Здивована, наскільки швидко життя повертається у Харків - Богдана Півненко

До університетської Великої зали завітали чудові скрипалі – знана амбасадорка українського мистецтва Богдана Півненко, що наступного дня блискуче солювала на відкритті KharkivMusicFest’у, та Андрій Рахманін, скрипаль, відомий своїми ексклюзивними аранжуваннями для різноманітних складів. Програму концерту склали п’єси для скрипкового дуету О. Гоноболіна, а також твори М. Скорика, М. Леонтовича, В. Сильвестрова, Г. Гаврилець, Л. Колодуба у обробці для двох скрипок Андрія Рахманіна. Після концерту із Богданою Півненко та Андрієм Рахманіним говорив Володимир Богатирьов.

Пані Богдано, пане Андрію, я думаю, що нашим читачам відомі і ви, і ваша творчість, але все ж скажіть декілька слів про себе – хто ви і чим займаєтеся?

 Б. П.: Богдана Півненко, завідуюча кафедри скрипки Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського.

 A. Р.: Андрій Рахманін, перший скрипаль Київського камерного оркестру Національної філармонії України. Щоб не займати час наших читачів, можу відіслати їх до мого нещодавнього інтерв’ю у передачі «Мистецький максимум» на You-Tube-каналі представників маріупольської спільноти, що зараз мешкають в Києві. Я співпрацюю з ними, допомагаю Маріупольському оркестру, пишу музичний супровід до вистав евакуйованого Маріупольського театру. Вони створили свій You-Tube-канал, на який запрошують цікавих, на їх погляд, особистостей. У восьмий чи дев’ятий випуск цієї програми потрапив і я. Ось там можна знайти досить детальну мою біографію [сміється].

Пані Богдана вже була у Харкові від початку повномасштабного вторгнення, а Ви, пане Андрію, за цей час тут вперше, чи не так?

 А. Р.: Не лише від початку вторгнення. Якимось дивним чином так склалося, що я взагалі вперше в своєму житті приїхав в Харків. Я був майже скрізь в Україні, і не лише в Україні, а ось бувати у Харкові якось не доводилося, хоча моя мати закінчила один із харківських університетів. Вона радіоінженер за освітою.

Напевно, це був ХНУРЕ – університет радіоелектроніки.

 А. Р.: Скоріше за все. Сестра моя також навчалася тут, в університеті мистецтв, на вокальному відділенні. А я тут вперше, і дуже цим задоволений.

Пане Андрію, отже, ви вперше бачите Харків саме у такому стані, яким він зараз є. Які ваші враження від міста та атмосфери, яка панує тут?

 А. Р.: Дуже добре. Трохи схоже на Київ рік тому, коли тільки-но звільнили підступи до міста. Схожа ситуація. Аде я сподіваюся, зараз це все йде на краще, принаймні, відчувається це саме так.

Пані Богдано, Ви вдруге у Харкові після початку війни. Чи відчуваєте Ви різницю у порівнянні із своїм попереднім приїздом?

 Б. П. : Звичайно. Насправді, коли ми приїхали в січні, центр міста був взагалі пустим. Ми не зустрічали людей, ще й була зима. Зараз ми повернулися, а місто живе – люди, транспорт, все працює. Так, знищені будівлі нагадують про те, що тут відбувалося, але я щиро здивована, наскільки швидко життя повертається у Харків. Це просто неймовірно. У мене досить цікаві стосунки з цим містом. Колись я мріяла звідси поїхати, і поїхала у 1993 році, бо закохалася у Київ і знала, що хочу жити тільки в Києві. Після цього я дуже довго не приїздила у Харків, мені цього не хотілося. А потім колись знову приїхала, коли Харків вже став красивим, коли відкрили нову філармонію і з’явилося відчуття, що місто стало студентським, дуже живим і активним. Але коли розпочалася війна, я чомусь особливо гостро відчула, що я з Харкова. Я приїхала в січні, бо мені хотілося побачити на власні очі, як це – бути тут. Тому і зараз для мене це дуже особиста історія.

Чи слідкуєте ви за концертним життям Харкова? Як ви його оцінюєте?

 Б. П.: Слідкую за тим, що є на Фейсбуці. Я думаю, що всі взагалі дуже здивовані, що завтра стартує KharkivMusicFest, для всіх це просто шок. До війни, особливо із появою фестивалю KharkivMusicFest, Харків привертав увагу видатних солістів – приїздив Готьє Капюсон й інші відомі музиканти. Тут фантастичний зал філармонії, Київ, наприклад, не може похвалитися таким залом. Але якщо говорити про сьогодення, то в Києві, звісно, більш насичене культурне життя, набагато більш насичене. Але Харків відроджується. Я сподіваюся, що люди повернуться – і ті, хто грають, так само, адже зараз у місті майже немає музикантів.

 А. Р.: До Києва за цей час повернулося більше людей. Я думаю, що скоро не буде великої різниці. У Харкові все є для того, щоб культурне життя було таке саме, як і у столиці, і культурні події такого самого рівня. Просто потрібно, щоб повернулися люди. А це буде. Ми бачимо таку тенденцію за останні місяці.

Давайте трохи поговоримо про сьогоднішній концерт. Сьогодні у вашому виконанні звучали твори Олександра Гоноболіна, Ганни Гаврилець, Мирослава Скорика, Миколи Леонтовича та інших композиторів, написані для дуету двох скрипок. Розкажіть, будь ласка, як ви підбирали твори? Чи ця програма пов’язана певною концепцією? Чи мали ви всі ноти у наявності, чи довелося щось відшукувати?

 Б. П.: Ось перед вами сидить Андрій – він автор обробок для двох скрипок, що звучали сьогодні. Ми зіграли не все, що є у Андрія, бо ще не все встигли вивчити. На перший погляд здається, що це все дуже відомі твори, але там є що пограти. Звичайно, на це просто потрібно більше часу, а зараз у нас напружений графік. Але у цій музиці я відчуваю себе як вдома. Я дуже багато їжджу світом, але кожного місяця приїжджаю в Україну, і ось таку музику тут хочеться пограти.

А чому музика саме для двох скрипок?

 Б. П.: Одного разу у Лондоні мені замовили виступ: годину і п’ятнадцять хвилин української музики. Але виявилося, що у приміщені, де мала відбуватися подія, не було роялю. Сучасні твори для скрипки без супроводу фортепіано пасують скоріше фестивалю сучасної музики, на який збираються підготовлені поціновувачі contemporary music. Для такої аудиторії можна знайти потрібні твори – п’єси для скрипки соло Золтана Алмаші або ті ж «Екслібриси» Ганни Гаврилець. Але якщо люди прийшли на благодійний вечір для України, не всі можуть оцінити сучасну і ультрасучасну музику. Тому була поставлена задача «завести» залу: грати те, що знайомо публіці. І тут, звісно, допомогли і Андрій, і Олександр Гоноболін. Ось так випадково, завдяки цьому замовленню, народилася така програма. І, звичайно, я дуже тішуся і радію, що цей випадок може стати поштовхом для чогось більшого, тому що дует двох скрипок – це дійсно цікавий формат, на який зараз є попит.

 А. Р:. Будь-який композиторський твір, який має народне коріння, завжди цікавий для слухачів. Коли я робив всі ці обробки, потрібно було швидко написати щось близьке публіці, тому я вибирав такі твори, які всіх нас супроводжують з дитинства – від колискової «Котику сіренький» до буковинських наспівів, або пісні «Ніч яка місячна», або «Дніпровського вальсу», який кожна людина колись в житті чула, мотиви і інтонації яких відгукуються кожному…

 Б. П.: … і особливо в цей час! Ми тільки зараз зрозуміли, яка в нас країна і як ми її любимо. Роками формувався стереотип, що звідси потрібно виїжджати, що деінде краще. Пам’ятаєте цю рекламу: Хочете, щоб ваша дитина навчалася закордоном? А тепер всі діти, які виїхали, усвідомили, що їм там багато що не подобається. Це все прості речі, як з позиції сучасної музики можуть здаватися занадто простими або занадто попсовими, але вони зараз викликають ті емоції, яких ми потребуємо.

 А. Р.: Коли я робив ці обробки, то намагався написати їх так, щоб можна було продемонструвати все, що ти вмієш у професійному плані, особливо враховуючи, що це дві скрипки, які у ідеальному світі моєї уяви не мають технічних проблем. Тому можна не вагаючись написати щось складніше, але при цьому розповісти про всі ці прості речі, які мають вплив на кожного.

Пане Андрію, а чи багато існує творів для двох скрипок у світовій музичній спадщині?

 А. Р.: Такі твори існують. У класичній, романтичній музиці творів для такого складу дуже багато – починаючи від Леопольда Моцарта і Шарля Беріо. У той час було багато подібної музики.

 Б. П.: А у XX столітті з’явилися сорок чотири дуети Бартока, прекрасні дуети Глієра для двох скрипок і для скрипки з віолончеллю. А ще є Лучано Беріо – ще один Беріо, який як раз про contemporary music, і в нього також є дуети. Напевно, це буде наш з Андрієм наступний крок. Зараз ми хочемо грати українську музику, а коли закінчиться війна, і у нас буде час подумати і відкрити для себе щось нове, то дуети матимуть там місце. Для мене це новий жанр, і він зараз цікавий для мене.

А в українські сучасні композитори часто звертаються до дуету скрипок?

 Б. П.: Окрім творів Гоноболіна, я нічного не знайшла. Скрипка соло є, і досить багато, але це концептуальні твори, які важко наспівати навіть мені [сміється]. Це специфічна музика, а тут хотілося зробити так, щоб дійсно можна було співати. Знаєте, Сильвестрову довгі роки не давала спокою «Мелодія» Скорика – як він так написав, що всі ходять і наспівують її. Насправді кожен композитор мріє написати щось таке, щоб всі ходили і співали – як мелодії Верді чи Россіні.

До речі, про українських композиторів. Чиї твори ви би могли порадити скрипалям до виконання? Ваш топ-5?

 Б. П.: Для мене це Скорик, Станкович, Сильвестров, Лятошинський… Ще я дуже люблю твори для скрипки з оркестром Зубицького, дуже яскраві і дуже самобутні. Також я співпрацюю із Золтаном Алмаші. Але це вже топ-6.

 А. Р.: А я додам ще одного композитора, що написав нещодавно концерт для скрипки і оркестру, прем’єру якого представляли «Київські солісти» – Олександр Родін. Дуже яскравий твір, який для мене став справжнім відкриттям.

 Б. П.: У Київській консерваторії скрипалі часто грають твори Олега Безбородька. Він цікаво пише. Безумовно, львівська плеяда також заслуговує на увагу – Любава Сидоренко, наприклад. Я не знаю, чи є щось специфічне для скрипки, але є цікаві твори Богдани Фроляк. Насправді ми можемо пишатися, наскільки в нас багато класних композиторів.

А чи знаєте ви авторів з Харкова, які пишуть для скрипки?

 Б. П.: Я знаю, що є Олександр Щетинський, хоча мені й не доводилося грати його твори. Серед харківських композиторів, твори яких я виконувала, є Володимир Птушкін, серйозний композитор, який заслуговує на те, щоб його музика звучала, і Валентини Бібік – харків’яни вважають його своїм чи все ж ізраїльським композитором? А взагалі Харків дійсно має ким похвалитися.

 А. Р.: Ми грали в камерному оркестрі і твори Щетинського, і твори Бібіка, зокрема, його мініатюри для камерного оркестру – дуже цікаві твори, в яких багато сучасних знахідок та сучасна музична мова, але які водночас дуже легко сприймаються публікою. Це репертуарні твори в програмі Київського камерного оркестру.

 Б. П.: Існує одна пов’язана з українським репертуаром проблема. В установах сьогодні кажуть: грайте українські твори. Що дуже добре, але хто зробить клавір? Наприклад, є різні концерти для скрипки з оркестром, а клавірів немає. Те саме стосується симфоній – немає клавірів, які потрібні для того, щоб їх вивчали майбутні диригенти. Це завдання, яке чекає на вас, молодих композиторів та музикознавців. Це дуже велика робота, і потрібно, щоб держава знайшла для неї фінансування. Бо легко сказати «Грайте!», коли немає нот. Ми дуже часто граємо по рукописах. Зубицький лише нещодавно набрав свої твори у нотному редакторі, але ж вони не видані. Або концерти Скорика: для деяких він зробив клавір, але вони написані від руки. Зіграти по таких нотах не так просто. А у п’яти концертів для скрипки Станковича просто немає клавірів. Студенти хочуть грати їх, але як? Про це говорять і вокалісти, і диригенти: немає виданих партитур, не зроблені клавіри. Повинна бути державна політика на рівні Міністерства, щоб надолужити це. У радянські часи, в які було багато чого недоброго, все ж було видавництво «Музична Україна», яке замовляло композиторам твори і видавало їх. Зараз існує система грантів, значить, потрібно, щоб хтось підняв це питання. А для цього, напевно, потрібно більше комунікацій між композиторами, диригентами, і виконавцями, бо це питання дійсно гостре.

На завершення нашої бесіди констатуємо: концерт відбувся, і відбувся вдало. Які ваші враження від концерту та відчуття після нього?

 Б. П.: Відчуття, що завтра новий концерт [сміється]. Насправді для нас важливо, що є інтерес до такого жанру. Ми сподіваємося на продовження, і не лише у межах України. Потрібно працювати і використовувати всі можливості, які насправді є в кожній катастрофі.

Які ваші враження від нашого майданчику – університетської філармонії?

 Б. П.: Все супер! Враження – до сліз. Цікаво, як по-різному реагує публіка у різних містах. Ми грали цей концерт в Києві – люди ридали під «Дніпровський вальс». У Львові обожнюють Скорика – тож найбільший успіх мала його «Мелодія». Кожний регіон має власну специфіку вподобань, це факт, і нам як виконавцям за цим дуже цікаво спостерігати. Але Харків зараз – то особлива історія.

 А. Р.: Відчуваєш, що все, що ти граєш, сприймається як рідне, відчуваєш, як публіка дихає разом із тобою, як люди проспівують те, що проспівуєш ти. Це все дуже зворушливо – те, що це відбувається саме тут і саме в цей час, і що є люди, які приходять на концерти незважаючи ні на що. Будемо жити!

Інтерв’ю: Володимир Богатирьов

Текст: Поліна Кордовська