Заповіт киянина

Холодний душ приводить в тонус м’язи зранку: хтось сказав це йому дуже давно, що вже і не згадати. Перші секунди пронизливого до кісток дискомфорту поступово конвертувалися в спокій та радість від відповідальності, що випала саме на його долю своїми перипетіями, на його щасливу саме від цього юність.

Близько трьох років назад він ще був на філософському факультеті – близько, бо вже й не має значення згадувати як давно це було. Столичний університет та снобістсько-фальшиві колони на вході у корпус – це він пам’ятав ясно. Кожного дня він відвідував лекції та семінари, проте радше від смутку, щоб не залишатися вдома та не вчадіти від самого себе, щоб дожити життя до свого повноліття. Жодні вихваляння лекторів своїми предметами не справляли перед ним ніякого враження: логіка висловлювань занадто ні про що, історія філософії занадто ні про кого і т.ін. Як тільки йому виповнилось 18 років він покинув університет та підписав контракт в одному штурмовому підрозділі Збройних Сил. Перед риторичними вправами він завжди віддавав перевагу дії, і зараз, під напором льодяної води, це йому розумілося найчистіше, найвідвертіше, найістиніше. Здавалося, що й обличчя Бога, й дійсне візуальне зображення атома йому підвладні і є найпростішими речами у світі: якщо в них буде потреба, то він відтворить все так само просто як дитина пластиліном. Ви знаєте, який розвиток цій думці буде далі, тож не зупинятимусь.

Остап закінчив рутинні ранкові справи настільки швидко, від неочікуваного та незвичного комфорту їх виконання, що шукав куди подіти ще десятки відкладених на це хвилин. Сьогодні ввечері він мав очікувати біля свого дому машину своїх побратимів, в яку він сяде, втиснувшись між волонтеркою, вміститься на ящик якихось теплих флісок і буде проперджувати їх всю дорогу на Схід протягом багатьох годин їзди та зупинок на заправках з хот-догами та кавою.

Згадавши останнє, залишатися вдома весь день було дурною ідеєю, а розім’ятися м’язами та суглобами протягом дня могло б бути завіреним медичним показанням перед таким випробуванням на міць кісток як сидяче положення (якщо ще це можна назвати «сидінням») в пікапі третього власника без кондиціонера забитого доверху окопними свічками в травневу спеку. Тим паче, короткий термін відпустки не дозволяв йому відпочивати. Цивільні справи, накопичені за довгий період вирішувалися останні чотири дні бліцкриговськими темпами і не рідко абсурдною метушнею. І ось, останній, тобто, крайній день, а можливо і останній. Залишатися вдома було неможливо з будь-якої з причин. Він шукав компанії, щоб ненароком не поринути в роздуми над нісенітницькими ідеями тоді, коли це було зовсім невчасно. Бути наодинці Остап звик: самотні ночі, самотні зміни, самотні очі, що знаходять себе самих тільки в інших таких же очах з високим тиском та зосередженими, прозорими зіницями, безодніми та чорними як у хижих акул. Клуби, паби, бари, рейви, клоузери були йому, по-перше, не до душі, по-друге, зранку вівторка це дурість, але залишатися на самоті саме зараз було неможливо, це була якась тужлива самотність, а не та велична, до якої він звик.

- Алло, - хриплим, прокуреним голосом пробормотала невиспана анатомічна маса, якій телефонував Остап.

- Шо робиш?

Анатомічна маса розплющила очі на це недолуге питання о 7й ранку та подивилась на годинник, щоб перевірити свої підозри про недолугість та надати самій собі карт-бланш на скидання дзвінка або скандал. Проте нічого зробити він не встиг, з іншого кінця зв’язку, відчуваючи закінчення розмови, Остап додав:

- Пішли на каву, я башляю

- Яка кава?

- Смачна

- Яка в пизді кава в 7й ранку, я в іншому місті, - співрозмовник Остапа жив в місті-супутнику столиці, в двох годинах їзди від свого будильника з іншого кінця проводу, - я спав три години, а мав би весь день, ти ще й малу розбудив, їй на роботу через пів години тільки вставати...

- Тобто ти вдома, добре, я падаю на таксу і через годину чекаю тебе під твоїм парадним. Давай. Зв’язок. Дівчині привіт.

- Бля...- монолог, що тут відбувався не вартує уваги, оскільки він був озвучений, як виявив потім Тарас, в давно покладену слухавку Остапом.

Тарас, допиваючи домашню каву, щоб, як висловився би своїм арго Остап, “розчехлитися” та зібратися на каву вуличну, ліниво підтримував розмову зі своєю дівчиною, котра стоїчно сприйняла передчасний будильник, але тримала марку обуреної стерви від звичайної жіночої забаганки потеревенити про погоду. Тарас на це реагував рівно настільки, наскільки було необхідно для щасливого спільного життя і вміло переводив тему базікання на нейтральну передачу з нейтральним сенсовим навантаженням. Врешті розмова вже простувала десь в руслі шашликів в субботу та набридливої колеги, яку не хотілося бачити, на роботі, на яку не хотілося йти.

Остап їхав з протилежного берега Дніпра, роздивляючись одним ледащим, байдужим оком, красоти життя центральних районів Києва.

Війна була далека від столиці, що забула про неї, як і інші далекі міста та зовнішній вид людей кричав про це в сприйнятті молодика, проте чи бувало в історії колись інакше. Якби цей недовчений філософ лишився б навчатися та поглибився в напрямок соціології, то можливо зараз чи через декілька років міг би відповісти на це питання. Проте, як Остап думав, хіба він зробив би цією відповіддю щось, окрім звукових хвиль у просторі? Скоріше б роки сумніву зробили б його видатним сумнівальником – що й називається «філософ» - і навіть на таке на перший погляд просте запитання він не сказав би нічого, лише на години занурився б в роздуми, не приділяючи простору навіть звукових хвиль, залишаючи співрозмовника в підвішеному стані та із затриманим подихом. Ні, Остап знав від початку, що не пробуде там і пів року, його чекав Донбасс, а він чекав повноліття. Коли він вже поступив на службу, то через рік та один короткий виїзд в сектор ООС почалося повномасштабне вторгнення. Остап захищав тоді Київ, його перше поранення, яке він отримав під Мощуном на одному зі штурмів має комічну та, як це часто буває, повчальну нотатку: навчайте особовий склад тому, що під час пострілу з сопла гранатомету є вихлоп, який може поранити і навіть вбити вашого побратима, який не очікував вашого маневру. Так і вийшло, що Остапу, мало не відірвало його і без того великий шнобель.

Після повернення в стрій, якийсь час просиджував шаровари британської підробки з троєщинського ринку та мучився від скуки десь в чорнобильських лісах, коли підари вже покину Київську область. Потім вже буде Донбас, трагічно відомі ТЕЦки, розкинуті поля та вузькі, молоді посадки між маловідомими селами та хуторами з назвами, в які додаються числа. Ще одне важке поранення в селі К. Нещодавнє повернення з новою посадою оператора Фпв-дронів трохи віддалило його від потенційної смерті, проте напевно це знати неможливо. Задачі, з якими доводилось стикатися в якості оператора не завжди відрізнялися від його колишніх обов’язків кулеметника, враховуючи деяку специфіку боїв в шахтарських провінційних містах та урбанізованих промисловістю селищах.

На відміну від багатьох інших, йому не сильно то й подобалась ця робота. Доки йому заздрили штурмові відділення, він заздрив штурмовим відділенням, про що не подавав виду, щоб не написали якусь справку, на кшталт «7б». Він не знав бюрократичних тонкощів цього папірця, але знав, що це є клеймо. Він все шукав шляхи для повернення в стрій штурмових групп. Якби йому тільки могли дістати той паршивий уламок, що так глибоко і незручно засів в його нозі.

Таксі приїхало. Остап лишив не рахуючи без здачі і виліз з калимаги, вигинаючи спину котом.

- Алло, кицю, виходь, я вже під будинком. – Остап зателефонував в домофон і на телефон Тараса одночасно, останній відповів на домофон, дивлячись на ім’я контакту вхідного дзвінку телефону:

- Ти йобнутий.

- Так

- Це не питання, - Тарас втомлено зітхнув, - зараз вийду.

Задоволений своїм крінжовим, шо називається, приколом, Остап мав час і присів на лавку біля дитячого майданчику, обличчям в напрямок невеличкого парку, якщо ці декілька дерев серед людських мурашників можна назвати парком, спиною до входу в будівлю.

Але все ж таки була весна, вже майже літо. Хіба можливо насолодитися зеленими деревами лише як «зеленими деревами»? Остап помічав усі практичні користі та шкоду розпуску зеленки: тепло – це добре, маскування теж, а відсутність опадів не обіцяли нічого хорошого. Як же хотілося йому зараз проливного дощу з поривами вітром, що зриває сухі гілки з дерев, щоб відчути спокій. Інше було йому приємним – тиша безвітряної погоди дозволяли розчути та відрізнити усі легкові та вантажні машини, що їхали у різних напрямках в радіусі декількох кварталів, якби не було і їх, то від такого спокою він міг би і задрімати мирно під травневим сонцем. Чи означає це, що він забув або ніколи і не вмів насолоджуватися красою природи? Він так точно не вважав. «Яке листячко, які стовбури, яке сонечко» - яка різниця вам? Якщо якісь персони і вбачали в цьому всьому якусь прикрасу, то виключно в «розмові про погоду» як саме прикрасу, якій самі і не надавали ніяких характеристик, окрім очевидних. Остап знав ціну цьому листю, знав ціну міцності та обхвату стовбурів, знав як, коли і в чому сонце стає йому в нагоді, а коли може його вбити. Лише інтуїтивно, і не тільки, досвідом, і не тільки своїм, розуміючи хтонічну хижість природи, можна було насолодитися її величчю – в цьому її чарівність, принаймні так вважав Остап.

- Чо так рано? – спитав Тарас, підходячи до лавки.

- Часу мало, - не обертаючись перебив Остап, - мені ввечері їхати, а вдень ще треба на блядки, до нотаріуса... хотів ще разок з тебе прикол потягнути.

- Базару зеро, я думав ти ще завтра тут будеш.

Остап підвівся, відповідаючи на протягнуту руку привітання та обняв друга.

- Пішли.

Вони прогулювалися не поспішаючи, Остап свідомо намагався йти повільніше, а Тарас не зауважував йому про темп. Теревенили про щось військове, про загиблих та самотню матір загиблого друга, зриваючись на чорні жарти час від часу, зітхаючи гірким комом в груддях від скорого від’їзду.

- Як з’їздив?- спитав, врешті решт, з турботою Тарас.

- Куди?

- До лікаря.

- Таке, зробили ще один рентген, сказали, що чіпати його не хочуть, щоб не пошкодити нерв, бо потім взагалі нога не працюватиме.

- То що робитимеш?

- Поїду назад поки: там туговато у пацанів, так шо я знадоблюся. – Остап замислився, подовжуючи голосні останнього слова і додав: - тоді вже «Щур» обіцяв свого кума лікаря спитати, він в Дніпрі, не дуже далеко, то до нього поїду, а він вже мене спробує через фонд вперед черги запхати до хірургів в Ізраїль чи в Канаду, ну короче...не переймайся.

- Мутняк якийсь, ти впевнений, що там хоч дістануть його?

- Матня скоріш, не знаю.

- А як не проканає, то що? Ти ж кульгаєш, в тебе нога від будь-якого дурного руху може той уламок посунути і нерв перебити і все тоді...

- Не зовсім так, - намагався перебити Остап, але дарма.

- Я не розумію... не розумію, чого тебе досі не відпустять. Скільки вже років? Два-три, плюс-мінус рік, чи скільки? В тебе нога по факту в критичному стані, контузії і тєдє. Ти ще хоч щось бачиш? Скільки я пальців показую?

- Я тобі цей палець зламаю зараз, - посміхаючись, коротко відреагував Остап.

- Хіба що очком своїм. Бро, я не розумію: ти поранений, міг списатися вже тоді, зараз в тебе ні зору, ні ноги по суті і дістати невідомо чи зможуть уламок....

- Харош, я почув, дякую, але: по-перше, я кульгаю, так, але якщо не перенапружуватися, то нормально нога працює, я це контролюю, по-друге, я молодий і на мені все як на собаці, от я прокапаюсь пару днів в медпункті, як приїду і зір мій буде як у сокола, по-третє, не єби мозки – ти перебільшуєш. Коли я міг списатися, то просто лікар був співчутливий сильно, не настільки я вже і хворий, щоб на інваліда подаватися. По-четверте, найголовніше, не єби мозки, я розберуся, як мені щось треба буде.

- А мамка твоя щось каже?

- Щоб вона щось сказала, треба щоб я їй хоч щось казав. Не її проблеми, нехай і не думає ніколи, що ці рішення можуть бути її головною біллю.

Кава закінчилась, цигарки допалились, кожен лишився при своїй думці і з певною невизначеністю в думках. Остап був твердий в своїх переконаннях, навряд чи щось могло змінити його рішення, окрім нього самого. Не він сам і не його дії картали його, але щось інше. Щось, на чому він не хотів зациклювати увагу, тому приступ смутку різко покинув його.

- Ну шо,- поміхнувся Остап.

- Та нічо,- зітхнувши, відмовив його друг, - я не хочу їй нічого пояснювати, якщо сам знаєш “що”, не хочу. Не хочу дивитися, як після «якщо що» на перший, дев’ятий та сороковий день приходить в геометричній прогресії менша кількість людей, залишаючи її саму. Мені вже вистачає мамки Артема: в неї крім роботи нічого, - Тарас знову запалив, - нікого і ващє, якби не ця робота, то вона в зашморгу вже б була. Всі так клялись та кланялися в перший день, божилися про щось, про взаємодопомогу і постійну підтримку матері Артема, а потім бац і на сороковий день тільки вона, я і декілька далеких родичів. В неділю в обід вони мені розповідали про роботу свою всі як один. А потім ще інші пацани зі школи, з універу, з сусідських дворів почали приїжджати в закритих домовинах і вся ця увага так розпилилась, що і немає сенсу збирати когось на честь одного з сотень таких самих. Днів в році не вистачить. Мати одна з роботою, я їй іноді пишу і то вона мене морозить...не знаю.

- Братіку, так треба, я не можу інакше, це і тобі треба, що мені тобі пояснювати?

- Та мені ж не пояснюй, кому іншому не треба пояснювати, але скільки таких, що вже болт поклали і це не останні люди. Ти чув, скільки бабла нещодавно зтрусили в квартирі депутата Х.?

- Ні

- Ніхто не чув, бо він забашляв одразу начальству тих, хто його в’язав в квартирі

- Тю, а ти звідки ту слонячку почув?

- Від Васьки – він в’язав, - з явним передчуттям реакції на цікавий поворот оповіді ніжно і по-батьківськи якось констатував Тарас.

- Ну, - смиренно промовив Остап, - що поробиш. Це погано, але якщо всі морознуться воювати через цього чмиря, то що? Я воюю не за нього, а за себе, за загиблого Артема та інших загиблих, за тих живих, разом з якими сижу в окопі, бо вони на це точно заслужили. Мені цього достатньо. А ти, якщо вже на гражданці шастаєш, то вже придумай щось, щоб того чмиря посадити. Я цим займатися точно не буду зараз, може після війни... Чого Васька бучу не підняв? Чому він тобі це розказав, а так бучу не підняв?

- Не знаю, може в темі. А як ні, то підніме бучу і піздєц його роботі.

- Фу, бля. Все, харош.

Розмова ще тривала деякий час на якісь інші теми, час від часу зазираючи в дворові, шкільні часи. Ностальгія робила теплий день ще теплішим, принаймні їм обом так хотілося піддатися цій ностальгічній теплоті. Остапу було приємно згадувати усі подібні старі історії, оскільки вони привели його до того місця, де він є, отже він все робив правильно і розуміння цього очищало йому душу. Точно знаю, що так це чи не так, але він відчував саме так і був цим по-справжньому щасливий. Вони прогулювалися парком і центром супутникового міста. Перекусили найменш підозрілої шаурми в найбільш чистому мафені і телефон почав зриватися спочатку на короткі звукові сповіщення повідомлень, а через декілька хвилин на дзвінок.

- Жалуйся, - пробурмотів набитим ротом Остап, збираючи язиком з зубів лаваш. Тарас глянув на годинник, намагаючись не підслуховувати розмову. Годинник підло показував майже першу годину дня, отже скоро Остап мав їхати і цей дзвінок був цьому попередженням. Коли він поклав слухавку, Тарас спитав:

- Ну шо, блядки?

- Ага, - не дивлячись в очі кинув Остап, теж помітивши час на екрані телефону, куди ніяк не хотів дивитися. – Нічого, життя бентежне, - наче нагадуючи самому собі сказав він,- якби мені зранку не треба було декому зателефонувати, то взагалі не факт, що я прокинувся б і приїхав би так.

- Якби ти сказав по телефону мені, що це твій останній...

- Крайній!

- ...крайній день, то я б сам приїхав.

- Я знаю, але хотів проїхатися.

- Пішли на зупинку, проведу.

Остап не дочекався маршрутки і знову викликав таксі, щоб ще хоч на декілька десятків хвилин, які дасть поїздка на машині від точки до точки, збільшити час інтимних забавок з тією дівчиною, до котрої він їде.

Друзі міцно обійнялися і Остап поїхав, тримаючи невеличку тугу у серці.

Я б з превеликим задоволенням розповів би вам, як саме Остап знайшов цю дівчину з обкладинки глянцевого журналу, проте свої магічні здібності до жінок він тримає в секреті від мене, обмежуючись загальними фразами. Його вміння так легко знаходити собі партнерок непідвладні моєму розумінню, тож захлинаючись слиною разом з вами, ми пропустимо цю частину розповіді, обмежуючись загальними важливими моментами, про які розповів мені Остап.

Назвемо її, умовно, «Марічкою», бо хто знає, як звали чергову жертву його гарему, цього можливо не знає і сам Остап, але це виключно моє припущення. Так ось, вони з Марічкою навіть розмовляли в перервах про побутові проблеми останньої, коли Остап робив вигляд, що йому цікаво, і якийсь час розмова з Марічкою була слово в слово схожою на ту, що була з Тарасом. Як вони до цього перейшли, він мені не пояснив, бо не слухав до певного моменту, проте точно сказав, що говорили про забуття суспільства, про смерть і Марічка теж згадала чиїсь похорони. Остапа навряд чи цікавили розмови про похорони з цими балакучими опонентками четвертого розміру, тому русло дебатів він різко звернув своїми магічними здібностями в напрямку тертя фізичних тіл кліторним перемикачем. Чи як Він це так вміє? Останнє, знову ж таки, - моя аматорська здогадка, яку не варто брати до уваги. Загалом, ви зрозуміли який там був стиль розмови, на якому мені наголосив Остап. Закінчивши своє пояснення, коли, якраз після блядок, я його підвіз до дому, щоб він встиг зібратися перед виїздом, ловелас сказав мені, що напише заповіт як його ховати у разі загибелі. Я, розуміючи, до чого він може хилити своєю хворою головою, наголосив йому, що більшість його фантазій не впишеться в закони України, на що він пригрозив мені якимись абсурдними наслідками помсти привида і додав більш серйозно: «Мені вже тоді буде все одно, ви можете цього не робити, але це вже ваші проблеми, ваше горе і можливо навіть ваш гріх, я бажаю вам найкращого».

Вже декілька днів я з цікавістю чекаю його повідомлення, що навіть написав передмову цьому заповіту, знаючи, яким він може бути. Далі, як тільки він мені його пришле, про що впевнено грозився не забити болт, додам його в цей текст без жодних змін. Якось це все нагадує підліткові фантазії, щоб привернути увагу до себе, проте це не правильне розуміння, принаймні так мені відповів Остап. Він додав, що якщо це і привертання уваги, то не до нього, а до відношення до смерті взагалі. Наразі ж в нього відсутній зв’язок, проте це нічого, таке буває, було і буде, і кожного разу я сподіваюся, що він на нього вийде, пишучи йому щось кумедне, щоб він знав точно, що скільки б разів він не йшов, повертаючись, він завжди почує вібрації телефону, що нагадають йому кількістю повідомлень, що його пам’ятають.

«ЗАПОВІТ»

Я загинув, моє тіло, якщо буде схильна доля, винесли із поля бою. Поїде матері папір руками воєнкомів, що засвідчать мою гибель у кутку чужому. Тобі та ще кільком персонам, прийде звістка від моїх бойових товаришів, вони протелефонують вас, щоб ви до матері моєї швидше листа від армії прийшли. Тоді вже й почнеться тривіальна справа, що не здивує вас. Заспокоїти, заспокійливе та лікарі. Родичі, що є ще в мене: двоюрідно-троюрідні брати, дядьки, куми, нехай по вашому дзвінку, хто може, приїде миттю. Ну, з цим ви краще знаєтесь за мене. Робіть як зможете самі.

На упізнання тіла зберіть побільше люду, нехай кожен, хоч дорослий, хоч малий, побачить тіла рештки мого. Я смердітиму, набухну, посинію і очі хробаками з’їдені, і повен рот личинок  – ось це вже діло, це є картина, що вартує світу.

Кожен най побачить, чим скінчається життя, що чекає кожного, що дихає, незалежно від прожитих років. Фотографуйте мене та зі мною разом знімки поробіть, посміхайтесь, обнімайтесь, не гидує хто, то можна цілуватися зі мною. Візьміть мені іменинника ковпак чи веселий капелюх-самбреро, маракаси та не баріться взятись за гітару грати. Якщо я буду схожий на шашлик, то під мене мангал поставте. Якщо я буду схожий на хамон, то слайси з мене вирізайте, але не загравайтесь, бо знаю вас, вам тільки дай добро, і ви мене почнете жерти, що за вуха не відтягнеш. Вам тільки треба показати як. Влаштуйте таку фотосесію, що вам буде до душі, у виборі тематик, вже най дозволю, вільні ви.

Коли огляд тіла підтвердить очевидне – я загинув, то не вздумайте відпочивати, роботи у вас буде явно більше, ніж зазвичай на такі заходи.

Не зневажайте мною християнські ритуали. За усіх умов мого заповіту, ви не знайдете жодного згідного священника на участь в цьому богохульстві. Гроб буде закритий, якщо тіло буде таким, яким я його уявив на упізнанні, сморід буде дискомфортний, проте відкрийте кришку за нагоди, якщо приїде і побачить тіло менше 30ти людей біля останньої лікарні. На якийсь час, щоб всі добре роздивилися, потім закрийте, не загравайтесь. Кошти візьмете з заначки моєї, самі знаєте де.

На перший же день відспівайте мене самостійно піснями Злого Репера Зеника та МС Петі біля мого дому. Позвіть стару сусідку з четвертого поверху, квартиру знає Мати, що вважає себе язичницею, нехай вона покружляє навколо мене під ці співи ваші з якимсь бубном в напівпрозорій сорочці без візерунків з конопляного матеріалу. Потім вже везіть мене. Чи варто говорити, що покликати необхідно стільки людей, скільки б ви покликали на весілля? Очевидно, що усіх. Друзів, знайомих, давніх знайомих, давніх колег, однокласників та однокурсників. Приходьте сім’ями як на пікнік, навіть якщо не знали мене чи я їх. Везіть мене до крематорію, я хочу, щоб тіло моє ви спалили, урну бережіть, бережіть таку, що найменше важить. Віддасте її після проводів побратиму, нехай він закріпить її на той фпв, який я купив за свої гроші і влетить разом з якимсь тротиловим зарядом по підарській піхоті, щоб теж не нудьгували. Коли тіло буде опускатися в апаратуру крематорію, що має мене спалити, увімкніть якомога голосніше «Вогник, вогник, жарко, жарко» на повторі і нехай грає, доки процедура триватиме. Можете спробувати ще кумедніше придумати самостійно, якщо на той час буде щось кумедніше. Їдьте за місто, навіть зніміть якусь туристичну базу, на пікнік. Запросіть всіх моїх вельми шановних дівчат, що коротав з ними я ночі. Оголосіть конкурс зі значною винагородою за найкращий еротичний танець для найгарніших дівчат та хлопців з моєю урною. Зателефонуйте журналістам, набрешіть, що тут проходить прощання з якимсь кримінальним авторитетом, а коли вони приїдуть, почніть стріляти в них холостяком. Нехай приїде і поліція, запросіть їх до себе, якщо до того їх не буде. Звичайно, більшість грошей має піти на стіл. Тут вже самостійно обирайте як і що, мені однаково. Пийте та гуляйте, влаштуйте Садом. Навряд-чи ви будете готові влаштувати там оргію, тож не пропоную. Якщо хтось додумається заплакати чи навіть просто зажуритися, то нехай сидить окремо від столу на високому стільці з капелюхом, на якому буде написано «нитік єбаний», доки він не припинить рюмсати. Ох, друзі, яким я це пишу, всіма силами переконайте матір в правильності цих проводів, щоб вона вам свято не псувала та сама веселилась. Конкурси на історію, що найбільше мене принизить, теж вітаються, винагороди не треба, бо це й так всім буде в радість. Запросіть приїхати цих людей (вирізаний фрагмент - розповідач), коли будете достатньо п’яні. Нехай ці вилупки, що псували мені життя, приїдуть і ви розважитесь на них, як на грушах, проте не загравайтесь, запросіть потім їх до столу на місця поважних гостей. За умови, звичайно, що вони не малороси - тих просто бийте, а можете і вбити. Хто є хто - на ваш розсуд, мені вже однаково їх не судити.

Нехай в таких забавах пройде все свято, розважайтесь, що є сил. На дев'ятий день та сороковий зберіться скромно, вузьким колом, пожартуйте трохи злобним словом і на цьому досить. Живіть життя, моліться Богу, бо сенс воно все має виключно при умові смертності.

Ось такі повідомлення лишив мені Остап. Все з ним добре - було і буде. Його відношення до смерті цікаве буде як мінімум для психологів, він заборонив мені друкувати його розповідь саме з цієї причини у достовірному вигляді, тому вона відкоректована, включно з іменами і деякими подіями. Як сказав Остап, він привертає увагу не до себе, а до "відношення до смерті як такої людей, котрі і забули, що жили у війні постійно в історії, проте саме в ці часи аномального миру забули свою хижість і дивуються буденності". Це Остап виніс зі свого короткого навчання в університеті. А може і не звідти. Принаймні, він так сказав мені.

РS: Остап загинув, поховали за християнським обрядом. Всі плакали в перший день і ніхто не прийшов на дев’ятий. Мати живе на могилі.