Замість ФАПу – Ніна Киянець

До будинку 82-річної пенсіонерки Ніни Киянець і вдень, і вночі люди хвіртку відчиняють. Колишня фельдшерка, яка у селі відпрацювала 45 років, і досі, як кажуть, у строю, нікому не відмовляє у допомозі. В Домашлині на Корюківщині давно закрили лікарню, а кілька років тому – й ФАП. Тож сільська медичка бере велосипед і їде рятувати хворих.

Лишилася назавжди

Жилих дворів у селі – з сім десятків, самих діток – до двадцяти. Якщо раптом комусь зле стає, телефонують, їдуть, біжать і стукають у вікно до фельдшерки. Колишньою її тут ніхто не вважає і не називають так. Цінують за те, що вона у них є.

– Тиск підвищився чи температура, куди ж сунешся серед ночі? До Корюківки далеченько. Я швиденько уколю, і полегшає людині, – пояснює сільська медичка Ніна Киянець. – Хіба ж відмовиш, коли болить?!

Її батько теж був фельдшером, і мама санітаркою у Домашлині. Пов’язав життя з медициною також старший брат пані Ніни – Леонід.

– Ми з Льонею в один клас ходили, батько віддав мене до школи у шість, – пояснює жінка. – До мед­училища в Чернігів ми теж разом вступили, це був 1954 рік. Наш випуск фельдшерів був першим! Після навчання направляли на роботу, але вже у різні місця. Мене – в Домашлин амбулаторним фельдшером, у селі якраз лікарню добудовували, Льоню – на Урал, у табір для політичних ув’язнених.

В’язні ті, як каже Ніна Киянець, працювати не хотіли. Просили і навіть вимагали лікарняні. А молодий фельд­шер з України просто так, без показань, довідки не давав. Згодом за це його отруїли.

– Льоню ми вдома виходили, – згадує фельдшерка. – А потім він переїхав у Мінськ, і двадцять років там пропрацював заступником головного лікаря, до цього закінчив медичний інститут та ще й юридичний. А я так і лишилася у Домашлині…

Одразу після навчання в училищі поїхала в Київський медінститут імені Богомольця, та там дізналася, що треба спочатку відпрацювати три роки. А тоді, будь ласка, приїздіть!

Стати студенткою вишу Ніні не судилося. У Домашлині вона зустріла Федора Киянця, місцевого баяніста.

– Як грав! Як тільки грав! – не може забути. – А я ж співати люблю! З дитинства – на сцені. Тож які там три роки, лишилася тут назавжди.

Вийшла заміж, двох діток народила своєму Федору. Він багато років завідував місцевим Будинком культури, разом їздили з виступами по району й області. Весело і цікаво жили.

– А тепер я сама в хаті, чоловік уже 28 років як помер, – продовжує. – Йому колись люди довірилися, вісім років був сільським головою. А тоді захворів… Я його не змогла врятувати.

Їхні діти – син Володя і донька Світлана – живуть у Білорусі. Онуки і правнуки теж там. Але свою маму й бабусю не забувають, навідуються в українське село.

– Онука Альонка, донька Світлани, вивчилася у Мінську на психолога, і свою долю знайшла у… Домашлині. Уявляєте?! Приїздила до мене в гості й завертілося. Хороший у неї Дмитро! В лісництві працює. У серпні побралися, житимуть тепер поряд. Хіба думала бабуся, що таке може бути?! – сама у себе запитує і посміхається.

Пишається Ніна Киянець, що має вже й трьох правнуків, двом близнятам по чотири роки, найстарший до п’ятого класу пішов.

«Ви ще не спите?»

Будівля старої лікарні стоїть пусткою, медичка каже, що вікна розбиті… У ФАП хтось заліз і лампочки побив. Колишній фельдшерці болісно від того, іде повз – і серце кров’ю обливається. Вона ж добре пам’ятає, як тут колись вирувало життя. Навіть аптека працювала.

– Я на пенсії з 2001-го, офіційно не працюю. Але якщо розібратися, то можна сказати, на роботі й по цей день. Люди звертаються – допомагаю, – не замовкає пані Ніна.

Таких активних добровольців, як домашлинська медичка, називають волонтерами. Одним вона уколи робить, комусь легені прослухає, горло подивиться або просто порадить. Ідуть до неї дорослі і дітей ведуть. Вона звикла.

Учора пізно ввечері одна жіночка телефонувала:

– Володимирівно, ще не спите? У мене тиск – 200, рятуйте!

А ще раніше інша просить:

– До лікарні не доїду, перед очима все розпливається…

Фельдшерка – на велосипед і – вперед! У свої 82 роки!

– Усі потрібні медпрепарати у мене з собою, у сумці. Я заздалегідь купую про всяк випадок. Беру для себе, а кому вже знадобляться… Головне, щоб усе було під рукою, – переймається моя співрозмовниця. – Більшість людей розуміють, що ліки коштують не копійку, згодом шприци та ліки повертають. Усе це допоможе ще комусь.

Односельці знають, що Ніна Киянець – безвідмовна. Такий вже у неї характер. Оце двадцять один день підряд їздила уколи робити до однієї жінки, нещасна прикута до ліжка. Іншому чоловіку крапельницю ставила, його застуда зовсім виснажила.

– Як добре, що Михайло Баклажко, він колись у Корюківці в райдержадміністрації працював, привіз мені штатив для крапельниці. З ним набагато зручніше стало. А до того доводилося пристосовуватися, інколи допомагав гардероб, до дверцят прив’язувала пляшечки з розчинами, – згадує.

Коли у Домашлині діяла лікарня, у стаціонарі мог­ли одночасно перебувати 25 хворих. Саме стільки було ліжко-місць. Обслуговували дільницю лікарі і фельдшерка. Роботи було чимало. Приміром, щеп­лення дітям зробити. Тоді вакцинували на дому, уявіть, скільки треба осель об’їхати! Це ж не тільки Домашлин, а й Сахутівка, Лукавець, Бешківка, Самсонівка.

Ніна Киянець мала першу категорію, очолила дільницю, на обхід у лікарню ходила. Обласне профільне управління дозволило їй виписувати лікарняні, довідки про смерть. Через кожні п’ять років проходила курси підвищення кваліфікації. Вона – відмінник охорони здоров’я, ветеран праці!

Нинішнього 1 жовтня у Чернігові, з нагоди відзначення в Україні Дня ветеранів та Міжнародного дня людей похилого віку, активістку Ніну Киянець нагородили грамотою обласної організації ветеранів. Для неї – це велика честь!

– Я завжди лишала все, дім, дітей, господарство, і поспішала до людей,– каже пані Ніна. – Добре, що мені допомагала свекруха, розумів і підтримував чоловік. А ще ж були репетиції, концерти. У колгоспі мені пайки давали. І буряк сапувала, і льон ростила, і на сінокіс забирали, і ще, ще… То сад тижнями обкопувала, трудилася на рівні з усіма.

Пісня – найліпші ліки

Ніна Киянець не може жити без пісні. Вже 15 років співає у місцевій церкві. Колись півчих було п’ять, нині тільки двоє, окрім неї – колишня сільська вчителька Марія Василець. Вона трохи молодша за медичку, їй 76-ть.

У церкву пані Ніна вдягає святкову хустину, зав­жди на підборах. У жінки є гарні чобітки. Вдягається зі смаком, інтелігентно. До внучки Альони на весілля бабуся теж босоніжки на підборах взувала, увесь день виходила.

Скільки себе пам’ятає на посаді фельдшерки, стільки й обирали її депутатом сільської ради. Мо’, скликань п’ять! Тепер сама дивується, коли усе встигала?

– Після смерті чоловіка я ще 14 років тримала корову, хто знає цей труд, мене зрозуміє, – додає жінка. – А ще ж телятко, поросята… Щодня з косою, з вилами. Хотіла діткам і онучатам допомогти, щоб натуральне їли.

7 листопада у Ніни Киянець – свято, її вітатиме з Днем народження чи не увесь Домашлин, її вдячні пацієнти. Приїдуть до мами й бабусі діти, онуки і правнуки. Це ж справжнє щастя!

І хоч у самої вже здоров’я не те, що було у молодості, сільська медичка обіцяє й далі тримати «оборону»: доб­рим словом, ділом і турботою.

Фото автора