Заблукала

- Жах. Ну і грухотнуло.

Почало вечоріти і до цієї атмосфери додалася надвигаюча не зовсім затишна гроза. Від виду білих і різної тональності сірого кольору хмар і темноти, що ті несли, відчувалося почуття неспокою та не зрозумілої загрози.

Готувавши вечерю не помітила, як різко із яскраво світячого сонця і духоти різко змінилось на темінь з бридким холодом, що пробирає до душі. Почався дощ, який змінився на добрячий гуркіт не тільки грози зі світловими явищами – блискавки і їх блискавицями, а й добрячого стукоту по підвіконню граду. Вигляд якого не віщав нічого доброго. Шматочки прозорого льоду мали вигляд малесенького кубика один на один сантиметр, що кидають до холодних напоїв у літню спеку.

Почувся глухий удар і зникло світло.

- Нічого. Скоро увімкниться.

При завершенні всіх приготувань повечеряли з братом та й пішли по маму. Вона працює в магазині і коли є бажання, а частіше всього є час, то ходжу її забирати. А тут ще погода плюс внесла свої незначні корективи. Й мама від уранку одягнулась легенько, бо ж бо тепло було і нічого не віщало страшного. Тому вирішили потрібно віднести щось накинути та й скупитися додому по продуктах. Що ж при виході із дому світло так і не увімкнули пройшло вже чимало часу після того, як той вибило.

По дорозі ми не йшли в навушниках в ухах та й по вимикали телефони із-за гуркоту грому та блискавиць. Хмарно де-не-де з проблисками сонячного проміння. Все вкрилось жовтогарячим та яскраво помаранчевим тоном. Люди йшли додому з робіт оминаючи калюжі, які можна було називати озерцями, що утворилися опісля щойно пройденого дощу та розтанутого граду. Пройшовши декілька хвилин і почали майорити над головами людей та високими різнокольоровими будівлями яскравими зіґзагами та вітками, що схожі на гілля дерев, блискавки і десь глухо гуркотів грім.

Йшли не поспішаючи гадали, що не натрапимо на дощ (як ми помилились), дуріли трохи. І тут помічаю, що починає сипати, вирішила відкрити парасольку.

- Дощ підсилився – кажу Малому.

- Та що ти чешеш? Ось, видно, по моїй кофті його навіть немає, як такого.

- Та я по калюжам бачу.

Чорна парасолька з жовтими зірочками куплена за останню стипендію, ще коли була на Бакалавраті, прикривала двох людей, які старались вмоститись в діаметрі одного метра. Психанувши брат виліз зі сховку і пішов по дощу. За тридцять хвилин прийшли до магазину, де мама працює вже мокрими. Хтось від прогулянки по чистому природному душу і я трішечки все ж таки промокла. Купили те, що потрібно ми швидесенько вже йшли додому. «Поплавали у озерцях». Дивно, що ноги мої у кедах виявились сухими, хоча насправді, як я потрапляла калюжі, які оминути не можна було, таке відчуття, що плавала у них. 

Минуло вже декілька годин відсутності в квартирі, а електроенергія так і не з’явилась. Що ж романтично під світло свічечки на столі повечеряли. Прийнявши душ опісля важкого дня плюхнула на ліжко і приймала спроби заснули, але ж бурне обговорення мами та Малого всього насущного до мене сон так і не приходив.

Перевалило вже на опів одинадцяту годину вечора у однокімнатній квартирі, яку знімає мама, котра на даний момент вміщала трьох людей, було темно і трішки моторошно хоча я була не одна. А чорна темінь та не природна тиша на дворі з контурами неосвітлених будівлі напроти, дерев та дитячого майданчику з моєю цікавою фантазією почали пригнічувати та й власне подарували відчуття дивного і липкого неприємного відчуття. 

Настала раптова тиша і почувся дитячий плач, що схожий по звучанню було на схлипування зі звуками «хлип-хлип» і воно посіяло неабияке відчуття виплигнути зі свого приємно вимощене місце в ліжку і зпуспитися донизу надвір й допомогти бідолажці. Ще й мама до цього відчуття підлила вогню сказавши: «Відчуття, що дитина ніби загубилася». Я ж довго не тримала мовчазну паузу так уже не в комфортно темній кімнаті із невпевненістю в голосі, яку старалась притупити, але не вийшло, промовила: «Що ні! Вона з кимось. Я чула ще тупіт однієї пари ніг». Хоча насправді, то здається, більше схоже було на шархання однієї пари ніг і то дитини самої. На цій не дуже приємній ноті я змогла заснути протягом декількох хвилин.

Ранок наступного дня не виявився добрим. Електроенергію так і не подали. Вставати не хотілось, але лежати теж не було охотно, тому встала заварила вермішель швидкого приготування і з чайком поснідала. Більш нічого не вигадала, як і чим себе зайняти і не розбудити брата я пішла далі до ліжка не помітно для себе заснула. 

«Ніч? Був же ж ранок. Нічого собі здрімнула. Ох, яка приємна тиша, полежу ще трохи так не хочеться підіймати свою тушу. Не пройшло і декілька хвилин, коли мій організм дав ознаки життя. Стараючись встати так, щоб не зачепити маму, бо ж бо не горю бажанням зараз ні з ким спілкуватись. Такий режим «інтроверт» в мене інколи вмикається, себто психіка таким чином старається морально відпочити від активного і тісного спілкування зі соціумом. Підійшла до дверей туалету хотіла увімкнути світло як і очікувалося, що електропостачання ще не працює. «Обурило звісно, але тут нічого не вдієш» - понизила плечима і рушила всередину. 

В кухні почала собі приготування нічного перекусу, зголодніла добряче. Підігріла спагеті по-флотськи з яйцем, цю страву так Малий назвав аха. Смакота! Чай з печивом і все шикарно, якби не одне АЛЕ. Взяла смартфон, він ще був трішки заряджений, щоб проглянути всі новини та й другу відповісти. Вмикаю, а зв’язку нема. Переглянула всі настройки та перезапустила десять тисяч раз його, так не дочекавшись мережі, почала грати в ігри, що були. Треба ж ще свої мізки чимось зайняти, окрім поїдання їжі. 

Вминаючи останню канапку починаю розуміти, що щось не так… Як так, що я вже на кухні грохотаю добряче так брат і мама так й не прийшли. Вони полюбляють коли я тільки видам один звук на кухні, то вони відразу тут, як тут і просять зробити теж саме, що я собі готую. А тут, тиша і доречі вже не приємна. Не витрачаючи багато часу на роздуми про ненагальне і сіяти в собі паніку бажання не було тому вирішила помити використаний посуд, але в таку темінь виявилось зробити це не можливо. 

Зайшовши в кімнату очі мої вже до темноти звикли і я спробувала нащупати тіло брата, але його не виявилось і тут я з півсонного стану метнула до нашого з мамою ліжка, щоб провірити чи вона там є… Але… Але… Її там не виявилось. Стоп, що !? Що сталось? Цього не можливо бути, як так, щоб люди ні з того і ні з сього зникли вночі! Забувши, що мережа не ловить схопила із трясучими руками телефон почала його клацати і в агонії страху відчаю та жаху почало до мене поступово допетрувати свідомість. Трішки заспокоївшись вирішила не впадати в паніку і взяти себе в руки. Зробила декілька дихальних вправ і мені стало краще. Як раніше не здогадалася точніше не зрозуміла, що тут я одна. Малий не давав храпу або ж не сидів з освітленим лицем екраном свого телефону та й маминого ковтузання в ліжку. Увімкнула телефон, щоб проглянути котра година для того, щоб по можливості підійти хоча би до когось із сусідів запитати чи в них випадково немає мережі якогось іншого оператору, на екрані вибило 30 червня 2022 року 12:00. Що? Дванадцята година дня, а на вулиці так темно? Можливо телефон вже зламався? Ні, якби не зовсім новий, але й не зовсім старий, щоб такі вже баги видавати мені. Потемніло в очах і не до того, як вже й так була темінь, відчула пошатування тіла і…».

Відкрила очі і тут яскраве світло вдарило мені по лицю. Тут чую шархання і тупий гул від важкого ходіння. Що ж, то схоже був просто сон. Видихнула я, але тут починаю розглядати простір, розумію не моя кімната.

- Олег Вікторовичу! Олег Вікторовичу! – почувся не дуже приємний голос високої інтонації, який пурхнув із кімнати, коли помітила власниця його мою активність.

Не минуло і декількох хвилин, як заявився Олег Вікторович, я так розумію, з медсестрою. Вони проглянули мене і почали щось там випитувати під грифом «це всього лиш стандартна процедура». Оклигавши вже через декілька діб, тобто почала розуміти, що то все таки був сон я ж дізналась, що в ньому пробула десь приблизно декілька тижнів. Ніхто не міг дати точного діагнозу чи то «клінічна кома», чи то «літургічний сон». Розуміла, що ще щось зі мною не так, тому що мене поклали не спільну палату, а в окрему. І до того ж нікого не впускали, а особливо моїх рідних. 

Через тиждень як прокинулася мені дозволили виходити з «кімнати». І дивним виявилось тим, що поставили умову, щоб зі мною був супроводжуючий. Від початку списувала на те, що нестабільний стан і моє «вимкнення з цього світу» може раптово настати. Так ось проходивши чотири дні почала випрошувати, щоб ходити сама і власне випитувати в чому справа, що навіть не впускають до мене моїх рідних та близьких до мене людей. Зі мною ходили всього дві медсестри, які кожних два дні змінювали одну одну. Оля ось та що мене застала коли я прийшла до тями було говіркою веселою та завжди усміхненою дівчиною років 25-ти. Вона мала світло-русяве довге пряме волосся; великі воронячі очі зеленого кольору, яке завжди акуратно окреслювала стрілка «кошаче око». Ніс був маленьким і строгий, а губи були пухкими і ми весь час жартували, чи то вони не накачані батоксом. А вона завжди відмахувалась рукою і відповідала хіхікаючи: «Ой… не знаю не знаю… все можливо». З нею спілкування швидко пішло. Я розпитала в неї, що і до чого. Як так вийшло, що мене госпіталізували, та й все інше. Доречі, це вона мені і розповіла, скільки непритомною була. 

- Ой! Мені потрібно бігти… Вибач! – розгублено і метаючи туди-сюди очима Оля – а і за те, що б ти сама вже могла ходити запитаю в твого лікаря – останнє вже вона викинула метнувшись за двері «кімнати».

Інша зміна – медсестра років 40-ка. Але вона була протилежною стороною від Олі. «На контакт» довго не йшла. Імені за скільки я вже тут так і не дізналась, хоча насправді не має сенсу. 

Вже пройшов місяць, як я притомна та й почала ходити сама по території будівлі і на вулиці. Тиждень тому мені вручили телефон, який не був мій, але він не дуже крутезним, Інтернет і соцмережі грузив й на цьому дякую. Друзів, як таких в мене не було. Спілкувалася з одногрупницею і ще з декількома Інтернет-«друзями». Що ж повідомлень було десь з десяток. Ого. Про мене пам’ятали ще? Так, що там цікаво. 

« - Привіт! Це правда, що наші говорять? 00:30 02.07.2022 р.

- Чому ти не відповідаєш? 12:40 04.07.2022 р.

- Надіюсь ти жива і з тобою все добре! 03:50 25.07.2022 р.»

- Привіт! Вибач! Тут мене госпіталізували. Ось вже дали нарешті телефон допотопний, але ж працює. Ехехех… Слухай! А, що там з моїми? Бо зв’язку з ними не маю. Номер телефону ні одного не пам’ятаю. А лікарі й медсестри відсахуються, що заборонено їм відвідувати мене. (смайлик хник хник). 18:00 08.08.2022 р. @Crex

- Ой. Ухти! Хто тут мені відписався нарешті! Я рада ахахах. Тут цеє… Як тобі не сказали? І чи варто це тобі говорити… 12:13 09.08.2022 р. @Gnom 

- Не ний! Ти же знаєш, якщо починаю випитувати, може хватить тягнути кота за хвоста. Бо ж бо гірше стане. 12:15 09.08.2022 р. @Crex

- Слухай, в мене є ідея. Прийди до мене якось і поговоримо. 12:16 09.08.2022 р. @Crex

- Та ну тебе. Добре, пізніше спишемось))) 12:30 09.08.2022 р. @Gnom

День пройшов не помітно. Ввечері пішла перед сном на двір прогулятись та й заодно вдихнути свіжого повітря. Що ж на вулиці було красиво. Територія лікувального закладу в якому мене тримали знаходився в лісовому масиві чи то щось подібне до нього, він знаходився біля якогось чи то озера чи то річки, бо повітря віяло свіжим та таким, що на березі водойми. Так присяду на лавку. Оп і якраз вид красивий на зону для відпочинку.

Соснові висадки, які очарували мене своєю хвойною і озоновою свіжістю розстелилися по зовнішньому кругу поза територією, а також за центральним входом (тут їх три) є алея туй, яка мене завжди приваблювала та любувала око. І опісля її перед центральною будівлею майорить невеличкий скверик, котрого в центрі прикрашав гарний квіточник. В ньому цікаві квіти та щось із декоративних кущів росло. Все аж до душі так приємно стало. 

- І все би нічого, якби це не була територія лікарні – почала собі бубоніти вже під ніс.

Сам комплекс складався з центрального корпусу, себто офіс і два корпуси з хворими і одне до якого могли зайти тільки деякі люди, але мені байдуже на то було. Я ось чекаю коли мені дозволять вже світ білий із-за паркану побачити. Точніше вже хай виписують, щоб прогулятися по території лісу. 

Фьух… Видихнула заспокійливо із полегшенням на душі – краса природи творить чудеса. А що? Це ж кого не легка принесла? А це телефон! – з спокійного стану до різкого переляку зі швидким стукотом серця і тремтячими руками схопила телефон – та, що там такого?

« - Привіт! Все ж таки вирішила приїхати))) 19:30 13.08.2022 р. @Gnom

- Та ну тебе куди по далі… Ще б трохи і кінець «новому» телефону кирдик був би… Фууух… Заспокоїлась вже. О, чудесно! Гарна новина. Коли, вас Госпожа, чекати? 19:32 13.08.2022 р. @Crex

- Ахахах… З чого це ти така ляклива стала? Добре. Окей. Якщо все добре буде, то в цю суботу припхаюсь. Так, де там на відпочинку? 19:37 13.08.2022 р. @Gnom

- Тааак. Зачекай трішки піду прочитаю, де я і що я. Ахахах))) 19:38 13.08.2022 р.

- Тааакс лікарня має назву «На добра ніч» в голові, якої лікар Гонд О.В. територія розташування лісовий масив «Стосил». Житомирська область. 19:50 13.08.2022 р. @Crex

- Невже відписала. Бо вже думала, що ти там десь загубилась в трьох соснах))) Ага. По гуглю можливо, що й бо цікавеньке віднайду. Бо щось я про це чула… Здається! І місцивина не з приємних… на скільки я пам’ятаю і якщо мені моя ж пам’ять не зраджує. Окей. Бувай. Відпишу завтра. Можеш не відповідати 20:00 13.08.2022 р. @Gnom»

- Привітик! Я сумувала за тобою, бо ж бо вже гадала, що втратила тебе назавжди… з ким мені ще гиркитись? – заскиглила з простягнутими руками Аня – це справді, що говорили і писали про тебе?

- Так, стоп! Давай ти це.. заспокоїшся. А потім розповіси все. Бо я не вдупляю про що ти зараз мені торочиш, їй богу, Ань! – з непорозумінням на лиці і шокованими очима поглянула на подругу – Ого! Напевно там наші склали казку, що вже захумутала якогось там багатія і втекла з України. Ахахах… Ой! – спробувала розрядити обстановку, але побачивши вираз переляку та більшого пригнічення співбесідниці ойкнула ще раз.

- Ти Сонь, як завжди стараєшся в любій ситуації підняти настрій. Хех. Дякую, але мушу розчарувати, що це тут не доречно. Бо в мене неприємні для тебе новини. Хоча до цих пір не знаю чи варто тобі розповідати. І ти знаєш в якому закладі ти лікуєшся?

- Жартуєш? Лікувальний заклад для людей в яких проблеми зі сном і ще щось там. Щось з ним не так? – з насмішкою продовжувала підняти настрій.

- Угу. Ще й як. З ним точно не все добре, як я і гадала. Пам’ятаєш про це писала? Так ось це погане і дуже погане місце.

- Добре-добре… А ти знаєш, як мене цим зацікавити. Ненавиджу себе за свою любов до жахів та трилерів… Ахахах… - зі сміхом почала її плескати по спині – так, а тепір до серйозного! Як там мої мама та Малий? Щось їх ні духу ні звуку не чую… А номер телефону як на зло не пам’ятаю. Хоча це дивно. Бо мамин в якому стані не була і якою непритомною, коли погано ставало відразу говорила, а тут бемс, як ніби по голові шарахнули і я отримала амнезію.

- Тут така справа немає твоїх вже…

- Ти з якого дуба рухнула? Ось це так пожартувала ти звісно – сміючись скортилась і ляскаючи себе по колінам почала я.

- Ось так… Вони померли… а точніше їх вбили і по-звірячому. 

- Що? Як? Коли? – впавши на коліна почала запитувати. 

Не знаю скільки я була в шоковому стані, але транс, то добряче глибоким був. Що не помітила, як опинилась на лавці. Істерики та плачу не було. В мене ще з дитинства з’явилася дивна байдужість до людей, навіть не вміла прив’язуватись до них. І втрата близьких мені майже теж нічого не дала, але я була в шоці, що їх не стало 20 років вони були зі мною. Як виявилось такий шок швидко пройшов. Всього лиш 20 хвилин і я видихнувши сказала «Ну що? Всі ми втрачаємо колись когось». Аня звісно знала, що в мене є така штука, але в очах читалось нерозуміння того, що відбувається. Змирившись з тим, що це для мене нормально вона знову почала:

- Сонь, ти себе нормально почуваєш?

- Так, як би… еее… - не знаючи як сказати, щоб вона не переживала – Так, чудово! – вже усміхнено сказала я.

- Тоді гайда пройдемось по території, бо ж бо тут в тебе тааак крааасииивооо… І розповім тобі, що й до чого… Точніше, що встигла накопати по справі вбивства твоїх рідних і дещо про «лікарню» – з покерфейсом і пальцями руки показала знак лапок і наголосила на слові «лікарню».

Сьогодні було хмарно і не гаряче, як то бува у серпні. Вітер легенько колихав крони зелених дерев, хоча деякі були із синіми відтінками хвої, що здавалися мені містичними та й винятково загадковими. Спочатку розмова не відразу пішла, а потім пішла в русло «хто де куди і як». Не помітили як дійшли до того самого злополучного загадкового корпусу. Сьогодні він виглядав зловіще ніж зазвичай чи то просто не звертала раніше на нього уваги.

- Ого! Що це? Страаашнооо – запитала Аня.

- Та… - відсахнулася я – одне з тих корпусів, що ховає в собі всі «скелети» великих лікарень чи то щось подібного, які показують в американських фільмів жахів. Хоча тут дійсно якась інколи фігня твориться, що тобі не передати. Але це всього лиш розмови пацієнтів ну чи медсестер, яким нема вже про що і кого плітки плести.

- Уууааа… крууутооо – з ноткою натхненності і блискітками в очах сказала Аня.

- Ні! Навіть не думай! Я розумію цікаво і так далі, але хочеться вже по швидше на волю, а то, як птиця в зачиненій клітці. Ще як нарвусь, то взагалі не випустять – зі страхом і з благанням просила я.

- Ахаха. Та добре тобі. Здалося воно мені. От якби ще покинуте чи то закрите місце було. Ох… От тут би я і прогулялась. А так не цікаво. О! Я ж мала тобі розповісти про смерть твоїх рідних. Тут з собою притягнула невеличку папочку – з рюкзака вона почала щось витягувати та показувати.

- Невеличку кажеш? Та вона ж блін годиться в підручники по історії – здивовано і скоса споглядаю на подругу - в детективи записатись встигла чи що?

- Та ні. Це всього по троху

- Всього по троху?

- Ага. Десь тут по близькості є де приземлитися?

- Ем… зачекай. Ага ось за рогом повернемо на право там і сядемо. Ще й моє таємне місце. Найшла не давно ніхто чомусь тут не ходить… Дивно справді?

- Еге ж – кивнула мені головою дівчина тримаючи в обіймах папку.

- Ось і прийшли. Фух геть розлінувалась давно скільки не ходила. Що ж показуй своє «все по троху».

Сіли на лавочку в затишку щось схоже на маленький садочок. Тільки тут не росли фруктові дерева, а такі квіткові декоративні. Аня з посмішкою на лиці і наспівуючи щось там собі під ніс відкрила папку. Потім щось ще по розкладала схоже на світлини фільму жахів і криміналістики. Поклала переді мною п’ять фотографій та почала свою мову вести.

- Ось тут дивись фотографії на перший погляд одне жахіття. Але насправді в них більше питань, чим відповідей. І це до речі п’ять різних вбивств. Як ти розумієш. До того ж в усіх однаковий почерк хоча кожне вбивство виконувалось в різниці часу у 5 років і в один теж самий день. Але одна людина все ж таки завжди зоставалась уцілілою, але через декілька місяців вона покінчувала з життям. І то це тільки за останніх 40 років таких страшних справ було досить не мало, як виявилось, що окрім цього спільне в них є те, ем… точніше той, хто стоїть головним лікарем цієї лікарні Гонд О.В. Він єдиний висунув теорію: «Що ось ці люди, які саме «вижили» в цих різанинах і є вбивцями». Хоча він досі ніяк не зміг це довести. Дивно чому його не виперли з роботи і не кинули в психушку за таку голосну заяву. І до речі ось ці п’ять пацієнтів імені так не дізналась вони саме ж тут лікувалися. Ой, забула розповісти про найголовніше. Вони вижили тому що спали і нічого не чули. Ще й до того в них теж була така сама фігня з довгим сном. Ти можеш мені розповісти взагалі хоча б щось. Може, що снилось? – невгамовно і захопилась Аня.

- Взагалі є таке - ніяково відповіла я – до того ж ще нікому не розповідала, а то точно мені світить біла кімната з м’якими стінами. Але після того, що ти тут мені видала розповім тобі все, що пам’ятаю про той день і сон.

Розповідь зі сторони виглядала, як казка по сценарію з якоїсь психоделічної анімації, але момент про дитину я пропустила, а точніше банально з голови вилетіло. При закінченні своєї розповіді моя подруга змінилася в лиці. І почала метушитись і щось шукати в своїй «невеличкій» папці. Не пройшло двох хвилин і вона витягнула, якісь вирізки газет та світлину хоча це більше було схоже на скан якогось не зрозумілого на перший погляд ескізу. 

- Дивись! Дивись! – Аня почала махати перед очима папірці – ось тут бачиш, що? 

- Еее… Що? Та ту якійсь каракулі – обурено почала я вести – а, стій! Хвилиночку здається щось вимальовується. О! Ні-ні тільки не воно. Це-це – з жахом почала тицяти – ось це та кімната моя там, де ми жили, а чому вона так намальована? Хоча стій це напевно хтось в Інтернеті віднайшов світлину і почав малювати комікс в жанрі жахів… Ахахаха

- Тут ситуація куди складніше, ніж ти собі можеш уявити. Це малюнок, яку намалював один із цих, що «вижили», але в цьому малюнку звичайна людина теж бачить, що й ти від початку, а, ті, хто «врятовані» бачать місце, де вони були уві сні. 

- Оце так фе-е-ено-о-оме-е-ен. Хоча! Де ти такі казки повіднаходила? Чи вже всякого начиталась. Їй богу! Тобі в детективи або ж бо в письменники з такою уявою йти.

- А ти все ж не вгамуєшся? Тільки те й робиш, що глумишся наді мною. Стань серйознішою! І мені здається, що ти у небезпеці.

- З чого це ти? Не помічала за тобою такого, щоб ти переживала за мене. І тим більше за мною огляд, що навіть згодна втекти і не повертатись. Безневинний персонал, а лікар взагалі пушечка.

- Що? Тобто? А хто в тебе лікар? 

- Ем… знаю, що Олег Васильович.

- І все? Ну ти і даєш, але байдуже. А тепер до найцікавішого, як для нас, а для нормальних людей до жахіття. Пам’ятаєш скільки я в тебе запитувала чи правда, то що про тебе говорять? Так, ось до чого це питання – вже видихнувши, спокійно почала вести мову подруга, почала показувати вирізки з газет – дивись ось одна, друга, а ось і третя стаття про тебе.

- Що? Про мене? І так багато? Я якби не знаменитість ахахах.

- Взагалі пишуть, що ти щось там чи то наковталась чи то наркотики випила і тебе вирубило на стільки часу. Це правда?

- Ти з дуба не падала? Я тобі, що на наркошу смахую? Ой, дівко, ти мене починаєш злити – в шоці і невдоволено рявкнула я.

- Добре! Добре! Все я тебе зрозуміла. Ти нічого не приймала. Тоді слухай я все ж таки мала сумніви за рахунок ось цих приколів зі сном. Ну, як так виходить, що сорок років і з яких кожних п’ять стається вбивство майже по одному ж сценарію тільки кількість жертв змінюється, а ось кількість тих, хто «вижили» завжди однаково – тільки одна людина, яка глибоко спала. І не повіриш, я все ж таки згодна з версією Гонда про те, що ці люди і є вбивцями. Але про це не знають, а коли приходить ось це усвідомлення, то просто впадають у відчай та й кінець знаєш.

- Хочеш сказати, що я вбивця?

- Так, можливо – безпордонно відповіла співбесідниця.

- І ти не боїшся, що тебе можу вбити?

- Можливо уві сні. А коли ти при свідомості і мухи не образиш.

- Та ти смієшся з мене? І як вони ми могли вбити їх, якщо спали?

- Ось тут легко це пояснити. ЛУ-НА-ТИЗМ.

- А? Як так? Він же ж по-іншому проявляється.

- Може. Тому що він має різні форми. Так, котра година? Ой-ой. Вже опів на 16-ту мені потрібно бігти, бо не доберусь додому.

- Ого. Довго ж ми ту з тобою бесіду вели.

- Ага, отож. Теж так гадаю.

Провела Аню до воріт і перед прощанням домовились про наступну зустріч. Повернулась, щоб вже йти в свою «кімнату» підняла голова та заодно очі доверху задля проглянути офісну будівлю. І відразу мурашки по спині пробіглись. З одного із вікон четвертого поверху дивився старий схоже головний лікар. По виразу обличчю було видно, що чимось невдоволений та власне відверто свердлим мене поглядом. Вирішила не затягувати і швидесенько широким кроком пішла до свого корпусу. Вже кортіло сховатись від нього. 

- Що там, де ти там вже є? 22:16 15.08.2022 р. @Crex

- Та вже ось зайшла в дім. Все більше ніяких виїздів вдаль в таку спеку. Ще б трохи і мені би мучити чортиняк на тому світу. Ахахах… А ти як то? 22:35 15.08.2022 р. @Gnom

- Та все добре. Хоча стій щось тут не склеюється. Зачекай! 22:35 15.08.2022 р. @Crex

- Га? Що? Що таке? Сооонь! Не лякай мене так. Що там уже в тебе? 22:37 15.08.2022 р. @Gnom

- Та тут така фігня почала творитись. Або я вже з глузду їду аюо не знаю. Ситуація доволі знайома. Блін. Я ж тобі не розповідала. (Розписала, що пам’ятала) і тут те ж саме. Шкаргаючи хтось йде і схлипування дитини. 23:00 15.08.2022 р. @Crex

- Ого. Це напевно в тебе від перевтоми. Добре бувай я вже буду спати. 23:10 15.08.2022 р. @Gnom

- … 02:00 16.08.2022 р. @Crex

« Ще ніч? Що? Та ну вас. Ні щось не так. Пролежавши декілька хвилин приступив піт до лоба і липке неприємне відчуття. Коли очі звикли до темряви з жахом я зрозуміло, що я знаходжусь в тому жахітті після котрого проснулась вже в лікарні. Окей, телефон. Де ж він може бути? Протянути руку я зрозуміла, що таким чином нічогісінько не віднайду. Встала з ліжка почала прочухувати стіл. І ось диво найшла. Тааак. Вмикаю, а на циферблаті показує 16.08.2022 р. 12:00. Та що це таке з цим телефоном? Як може змінюватися дата без того, що не працює годинник? Поки тут знаходжу прогуляюсь можливо корисне віднайду. Хотіла вже вийти, як зрозуміла, що я в нічній сорочці і візьму-ка переодягнусь отож не камельфо якось так гуляти навіть, якщо я сама в цьому світі. 

Зібралась доволі швидко, як темінь мені дозволила. Почала вертітись в коридорі і чую звуки зі сторони дверей виходу з квартири у під’їзд. Спробувала роздивитись хоча би щось у віко, але було темно. Що? Щось все ж таки промелькнуло. 

- Виходь не бійся! Ми тут місцеві! Вже і ти теж в цьому клятому світі – почулось з тієї сторони.

- Як зрозуміти? Що і я тут вже місцева? – з переляканим голосом відгукнула я.

- Виходь! Або запусти нас і ми все розповімо! 

- Ні-ні! Точно не пущу! Добре зачекайте я вийду сама.

Зі страхом і сховавши за спиною ніж на всякий випадок відкрила двері. А за нею була та п’ятірка «друзі по сну». Два молодика років від 22-ох до 27-ми років, юнак років до 16-ти, дівчина років 25-ти і дівчинка років 10-ти.

- Привіт! Ахах… вибач, що налякав! Я Тоха, ось праворуч Стен, а ліворуч Костя, Зоя і мала Катя. А тебе як? – почав один з п’ятірки.

- А? Що? Я? я… Я…. С-Софія

- О, приєеемноо… якщо ти маєш питання, що тут робиться. То вибач відповісти ми не можемо.

І як виявилось вони всі тут вже на стільки давно, що почали вважати себе «місцевими». Що ж і всі, як я мріють проснутися від цього жахіття у реальному світі. Й згадувати це, як звичайний сон, але ж…».

В лікарні щось не спокійно стало після 00:00 16.08.2022 р. Знову комусь зле стало? 

- Олег Васильович, тут бідааа… Біда сталася – задихаючись прибігає Оля – «Заблукала». Ой пацієнт з 108-ої почала буянити.

- Що? А? Та нічого. Дайте заспокійливе і все – спокійним голосом сказав лікар 35-ти років – робимо все, як завжди.

- Нажаль вона не піддається. І вже вбила двох. 

- Так. Все йдемо! 

- …

Біля 108-ої палати зібрався народ. Лікар прийшов і побачив балаган. Серед «кімнати» лежали два тіла в яких важко уже впізнати людей. Двоє медбратів. Що схожими були на громил вже ледве стояли на ногах та біля них щось дуже швидко вертіло. Дівчина 22-ох років не природно для звичайної людини швидко пересувалася. 

- Добре! Візьміть ти там, а ти там. На рахунок три. Зрозуміли? – оцінивши ситуацію сказав лікар.

- … - кивнули громили.

- Раааз. Двааа… Три. Є?

- Так!

- Що сталось розповідайте? Так, а ви любі пацієнти, прошу вас розійтись по своїх «кімнатах» та лягайте відпочивати. Хоча ні! Кожен з персоналу, який приймав участь в даній неприємній ситуації напише пояснюючу і особисто мені принесете. 

Холодний та темний майже не освітлювальний довгий коридор зі неприємно мерехтливими ледве-ледве лампочками. Тишу пронизав різкий звук заржавілих коліс каталки на якій везли дівчину, що мирно спала, але була в крові. Відкривши двері до кімнати яка була схожа на душ медсестри швидесенько зробили свою справу, себто вимили бідолашну та переодягли. Опісля цього її перевезли до невеличкої «палати», яка була схожа на камеру в тюрмі, аніж на місце, де можуть перебувати хворі.

У вівторок 18-го серпня 2022 року о 22:30 було оголошено про трагедію, яка сталась у лікувальному закладі «На добра ніч», що знаходиться на Житомирщині. Дівчина маючи 22 роки свого віку накинулась на медсестру і не обдумуючи її безжалісно почала вбивати, а потім під біг медбрат,який нещодавно тільки почав там працювати, щоб допомогти бідолашній, але теж потрапив під удар. Прийшовши до тями вбивця зрозумівши, що вона накоїла і з жахом на лиці вирішила покінчити з собою викинувши з четвертого поверху.