Живи
Біль пронизує моє нутро, жахіття липкими мацаками обліплюють тіло і я вже не можу кричати, втрачаю сили і провалююсь кудись у чорноту власного марення. Дихаю важко, стогну, схлипую і відкриваю очі.
Ранок. У великі вікна заглядає сонце — яскраве, тепле. Дивлюся у стелю, намагаюсь забути страшне марево. Повернення до реальності вимагає більше часу.
Де я?
Біла кімната з великими вікнами. По кутках, замотані у рушники, квадратні ікони, лики святих насуплено дивляться на мене; впізнаю килим із рудими оленями, який розтягнувся по стіні. Десь знадвору горлає півень. Все таке знайоме і далеке водночас. Рідне, але забуте.
Тепла ковдра пахне холодним вітром, небесною свіжістю; широке ліжко біля печі, на якому я такий маленький. У піжамі з динозаврами, яка скоро стане занадто малою, але я вперто не хотів її змінювати. Скільки мені зараз років? Дивина якась. Звідкись доносився запах пампухів із рожею, круглих, великих, посипаних цукровою пудрою. У роті заструменіла слина.
Чую кроки позаду і чиясь порепана долоня опускається на моє чоло, куйовдить волосся.
— Проснувся.
Знайомий голос примушує битися швидко серце. Я не вірю власним очам. «Бабуся!» — кричить моє нутро. Вона цілує мене у лоба, благословляє хресним знаменням, тихо промовляє: «Во ім’я отця і сина і святого духа. Амінь».
— А я до церкви зібралася, не хотіла тебе будити. Але бачу ти вже і сам прокинувся.
Бабусине обличчя сяяло у променях сонця. Дивлюсь на неї із трепетом і сумом. Стримую сльози.
— Сніданок я залишила на столі. Будь чемним, поки мене не буде. Не бешкетуй. І не забудь погодувати каченят. — дає настанови, поправляє мені ковдру, тоді знову цілує у чоло і тихо промовляє, — Живи...
Я відкриваю від подиву рота. Чи сплю досі? Зриваюсь із ліжка, намагаюсь догнати її. Бабуся наче розчинилась у просторі, залишаючи по собі запах сухих трав і ладану.
— Ба! Зачекай!
Босими ногами тупаю до кухні, тоді виходжу в темні сіни.
— Зачекай, бабусю!
Стаю навшпиньки, намагаюся дотягнутись до клямки. Відкриваю останні двері...
— Швидше! Знову спізнишся на урок! — незадоволено горлає мама із вузенької кухні.
Я дивлюсь на неї, наче переглядаю старі фотографії. Біль у грудях запирає дух.
— І коли ти пострижешся? Виглядаєш, наче безхатько. — докоряє мама.
— Ти не шариш. Я гот, — вириваються з мого рота дивні слова.
— Гот, — перекривлює мої слова мама, — У всіх діти, як діти, а у мене — гот.
Я поправляю чорне волосся, що спадає на очі, пофарбоване дешевою фарбою, яка злазила і бруднила усе, до чого моя шевелюра торкалась — подушки, комірці шкільної форми, рушники.
Наша малосімейка на другому поверсі пятиповерхівки. Від сили десять квадратних метрів на чотирьох. Смердить лінолеумом і каналізацією, татовим одеколоном «Саша». Я стою в дверях кухні й дивлюсь, як мама у подертому фартуху, намагається швидко приготувати сніданок, намастити бутерброди маслом, поналивати у білі в червоний горошок горнятка, чаю. За вікном дощ тарабанить у шиби, сиро і пахмурно. Жовті листя на деревах обриває вітер.
— Ти чуєш? — вона дивиться на мене квапливо, а я не можу відвести від неї очей. — От бачила б тебе зараз баба, хай з богом спочиває, ледаря такого. Ти навіть шкільної форми ще не одів, а час не стоїть на місці.
— Мамо. — виривається у мене десь із грудей, тужне слово.
— Я вже п'ятнадцять років твоя мама. — вона загрозливо показує пальцем на мене, морщить брови, — Іди одівайся, бо якщо знову класний керівник напише у щоденнику, що ти спізнився на урок, я тобі голову відірву. Ти чуєш мене?
Я сміюся, сльози горохом летять із моїх очей. Іду просто до неї, обнімаю її міцно і не хочу відпускати. Лише б хвилинку так постояти.
— Ич, що надумав? — намагається вона вирватись з обіймів та здається, плескає мене по плечах, тоді цілує у волосся, шепче. — Щось сталось, синку?
— Нічого, просто... — підібрати слова мені важко. Висловити почуття соромно. Схвильовано дихаю — Я...хотів...сказати...
«Я люблю тебе, мамо», натомість промовляю:
— Все добре.
— Тоді збирайся до школи, швидко, — тепло шепоче вона, стримує збентеження, ховає змокрілі очі. — Живи, синку, живи.
— Мамо?
Біль пронизує голову, гуркіт здіймається, наче квартира стала епіцентром вибуху. Я затуляю вуха долонями, щось нерозбірливе кричу. Сильний вітер зривається нізвідки, піднімає в повітря кухонний буфет, холодильник «Дніпро», тарілки, виделки та стільці. Речі кружляють у вирі, я ж намагаюсь вибратись геть із цього місця, проповзти до коридору. Мама зникає у вирі, наче її ніколи там і не було.
— Чого ви тут лежите, мужчина! — рипучий старечий голос повертає мене до тями.
Темінь. Розплющую очі. Холодно, руки оніміли, із ніздрів течуть липкі соплі, розповзаються по густих вусах і далі ховаються у сивій бороді. Дивлюсь у чорне небо з якого падає біла крупа снігу.
— Ставайте, ідіть до дому! Замерзнете тут!
— Відчи...пи...сь...я не...сплю... — ледь валендаю власним язиком. Перегар б’є по носі, в голові памороки, ніби кучугура снігу, де я лежу перетворилась на холодець, який мене заколисує.
Я то провалююсь у марево, то прихожу до тями, тру замерзлі пальці рук, намагаюсь підвестись, але не здатен подолати гравітацію.
— Знову напився? — кричить, хапає за поли пальто і намагається витягнути мене з снігового замету. Та єдина, моя люба. Школярське кохання, що переросло в сімейний союз. Вона...
Не можу згадати імені, не можу розпізнати обличчя. Ніби пелена огорнула мої пам'ять та очі. Єдине, що відчуваю ніжні квіткові парфуми.
Її голос терплячий, втомлений. У неї не залишилось злості чи зневаги. Лише приреченість. Я намагаюсь відштовхнутись від кучугури і звестись на ноги. Вона мовчки допомагає мені сяк-так встати і я на напівзігнутих ногах, опираючись на її тонкі плечі, клигаю до парадного.
— Пробач. — виривається у мене, — Ну пробач. Я не хотів... Це востаннє. Сьогодні роковини за мамою...
— Вона у листопаді померла, п’ять років тому, а зараз лютий! Скільки я ще це маю терпіти, боже. Скільки?
Вона закочує очі до неба, кривиться. Несе мене, брудного, п’яного, зціпивши зуби. Що зі мною сталося? Де я звернув не туди?
— Пробач...
Мої ноги ледь переступають поріг теплої квартири, малосімейки, від сили десять квадратних метрів на трьох. На кухні стоїть все той же холодильник «Дніпро», полущений старий буфет із білими горнятами в червоний горошок. Сморід старого лінолеуму і мого одеколону «Саша».
Вона допомагає мені роздягнутись.
— А де моя найрідніша? Де моє сонечко? — белькочу я, сльози душать мене. Що зі мною не так?
Чую, як десь у глибині кімнати доця кричить:
— Він знову напився? Покидьок, а не батько!
Я простягаю руки, щоб як завжди, обійняти її маленьке тіло, поцілувати. Але з кімнати виходить доросла дівчина років чотирнадцяти, яка з огидою дивиться на мене, а я не можу її впізнати.
Біль у скронях змушує мене впасти на підлогу, обхопити руками голову, завити, як поранений звір.
— Живи! — кричить у розпачі моя дружина.
— Живи, — промовляє інший голос, впевнений, спокійний.
Хтось бере мене за зап’ясток, тримає кисть у повітрі, тоді кладе вздовж тіла мою руку, легенько ляскає мене по обличчю.
— Прокидаємось. Зараз не час спати. Варто бути при тямі.
Тоді говорить до когось поблажливо:
— Ви маєте контролювати, щоб він не спав. Відходження від наркозу буде тривалим. Самі розумієте, якої складності була операція. Не давайте йому пити, а протирайте губи вологою серветкою. І якщо виникнуть проблеми — звіть санітарку.
Біль неначе поселився у моєму тілі. Важко дихаю, в роті пересохло. Розумію, що води мені ніхто не подасть. Повільно відкриваю очі, дивлюся в облуплену стелю. Клапоть штукатурки, наче кинджал загрозливо висить надомною. Пікає і скрипить різна апаратура. До мене приліплено десятки датчиків, які тонкими білими нитками тягнуться кудись, де мій зір не здатен побачити. Запахи змішуються: хлорка, медикаменти, йод і ще щось страшне, чого мій ніс волів би не чути. Не наважуюсь і поворухнутись, щоб знову різкий біль не діймав мене.
— Де я?
— У лікарні, — промовляє хтось і я хочу повернути голову до співрозмовника, та не маю сил.
Повільно рухаю пальцями рук, намагаюсь стиснути кулак, але бракне сил.
— Що відбулося?
— Ракета. — промовляє жіночий голос десь біля мене, — Хіба ти не пам’ятаєш?
— Не пам’ятаю.
Зітхання над моєю головою. Жінка тупає по палаті, опускається на старе крісло. Голос її вдавано співчутливий. Тільки я не можу згадати хто вона. Невідома тендітна рука із манікюром і перстнями на кожному пальці, протягує мені якісь папери.
— Підпиши, а то здохнеш сам. Кому ти тепер потрібен, інвалід.
Я не розумію, відкриваю рота...
— Ах... — ніби вибачалась незнайомка, — У будинок, де мешкала твоя сім’я влучила ракета, співчуваю. Ніхто не вижив... Їх накрила панель перекриття.
Я намагаюсь закричати, сльози ллються з моїх очей, але тендітна рука швидко і впевнено затуляє мені рота долонею:
— Ну, ну. Не треба драм. Ти ж не винен. У цей час ти спав у сусідньому дворі на лавочці, п’яний і засцяний. Якби не добрі люди, ти б замерз на смерть, а так тільки ноги обморозив. Підписуй! Бо кому ти тепер крім нас потрібен, каліка!
Вона різко зриває із мене тонке покривало і я німію від жаху, намагаюсь замружитись, намагаюсь не втратити глузд. Ні, тільки не це, не зі мною.
А коли відриваю очі, бачу навпроти своє відображення у вітрині якогось магазину. Старече обличчя, сива борода, одітий у мотлох. Інвалідний візок, на якому сиджу, кукси обох колін замотані в брудні ганчірки. Руки вправно крутять великі колеса.
— Подайте, Христа ради, на хліб. Подайте каліці на кусок хліба. Жіночко, пригостіть каліку пряником... — не впізнаю свого голосу, наче за мене говорить який старий пропитий немічний дідуган.
— Ну як сьогодні справи? — знайомий жіночий голос полохає мене, я покірно схиляю голову перед пані в дорогій шкірянці, із золотими перстнями на кожному пальці, — Касу давай. І то всю! Дізнаюсь, що приховуєш гроші... — шипить вона і грозить кулаком, я ще більше втискаюсь в інвалідний візок. Вона дістає із сумочки військову шапку і протягує декілька медаль. — На от, повішай на груди, і кажи що ти інвалід війни. Так більше давати будуть. І жалісніше, жалісніше. Не мене тебе вчити... Живи...
Я важко дихаю, соплю і кашляю, здається весь світ перевернувся, здається мене затягує у болючий вир. Мій інвалідний візок звертається на бік, я випадаю із нього в калюжу, бездонну чорну калабаню, з якої не можу вибратись. Люди проходять повз, не помічають мене, а я топлюся, б’ю руками об каламутне плесо, наче риба сьорбаю повітря з брудною водою, захлинаюсь і падаю на дно.
У грудях пече, не можу видихнути, не можу вдихнути. Страх паралізує мене, очі не бачать проблиску світла. Відчуваю, як сповільнюються удари мого серця. Може ця бездонна калюжа позбавить мене мук?
— Давай, давай! Не час вмирати! Не здавайся! — поміж гуркоту і пострілів, поміж хаосу і ревіння моторів, її голос такий тихий, такий сильний. Моя грудна клітка то вдавлюється, то піднімається. Біль пронизує голову.
Скрипить рація, ніби хтось одночасно б’є по всіх струнах гітари.
— ... як прийняли, один трьохсотий. Один трьохсотий! Важке поранення!.. — чоловічий крик перегукується із ревом двигунів. —... Так, попали під обстріл противника!
— Давай, лейтенант! Живи!... — вона лупить мене по грудях, її губи торкаються моїх, вдуває у мене кисле повітря із запахом мастила і пороху. — Ти не помреш на моїй зміні! Ти тільки одружився, у тебе лиш тиждень назад народилась дочка! Тобі є для кого жити! — вона знову робить масаж серця, гепає своїми маленькими долонями об мої ребра. — Живи... чуєш, живи!... Ми майже вибрались із пекла... Живи!
Я різко вдихаю повітря, моє тіло вигинається дугою. Розплющую очі. Попри нестерпний біль у тілі, намагаюся посміхнутись...
— Живи-й...