може створити нову колонію стійких організмів. І вони ще більше укріпляються. Рано чи пізно зникнуть або вони, або конкуренти. І ми в тому числі.

Володька замовк та взяв чашку. Андрій зрозумів, що той вичерпав запал. «Як завжди» — посміхнувся подумки.

— Так. Давай трохи знизимо напругу та розберемо по фактам. Бачу, що ти вже все розпланував, але реальність може відрізнятись від жахів. Золотарник є екологічно небезпечним — швидко розмножується, поширюється та спустошує землю. Правильно?

— Технічно — так, в реальності — залежить від екологічного угруповання та займаємої ніші, — Володька насупився. — До чого ти ведеш?

— До звіту. Отже, війна — для нас, а для чиновників потрібна причина відмови. І я її не бачу.

— Я теж…

Всі задумались. Славік меланхолічно надпив чай та озирнувся.

— Хлопці, треба мислити як вони. Не рослини, звісно, а бюрократи. Що там в документі написано?  

— «Рослина з високою алергенністю та фітоінвазивністю»

— Якою ще алергенністю? — Очі Володьки округлились. — Вона ж комахозапильна. А пилок надто важкий, щоб розноситися вітром. Плюс самозапилення. Що…

Андрій не дослухав. Перша ознака зловживань — видати бажане за дійсне. А це порушення системи. А цього вже він не міг допустити.

***

— … згідно даних, наведених в роботах золотарник не є алергеном і має лише фітоінвазивне значення. Тому прошу розглянути введення гербіцидів як недоцільне. Проводити подальші дослідження та механічні способи регулювання чисельності.

Андрій замовк, а Василь Олегович по-доброму посміхнувся. Мовляв, давай продовжуй. Все одно нас ніхто не чує.

— Ну і… Неформально… Фітохімік Сергій Бесараб пропонував дослідити інфрачервону систему спілкування рослин та використовувати її для наукових та господарських цілей. Це виглядає цікавим і може допомогти у боротьбі з інвазіями та зменшити навантаження на бюджет. В мене все.

— Так-так, юначе, — шеф був у гарному настрої. — Все дуже цікаво. Ви підготували обидва варіанти відповіді? Позитивну та негативну? Як завжди?

— Так.

— Лишайте тут. А інше… — він зробив паузу, — лишайте дорослим. Поки все.

Андрій вийшов.

***

Невеличкий пустир на околиці міста палахкотів яскравим жовтим кольором. Гаряче сонце заливало місцевість так, що очі боліли дивитись, а на зарості золотарника — і поготів. Насичені кольори та урбаністично-природнича комозиція створювали гарну картину. Але… Не все було так гарно, як здавалось. Андрій наблизився та взяв у руку стебло, що досягало його плечей. Міцне стебло, увінчане суцвіттям-султаном. Приємний запах. От тільки це для нас це просто зарості. Для них це щось інше. Може це воїни, що зібрались воювати. Чи прості жителі, що випадково зібрались та бояться за себе. І палахкотять запахами та невидимим світлом. Про щось сповіщають інших. Чи то, що хтось підійшов ближче. Чи то про небезпеку. Невідомо. Поки що.

Пустир виявився все ж важливим та потрібним. І комусь досить впливовому. А він хоч і підняв цю тему, але що там вирішували вже не цікавився — то не його справа. Так, він зробив все що потрібно — папери, досліди, документи. Зібрав і думки хлопців в окремий звіт. І вже обдумував, як писати статтю в журнал. Вона буде цікавою, але навряд кому потрібною. Але він її напише.

Андрій завжди був бюрократом. А ще він був екологом.