Життя і творчість видатного українського драматурга Марка Лукича Кропивницького - Литература курсовая работа

Главная

Литература
Життя і творчість видатного українського драматурга Марка Лукича Кропивницького

Відомості про життєвий та творчий шлях Марка Кропивницького. Основні здобутки української драматургії другої половини ХІХ–початку ХХ ст. Дослідження творчої еволюції Кропивницького-драматурга. Аналіз домінантних тем, мотивів, проблем творчості митця.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

КНЗ "Червоношахтарська ЗОШ І-ІІІ ст."
Життя і творчість ви датного українського драматурга
учень 11 класу КНЗ "Червоношахтарська ЗОШ І-ІІІ ст."
Наукові керівники: вчитель української літератури
вчитель інформатики Остренко Олександр Анатолійович
1. Життєва діяльність Марка Кропивницького
2. Творча спадщина видатного драматурга
4. Класичний взірець українського театру
Актуальність теми. У добу незалежності України настала нарешті можливість більш глибокого наукового осмислення духовної спадщини українського народу. Важливим чинником цієї спадщини є драматургія, а отже, й літературна творчість одного з провідних митців другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Марка Кропивницького, кращі п'єси якого упродовж десятиліть багато в чому визначали не лише обличчя національної драматургії й українського театру, а і всієї вітчизняної культури.
Театральне мистецтво в Україні сягало коренями у сиву давнину, брало початок з фольклору. У веснянках, купальських та обжинкових піснях, у колядках та щедрівках, в обрядах весілля та похорону наявні елементи лицедійства: слова, мелодії, танцю, пантоміми. Ще скоромохи Київської Русі започаткували примітивний театр - потішні видовища на майданах і базарах. У кінці ХVІІ - у першій половині ХVІІІ століть популяризаторами театру стали студенти Києво - Могилянської академії. Які заробляючи собі на харчі, ставили інтермедійні вистави. Деякі твори того часу, особливо релігійного змісту про народження Ісуса Христа, збереглися й донині й виконуються на Різдво (вертеп у Західній Україні).
Багатогранна духовна спадщина М. Кропивницького вивчалася понад сто тридцять років. Однак тривала й копітка науково-дослідницька робота залишилась незавершеною. Так, дослідники майже зовсім не торкалися ролі драматурга в боротьбі за українське національне відродження, що значною мірою знайшло відображення в його п'єсах. Серед них - “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Замулені джерела”, “Конон Блискавиченко”, “Розгардіяш”, “Скрутна доба”, “Старі сучки й молоді парості”, “Голомозий” і багато інших. Поза увагою літературознавців залишилися й такі надто важливі морально-філософські домінанти, характерні для драматургії Кропивницького, як питання духовного здоров'я нації, морально-психологічний аспект проблеми злочину й покарання, створення письменником позитивного образу заможного селянина (в сучасному розумінні фермера), інші актуальні як для тієї доби, так і для нашого часу константи. Мало дослідженою є також проблема зв'язку драматургії Кропивницького з українською і світовою літературою. З поля зору літературознавців і театрознавців значною мірою випав останній період життя і творчості драматурга, коли він, живучи у своїй садибі на хуторі Затишок, продовжував створювати нові оригінальні п'єси, перекладав твори російських і світових майстрів слова (Гоголя, Некрасова, Шекспіра, Мольєра), працював над своїми мемуарами, виїздив на гастролі до багатьох українських і російських міст (Харкова, Полтави, Києва, Катеринослава, Одеси, Санкт-Петербурга, Москви, Ростова-на-Дону, Саратова), презентуючи в такий спосіб власні творчі досягнення й надбання національної драматургії загалом, разом з аматорами виставляв у провінційних містах та селах українські драми й комедії, знайомив місцеве населення з поезіями Т. Шевченка, Л. Глібова, інших письменників, відкрив у себе на хуторі початкову школу з українською мовою навчання. Крім того, є й ще одна досить важлива проблема, що потребує термінового вивчення й переосмислення. Оскільки дослідження духовної спадщини Кропивницького за радянських часів (а це більша частина наукових джерел, присвячених аналізу його творчого доробку) розглядалася зазвичай з позицій марксистсько-ленінської ідеології, це нерідко призводило до серйозних розбіжностей з життєвою правдою. Досить яскраво подібні тенденції проявились, зокрема, при розгляді п'єс “Розгардіяш”, “Скрутна доба”, “Зерно і полова”, інших драм і комедій письменника, особливо останнього періоду, де відображуються події, пов'язані з першою російською революцією 1905 - 1907 років.
Зважаючи на це, а також те, що у вітчизняному літературознавстві творчість митця в контексті драматургічного процесу його доби в повному обсязі жодного разу не розглядалась, назріла нагальна потреба дослідити тему “Марко Кропивницький і українська драматургія другої половини ХІХ - початку ХХ ст.” як окрему, самостійну проблему. Це дасть змогу глибше осмислити творчість драматурга, розвиток тогочасного літературного й театрального процесу загалом.
Мета роботи полягає в цілісному і системному дослідженні драматургічної творчості Марка Кропивницького у контексті літературного процесу другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Мета вимагає розв'язання таких завдань:
ь з'ясувати ступінь вивчення досліджуваної проблеми;
ь схарактеризувати основні здобутки української драматургії другої половини ХІХ - початку ХХ століття;
ь простежити творчу еволюцію Кропивницького-драматурга;
ь проаналізувати домінантні теми, мотиви, проблеми творчості митця;
уперше в українському літературознавстві робиться спроба наукового осмислення драматургічної спадщини Марка Кропивницького в контексті літературного процесу його доби з сучасних наукових засад;
з позицій сьогодення розглядаються маловивчені й вилучені з наукового обігу п'єси, зокрема “Титарівна” (за Шевченком), “Замулені джерела”, “Вій” (за Гоголем), “Нашествіє варварів”, “Страчена сила”, “Скрутна доба”, “Старі сучки й молоді парості”, “Зерно і полова”, “Хоч з мосту в воду головою” (за Мольєром) тощо;
ґрунтовно досліджуються такі провідні для творчості Кропивницького домінанти, як категорія національного та проблема духовного здоров'я українського народу;
уперше по-новому розв'язується проблема позитивного героя у драматургії Кропивницького;
уперше на основі маловідомих матеріалів і старої періодики ґрунтовно вивчається останній період життя Кропивницького;
у літературному доробку письменника всебічно, на конкретних текстах, аналізуються традиції І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, М. Гоголя, В. Шекспіра, Ж.-Б. Мольєра, О. Грибоєдова, О. Пушкіна, О. Островського, Л. Толстого, інших відомих українських і світових митців, а також зворотній процес, тобто вплив п'єс Кропивницького на творчість його сучасників і послідовників, зокрема І. Франка, А. Чехова, Д. Бедзика та ін.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Наслідки дослідження допомагають формуванню нових конструктивних підходів до розуміння творчості українських драматургів доби Кропивницького, сприяють визначенню їх місця в національному літературно-мистецькому процесі другої половини ХІХ і початку ХХ ст. Результати дослідження можуть бути використані вчителями української мови та літератури при проведенні уроків, присвячених українській драматургії, творчості М. Кропивницького, історії українського театру.
1. Життєва діяльність Марка Кропивницького
кропивницький український драматург
Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня 1840 р. в с. Бежбайраки на Херсонщині. Хлопчикові було лише п'ять років, коли мати покинула сім'ю, і він залишився без материнського догляду й ласки, яких потребував як і кожна маленька дитина, а особливо він - допитливий і вразливий. З того часу починається тяжка пора поневірянь, про яку він докладно розповів в автобіографії, написавши її вже на схилі літ. «Епоха, в котру довелось мені впірнути з головою, є сувора і непомильна вказівка всього мого існування і всієї моєї праці»,-- зазначав у «Автобіографії» письменник під кінець життя". Батько його -- «чоловік труда, труда мозольного»,-- хоч і досяг начебто достатку й становища в суспільстві, не прижився в панському середовищі, а його посада управителя панських маєтків не гарантувала ні моральної, ні матеріальної сталості йому та його сім'ї. Дитинство М. Кропивницького мало чим відрізнялося від життя селянських дітей.
Спершу він виховувався в приватній школі дрібного шляхтича Рудковського, згадка про якого викликала тільки смуток і гіркоту спогадів про дитинство і ранню юність. "Єзуїт з нас, своїх учнів, надумав робити спартанців, він такий був жорстокий, суворий, що канчук його завжди гуляв по чиїй-небудь з наших спин. Крім уроків ми повинні були виконувати і домашні роботи, як-от: полоти город, поливати зелень, стерегти по черзі сад, ганяти худобу на водопій і т.п.", - так написав М.Л. Кропивницький у листі до А.В. Маркович[5].
Різностороння природна обдарованість майбутнього митця виявилась ще в дитинстві, коли він «сочинял сам песни, писал стихи й обладал замечательной памятью». Та освіту здобував він без будь-якої системи -- то у приватній школі шляхтича Рудковського, то в Єлисаветградському училищі. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькій повітовій школі, яку юнак закінчив із похвальним листом. Мати вчила його музики, розучувала з ним різні вокальні партії. В цей час М. Кропивницький брав участь в аматорському гуртку, в якому ставили п'єси українських і російських драматургів.
Через деякий час хлопчик потрапляє в дім князів Кантакузен, де в той час перебував на службі його батько, а потім до якогось генерала, де намагалися зробити з нього такого собі слухняного козачка. Від генеральської "ласки" він не раз рятувався у кріпачки-корівниці і кучера Тимофія, про яких на все життя зберіг світлі спомини. Хоча й вразливий, але непокірний і гордий, Марко втік від генерала так само, як раніше від жорстокого шляхтича. Не став терпіти знущань і в домі офіцера Бракера в Єлисаветграді, де з нього пробували зробити щось на зразок помічника денщика. Врешті батько забирає його і влаштовує в Бобринецьке повітове училище. Тут Марко влаштовується жити у бабусі, в якої вперше після довгої розлуки зустрівся з матір'ю[7].
З 1862 р. М.Кропивницький відвідує заняття на юридичному факультеті Київського університету як вільний слухач. Під враженням однієї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрі, він пише п'єсу “Микита Старостенко”. То був твір недосвідченого автора (згодом він сам критично оцінив цю спробу), сповнений зовнішніх сценічних ефектів і «жахливих» пристрастей. Навіть у доопрацьованому вигляді під назвою «Дай серцю волю, заведе в неволю", ця п'єса викликала негативну оцінку І.Франка. Тепер вона відома у варіанті, який зазнав численних ґрунтовних авторських доробок, відзначається життєвістю, оригінальністю конфлікту, соціальною гостротою.
Але через три роки Кропивницький знову в мандрах: спершу він вдруге потрапляє до князів Кантакузен, а через деякий час - у село Новокрасне до священика Нестеровського, де знову йому доводиться тяжко працювати: він і дзвонар, і Псалтир читає по померлих, і воду возить, і коней доглядає. У цьому ж селі був великий етапний пункт. У листі до А.В. Маркович він писав: "Тут я бачив серед каторжників, які йшли в заслання і були скуті і в ножні і в ручні кайдани, з виголеними головами, з таврами на щоках і лобі, бачив я людей з серцем і теплою душею; ці знедолені, ці подонки добре впорядженого суспільства буквально обливали слізьми померлого свого товариша по вигнанню..." Тут-таки підліток був свідком того, як експлуататор у рясі занапастив, ізжив зі світу дівчинку-сирітку, яка разом із Марком тягла ярмо підневільного життя у попа[10].
Так і не завершивши з різних причин освіти М.Кропивницький поповнював свої знання самостійно, особливо з переїздом до Єлисаветграда, куди у 1865 р. було переведено повіт і де були бібліотеки. Там він і І. Тобілевич «знайомились потроху з Смайльсом, Робертом Оуеном, Джонон-Стюартом Міллем, Спенсером Молешатом і іншими; читали дещо і із Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне, Дюма Жорж Ванд, Теккерея» (6, 132). На казенній службі він не просувався, а часте зовсім втрачав заробіток через захоплення мистецтвом та участь в аматорських виставах.
Ось так безрадісно минали дні дитинства і раннього юнацтва М.Л.Кропивницького. з дитячих літ він бачив у трудовому народі благородство, чесність, чуйність, а в панстві - егоїзм, самодурство, брехливість і лицемірство. Різні "благодійники" кривдили і гнобили його, а вчитель-єзуїт бив канчуком за найменшу провину; він був свідком жорстоких розправ із селянами самодурів-кріпосників, споглядав людей у кайданах, що мали таке ж чутливе серце, як і в усього бідного народу. Юнака вражав контраст між розкішним життям панства і рабством та нуждою підневільного народу, запали в душу майбутнього драматурга картини тяжкої кріпосної дійсності. І пізніше один із героїв його п'єси "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" дід Максим з гідністю і болем скаже, звертаючись до паничів: "А подивіться, паничу, на нас, сліпих людей, та попитайте, якого горя ми не перебули. На наших очах люди одіймали дівчину від милого, на його очах і безчестили; на наших очах брали молоду з-під вінця й вели в хороми на безчестя, а потім..."
Здібному від природи юнакові так і не пощастило здобути вищу освіту: вирішальним було те, що він не зміг документально підтвердити свого дворянського походження. Після закінчення Бобринецького повітового училища (1856р.) і невдалої спроби вступити до Другої київської гімназії, Кропивницький повертається додому, служить деякий час писарем у повітовому суді, а в 1862 році вступає вільним слухачем до Київського університету. Після дворічного перебування в університеті він надовго оселяється в Борбинці. Там він працює в різних канцеляріях. Пізніше М.К.Кропивницький згадує: "Вступив я на цивільну службу і прослужив на посадах секретарів і діловодів близько дев'яти років, але підвищення в чинах не дістав, без пояснення причин. Значить, я потрапив до списка неблагонадійних". У цей час він уважно вивчав життя, намагався збагнути причини такого злиденного існування простих людей, знайомився з творами прогресивних українських та російських письменників.
Навіть в останні роки життя, змушений через різке погіршення стану здоров'я оселитись на хуторі Затишок, Кропивницький досить часто виїжджав брати участь у спектаклях, продовжував писати п'єси, намагаючись порушувати найзлободенні-ші, найгостріші теми тогочасного життя. Його хвилюють події 1905 р.; в одному з листів він мріє про ті часи, коли правда здолає кривду і можна буде «хоч разочок дихнуть вільним повітрям, почути вільний спів «Марсельєзи»» (б, 503). Кропивниць-кий клопочеться про організацію школи для селян та їхніх дітей, створює дві дитячі п'єси та працює над їх постановкою в себе на хуторі[4].
З 1902 року М.Л. Кропивницький оселяється на хуторі Затишок, південніше Харкова. Незважаючи на тяжку недугу - глухоту, - він продовжує працювати, час від часу виступає перед глядачами. Навіть в останні роки свого життя він не стояв осторонь подій свого часу, не залишав театру, не випускав із рук перо, що, за словами самого драматурга, вірою і правдою служило народові, було невтомним, чесним і безкорисливим. У 1903 році Марко Лукич приїхав до Полтави на відкриття пам'ятника І.П.Котляревському і у святковій виставі "Наталка Полтавка" зіграв роль виборного Макогоненка.
Гучний успіх супроводжував драматурга протягом усього його життя, до останньої гастролі у Одесі. 21 квітня 1910 року у вагоні, повертаючись із Одеси додому, М.Л. Кропивницький помер. Похований він у Харкові, на його могилі споруджено пам'ятник.
2. Творча спадщина видатного драматурга
У 1872 р. в одеській газеті «Новороссийский телеграф» було опубліковано водевілі Ж Кропивницького «Помирились» і «За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання». Їхні персонажі -- люди заможні й заклопотані головним чином вузькоособистими, побутовими справами. Але й тут помітна схильність автора до соціальних питань.
Важливим етапом у творчому житті - Кропивницького та історії українського театру були його гастролі 1875 р. у Галичині, де, працюючи актором і режисером театру товариства «Руська бесіда», він доклав зусиль до змін у репертуарі й художньому стилі театру, у наближенні його до реалізму й народності. У цьому він спирався значною мірою на здобутки російської реалістичної драми.
Літературна творчість Кропивницького відбиває його невпинний пошук, постійні експерименти у жанрово-стильовій сфері. Кожен з його творів має кілька варіантів між якими часовий розрив нерідко розтягується на роки, через що й відмінності між ними досить істотні[1].
У перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жанрів -- «Помирились» (1869), «За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання» (1871), «Актор Синиця» (1871) -- переробка водевілю Д. Ленського «Лев Гурич Синичкін», «Пошились у дурні» (1875), «По ревізії» (1882), «Лихо не кожному лихо -- іншому й талан» (1882), «Вуси» (1885)--за оповіданням О. Стороженка. Цим водевілям, як і створеним у цей період драмам «Невольник» (1872) за поемою Т. Шевченка, «Беспочвенники» (1878, остаточна редакція -- 1898), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), «Глитай, або ж павук» (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність системи художніх засобів (зокрема, розгортання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені інші персонажі).Згодом з'являються п'єси, в яких конфлікт дещо розгалужується, втрачаючи єдиний центр розвитку дії, але сама дія ще розвивається в одному напрямі. У драмах «Де зерно, там і полова» («Дві сім'ї») (1888), «Зайдиголова» (1889), «Олеся» (1891), «Перед волею» (1899), «Розгардіяш» (1906) поряд з основним конфліктом розгортається додаткова сюжетна лінія, яка не лише сприяє його поглибленню, а й має свою ідейно-естетичну значущість.
У 1900-ті рр. Кропивницький не раз свої п'єси називає малюнками -- «малюнки сільського руху» («Конон Блискавиченко», 1902; «Скрутна доба», 1906), «малюнки сільського життя» («Старі сучки й молоді парості», 1908), «малюнки сільського каламуту» («Зерно і полова», 1910),-- інтуїтивно відчуваючи істотні відмінно їх структури, в якій важко визначити початок, середину й кінець дії, бо зав'язка в них, по суті, відбулася ще до початку твору, а конфлікт фіналом не вичерпується. Ці п'єси можна вважати перехідними від традиційної до новітньої драми, оскільки в них зберігається принцип сюжетного розвитку.
Прагнення драматурга до жанрової різноманітності з метою повніше відобразити складність життя й разом з тим сюжетною винахідливістю привабити глядача до театру знайшло свій вияв і в двох останніх його творах, позначених трагедійністю. У драмі «Страчена сила» (1903) герой, опинившись «на дні» суспільства, відчайдушно, але марно чинить опір жорстоким обставинам і врешті гине, задавлений ними (тут звучить новий для письменника мотив розплати за вчинений злочин). Фінал п'єси «Зерно і полова» видається несподіваним, та загибель чесної людини від руки жандарма (за бунт) цілком закономірна. Такий сюжетний поворот заллється в українській літературі вперше.
Елементи трагедії спостерігаємо і на початку творчого шляху Кропивницького причому з зростанням його як художника збільшується їх кількісна й якісна вага. Це зумовлено як матеріалом, що був ос новою його творів, так і близькими Кропивницькому тогочасними уявленням прогресивка естетичної думки про близькість драматичного трагічному.
Зовнішнє розгортання конфлікту у п'єсах Кропивницького відбувається здебільшого у сфері сімейно-побутовій, але суть їх полягає в художньому осмисленні ,й узагальненні гострих соціальних проблем, що досягається майстерним змалюванням характерів. Хрестоматійними стали постаті визискувачів, сільських глитаїв -- Йосяпа Бичка («Глитай, або ж павук»), Насті й Самрося Жлудів («Дві сім'ї»), Балтиза («Олеся»), Шклянки («На руїнах»), Супо-ні й Торохтія («Скрутна доба») -- нових зажерливих і підступних претендентів на роль господарів життя.
Після петербурзьких гастролей, що дали творчий поштовх українському театру, театральна діяльність Кропивницького стає ще інтенсивнішою, напруженішою. Марко Лукич весь у полоні творчих задумів і планів. Актор, режисер, драматург, організатор театральної справи, він, незважаючи на тяжкі умови, невтомно працює для українського мистецтва. Розстаючись із старими колективами, організовує нові, вирощує нові талановиті кадри і весь час мандрує по містах і селах не тільки України, але й далеко за її межами. У 1887 році трупа М.Л. Кропивницького успішно виступала в Москві. На виставах бували Лев Толстой, Антон Чехов, майстри Малого театру. І це був незвичайний успіх, це було утвердження української культури, її самобутності, її значущості.
Творчо розвиваючи традиції Котляревського, Шевченка, Гоголя, Островського, Некрасова, Кропивницький зробив свій внесок у літературу критичного реалізму зображенням запеклої класової боротьби в українському селі другої половини XIX ст. Істотної еволюції зазнали його позитивні герої: від довготерпіння й пасивного протесту до здатності аналізувати обстановку, усвідомлення себе як особистості, до соціальної активності. Цілий ряд драм і комедій Кропивницького є своєрідним аналогом «ідеологічних» повістей І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, О. Кониського, які І. Франко назвав «першими пробами» малювання нових суспільно-політичних течій нашої суспільності[6].
Театр корифеїв -- це перший професійний Український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського.
Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями.
Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.
Царські укази про заборону українського слова і національ ного театру, а також безліч чиновницько-бюрократичних гальм хоч і сповільнювали розвиток української драматургії, заважали її розвитку, проте знищити не могли. В кінці 70-х років україн ське акторське мистецтво, сам театр набрали виразних суспіль но-громадських функцій, сприяли піднесенню національної свідомості народу.
Цей театр прийнято називати театром корифеїв. Слово "ко рифей" -- грецьке. У давньогрецькій трагедії корифеєм назива ли керівника хору або заспівувача, іншими словами -- ватажка митців. У сучасному розумінні слово "корифей" означає людину, яка є найвизначнішим діячем у певній сфері мистецтва. Стиль театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру. Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх. Основи нового українського театру заклав М. Кропивницький, який створив прекрасну трупу акторів й особливу увагу приділив режисурі. Якщо досі кожен актор грав відокремлено, то Кропивницькому вдалося створити такий колектив, де творча індивідуальність одночасно й зберігала себе як високоталанови ту особистість, і доповнювала своєю грою гру інших артистів.
10 січня 1882 року Марком Кропивницьким здійснено постановку п'єси Т.Шевченка “Назар Стодоля” .
З його ім'ям пов'язана ціла епоха: актор, драматург, режисер, письменник, композитор, співак, публіцист, громадський діяч, засновник українського театру. Марко Лукич виплекав справжніх зірок світової сцени, а театр Кропивницького зумів стати у ряд кращих національних у Європі та здобув гучну славу. Його колектив з успіхом гастролював не лише по всій царській Росії, а також у Варшаві, Мінську, Вільно, Тифлісі, Галичині, Австро-Угорщині...
У час, коли більшість населення України було неписьменною і не могла читати твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Івана Франка та інших українських письменників, театр Кропивницького багато років був одним із головних джерел культурного відродження уярмленої нації, займаючись просвітницькою місією, -- ніс правду в народ. Театр Марка Кропивницького давав величезний поштовх для подальшого розвитку української культури і став однією з важливих духовних підвалин, на яких через багато десятиліть було побудовано незалежну Українську державу.
Як продовжувач традицій Кобзаря, Марко Лукич відчував загрозу знищення українського народу як етносу, а також бачив небезпеку розчинення національної мови й культури у панівній російській нації. Тому все своє життя присвятив боротьбі -- засобами мистецтва -- за духовне визволення України: як драматург і актор палким мистецьким словом пробуджував національну свідомість народу, закликав його зберігати й відстоювати свої культурні надбання, давав надію на світлу прийдешність.
Устами героїв своїх п'єс Кропивницький проголошував протест проти соціальної несправедливості. Недарма царські сатрапи забороняли твори драматурга, погрожували арештом, і тільки надзвичайна популярність і народна любов рятувала митця-патріота від неминучого арешту. Можливо, не всі читачі знають, що за Кропивницьким був встановлений поліцейський нагляд, та зупинити його все ж сатрапи не могли.
«В Україні моїй милій і далі нема ні школи народної, ні газет і журналів, і далі українську мову висміюють, не визнають, намагаються знищити... Навіщо це? За що? Невже за те, що предки наші встелили кістьми і полили своєю кров'ю той край, який називається благословенним і благодатним і який приєднався до спорідненого народу, як рівний до рівного? Прикро, боляче, тяжко!», -- з біллю писав Марко Кропивницький. Він самовіддано боровся проти спроб розглядати український народ як «плем'я», а його мову як «південноросійський діалект».
«Несила більше терпіти гніт глуму, ганьбу поневолення духовного і морального, мовчати перед брутальним зневаженням загальнолюдських прав, елементарної справедливості... Пора зрівняти українське слово в усіх правах з російським, бо тільки рідна мова у церкві, в театрі, у літературі і в школі, не обмежувана цензурою, дає можливість застосовувати пригноблені сили з користю і успіхом на благо рідної Вітчизни», -- звертався Кропивницький до тих, кому була дорога доля народу.
Через усе життя проніс Марко Лукич безмежну любов до творчості Шевченка, з надзвичайною майстерністю читав його вірші й поеми. З ім'ям Кропивницького пов'язане перше прилюдне виконання присвяченої йому композитором Данилом Крижанівським пісні на слова Шевченка -- «Реве та стогне Дніпр широкий», за що ледве не поплатився арештом (бо у ті часи «читати твори, друкувати тексти до музичних нот українською мовою» було заборонено царським указом). Вечір відбувся в Одесі у 1898 році, Кропивницький заспівав, а публіка, підхопивши урочисту мелодію, мимоволі підвившись, дружньо підспівувала, і в цю мить підрозділ городових увірвався в зал, почав виштовхувати глядачів, а у відповідь, наче присуд, з усі боків співом лунало, шквалом било шевченківське слово...
Саме Кропивницький вперше надав українському театру соціального значення і звучання. У своїх творах він виступає тонкім знавцем душі, висвітлюючи болючі проблеми доби, зображуючи гострі соціальні протиріччя суспільства, що надавало його творчості ідейно-виховної сили. Загалом Марко Лукич написав понад 40 п'єс. Сучасна преса порівнювала їх із шедеврами світової літератури, бо в кожній із таких, як «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «По ревізії», «Олеся», «Замулені джерела», «Скрутна доба», -- митець виводить на життєвий кін свого улюбленого героя -- селянина.
У театрі Кропивницький запроваджує принципи професійної режисури як мистецтва самостійного й відповідального, на той час то було справжнім відкриттям. Марко Лукич казав, що актор і режисер повинні добре знати життя народу й черпати з нього образи, аби правдиво розкривати психологію сценічного образу. А слово, рух, інтонація, міміка, грим, костюм, сценографія і музичне оформлення -- тобто всі компоненти спектаклю -- повинні бути підкорені розкриттю змісту твору. Таким було творче кредо великого режисера-педагога. На цьому він виховав кілька поколінь українських акторів.
«Не можна забувати, -- згадувала актриса Софія Тобілевич, дружина Карпенко-Карого, -- що той потрійний труд, який виконував Марко Кропивницький, бувши одночасно драматургом, артистом, режисером і вчителем цілого гуртка молодих акторів, що цей труд вимагав нелюдських сил, надзвичайного напруження енергії, нервів і здоров'я. Всі актори, яким він допомагав оволодіти технікою гри на сцені, всі його учні, не виключаючи Садовського та Саксаганського, були закохані в Марка Кропивницького, як в артиста, режисера і великої душі людину».
До речі, сучасні російські театрознавці відзначають, що українці під режисурою Кропивницького на багато років випередили МХТ Станіславського. Відомо, що Немирович-Данченко і Станіславський приїжджали в Україну, щоб повчитися і ознайомитись із творчими досягненнями Кропивницького в режисурі, якими він прославився підчас тріумфальних гастролей у Петербурзі.
За своє довге театральне життя Марко Лукич зіграв більше 500 ролей (!) українського, російського й західноєвропейського репертуару. Це були шедеври сценічного втілення, в яких великий актор сягав глибини розкриття і розуміння образу, створював сповнені правди характери, зачаровуючи своєю грою глядачів. «Відчувалось, що на кону виступає не тільки неабияка художня сила, а людина, яка воістину кохається у своєму рідному національному мистецтві. На сцені виступає один з головних, кращих діячів в українському театрі, окраса, гордість його», -- так високо відгукувався про Кропивницького один з відомих критиків того часу. «Популярність великого драматурга і артиста була настільки велика, що не буде занадто сказати, що після народного поета Т. Шевченка ім'я Кропивницького -- одне з особливо популярних і улюблених на Україні», «Без перебільшення я назвав би його «сонцем» України», -- такими були висловлення про митця в тогочасній пресі.
Невтомну подвижницьку діяльність Кропивницького, його відвагу в боротьбі за захист національної культури свого народу дуже цінували визначні представників передового російського мистецтва: Л.Толстой, П.Чайковський, А.Чехов, К.Станіславський, М.Горький, В.Стасов та інші. Видатний російський художник Ілля Рєпін зобразив Марка Лукича керманичем козацького човна, що наперекір стихії долає хвилі розбурханого моря, щоб досягнути своєї мети, начебто підсумовуючи складний і тернистий шлях митця.
Кропивницький мріяв про кращу долю для свого народу. У листі до професора Харківського університету М.Сумцова він
Життя і творчість видатного українського драматурга Марка Лукича Кропивницького курсовая работа. Литература.
Дипломная работа по теме Оптимизация затрат строительного производства
Мини Сочинение Почему Надо Беречь Жизнь
Владимировна Диссертация
Проблемы Евросоюза Реферат
Реферат по теме Комплекс социально-культурных отраслей. Социально-потребительский комплекс
Контрольная работа: Философия и ее история
Исправление Сочинений Онлайн Редактор
Дипломная работа: Полномочия Конституционного Суда РФ
История Развития Налогового Учета Реферат
Реферат: Украинский романтизм и Русская Троица
Сочинение: Художественные особенности в творчестве Гоголя
Доклад: Филантропия: милостыня или социальная инженерия
Дипломная Работа На Тему Влияние Уровня Развития Группы На Межличностные Отношения Сотрудников
Николай Александрович Рубакин Реферат
Контрольная работа: Качественные особенности живой материи. Уровни организации живого
Реферат по теме НЛП - мнение психолога
Курсовая работа по теме Периодическая система химических элементов с точки зрения современной науки
Контрольная работа по теме Обеспеченность и эффективность использования основных производственных фондов ОАО "Лугансктепловоз"
Реферат по теме Эффективность экономики
Интересные Книги Для Итогового Сочинения
Характеристика и анализ муниципального образования "Заларинский район" - Государство и право курсовая работа
Земельный муниципальный кадастр - Государство и право реферат
Учёт и аудит расчётов с дочерними организациями - Бухгалтерский учет и аудит дипломная работа