Жах плоті проти жаху душі: робимо ставки
Маніяки чи Гончаки Тіндалоса? Напад злочинця у під’їзді чи втеча крізь темний ліс від мстивих тіней мертвих? Ракова пухлина чи демонічна одержимість?
Що лякає більше?
Це залежить від віри. Одним із ключових механізмів створення художнього твору виступає «призупинення недовіри» (suspension of disbelief), описане Семюелом Колріджем у його «Biographia Literaria». Якщо коротко: чим сильніше читач емоційно занурюється у створену автором реальність, тим менш критично він ставиться до її логічної структури. Глядачі прощають Таносу абсолютно безглуздий план із знищення половини життя у всесвіті заради ефемерного кращого розподілу ресурсів, бо це пафосно та круто. Читачі прощають Джоан Роулінг наявність часовороту, який видали третьокурсниці, щоб вона встигала на більшу кількість уроків, тому що це дозволяє організувати карколомну місію із порятунку Бакбика та хресного.
Для того, щоб зануритися у горор, людині необхідно пригамувати відчуття того, що вона сидить у теплій кімнаті із чаєм біля ноутбука, та дати фантазії про втечу крізь сповиті мороком хащі заповнити свою свідомість й «перекрити» буденну реальність. І тут питання в тому, у що читач з більшою ймовірністю помістить свою віру: у божевільного лісника з сокирою чи лісову відьму, що хоче поласувати героєм твору?
Здається, більшості людей значно легше повірити в маніяка-лісника – у наш час небагато хто щиро вірить в магію та відьом. Однак тут постає головне питання: у що читач хоче вірити?
І тут ми потрапляємо у жанрову пастку. Якщо читач хоче містичну історію – він бере книжку з полиці, над якою великими літерами написано «МІСТИКА». Якщо його цікавить розслідування загадкових злочинів кмітливим детективом – він візьме книжку з розділу «ДЕТЕКТИВИ, ТРИЛЕРИ». І вже буде знати, чого очікувати – особливо з урахуванням анотації. Зрозуміло, що у випадку з містикою він радо читатиме про чаклунку-людожерку, але якщо зустріне її у поліцейській історії про вбивства у Лос-Анджелесі, то буде спантеличений і, ймовірно, роздратований, тому що обгортка не відповідає начинці.
Але хто з них боятиметься більше?
Той, хто взяв книжку з містичної полиці. Чому? Тому що людей лякає невідоме. Коли читач обирає з більш реалістичних жанрів, він несвідомо (у більшості випадків) укладає угоду з автором: «Я залишуся в безпечних межах відомого світу, не підсовуй мені різну хтонічно-окультну дич. Нехай це буде психопат з сокирою, але із того світу, де все можна порахувати, обчислити й зважити, де закони фізики рівні для всіх, а жахіття з інших вимірів нікому не загрожують».
Якщо запитати в користувачів Інтернету, хто є королем жахів, вони з найбільшою вірогідністю назвуть Лавкрафта, Стівена Кінга чи Клайва Баркера. І, як ви знаєте, кожен із цих авторів писав переважно містику – хоча варто зауважити, що Лавкрафт часто описував жахіття як цілком матеріальні та придатні до подолання підручними засобами (того ж Ктулху протаранили яхтою).
Тому що навіть найстрашніші серійні вбивці – це усього лише люди. Мішки м’яса, які старіють, хворіють та мають проблеми з колінами після тридцяти. Інша справа – це жах, що є чимось більшим, ніж людина. Божевільний бог, якому служать божевільні жерці, може справити на читача глибше враження, ніж один божевільний вуйко з бензопилою.
Якби я була письменницею, я б суто у якості обігравання цього міні-есе написала б трилер, сповнений натяками на містичні елементи, у якому так повністю і не зрозуміло, чи є ця містика справжньою – наприклад, про детектива, що розслідує вбивство у мандрівному цирку 1900-х років, актори якого стверджують, що іноді в них вселяються демони. Герой зіштовхується із дуже дивними речами... Але з усіх сил намагається у них не вірити.
Тому що боїться.
І так, мені було б просто цікаво подивитися на обличчя працівника книгарні, який роздумує, у який розділ ставити цю книжку.
З повагою, ваша Г.Архарат