Застереження генерала Паттона

«32 роки тому, того страшного літа 1945 року, армія Сполучених Штатів тільки-но завершила руйнування Європи й серед руїн створила окупаційний військовий уряд, щоб керувати зубожілими німцями і влаштувати правосуддя переможців над переможеними. Генерал Джордж Сміт Паттон, командувач Третьою армією США, став військовим губернатором Американської зони окупації Німеччини.

Паттона вважали «найсильнішим» генералом союзницьких військ. Він був значно зухваліше і агресивніше, ніж більшість командирів, а його жорстокість в боях цілком можна вважати вирішальним фактором перемоги Союзників. Він особисто командував своїми військами в одних з найважчих і найвирішальніших битвах війни: в Тунісі, на Сицилії, під час прориву «Лінії Зігфрида», під час Арденнської операції.

Під час війни Паттон поважав мужність і бойові якості німців — особливо, коли порівнював їх з деякими американськими союзниками — але він проковтнув пропаганду військового часу, породжену чужорідними Америці майстрами ЗМІ. Він вважав, що Німеччина є загрозою для свободи США, а націонал-соціалістичний уряд Німеччини є особливо злою установою. Діючи відповідно до цих переконань, він постійно говорив про бажання вбити якомога більше німців і переконував своїх солдат підпорядкувати свою службу саме цій меті. Цією кровожерливістю Паттон заробив собі прізвисько «Старі кров та кишки».

Тільки в останні дні війни і під час свого перебування на посаді губернатора окупаційної зони — після того як він мав можливість познайомитися з німцями і «бравими радянськими союзниками» — Паттон усвідомив справжню ситуацію і змінив свою думку. У своєму щоденнику і листах до сім'ї, друзів і колег він ділиться своїм новим розумінням речей і побоюваннями щодо майбутнього. Його щоденник і листи були опубліковані в 1974 році компанією Houghton Mifflin Company під назвою «Папери Паттона» (англ. The Patton Papers).

За кілька місяців до завершення війни генерал Паттон усвідомив страшну небезпеку, яку представляв для Заходу Радянський Союз, і дуже засмутився через наказ тримати свою армію на місці й чекати, поки Червона Армія окупує території Німеччини, Чехії, Румунії, Угорщини і Югославії, які американці могли легко захопити.

7 травня 1945 року, незадовго до капітуляції Німеччини, Паттон провів нараду в Австрії з військовим міністром США Робертом Паттерсоном. Паттон був серйозно стурбований тим, що Радянський Союз не дотримується демаркаційної лінії, яка розмежовувала американську і радянську окупаційні зони. Він також був збентежений планами Вашингтону частково демобілізувати армію США.

Паттон сказав Паттерсону: «Нумо залишимо чоботи начищеними, багнети заточеними і уявімо силу і міць Червоної Армії. Це єдина мова, яку вони розуміють і поважають».

Паттерсон відповів: «О, Джордже, ви так довго були близькі до цього, що припинили бачити всю картину»

Паттон заперечив: «Я розумію ситуацію. Їхньої системи постачання недостатньо для моїх рішучих дій. У них є кури і худоба — вся їхня система постачання. Мабуть, в тій боротьбі, яку би я їм влаштував, вони могли би протриматися п'ять днів. Після цього вже не матиме значення, скільки в них мільйонів чоловік, і якби ви захотіли Москву, я би вам її дав. Вони приходять до тями. В них залишилося недостатньо сил, щоб забезпечувати себе. Давайте не дамо їм часу, щоб поповнити запаси. Якщо ми це зробимо, тоді... Ми перемогли німців і роззброїли їх, але визволити Європу нам не вдалося, ми програли війну!

Гостра та невідкладна порада Паттона не була почута Паттерсоном і іншими політичними діячами, а попередила про його почуття чужорідних змовників, які влаштувалися за лаштунками Нью-Йорку, Вашингтону і Москви.

Чим довше він бачив Совєти, тим сильніше росло в ньому переконання, що найправильніше було би задушити комунізм прямо тут і зараз, поки є така можливість. Пізніше у травні 1945 року він був присутній на кількох зустрічах з вищими офіцерами Червоної Армії й ретельно їх оцінював. 14 травня він написав у своєму щоденнику наступне: «Я ще ніколи не бачив в жодній армії світу, в тому числі в Імператорській армії 1912 року, такої суворої дисципліни, яка існує в російській армії. Офіцери, за рідким винятком, створюють враження нещодавно цивілізованих монгольских загарбників».

А його близький колега, генерал Хобарт Гей, у своєму щоденнику щодо 14 травня відзначив наступне: «всі їхні (росіян) дії вселяють думку про мужність і жорстокість».

Так чи інакше, але Паттон знав, що тоді американцям вдасться розбити червоних, але не пізніше. 18 травня Паттон пише: «Гадаю, американська армія в тому вигляді, в якому вона перебуває зараз, могла би з легкістю розбити росіян, бо, хоча росіяни мають гарну піхоту, їм бракує артилерії, повітряних сил, танків і вміння їх поєднувати, тоді як ми перевершуємо їх в цьому плані. Якщо доведеться воювати з росіянами, то чим швидше ми це зробимо, тим краще».

Через два дні він повторює своє занепокоєння дружині, пишучи їй: «Якщо доведеться воювати з ними, то саме час зараз. Відтепер ми стаємо слабшими, а вони сильнішають».

Усвідомивши радянську небезпеку і запропонувавши курс, який звільнив би всю Східну Європу від комуністичного ярма з набагато меншими витратами американської крові, ніж було пролито в Кореї і В'єтнамі, і не дав би статися війнам в майбутньому — не кажучи вже про Третю світову — Паттон зрозумів справжню природу народу, за якого велася Друга світову: євреїв.

Більшість євреїв, що наводнили Німеччину після війни були вихідцями з Польщі і Росії, і Паттон вважав їх особисті звички вкрай нецивілізованими.

Він відчував огиду до їхньої поведінки в Таборах переміщених осіб, котрі будували для них американці і ще більшу огиду від їхньої поведінки, коли їх розміщували в німецьких лікарнях і приватних помешканнях. Він з жахом спостерігав, що «Ці люди не розуміють туалетів і відмовляються їх використовувати, за виключенням консервних банок і сміття. Вони відмовляються, де це можливо, користуватися вбиральнями, вважаючи за краще справляти потребу на підлогу».

У своєму щоденнику він описав один з Таборів переміщенних осіб «де кожна кімната була переповнена євреями, і практично в кожній кімнаті була купа сміття в кутку, який також використовувався як вбиральня. Євреї відмовлялися від своєї гидоти і наводили лад тільки під дулом автоматів. Звичайно, мені відомий вираз: «втрачені племена ізраїлю» стосовно племен, які зникли — він не стосується племені Юди, від яких пішли ці сучі діти. Але на мою думку, це теж втрачене плем'я, позбавлене будь-якої порядності».

Перші враження Паттона стосовно євреїв не покращилися навіть коли він за проханням Ейзенхауера відвідав єврейську релігійну службу. В його щоденнику за 17 вересня 1945 написано наступне: «Це було свято Йом-Кіпур, вони всі зібралися у великому дерев'яному будинку, який називали синагогою. Генерал Ейзенхауер повинен був виступити перед ними з промовою. Ми увійшли в синагогу, яка була заповнена найсмердючишим натовпом людей, яких я колись бачив. Коли ми почали підійматися сходами, з'явився головний рабин, вдягнений в хутряну шапку, схожу на ту, яка була в Генрі VIII, і брудний стихар, й зустрів генерала... Запах був настільки жахливий, що я мало не знепритомнів, а через три години, згадаючи це, виблював свій обід».

Цей досвід і багато інших переконали генерала Паттона, що євреї — сумнівний різновид людей і навряд чи він заслуговує тієї офіційної уваги, яку йому надає американський уряд. Інший вересневий запис в щоденнику, зроблений після того як Вашингтон наказав передати євреям оселі німців: «Очевидно, вірус семітської помсти всім німцям, запущений Моргентау і Барухом, продовжує діяти. Гаррісон (держслужбовець США) і його однодумці вказують на те, що, як їм здається буде правильно, німці повинні бути виселені зі своїм осель, які треба віддати переміщеним особам. В цьому припущенні є дві помилки. По-перше, коли ми виселяємо одного німця, ми караємо одного окремого німця, в той час як покарати треба весь народ. Крім того, це суперечить моїй англосаксонській совісті — виселити людину з її будинку в якості покарання без належної правової процедури. По-друге, Гаррісон і йому подібні вважають, що переміщені особи є людьми, якими вони насправді не є, і особливо це відноситься до євреїв, які нижче тварин».

Одним з факторів, які висвітлили ставлення Паттона до переможених німців, були керовані Америкою ЗМІ. На прес-конференції в Регенбурзі 8 травня 1945 року, невдовзі після капітуляції Німеччини, Паттона запитали, чи планує він ставитися до вояків СС якось інакше, ніж до інших військовополонених німців? На що він відповів: «Ні. СС в Німеччині значить не більше, ніж Демократи в Америці — це не варто цитувати. Я маю на увазі те, що спочатку есесівці були особливими сучими дітьми, але з розвитком війни сучі діти закінчилися і вони почали пускати туди кого завгодно. Дехто з вищого командування СС буде розглянутий як військовий злочинець, але немає підстав судити кожного, кого призвали в цю організацію».

Попри прохання Паттона не цитувати його репліку, преса охоче вчепилася в неї, і євреї разом зі своїми підставними особами в Америці обурювалися порівнянням СС з Демократичною партією США й через намір Паттона не відокремлювати есесівців від інших полонених.

Однак Паттон відмовлявся розуміти натяки преси і його незгода з окупаційною політикою Вашингтона лише росла. В тому ж травні він писав своєму шурину: «Я вважаю, що ця заборона «брататися» дуже безглуздне рішення. Якщо ми збираємося тримати американських солдатів в країні, вони повинні спілкуватися з цивільними. Думаю, ми багато чого би зробили для цивільних, якби дозволили нашим солдатам розмовляти з ними».

Багато колег Паттона намагалося дати йому зрозуміти, чого від нього чекають. Один амбітний бригадний генерал Філіп Ґейдж, прагнучи догодити можновладцям, писав Паттонові: «Певна річ, я знаю, що навіть ваші повноваження обмежені, але я сподіваюся на те, що, де б ви не були, ви зробите все можливе, щоб німецьке населення страждало. Заради Бога, будь ласка, ніколи не пом'якшуйте дії по відношенню до них. Ніщо не може бути надто погано для них».

Одначе Паттон продовжував робити те, що він вважав правильним. З великим небажанням, і тільки після неодноразових спонукань від Ейзенхауера, він все ж таки виконав наказ вигнати німців з їхніх будинків, щоб звільнити місце для більш ніж мільйона єврейських працівників — частини знаменитих «шести мільйонів», нібито отруєних газом. Але від наказу розпочати підривати воєнні заводи за сумно відмомим планом Моргентау задля повного знищення економіки Німеччини відмовився. У своєму щоденнику він пише: «Я сумніваюся у доцільності підривати фабрики, тому що цілі, які переслідують знищенням фабрик, тобто таким чином запобігаючи підготовці Німеччині до нової війни, можуть бути однаково добре досягнуті шляхом знищення обладнання, в той час як будівлі можна використати в якості притулку для тисяч бездомних».

Так само він висловлював власні сумніви своїм колегам з приводу того, що велика увага приділяється переслідуванню кожного німця, який раніше належав до НСДАП. У листі до дружини від 14 вересня 1945 року він написав: «Я відверто проти цього військового злочину. Це не крикет, а семітська мова. Я також проти того, щоб посилати військовополонених працювати на правах рабів в інші країни, де багато помруть від голоду».

Незважаючи на свою незгоду з офіційною політикою, Паттон слідував правилам, встановленим Моргентау і іншими високопосадовцями Вашингтону, наскільки йому дозволяла совість, але він намагався гальмувати їхні ініціативи, і це призвело до його конфлікту з Ейзенхауером та іншими амбітними генералами. В іншому листі до дружини Паттон писав: «Якщо те, що ми робимо з німцями, це свобода, тоді дайте мені померти. Не розумію, як американці могли впасти так низько. Це семітизм, я впевнений».

І у своєму щоденнику він зазначає: «Сьогодні отримали наказ... надати євреям особливі умови. Якщо євреям, то чому не католикам, мормонам тощо? ... Ми також передаємо французам кілька тисяч військовополонених для використання в якості рабів у Франції. Кумедно згадати, що ми влаштували Революцію на захист прав людин і пройшли Громадянську війну задля скасування рабства, а тепер повернулися туди звідки почали».

Виконуючи свої обов'язки губернатора Паттон об'їздив всю Німеччину і близько познайомився з німцями і їхнім становищем. Він не міг не порівняти їх з французами, італійцями, бельгійцями і навіть британцями. Зрештою він дійшов до висновку, що Друга світова велася не проти тех людей.

Після відвідин зруйнованого Берліну він писав дружині 23 липня 1945 року: «Берлін подарував мені депресію. Ми знищили те, що могло би бути гарним народом, і збираємось замінити його монгольскими дикунами. І вся Європа буде комуністичною. Подейкують, що протягом першого тижня після взяття Берліну всіх жінок, які тікали, розстрілювали, а тих, хто не втік, ґвалтували. Я міг би взяти Берлін замість Совєтів, якби мені дозволили».

Це переконання, що підступні політики використовували його і американську армію в злочинних цілях, зростало протягом наступних тижнів. Під час обіду з французьким генералом Альфонсом Жуеном Паттон був здивований, зрозумівши, що француз погоджується з ним. В записі щоденника за 18 серпня 1945 року цитується вираз Жуена: «Справді прикро, мій генерале, що англійці і американці знищили єдину здорову країну Європи — і я маю на увазі не Францію. Внаслідок цього, дорога до російського комунізму відкрита».

Пізніші щоденникові записи і листи дружині підтверджують настрій Паттона. 31 серпня він писав: «німці насправді єдині порядні люди, що залишилися в Європі. Якщо обирати між німцями і росіянами, я віддам перевагу німцям», а 2 вересня: «Те, що ми робимо, це руйнуємо єдину напівсучасну державу Європи, щоб Росія могла проковтнути її повністю».

До цього часу прихильники Моргентау і медіа-магнати вирішили, що Паттон невиправний і його необхідно дискредитувати. Його розпочали безупинно труїти в пресі, звинувачуючи в «м'якому ставленні до нацистів» і постійно згадуючи інцидент, коли у 1943 році він дозволив собі вдарити рядового, якого вважав негідним звання солдата. Одна з нью-йоркських газет надрукувала абсолютно помилкове твердження, що коли Паттон вдарив солдата, який був євреєм, він назвав його «боягузливим євреєм».

Далі репортери вирішили змусити Паттона вийти з себе і зробити заяви, які можна використати проти нього. Це їм вдалося на прес-конференції 22 вересня. Преса інтерпретувала одну з відповідей Паттона на наполегливі запитання, чому він не надто сильно виступав за полювання на прихильників націонал-соціалізму: «Нацизм це така ж річ як боротьба Демократів і Республіканців». The New York Times помістило цю цитату під заголовок своєї статті, а інші газети по всій Америці підхопили її.

Очевидна ненависть, спрямована на нього, відкрила Паттону очі на те, що відбувається. Того ж вечора, 22 вересня, він написав у щоденнику: «у пресі дуже помітно семітський вплив. Вони намагаються зробити дві речі. По-перше, втілити комунізм, а по-друге, зробити так, щоб всі бізнесмени німецького походження і не-єврейського загалом втратили свою роботу. Вони повністю втратили англосаксонську концепцію справедливості і вважають, що від людини можна відмовитися тільки тому, що хтось там каже, що вона нацист. Вони були явно шоковані, коли я сказав, що не відмовлюсь не від кого без успішного доказу провини цієї людини в суді... Ще один момент, на якому наполягала преса, полягав в тому, що ми забагато робимо для німців, не враховуючи переміщених осіб, більшість яких євреї. Я не міг дати відповіді на питання, чому так, тому що відповідь в тому, що, на мою думку і думку більшості офіцерів, які не марять політикою, нам життєво необхідно побудувати Німеччину як буферну державу проти Росії. Боюся, ми чекали занадто довго».

І в листі того ж дня до своєї дружини пише: «Я, ймовірно, потраплю в заголовки газет перш ніж ти отримаєш це, оскільки преса намагається цитувати мене як найбільш зацікавлену у відновленні порядку в Німеччині особу і не того, хто прагне полювати на нацистів. Я не можу сказати їм правду: якщо ми не відновимо Німеччину, ми забезпечимо захоплення комунізмом Америки».

Ейзенхауер негайно відреагував на протести преси проти Паттона і ухвалив рішення зняти його з посади губернатора Американської окупаційної зони Німмечини й «понизити по службовій драбині» до командира 15-ї армії. У листі до дружини 29 вересня Паттон висловився, що в певній мірі він незадоволений своїм новим призначенням, адже «я хотів би набагато більшого, ніж бути катом кращого народу Європи».

Але навіть зміна обов'язків не змусила Паттона мовчати. В його щоденниковому записі від 1 жовтня можна знайти таке спостереження: «обдумуючи ситуацію, я не міг не перейнятися думкою, що зараз безперечна репутація американської армії за її надполітичну діяльність буде втрачена. Здається, все більше солдатів зацікавлені в тому, як їхні дії вплинуть на його політичне майбутнє, ніж у виконанні девізу Військової академії: «Обов'язок. Честь. Держава.» Сподіваюся, що після того як нинішній врожай кандидатів в політику буде зібраний, наша колишня традиція буде відновлена».

І Паттон продовжував ділитися своїми почуттями з друзями і тими, кого вважав друзями. 22 жовтня він написав довгий лист генерал-майору Джеймсу Гарборду, який повернувся в США. У листі Паттон засуджував політику Моргентау, малодушну поведінку Ейзенхауера перед євреями, сильну прорадянську упередженість у пресі, політизацію, корупцію, деградацію і деморалізацію в армії США.

Він розглядав деморалізацію армії як умисну мету ворогів Сполучених Штатів: «Я був так само розлючений, як і ви, побрехеньками, які комуністичні і семітські елементи нашого уряду направили проти мене і практично кожного іншого командувача. На мій погляд, це спеціальна спроба відштовхнути голос солдата від командувачів, бо комуністам відомо, що солдати не комуністи, і вони бояться того, що можуть зробити 11 мільйонів голосів (ветеранів)».

Його засудження політизації армії було нищівним: «все вище командування отримує щоранку з Військового департаменту США набір газетних заголовків і, за винятком мене, всі вони керуються тим, що прочитали в газетах....»

У своєму листі до Гарборда Паттон також розкрив власні плани боротьби з тими, хто руйнує моральний дух і цілісність армії, ставлячи під загрозу майбутнє США відсутністю протидії Радянському Союзу. «це моя теперішня думка... що коли я закінчу цю свою роботу, що станеться на початку наступного року, я піду у відставку, а не вийду на пенсію, бо, якщо я вийду на пенсію, я всеодно матиму кляп у роті... Я не маю розпочинати обмежену контратаку, що суперечить моїм військовим теоріям, але повинен чекати, поки не зможу розпочати загальний наступ».

Через 2 місяці, 23 грудня 1945 року, генерал Паттон, увійшов у вічність.»

Джерело: Видання Attack! No. 53, 1977 рік