Заборонене кохання
Його крила пахли ранковим небом, а крила Хьонджіна - димом і забутими молитвами. В кожного світлого ангела є своя історія, через яку крила покрились суцільною тінню.
Хьонджін був темрявою, яка поглинала чужі сльози та гріхи. Мінхо поруч з ним був світлим небом, яке дарувало спокій та надію на щасливе життя. Дивлячись на нього, він не знав, як себе поводити, не хотів, щоб темрява окутала такого світлого ангела. Але той вирішив для себе все вже давно.
Його долоня торкнулася чола Хьонджіна, він відчув той самий спокій, через який зупинився світ. Цей дотик був не просто жестом, а спробою дати надію. Його пальці пахли лавандою та небом, куди Хьонджін більше не мав права підніматися на крилах. Груди розривались від німого крику, чоло, ніби пекло, але це було насолодою, а не стражданням.
- Не йди до них, прошу, - пролунав спокійний голос, який зачаровував невідомою ноткою, яка залишалась в голові довгий час.
Але як Хьон міг не дивитись? Руки грішників давно окутали його тіло та тягли донизу, ці руки не здавались ворогами, а домом, який опікав з кожним днем все більше. Вони вимагали уваги, не хотіли залишатись непоміченими, кликали туди, де давно немає молитв.
Хьонджін легенько доторкнувся до його зап'ястя та помітив, що його біле вбрання стало чорнішати, через що швидко прибрав руку. Його темрява була заразною, що передавалась таким світлим, як Мінхо. Справді хотілось торкнутися цієї білосніжної шкіри, відчути ніжність. Темрява почала повзти по його пальцях, Хьонджін перелякано дивився на це, а Мінхо посміхався так, ніби для нього це буденність.
- Прошу йди, відпусти мене, - видихнув Хьонджін, відчуваючи, як одна з рук боляче стиснула зап'ястя, намагаючись тягнути вниз, - ти станеш такий самий, як я, якщо триватимеш надто довго. Я не хочу цього, хочу, щоб ти був щасливий, будь ласка, йди.
Але Мінхо не відпускав, тримав настільки відчайдушно, ніби це їхня остання зустріч. Його очі, повні світла, вперше затуманились болем. Він знав, щоб врятувати Хьонджіна, йому треба померти. Щоб торкнутися його душі, треба забрудними руки цим попелом, але Мінхо ця душа тільки манила ще більше. Він кохав його, дуже сильно кохав і не хотів відпускати.
- Ти ж знаєш, що все можна змінити, - сказав Мінхо, приклавши руку до щоки, - будь ласка, я хочу бути поруч.
- Це не можливо, ти ж знаєш, - відповів Хьонджін і притиснув свою руку до його руки.
Пролунав грім, через який рука Мінхо здригнулась і відсахнулась від його щоки. На долю секунди Хьонджін відчув пекучий біль. Чиясь рука вхопила Мінхо за плече і потягнула за собою. Руки грішників затягнули Хьонджіна в глибину темряви.
- Ми ще зустрінемось, обіцяю, - з сльозами на щоках та посмішкою, сам собі сказав Мінхо.
Ми обидва знали: небо не прощає тих, хто занадто міцно тримає за руку засуджених. Але точно розуміли, що не треба боятись падати, знаючи, чия рука завжди буде тягнутись до тебе крізь хмари.