Занепад стоїцизму

Марк Аврелій був філософом-стоїком і як римський імператор найвпливовішою людиною в Західному світі. Таке поєднання філософії та політики могло б виявитися доволі вигідним для стоїцизму, але, як ми бачимо, він не намагався навернути співвітчизників-римлян до цієї філософії. Унаслідок цього Марк Аврелій став, за словами історика ХІХ століття В.Е. Г. Леккі, «останнім і найдосконалішим представником римського стоїцизму». Після його смерті стоїцизм зазнав кризи, після якої і досі не відновився. 

Вплив стоїків можна побачити у працях німецького філософа XIX століття Артура Шопенгауера. Його твори «Афоризми життєвої мудрості» та «Максими» хоч і не явно стоїчні, та позначені помітними стоїчними інтонаціями. У той самий час уплив стоїцизму можна знайти й по той бік Атлантичного океану—у роботах трансценденталістів Нової Англії. Наприклад, Генрі Девід Торо у своєму шедеврі «Волден, або Життя в лісах» безпосередньо не згадує стоїцизм чи когось із великих стоїків, але для того, хто знає, що шукати, вплив стоїків не залишиться непоміченим. У своєму «Щоденнику» Торо відвертіший. Наприклад, пише: «стоїк Зенон плекав таке саме ставлення до світу, що нині поділяю і я».

Протягом більшої частини ХХ століття вчення стоїків геть занехаяли. Фактично, за словами філософині Марти Нуссбаум, філософи ХХ століття і в Європі, і в Північній Америці винесли зі стоїцизму та інших елліністичних філософських шкіл (а саме епікуреїзму та скептицизму) найменше порівняно «майже з усіма іншими філософськими культурами Заходу починаючи з IV століття до н.е.». На початку цього тисячоліття стоїцизм як життєву філософію більшість людей і до розгляду не брала. Насамперед вони взагалі не бачили потреби жити за певною філософією. А ті освічені індивіди, які шукали життєвої філософії, рідко коли розглядали стоїцизм як життєздатну «кандидатуру» на цю роль. Вони були переконані, що знають суть стоїцизму: це доктрина, прихильники якої позбавлені почуття гумору, похмурі й нечутливі.

Стоїки видали на-гора чимало психологічних інсайтів. Наприклад, вони розуміли, що образи болісні внаслідок нашої інтерпретації цих нападок, а не самі собою. Вони також розуміли, що за допомогою негативної візуалізації можна переконати себе бути щасливим із тим, що вже маєш, і в такий спосіб протидіяти схильності до невситимої жадоби. Антистоїки, може, й визнають, що це важливі ідеї, та далі зазначать, що за два тисячоліття з часів, коли стоїки осмислювали людську психіку, чимало всього сталося. Зокрема, у ХХ столітті відбулася трансформація психології у повноцінну наукову дисципліну. Також антистоїки докинуть, що серед найбільших психологічних відкриттів минулих ста років—усвідомлення небезпеки, якій ми себе піддаємо, намагаючись перебороти свої емоції, як це чинили стоїки. Справді, консенсусний погляд психотерапевтів зводиться до того, що ми мусимо постійно дослухатися до своїх емоцій, знати про них: ніж намагатися заперечувати їх наявність, маємо обмірковувати їх, аніж намагатися стримати й приховати—давати їм вихід, виливати. І якщо людину тривожать негативні емоції, не треба намагатися впоратися з ними самотужки—натомість слід поділитися ними з психологом, чия професія—розуміти, як працює людська психіка. 

 Дозвольте нагадати читачам, що, попри поширене переконання у зворотному, стоїки не пропагували стримування й приховування, «закупорювання» емоцій. Вони радили вживати кроків, щоб запобігти негативним емоціям чи подолати їх, коли вже спроби запобігти провалилися. Та це не те саме, що «закупорити»: якщо ми запобігаємо емоціям чи долаємо їх, то нема чого стримувати й приховувати. 

Було б доволі кепсько, якби психологічна допомога в переживанні втрат виявилася просто неефективною. Та в деяких випадках така терапія, вочевидь, посилює й подовжує горе; інакше кажучи, тільки погіршує ситуацію. В одному з досліджень розглядалася допомога в переживанні втрати, надана батькам, чиї діти померли від синдрому раптової дитячої смерті. Порівнювали батьків, які свідомо намагалися пропрацювати свою втрату за терапевтичними принципами, та батьків, які від цього ухилилися. За три тижні після смерті дітей батьки з першої групи страждали більше, ніж батьки з другої групи. І навіть за вісімнадцять місяців після смерті батьки з першої групи почувалися емоційно гірше, ніж батьки з другої групи. Із цього дослідження випливає очевидний висновок: що «примусове горювання» за психотерапевтичними принципами переживання втрати не лікує горе, а може затягнути природний процес зцілення; це психологічний еквівалент розколупування рани. До речі, подібні дослідження проводили й щодо тих, які пережили Голокост, молодих жінок, які зазнали жорстокого поводження, партнерів чоловіків, які померли від СНІДу,—і всюди отримали аналогічні результати. А як щодо відкладеного горя? Якщо обірвати процес горювання, чи не закладемо ми собі на майбутнє значно спустошливіше коло болю, на яке зайдемо пізніше? Експерти одностайні в думці, що цей феномен відкладеного горя реальний. Чи я натякаю, що вони помиляються?

Насправді так. Концепція відкладеного горя, вочевидь, дебютувала в дослідженні «Відсутність горя» (“The Absence of Grief ”), яке написала 1937 року психіатриня Гелена Дойч. Вона заявила, що відмова горювати після особистої втрати пізніше спровокує відкладений напад горя, який буде «таким свіжим та інтенсивним, наче втрата сталася щойно». На жаль, Дойч не намагалася підтвердити свою теорію емпірично. Дослідники, які пізніше спробували перевірити її, були розчаровані. Випадки відкладеного горя таки доволі рідкісні. У ширшому сенсі, психіатриня Саллі Сатл і філософиня Крістіна Гофф Саммерс у книжці, що підважує певні аспекти сучасної психотерапії, пишуть: «Нещодавні відкриття дають змогу припустити, що стриманість і придушення почуттів не лише не ставлять під загрозу психологічне благополуччя, але й можуть бути здоровими та адаптивними. Для багатьох темпераментів надмірний фокус на самоаналізі та розкритті своїх почуттів справляє депресивний вплив. Люди, які зазнали втрати чи трагедії, дуже відрізняються у своїх реакціях: комусь піде на користь терапевтичне втручання; більшість же не оприявнить під примусом професійних психотерапевтів правильної емоційної реакції, і не слід до того спонукати. Спеціалісти з подолання травми й переживання горя припустилися в цьому напрямку масштабної помилки». На додачу авторки відкидають загальноприйняту нині доктрину, суть якої зводиться до того, що «для психічного здоров’я необхідна нестримувана емоційна відкритість». 

Інші можуть мати важелі впливу на те, як ти живеш і навіть чи живеш узагалі, але не в їхній владі, кажуть стоїки, зруйнувати твоє життя. Тільки ти можеш його зруйнувати, не спромігшись жити за істинними цінностями. 

Стоїки вірили в реформування суспільства, але також вірили в особисту трансформацію. Точніше, вони вважали, що перший крок на шляху перетворення суспільства на спільноту гідного життя—навчити людей досягати того, щоб їхнє щастя якомога менше залежало від зовнішніх обставин. Другий крок у трансформації суспільства—змінити зовнішні обставини людей. Стоїки додали б, якщо не змінити себе—тоді байдуже, як сильно трансформується наше суспільство: все одно навряд чи ми досягнемо гідного життя.

Хоча стратегія досягнення щастя внаслідок отримання бажаного за будь-яку ціну очевидна і застосовувалася більшістю людей протягом усієї задокументованої історії та в усіх культурах, такому підходу властивий суттєвий ґандж, який розуміли вдумливі люди протягом усієї історії та з усіх культур: на місці кожного втіленого за цією стратегією бажання в нашій голові виникатиме нове. Тобто байдуже, скільки зусиль докладено до втілення бажання,—ми все одно будемо так далеко від відчуття задоволеності, ніби не виконано нічого з омріяного. Інакше кажучи, ми залишимося невдоволені. 

Як я вже зазначав, стоїки не єдині переконують, що в нас найбільше шансів досягти щастя, якщо не потурати своїм бажанням, а навпаки вдатися до самодисципліни й певною мірою самопожертви. Такі самі тези висували й представники інших філософських течій, зокрема епікурейці та скептики, а також представники численних релігій, зокрема буддизму, індуїзму, християнства, ісламу та даосизму. Гадаю, питання не в тім, чи доступне щасливе, сповнене смислу життя для людей із самодисципліною і почуттям обов’язку; а в тім, чи можуть сягнути такого життя люди без самоконтролю, переконані, що немає нічого більшого за них самих.