Євген Філімонов

У ПОШУКАХ СТАНКИ (частина 1)

У монотонне читання параграфів зрідка вривалися голоси з вулиці, випадковий шум; неподалік у зоопарку кричав павич, гул транспорту, ніби звукове тісто, піднімався над полуденним містом, проникав в усі щілини, в’язнув у вухах.

У помпезному залі суду нас було троє - я, суддя і Станка. Я дивився на Станку, наче вперше бачив її. Вона сиділа на високому табуреті перед столом судді, як біля стойки бару. Жовті сандалії на гладенькій засмаглій ступні, Синя парчева спідниця до п’ят скульптурно драпірувала повні щиколотки й стегна. Смужка смаглявої шкіри під короткою блузкою, облямованою шовковим шнуром... Як для розлучення - не зовсім підходяще. Та Станка ніколи не клопоталася тим, щоб одяг відповідав обставинам.

Далі. Округлі руки з тугим візерунчастим браслетом. Волосся розсипалося по плечах - чорна лискуча хвиля, гребінь у ній - наче човен Хокусаї. У вухах крихітні сережки, стрімкий злет брів, заломлених біля скронь, чітка лінія губ і носа. Затемнені окуляри приховують очі, та я знаю їх, бо запам’ятав назавжди за ці три (майже три) роки щастя.

Суддя скінчив і хвильку, як годилося, помовчав. Останні його слова: “Ви вільні у своїх рішеннях, однак подумайте”. - “Мені думати нічого, я - проти, усіма фібрами душі проти”. Станка нетерпляче підвелася з табурета, навіть не глянувши у мій бік.

- Прошу розірвати наш шлюб. Прошу зробити так, щоб я більше не зустрічала цього чоловіка.

Я остовпів. Суддя співчутливо глянув на мене.

- Ваше рішення остаточне? - в його голосі відчувався заклик до примирення.

- Так, остаточне.

Видно, Станка приготувала цю фразу вже давно. А я чомусь ніяк не сподівався на такий кінець; ще місяць тому був певен, що все владнається, варто лише поговорити з нею... Найгірше, що я міг припустити, - це звичайне розлученая. Все-таки лишалися шанси зійтися в майбутньому.

Значить, остаточне! Свідомість мою наче обпекло крижаним струменем. Суддя тим часом торкнувся дзвіночка - цугом увійшли четверо свідків.

Шлюб розривається за заявою позивачки. Категорія розлучення - вища.

Станка круто повернулась і пішла. Мені щось казаля, можливо, навіть допомогли встати. Оговтавшись, збагнув, що сиджу в кімнатці, яка примикала до залу, намагаючись стримати рукою судорожне посмикування щоки.

Цього слід було сподіватись. До цього йшлося. Ми - різні. Насильно милим не будеш, та що ж робити, що тепер робити?

Неподалік від мене стояв чоловік у строгому брунатному мундирі. Він, очевидно, чека©, доки я отямлюсь. Чоловік підійшов до мене, співчутливо і водночас твердо поплескав по плечу.

- Бадьоріше, друже! Ви ж мужчина, чи не так? Не би перший, не ви й останній. А може, воно й краще для вас.

Він підморгнув мені, всміхнувся. “Судовий виконавець, - нарешті збагнув я. - Зараз він для мене, як кат”.

Чоловік тим часом розкрив папку і став перебирати якісь папери, формуляри.

- Заява вашої колишньої дружини надійшла два тижні тому, - почав він. - Ви знаєте, - на обличчі в нього ьаграла посмішка і тут же згасла, як зовсім недоречна, - у мене інтуїція на результат процесу. Я сказав собі: а що, Кесторе, тут пахне максимумом. Найрадикальніше розлучення, без права на апеляцію, з негайним виконанням. Отож, поки суд та діло, не завадить заздалегідь зібрати картограму для відповідача - і тобі зручніше, і йому не скніти в ізоляторі зайвих півмісяця. Ось вона, погляньте!

Він з тріумфом розклав на столі строкату схему. Я чув про ці схеми, та ніколи не гадав, що й на мене можна скласти таку. Хрусткий гербовий аркуш протоколу лежав поруч, його коротенький зміст все ще не доходив до мене. А виконавець продовжував:

- Погляньте сюди. За вироком, ми повинні забезпечити вас такими життєвими шляхами, які виключають можливість зустрічі з вашою колишньою дружиною. У Кодексі є вказівка на те, що відповідач може вибрати будь-який із запропонованих варіантів назавжди. Однак згідно з недавно прийнятою поправкою, він назвав її номер і дату, козирнувши професійною пам’яттю, - відповідач, як особа, що постраждала, може відмовитися від даного варіанту і випробувати інший. За цією поправкою, у його розпорядженні має бути не менше сорока інших реальностей. Тож нема чого нарікати.

Сорок варіантів! Блеф, усе це мене не цікавить. Мені потрібен лише єдиний - зі Станкою, та його мене якраз і позбавляють. Жінка має право вимагати цього, так вважав і я (до суду). Схема здавалась мені заплутаною і небезпечною, як клубок гадюк.

Нестор водив товстим пальцем по кольорових пунктирах.

- Ось це - ваша вихідна варіація. Вона тяглася б і далі у зашій реальності, коли б... хм... усе було гаразд. Аж до вашого природного кінця. Та Станка... - він запитально подивився на мене.

- Гайдук.

- От-от, тепер її слід іменувати дівочим прізвищем. Значить так. Станка Гайдук завимагала максимального розлучення...

Назіщо він усе це повторює? А може, я виглядаю зараз безнадійним недоумком?

- ...ми розрахували для вас сорок варіацій вашого власного буття в інших реальностях. І в кожному випадку намагалися прокласти найоптимальніше проходження. Роботонька, скажу я вам, непроста, копітка, важка праця!

Він розпалився і говорив, говорив... Я й не помітив, як надворі посутеніло.

- Реальності, - казав Нестор, - у нашому імовірнісному світі є здійснення неймовірностей. Їх стільки, скільки можна собі уявити, і ще стільки ж. Вони безболісно співіснують. - (Усе це я знав ще з шкільного курсу.)

Перехід з реальності в реальність здійснює варіатор. Техніка переходу добре відпрацьована й абсолютно безпечна, треба лише навчитися маніпулювати мініатюрним табло, що нагадує дитячу гру в п’ятнадцять. Сорок реальностей для можливого їх проходження відібрали за принципом різноманітності. Річ у тім, казав Нестор, що реальності суміжні, вони примикають одна до одної, різняться лише дрібницями, тому розбіг між вибраними реальностями взято величезний.

- Ви однолюб, чи не так? - раптом урвав Нестор свої пояснення.

Я підтвердив. Перед ним лежала моя картка з психотипом, в якій усе це було записано у відповідній графі... Однолюб, на превеликий жаль, однолюб...

- Ми це врахували. Складаючи ваш набір варіацій, намагалися забезпечити можливість заміни...

Я відмахнувся.

- ...досить повноцінної заміни Станки Гайдук відповідним типом жінки. Не знаю, наскільки це нам удалося, вам буде видніше, та гадаю, така можливість є.

І тут я вперше зацікавився. Нестор вийняв дистанційне табло. Користуватися ним було не складніше, ніж запальничкою, треба було лише переміщати пронумеровані призмочки з однієї клітинки на іншу. Поєднання призмочок давало індекс потрібної реальності. Цей індекс приймав головний варіатор (Нестор вказав на шпиль величезної будівлі без вікон) і тут же переносив власника плаского табло куди слід.

- Як це робиться? - спитав я без особливого інтересу.

- Навіщо це вам? Ви що, коли піднімаєтесь ліфтом, також запитуєте, якої він системи - індукційної чи лебідкової? Краще розберіться у схемі, в нас обмаль часу.

І справді, шум за вікном стихав, центр міста під вечір пустів, лише у зоопарку все ще ричав якийсь звір, що ніяк не міг змиритися з неволею. Голоси, сплески звуків стали віддалятися: десь там вносила свою лепту в цю реальність Станка. Я ж учився перебуванню в інших реальностях.

- Ось тут, - утовкмачував мені виконавець, - найспокійніша зона реальностей, близьких до нашої. Тут стабільний, налагоджений суспільний устрій, ви почуватиметесь, як удома. Однак імовірність зустрічі зі Станкою-штрих - так назвемо вашу майбутню обраницю - не вельми велика. Тут, - він перемістив свій палець з широкої коричневої смуги на вузький голубий струмочок, в одному місці ці дві лінії утворювали накладку чудернацької форми, - в цьому перетині можливість зустрічі більша. Так звана течія Еко. Не плутати з Еро. (Вишневий шлейф Еро заливав нижній край схеми.) В Еро шанси трохи гірші... Якщо пощастить, як кажуть. Непогано в Теті. Тут вам може пофортунити. Імовірність - тридцять відсотків з гачком, це вже багато, майже точно. Затим Джунго, Космі, Ліро, Анга, Сублімат - тут скрізь ваші шанси у межах сімнадцяти-двадцяти. Афро, Термі, Зет...

Півсхеми займала рожева пляма. Дві мої варіації перетинали її в різних місцях. Білий пунктир проходив через рожеву пустелю, як караванний шлях.

- А це? - спитав я.

- Це? - Нестор знітився. - Це - Імперія, область атавістичних реальностей. Словом, ми уникаємо направляти туди засуджених. Це, так би мовити, крайній захід.

Він задумливо потер чоло. Уже геть стемніло, і під стелею спалахнув неяскравий плафон.

- Та у вас значні шанси в цій області, - сказав виконавець. - Не більші, правда, ніж у Теті, але - порівняно. Ми не могли ігнорувати цього при складанні розкладки, тут закладено дві варіації. Хоча...

Я насторожився.

- Особисто я не раджу вам користуватися трасами, прокладеними в Імперії, Там зараз досить кепсько.

- Не має значення. Знайду її, де б вона не була.

- Так-то воно так... - виконавець невиразно всміхнувся. - Однак ми все ж повинні попередити людину про можливі наслідки вибору. Я вам рекомендую Еко. Може, там пошук буде триваліший, зате гарантія благополучного кінця. Еко взагалі вирізняється гармонією і миром.

- Ясно.

Я підвівся. Нестор вручив мені пласку коробочку, щоб повправлявся. Поки що без зв’язку з варіатором. Я набрав код варіації в Еро.

- Правильно, - сказав Нестор. - Тепер Сентро, Прекрасно.

Копія схеми, віддрукована на зворотному боці табло, відтворювала у зменшеному вигляді розкладку Нестора, дещо спрощену, поряд з нею - табличка сполучень. Я набрав ще кілька варіацій.

- Помилитися ви не можете. У будь-якому випадку це буде одна з призначених для вас траєкторій. Крім цього, цим табло не зможе скористатися ніхто інший - варіатор безпомильно ідентифікує.

- Зрозуміло. Дякую.

- Нема за що. Це наш обов’язок.

Якусь мить ми дивилися один на одного. Дивна річ, цей рядовий судейський чиновник Нестор був мені зараз навдивовижу симпатичним - остання людина, яку я бачу в своїй рідній реальності: лисуватий кремезний блондин у брунатному мундирі, доброзичливий і гуманний, наскільки це дозволено судовому виконавцеві. Зволікати не було сенсу, і Нестор, розуміючи це, також підвівся з-за столу.

- Зв’язок з варіатором, - сказав він у мікрофон. І мені: - Усе буде гаразд.

Я все ще не зважувався. Дивне відчуття - як перед розстрілом. І взагалі, чи існують ці реальності насправді? Нестор усміхнувся.

- Особливість будь-якої реальності - її існування. Отже, з чого почнемо?

- З... з Теті. А втім, чи не однаково?

- Ну, бувайте. Хай вам щастить. Більше ми з вами тут не побачимось, мабуть. Бажаю вам знайти своє кохання.

Ми потисли один одному руки, і я набрав варіацію Теті. Щось клацнуло - і все оповила пітьма.

...Сублімат, Таш, Віві. Минулого місяця в Таш було особливо нестерпно: пилові бурі, відполірований летючим піском метал цистерноподібних жител, в яких знайшли притулок невибагливі бородані, звихнені на ідеї самообмеження... чи, може, пізнання, я погано їх зрозумів. Ці туманні повільні розглагольствування під невпинний гул вихору, зарозумні абстракції при світлі масляних каганців... Мені також треба було зібратися з думками.

Я сидів у стандартному придорожньому кафе, вже вкотре вивчаючи схему на зворотному боці табло. Комбінація призм показувала, що знаходжусь я в одному з відгалужень Анга. Це була пристойна, досить цивілізована, дещо навіть нудна реальність на зразок тієї, з якої мене вигнали за рішенням суду. Існування в ній могло скрасити лише кохання.

Але в Анга кохання не було надзвичайною цінністю, як у моїй рідній реальності чи в реальності Ліро. В Анга до неї підходили з практицизмом, який інколи, як мені здалося, межував з цинізмом. Можливо, винні в цьому були самі жінки Анга - худі, церемонні, з пісними, завчасно зів’ялими обличчями, в шорстких, наче панцер, вдяганках... Що й казати, тут не було бодай натяку на Станку.

Я багато на що сподівався від Еро, хоч і набрав код даної варіації з побоюванням. Реальність, яка культивувала еротику протягом тисячоліть, може викликати побоювання у будь-кого. Впізнати Станку в одній з цих вакханок?! Однак Еро в області, в яку я увімкнувся, давно вичерпала все шаленство такого способу життя і дотримувалась його екстравагантних традицій хіба що як ритуалу.

Судячи з усього, для багатьох мешканців Еро подібний спосіб життя був обтяжливим, і вони активно шукали інших точок прикладання своїх сил. В Еро я Станки не знайшов, тому покинув планету з радістю. Ця реальність здалася мені порівняно сумирною, ускладнень з її мешканцями майже не було, коли, звичайно, не брати до уваги численні спроби зваблювання, позбавлені вогню справжньої пристрасті. Як я вже казав, Еро переживала кризу соціальних устремлінь.

Інша річ - Ліро. Тут кохання підносилось на найвищий рівень. Як я невдовзі збагнув, стан екстатичного захоплення з будь-якого приводу був цілком нормальним явищем у масштабах цієї екзальтованої реальності. В Ліро, у глибині країни, якою я подорожував на ослі, я часто зустрічав самітників, котрі до самозабуття декламували вірші серед неродючих рівнин. Саме там я зустрів Станку-І, як це й передрікав Нестор. Вона грала у відкритому театрі серед руїн мегаполіса. Побачивши її з верхнього ряду запущеного амфітеатру, я стрімголов кинувся вниз, перескочив через поламану рампу й схопив її у свої обійми. Це нікого особливо не здивувало. Станка легенько вивільнилась і продовжувала монолог. Здається, то був Евріпід, щось давньогрецьке, правда, з якимись нісенітницями. Можливо, в Ліро давні греки також різнилися від наших.

Біля Станки-І - (Едди, як її тут називали) я провів чотири важкі дні. Біля, поруч - це не перебільшення. Лише згодом я збагнув, що для неї не існувало нікого, крім Евріпіда, її вигаданих героїв і героїнь. Театр, це дивне лицедійство, до якого у мене вроджена відраза, для неї був усім. Зі мною вона була ніби сомнамбула, як манекен. Я розповів їй свою історію, яка здалася їй тривіальною, надто вже неромантичною. Чоловік втрачає дружину й шукає їй можливу заміну, двійника - саме так витлумачила вона її. Едда не могла кохати мене. Вона вже кохала Евріпіда, тож, мабуть, і не помітила, коли я зник.

Потім Джунго. Серед високих, енергійних мешканців цієї реальності я зустрів Станку-ІІ - її темношкірий варіант. Вона була оператором хромопульта в Превені (одна з метрополій), виглядала трохи молодшою за Станку, стрункішою, я б сказав, спортивнішою. Я так і не дізнався, як її звуть: стежив за нею здалеку з холодним захопленням.

Хромопульти нашій реальності невідомі, в усякому разі я про них нічого не чув. Вони служать для складання колористичного коду в спеціалізованій системі інформації, суті якої я так і не збагнув.

Я не смів підступитися до нової іпостасі моєї коханої - у спалахах різнобарвного полум’я, наче цариця полярного сяйва, Станка-ІІ легко приборкувала водоспади світла, фарб, кольорових вихорів, примарних форм. У чорному костюмі, схожому на фрак, з дуже короткою зачіскою - такої ніколи не носила Станка, - вона легко й чітко чаклувала над пультом. Усе це відбувалося на околиці перенасиченого технікою міста, в червоному глянцюватому білдінгу, куди привела мене ретельно опрацьована схема. Довкруг снували мешканці Джунго, на диво непосидючі істоти, - такої величезної кількості засобів пересування я не бачив у жодній іншій реальності. В одязі із порівняно бідної області Сублімат я сам собі здавався сільським недотепою всередині величезного досконалого механізму.

Я стояв біля кабіни Станки-ІІ дуже довго, вона помітила мене і кілька разів стурбовано зиркнула в мій бік. Довкола всі були чимось зайняті, я не зустрів у місті жодної людини, яка б тинялася без діла: Джунго була повнокровним прагматичним світом, не схильним до рефлексів. Неподалік виднілися ще три хромопульти, ними управляли чоловіки. Нарешті я покинув глянцевий білдінг із сильним порушенням зору і з певністю, що Станка-ІІ цілком чужа мені, недосяжна, як Магелланові хмари...

В Теті - релігійні чвари. Жінки носили головні убори, що нагадували густі накомарники, які майже цілком закривали обличчя; можливо, як обіцяв Нестор, у мене були чудові шанси для пошуку саме тут. Але цей убір-маска... І все ж я пробув у Теті досить довго, сподіваючись на чудо. Станка-ІІІ, я відчував це, була десь поруч, лише руку простягни... Вервечки задрапірованих жіночих постатей у затишних вуличках білокам’яних поселень, оточених гігантськими платанами, протяжні голоси глашатаїв, котрі закликали до молитви, - відчувалося, що віки тут минали одноманітно, плелись, як караван верблюдів.

Я майже звик подорожувати з реальності в реальність, наче пасажир, котрий набирає код маршруту в пневматичному метро. Одного разу я навіть скористався табличкою перехідника в Еко, щоб завершити суперечку з одним доморощеним філософом, котрий стверджував, що реальність може бути лише єдина (він, звичайно, мав на увазі свою). І все ж було ясно, що багато мешканців різних реальностей настільки відповідали їхнім умовам, що не змогли б і дня прожити в якійсь іншій реальності.

Лиш тепер я збагнув, яким своєрідним був розвиток моєї рідної реальності, яка досягла такого високого розвитку, що стала використовувати феномен проникнення утилітарно. Яскравий приклад - мій вирок.

У Зет, серед пуритан-аграріїв, які возвели жебрацтво в культ (незважаючи на досить високий розвиток техніки), я розмовляв з одним із ідеологів цієї течії, який поставив собі за мету максимальне зменшення власних потреб. Розмова наша відбувалася на ріллі. Мій співбесідник, босий, в рубищі, важко ступав піщаною борозною, налягаючи на самохідний плуг. Я крокував поруч.

- Витратити всі свої душевні сили на пристрасть до жінки? Невже у тебе немає справжньої любові?

У діалекті Зет існувало чимало тонкощів, тому я не одразу збагнув, про що говорить мій співбесідник.

- Але ж... кохання до жінки... що може бути прекраснішим?

По правді сказати, я відчував, що фраза ця звучить трохи фальшиво. Життя мешканців Зет - щоденна важка праця, а кохання зводилося в них до тілесних утіх. Однак у моєму арсеналі був чималий досвід знайомства з іншими реальностями. Жодна з них не могла дати мені якоїсь альтернативи з цього приводу. По суті, вони цікавили ме”е лише як такі, де перебувала Станка-І.

- А може, брате, ти маєш на увазі любов до ближнього?

Старий зупинився, витер піт з чола подолом брудної сорочки. Великий овід сів йому на вилицю. Орач скосив на нього оком і лише тоді, коли той наситився і полетів, продовжив нашу розмову. Я перепитав:

- Любов до ближнього?

- Саме так.

- Але ж це справа автоматів!

- Автоматів? - здивувався він.

- Звичайно, усілякої автоматики сервісу. Вона набагато надійніша, ніж люди. Автомати не сплять, не забувають, не грублять, на все реагують правильно і вчасно.

Аскет здивовано дивився на мене. Зет сповідувала терпимість і всепрощення, внаслідок чого почуття її мешканців виснажились до краю. Мабуть, у слово “любов” старий вкладав абстрактний смисл.

- Тобі треба до нашої общини, брате мій. Ти самотній. Так скінчилася наша бесіда. Ти пропонуєш мешканцеві

Зет душу, а тобі пропонують навзамін полювання на зебр (Афро), віщунку-знахарку (Сублімат), п’ять дівчат різної масті (Еро), місце в привілейованій гробниці в області закоренілих некрофілів (Стікс). Тепер ось цей обідранець заманює мене в общину, щоб серед фанатичних подвижників я чимскоріше позбувся гніту навіяного мені згубного потягу.

- Іди до нас, брате, треба шукати єднання з людьми.

Старий узявся за плуга й уклонився мені. Худі лопатки напружились під вицвілою сорочкою, старечі ступні стрягли у грунті. Я дивився йому вслід. Він аж ніяк не приваблював мене, я не збирався заглиблюватись у принципи їхнього добровільно-каторжного гуманізму, однак старий усе ж спантеличив мене: він поставив запитання, але не підказав відповіді.

Чи може статися так, що все своє життя я проведу в цьому засланні, у далеких, чужих мені областях буття, в безрезультатних пошуках своєї коханої? І які сумнівні ці пошуки мініатюрного, замкнутого щастя серед численних варіацій людського буття, свідком яких довелося мені бути! Як примирити їх масштаби? І чи може бути у мене ще якесь призначення?

...У безликій реальності Анга, у придорожньому кафе сидів я вже не одну годину, міркуючи, що діяти. Важко було в цьому зізнатися, але переходи з одного буття в інше, безконечні, марні пошуки Станки починали мені добряче набридати. Я став подумувати про притулок на тривалий час - може, й на все життя - в одній із реальностей, яка найбільше приглянулася мені.

Звичним рухом я набрав код Імперії і ввімкнув варіатор.

Кінець першої частини. Продовження: https://telegra.ph/YEvgen-F%D1%96l%D1%96monov-07-29-2