Здобич

Відстань ставала дедалі меншою. З кожним кроком я ставав ближчим до своєї здобичі. Він стомився- відбитки його босих ніг свідчили про цю втому, цю нездатність йти швидше. Здобич не могла не розуміти, що на неї полюють: він знав, що за вчинки його наступить воздаяння. Він намагався маскувати сліди- спочатку, але потім кинув цей задум- кров його товариша вказувала шлях не гірше за дорожню розмітку.

Буш був папером, а сліди- виведені чорнилами слова- ціла розповідь. І той, хто вміє читати цю розповідь може легко переповісти все, що трапилось з людиною, що лишила слід. А я був непоганим читачем.

З моменту інциденту на фермі Гастінсів пройшло вже два дні. Нашу групу закинули на ферму вертольотом на ранок після нападу. Поліціянти, що ще з ночі перебували на місці і викликали нас, дещо роз'яснили ситуацію: близько другої ночі спрацювала електрична сигналізація, яку містер Гастінгс встановив по периметру свого будинку. Він схопив гвинтівку і вибіг на двір, де помітив біля паркану кількох озброєних чорних, що намагалися прорізати сітку на паркані. Фермер прицілився і зробив кілька пострілів в темряву, де возилися злодії, а ті відкрили вогонь у відповідь. У злодіїв були ручні гранати, якими ті старалися вибити Гастінгса з укриття на веранді, а він, своєю чергою, пострілами не давав ворогам перелізти через паркан.

За кілька хвилин на допомогу фермеру кинулися робітники- озброєні хто чим, своїм масованим вогнем вони відігнали злодіїв від паркану- і ті кинулися тікати. Радісний фермер, смакуючи перемогу, повернувся в дім, де побачив залиту слізьми дружину, що тримала на руках скривавлене тіло їх доньки. Одна з радянських гранат, що їх жбурляли терористи, потрапила у вікно дитячої кімнати.

Від розбитого горем батька ніяких подробиць довідатись не вдалось. Сержант намагався ставити йому запитання, але старий просто мовчки сидів на сходах і спустошеним поглядом дивився у простір перед собою. З робочих на фермі, як воно зазвичай і буває, ніхто нічого не бачив: або ж не хотів бачити. Врешті-решт ми полишили спроби випитати хоч щось, що допоможе у роботі і взялися до того, що вміли- читання слідів.

На місці довелося провести півтори години. Ми визначили, що нападників було десь чоловік 6-7: всі вони були озброєними китайськими Тип-56, деякі з них носили армійські чоботи, а деякі- дешеві кеди. Одного з нападників було легко поранено- під парканом ми знайшли сліди крові, що повільно стікала злочинцю по правій нозі, від чого відбиток його черевика було чудово видно як на траві, так і на піщаному ґрунті.

Після нападу бойовики чкурнули в чагарники, що починалися за якихось 70 метрів від фермерського паркану. Стежка, що вони витоптали, вела на північ, в напрямок кордону. Точку входу, як ми її називаємо, було знайдено. За оцінкою командира, відрив до цілі складав годин 10. Сержант зробив доповідь на штаб- і переслідуванню був даний зелений колір. Полювання розпочалося.

Терористи ломилися крізь буш, як навіжені. Вони не відступали- радше тікали, до смерті перелякані перестрілкою, що мали на фермі. Боягузи очікували на каральний рейд, а отримали справжній бій- після чого запанікували. Дисципліною в групі, схоже і не пахло. Вони, ймовірно, були зеленими новобранцями, щойно з табору підготовки у Мозамбіці.

Вже за кілька кілометрів бойовики розмістились на короткий відпочинок, виснажені бігом. Вони порозсідалися на невеличкій галявині посеред кущів- ми чітко бачили прим'яті місця там, де ще кілька годин тому сидів кожен з них. Семеро бойовиків, сім прим'ятостей. Тут же, в таборі, пораненому надали допомогу- біля невеличкої калюжі крові лежав на землі пустий пакет з-під армійського китайського перев'язувального пакета. Тепер вже не лишилося жодного сумніву- ми мали справу з групою ЗАНЛА.

Тут, на цій галявині, стався перший з неприємних сюрпризів, що підготували для нас ЗАНЛІвці. Схоже на те, що відхекавшись і прийшовши до тями, голова цієї банди зрозумів скрутність свого становища. Бойовики гарно знали, що полишили по собі купу свідків і слідів- тому їх вистеження було лише питанням часу. Крім того, у групі був поранений, що означало суттєве сповільнення і, відповідно, підвищувало шанси бути перехопленими переслідувачами. І тоді терористи прийняли рішення розділитися- поранений, у супроводі одного з своїх товаришів, вирушить в одному напрямку в той час, як решта групи вирушить в інший- застосоуючи при цьому методи контрвислідковування. Такий висновок ми зробили на основі того, що з табору тепер вело дві стежки- при чому по одній з них бойовики тепер йшли слід в слід. Командир дав команду на перекур: ми зібралися довкола сержанта і почали формувати план дій. Варіантів, на справді, було кілька, але було вирішити розділити сили і вистежувати обидві групи одночасно. Мені було довірене завдання вистежити і знищити пораненого з компаньйоном, в той час, як решта групи вирушить за основними силами бойовиків. Ми перерозприділили пайки, намітили основну і резервні точки зустрічі і домовились про зустріч за три дні в районі спостережного пункту Тайм-Хілл, що був у якихось 30 кілометрах звідси.

Останні жарти, удари по плечам- і от залишися на одинці з бушем.

Багатьох би, напевно, така ситуація змусила відчувати дискомфорт: все-таки дикий африканський буш є місцем небезпечним. Втім, я не далеко не вперше виконував одиночні завдання в диких умовах та навіть навчився отримувати від них якесь дивне задоволення, характерне для мисливця-одинака. Було щось дике і водночас неймовірно азартне в таких завданнях: я щоразу переконувався, що в кожному з нас є частина первісної людини, яка силою волі і списом підкорила собі світ.

В цьому полюванні спис мені замінила гвинтівка... Але здобич нічим не поступалася за небезпечністю і жорстокістю тим древнім хижакам, на яких полювали наші предки.

Слід бойовиків був чітким і свіжим. Я йшов акуратно і уважно, не особливо поспішаючи: рано чи пізно поранення одного з бойовиків дасться в знаки. До того ж вдень мені йшлося набагато легше ніж їм уночі: я хоча б бачив куди йду.

Терористи люб'язно проклали мені шлях- воли ламали кущі та приминали траву- там де їм доводилося докладати зусиль, мені йшлося легко і приємно. Сліди тим часом продовжували виписувати свою історію: тут бойовики ставали на перепочинок, там той що в кедах зупинився помочитись, а в цьому струмочку вони поповнили запаси води. В такому темпі, уважно досліджуючи кожну активність терористів, я продовжував іти, аж поки сонце не зайшло за обрій.

Переслідування ніколи не ведеться уночі: занадто великими є шанси втратити слід і заблукати, а тому я підготувався до ночівлі. Вмостившись у спальний мішок, який розклав під великим каменем, я прислухався до нічних переспівів африканських птахів. Поступово гомін дикої природи злився в єдиний звук, який неможливо описати словами і очі мої застелило сном.

Я прокинувся з першими променями сонця. Протерши очі, викуривши цигарку і наспіх поснідавши енергетичним батончиком, я повернувся на слід. Раннім ранком, поки сонце стоїть невисоко, сліди читати дуже легко: тінь від краю відбитку чітко малює рельєф відбитої на ґрунті підошви. Кров, яка все ще стікала в черевик пораненому ЗАНЛІвцю, встигла зсохтись і тепер радше нагадувала сліди від пролитого на землю автомобільного мастила.

Вже за кілометр мій легкий настрій змінився відчуттям втраченої можливості: я натрапив на стоянку бойовиків. Мені вдалося знайти місце, де вони спали на голій землі. Вони лежали поруч: поранений спав на спині, а біля нього, на боку, підігнувши ноги, спав другий. За відбитком тіла я підтвердив свою теорію: поранений терорист був зростом десь у 175-180 см і вагою кілограмів у 70. Ані зросту, ані ваги другого я не знав: відбитки ніг свідчили про зріст у 170 см, але манера спати ані підтвердила, ані спростувала моїх здогадок. Також я знайшов залишки вечері, яку вони їли холодною: пуста бляшанка з-під тушкованого м'яса, вироблена в Мозамбіці, та крихти сухого сірого хліба.

Саме тут вони, судячи з усього, перечекали більшу частину учорашнього дня, вирушивши в дорогу приблизно в той час, коли я вкладався спати. Про ці часові рамки відчило і те, що кров на перших ж слідах після стоянки вже виглядала набагато більш свіжою.

Але був у цьому відкритті і світлий момент: схоже, що до вчорашнього вечора пораненому стало набагато гірше. Він почав підшкульгувати на праву ногу, а потім став використовувати свій АК як опору. Коли і це перестало допомагати, він вже йшов, спершись на плече свого побратима. З кожним моїм кроком, плачевний стан пораненого ставав очевиднішим. Це відкриття знову повернуло мене в норму: тепер я був абсолютно певен, що вже скоро наздожену свою ціль.

Через кілька годин я дізнався, що з терористами сталася нова неприємність. Судячи з усього, напарник пораненого послизнувся і вони обидвоє добряче гепнулись об землю. При цьому поранений своєю ногою примудрився відірвати підошву кедів свого друга. Бойовик спробував прив'язати підошву до ноги за допомогою шнурків, але вже за кількасот метрів відмовився від цього задуму і просто-таки жбурнув кеди в чагарі. Я вирішив витратити трохи часу на пошуки і невдовзі вже розглядав взуття у своїх руках. Колись це взуття було темно-синіми кедами 43 розміру, але час не пожалів їх: місцями протерті та подрані, вони виглядали дуже старими. Всередині не вцілілого кеда я знайшов якесь тканеве лахміття, яке було добряче запресоване в передню частину носку. Судячи з цього, а також розміру слідів босих ніг, ці кеди були завеликими для свого власника, от він і підігнав їх під розмір. Стандартна ситуація для бідних сімей місцевих африканців: молодші брати доношують взуття за старшими. Однією з моїх цілей був підліток, років 16-17. Мені вже не раз доводилося на власні очі бачити, наскільки бідними бувають мешканці краалів. Недивно, що багато хто з них повівся на обіцянки Мугабе і йому подібних про солодке життя: варто лише вбити всіх білих- і одразу всі розбагатіємо. Важко було звинувачувати нещасних дурнів в тому, що вони вибрали простий шлях- шлях насилля. Втім, жалю я до них не відчував. Видовище взірваних гранатою дітей та їх спустошених батьків це не те, що змушувало б симпатизувати терористам.

Невдовзі сліди босих ніг та криваві розводи вивели мене на стежку. Я звірився з мапою, після чого мене охопило максимальне напруження, яке буває тільки перед боєм. На мапі не було жодних доріг і населених пунктів. І хоч карти цих районів бувають неточними, це все ж могло означати про наявність неподалік повноцінного табору бойовиків. Я був один, без можливості викликати допомогу у разі необхідності: якби я зараз натрапив на табір, гарним рішенням було б відмітити його на мапі, відступити та повернутися разом з групою фаєрфорсу. Але спершу я вирішив переконатися у своїх підозрах.

Максимально повільно і тихо я крався стежкою, прислухаючись до кожного звуку. Дуже скоро до мене почали доноситись голоси кількох людей: двоє жінок, діти і чоловік. Я погано знав мову шона: зазвичай в групі був хтось інший, хто виступав у якості перекладача. Ні, я звичайно знав кілька фраз: але в кожному кутку Родезії місцеві мали свою говірку і подекуди не розуміли навіть одне одного. Я полишив спроби розібрати хоч щось з того, що булькотіли голоси і спробував підібратися ближче, аби побачити все своїми очима. Адреналін лупив по вухах, зір став тунельним: кожна клітинка мого тіла була готова до жаркого бою. Я акуратно підповз до краю кустарника і визирнув на галявину, з якої чулися голоси.

Мені відкрився вид на кілька глиняних хаток, критих солом'яним дахом. Біля хаток бігало кілька дітей, жінки ж нарізали якісь овочі в дерев'яні миски. На порозі будинку сидів одягнений в саме спіднє стариган, який розпалював зроблену з кукурудзяного початку люльку. Звичайнісінький родинний крааль, яких тисячами було розкидано по бушу- от чим були ці будинки, а ніяким не табором терористів.

Я встав, сплюнув, перехопив гвинтівку зручніше і сміливо вийшов з кущів.

"Де вони?"- голосно і агресивно запитав я англійською, наближаючись до чоловіка. Голі дітлахи, тільки побачивши мене, кинулися до матерів, які вже покидали своє кухонне приладдя і притиснули дітей до себе. Місцеві знали мою форму.

Мусоджа, так вони нас називали. Вони знали форму мусоджа. Місцеві, навчені гірким досвідом, гарно розуміли, що людей в такій формі треба слухатись- відповідати на запитання і підкорятись вимогам. Старий підняв на мене очі і люлька випала з його рук. В його очах був жах. Я одразу впізнав цей погляд: старий боявся мене, тому що чекав когось накшкалт мене. Він чекав мусоджа, які прийдуть, аби покарати його. Тому, що він був винен.

"Varipi?!"- я голосно повторив питання на шона, все ще наближаючись до старого. Той встав, перегородивши собою прохід у хату. Його перелякане обличчя вже і так видало присутність бойовиків і мені лишилося лише з'ясувати, де саме вони ховаються. При цьому, бажано, не бути застреленим.

"Kwete, ні..."- почав було говорити старий, але я вдарив його прикладом в обличчя, від чого він відлетів від дверей, відкривши прохід. Якщо я хотів вижити, мені не можна було гаяти ні секунди. Я ривком зайшов в хату. За ту мить, поки мої очі намагалися підлаштуватися від яскравого сонця до затіненого приміщення, терорист встиг припіднятися над ліжком. Він спробував дотягнутися до автомату, який лежав поруч з ним, але я двічі вистрілив йому в голову.

Стіна за ним скрасилася в червоний і він відкинувся на спину. Я швидко окинув поглядом решту приміщення- більше в ньому нікого не було. Я підійняв АК мерця і закинув його собі за спину.

Я кулею вилетів на вулицю і не реагуючи на сльози жінок та дітей кинувся до наступної хати. Я швидко оглянув її, а одразу після- і третю. Жодних слідів перебування другого бойовика мені знайти не вдалося. Повернувшись до першого будинку, я побачив, що старий все ще лежить на землі. З його рота стікала кров- здається, я вибив йому кілька зубів. Одна з жінок- не знаю, дочка чи дружина, намагалася допомогти йому підвестися. Мені потрібно було діяти: якщо другий терорист був неподалік, він точно почув мої постріли, а значить прямо зараз тікає. Я швидко зумів ідентифікувати його сліди серед інших- характерна форма ступні бойовика, мені здається, навіки зафіксувалася в моїй пам'яті.

Тепер, вже не обтяжений своїм пораненим товаришем, він отримав реальну можливість втекти. Я ж не був готовий впустити свою здобич.

Я виволочив з будинку труп і приступив до його огляду. Цивільний одяг, заляпаний кров'ю "Чіком" та ті самі армійські чоботи, слідами яких я йшов от вже 15 годин. Окрім двох дірок в голові, він мав ще одну- поранення в праву частину животу, яке він отримав на згадку про візит на ферму Гастінгса. На вигляд не старше двадцяти, цей юнак виявився достатньо міцним, аби протягнути так довго. Хто зна, може він би навіть зміг би і одужати, але я поклав край його надіям.

Стара рана була перетягнута новим матеріалом, якимось розрізаним простирадлом. Це означало, що старий і його сім'я не тільки дали перехіток пораненому бойовикові, але і промили рану та перев'язали її. Перелякані чорношкірі піймали на собі мій злий погляд- цією дією кожен з них забезпечив собі чимало проблем з законом. Жінки плакали, а стариган приречено сидів на землі, намагаючись пальцями порахувати, на скільки зубів в нього поменшало. Він подивився на мене приреченим поглядом, адже добре знав, що за допомогу бойовикам його по голові не погладять. Старий окинув свої володіння сумним, розуміючим поглядом, ніби встиг прочитати мій намір ще до того, як я сам до нього додумався.

Мерця треба було евакуювати, місцевих- допитати, а утікача- наздогнати. Я чітко розумів, що мені одному вже точно не вдалося б це все організувати. Рації у мене не було, а тому був тільки один спосіб викликати вертоліт- привернути увагу спостережного поста Тайм-Хілл. Я звірився з картою- до пагорбу, на якому він знаходився, було всього кілометрів 9. А значить, що привернути увагу спостерігачів буде неважко. Я дістав з кишені запальничку і в кількох місцях підпалив дах першого будинку, за ним- другого і третього. Вони швидко зайнялися, піднявши стовбур сірого диму- якщо спостерігачі його не помітять, то я особисто переконаюсь у тому, аби вони отримали по кілька діб гауптвахти.

Я востаннє окинув поглядом африканську сім'ю, яку щойно лишив без житла. Вже за пів години сюди прибуде пошукова група, і африканці стануть їх проблемою. Я чітко розумів, що вони нікуди не дінуться- бо куди ж їм було іти? "Mira pano, чекайте тут!"- сказав я голосно, після чого бігом кинувся по ланцюгу босих ніг, які привели мене сюди.

Відстань ставала дедалі меншою. З кожним кроком я ставав ближчим до своєї здобичі. Він стомився- відбитки його босих ніг свідчили про цю втому, цю нездатність йти швидше. Ніч руху з пораненим товаришем, босоніж, не додала терористові сил.

Я ж, охоплений азатом, практично біг по слідах: хижацький інстинкт в мені взяв гору і я чітко бачив маршрут руху моєї цілі, навіть не дивлячись на ґрунт. За 40 хвилин бігу я помітив, що ЗАНЛІвець теж зірвався на біг: напевно тут він почув мої постріли і запанікував. Втім, вже за кількасот метрів терорист видохся і продовжив рух кроком. Відстань між відбитками його ніг все зменшувалась і зменшувалась- він ледве міг перебирати ногами. Врешті-решт, сліди привели мене до схилу невисокого пагорба. Я зупинився і перевів дихання.

Стало зрозуміло, що нас розділяє якихось 5-7 хвилин. Настав час приборкати звіра та підійти до справи з розумом- ще не вистачало мені після цих всіх пригод отримати кулю через власну недбалість.

Я тихо і акуратно, проте швидко почав своє сходження на пагорб. На секунду мені подумалось, що прямо на вершині цього пагорбу притаївся терорист, який знає, що я тут. Мені здалось, що він лежить, захований в кущах і дивиться на мене через приціл свого АК. Що поки я крок за кроком здіймаюсь наверх- ЗАНЛІвець чекає мене. Що кожен мій подих може стати останнім. Сприйняття моє в цей момент було максимальним: я затримав дихання... і почув віддалені звуки.

Звуки шльопання босих ніг об сухий ґрунт.

Я акуратно піднявся на вершину пагорба, контролюючи кожен свій крок і кожен подих: звуки кроків ставали все ближче. Я зумів визначити напрямок звуку і навів свою гвинтівку до його джерела. У 30 метрах від мене, з пагорба неакуратно спускалася моя ціль. Її босі чорні ноги тривожили дрібні камінці, які скатувалися вниз, а ступні відчутно шльопали по землі- я чув це навіть на такій відстані. Нижче мене, з іржавим АК на спині босими ногами ступав не підліток. Це була дівчина. Я не міг точно визначити вік і не бачив її обличчя, але те, що це була саме дівчина, було очевидно. Її чорне кудряве волосся падало на її мокру, спітнілу спину.

Я дивився на цю дівчину через приціл своєї гвинтівки і мені згадався пустий погляд фермера, що втратив свою дочку. Мені на секунду здалося, що можливо за історію з розділенням групи бойовиків стояло щось більше, аніж тактичний план. Ким був той хлопець, якого я застрелив в краалі? Її чоловіком? Братом? Я згадав власну сестру, що зараз навчалася в середній школі у Солсбері.

І всі ці думки, всі образи, все це, що пролетіло в моїй голові в ту коротку мить, привели мене до головної думки. Єдино важливої думки. Все це- не мало жодного значення.

Я зробив два постріли- і тіло терориста покотилося по схилу пагорбу.