Ярмарок

- Здрастуйте – відповів оксамитовий голос із помітною перчинкою картатої хрипоти.

- Пам'ятаєте, ви залишали свої дані для участі в «Ярмарок комфорту та побуту «Благо»?

Гоел хотів сказати, що не пам'ятає, але чомусь передумав.

- Так, здається, пригадую - це неправда.

- Давайте допоможу нагадати, щоб ви не почувалися некомфортно. Ми проводили рекламну акцію "Лікувальний забіг" і з ваших слів заповнили анкету.

- Так, усе, згадав, - насправді ні. Гоел сидів і чухав ліву стопу, намагаючись зрозуміти, в чому підступ. Дзвінок був звичайний, один із безлічі безликих дзвінків, який в іншій ситуації, ти скоріше скинеш, навіть не встрявши в суперечку привітаннями. Але Гоелу було нудно.

- Чудово! Телефоную вам із гарною новиною, наша компанія прийняла рішення вручити вам подарунок!

- Який я везучий. А на честь чого?

- Просто так! Уявляєте? Усе що вам потрібно, це прийти на ярмарок й отримати подарунок. І все це абсолютно безплатно - дівчина, якщо це дівчина, дивно протягнула "о" у слові "абсолютно", начебто смисловий наголос розташований саме в цьому звуковому кутку.

- Це все чудово, але я не думаю, що у мене буде час.

- Ви не хочете дізнатися, що це за подарунок? Це смартгодинник!

- Та мені не те щоб цікаво.

З кожним словом оператора, Гоел дедалі більше відчував сумнів, начебто цей простуватий текст і агресивна енергійність голосу створювали якийсь резонанс у його свідомості. Не зрозуміло чому, певно, доба без сну намагається поглумитися над дійсністю або, щонайменше, над тим, із чим має справу Гоел.

- Але чому? Це чудова нагода познайомитися з нашою продукцією, отримати подарунок і все абсолютно задарма!

- Гаразд, де проходитиме ярмарок?

- Чудово. Ярмарок буде післязавтра о вісімнадцятій. Адресу я надішлю вам у повідомленні.

- Але я ще не погодився.

- Так, ви маєте рацію. Але що ж ви так дового гадаєте?

І справді, всього-то потрібно піти й отримати подарунок, а потім швидко й тихо втекти. Робити все одно нічого.

- Надсилайте повідомлення.

Поклавши слухавку, Гоел відкинувся на кріслі та став розглядати стелю. Він просто лежав і "медитував на порожнечу". Черговий напад безсоння. Гоел намагався не замислюватися про причину проблеми зі сном і просто пив - або не пив - снодійне. На роботі це ніяк не впливало, оскільки архітектурна компанія, в якій він працював, здебільшого виконувала до жаху однотипні замовлення, тож Гоел вже навчився креслити плани із заплющеними очима. Так само, безсоння жодним чином не позначалося на неможливості праці над картиною, яка вже вкрилася досить щільним шаром пилу, а думок, про те, що власне він намагався зобразити, у нього досі не з'явилося. Картина стояла біля стіни, як гидке нагадування, візуальний свербіж, який ніяк не проходить. Знайомі, бачачи картину, точніше її "каркас", як він любив поправляти, говорили, що це космічна катастрофа або щось подібне, особистої думки з цього приводу Гоел не мав. Як би там не було, він не збирався закінчувати та навіть протирати її від лежалого пилу, і просто перемістився з крісла на ліжко, щоб спробувати заснути.

***

Робочий день закінчився швидко. Гоел повільно, ні про що не думаючи, йшов додому. Однотипна вібрація відгукнулася з глибини гірчичного рюкзака: "Гоел, здрастуй. Сьогодні день ярмарку! Ви ж не забули?". Гоел забув: "Мммм. Майже". "Ми розраховуємо, приходьте. Зараз надішлю місце проведення" - і енергійний голос сконцентрувався в одномоментному писку завершення дзвінка. "Ми на вас розраховуємо" – прозвучало з невимовним почуттям надії, ніби потребують саме його і він мусить, просто зобов'язаний бути присутнім, щоб тільки не засмутити безіменну дівчину, яку той ніколи не побачить і яка навіть не пам'ятала про нього, коли дзвонила. Можливо, з усмішкою зауважив Гоел, вона запам'ятає його через дивне ім'я. Після розмови з операторкою, згадалася Марія. Гоел вже вивчив безліч методик позбавлення від думок про неї, і, спритним па, обігнув рудоволосу дівчину з вічно блідими обличчями, з якою пробув п'ятнадцять років ще з самої школи. Відчувши все це, Гоел вирішив, що сходить на ярмарок.

Зал був великим. Стандартно великим і стандартно банальним: безглуздо світлі стіни, високі стелі, порожнеча освітлення і безліч стендів, де стоять безглузді чоловіки та жінки, дівчата та хлопці, діти. Колір стін мимоволі нагадував про робоче місце, через що Гоела злегка сіпнуло. Між стендами сковорідок, за якими кухарі творили несамовите вогненно-продуктове шоу, та еквілібристами ножів, тинялось безліч голів з єдиним тілом. У всякому разі, так здалося Гоелу здалеку. Стоячи в проході після того, як нудотно милий молодий чоловік у темно-бордовому жилеті перевірив запрошення. Гоел відчув тривогу перед таким щільним натовпом. Вдивляючись у далечінь, здавалося, що зала не має кінця, а початок, те місце, на якому стояв Гоел, усього лише умовний початок, невеличка щербинка випадковості, що дає змогу цій нескінченності розростатися. Але, так чи інакше, це була абсолютно звичайна зала, спотворена величезною кількістю людей, яка, можливо, навіть перевищувала звичайну кількість присутніх на подібних заходах. Утім, усе можна пояснити сумнівним бажанням Гоела бути присутнім, тому він усіма силами шукав привід для втечі.

Гоел відійшов від входу, але все одно не наважувався пройти далі, стояв начебто по коліно у воді та звикав до температури. Зважившись заглибитися, він почав відходити на невелику відстань, щоразу подумки й візуально утримуючи вихід, але варто було відійти ще на кілька кроків, як потік людей поніс його у відділ матраців і подушок.

Різноколірні простирадла, захоплені пальцями різної чистоти й кривини, окільцьованості й наготи, миготіли перед очима; матраци підскакували під тиском тіл різної величини; посмішки бажання ковзали по поверхнях стендів і облич. Здавалося, що кожен кут стенда або самі речі пропонують тобі доторкнутися до них, немов асистенти стали невидимими. Варто було тільки спробувати зупинити на них погляд, як вони розчинялися на кордонах акваріума кришталика, перетворюючись на строкатоголосий туман речей і дій. Гоела вражала швидкість, з якою асистенти виконували свою роботу, що робило абсолютно неможливим відрізнити хлопця від дівчини. Вони ставали безстатевим маревом блискавичних рухів. Іноді Гоел намагався прислухатися, вишукував серед монополіфонії солодкої, ненав'язливої музики, захоплених голосів, дитячого сміху та плачу, зітхань втомлених і радісних підлещувань організаторів та асистентів голос тієї, що дзвонила. Звісно, він розумів усю дурість задуманого, але мимоволі дедалі сильніше хотів у це повірити, через що почав вдивлятися в обличчя асистентів, ніби обличчя має нести відбиток голосу.

Що глибше відводив потік, то більше долало неясне відчуття позбавленості й безпорадності. Занадто багато всього. Гоел захотів піти. Банальна цікавість зотліла під натиском облич, що не мають рис, і тіл, що не мають закінчення. Вже й забувся обіцяний подарунок, та дурнувата ідея знайти дівчину з телефону. Але спроба відшукати своє місце розташування виявилася набагато складнішою, ніж можна було подумати. Знайшовши плакт-карту, він помітив, що вона не має сенсу – жодне з позначень ніяк не було пов'язане з тим, що він бачить перед собою. Карта здавалася фантазією до майбутнього простору, але не планом чи ще чимось подібним. Спроби розпитати асистентів виявилися не менш безглуздими. На запитання про вихід вони здивовано з однаковими інтонаціями відповідали: "А навіщо вам?". Гоел розумів дивність ситуації й те, що паніка перетворювалася на жах, і тому почав шукати щось високе, щоб знайти, звідки прибувають люди або будь-який інший вхід. Забившись у кут і забравшись на одне з найвищих двоярусних ліжок, він виявив, що потік людей став більш рівномірним і що вони більше не прибувають, так само він виявив зачинені двері входу/виходу. Подумки розмітивши простір і визначивши відстань від ліжка до дверей Гоел почав рух. Несамовито розштовхуючи байдужих до нього людей, він рухався у напрямку втечі, але, скільки б не докладав зусиль, здавалося, що він не зрушив з місця. Від нещадності того, що відбувається, Гоел відчув тугий клубок у горлі, точно збирається зараз заплакати, але один єдиний успішний ривок і поштовх звідкись зі спини привели його до довгоочікуваного оазису.

Стоячи там Гоел тут же поспішив до дверей. Варто було тільки до них доторкнутися, як спиною пробіг сороконогий свербіж. Повернувшись, він побачив, як безмірна кількість жилеткових очей стягують погляди андрогінних облич, що блукають серед стендів, у єдину худорляву, оформлену в чорний костюм точку Гоела. Усі вони дивилися на нього з осудом, ніби відчинивши ці двері, він зруйнує копітко створений світ, впустить агента реальності, що заражає тіло всіх і кожного. Гоел стояв, подібно до присоромленої дитини, школяра, який завинив і вселюдно висміяний. Відпустивши довгасту ручку дверей, Гоел дозволив хвилям захопити його знову. Підкинутий хвилями плечей і стегон, він невпевнено думав про те, що двері були зачинені, про те, чому він просто не пішов. "Ну і що, нехай дивляться, бачать, як я залишаю це місце. Чому ж не зробив цього?"

Веселий голос пролунав на весь зал. "ДОРОГІ ГОСТІ, НАСТАВ ЧАС ПОДАРУНКІВ" – з усіх боків розлетілося пір'я свисту та улюлюкання —

"ПРОСИМО ВАС ПРОЙТИ ДО СЦЕНИ. НЕ ТУРБУЙТЕСЯ, ВАС ПРОВЕДУТЬ".

Сцена розташовувалася в центрі. Не зовсім зрозуміло, звідки вона там взялася, оскільки стенди якось швидко розступилися, утворивши досить великий квадрат для масивного куба сцени. Нічого особливого вона не представляла: дерев'яна основа і сталеві стрижні з боків з'єднані між собою такими самими стрижнями.

Поступове вимкнення світла створювало відчуття, ніби воно стікає з кожного кута у квадратний резервуар сцени. На ній з'явилося щось кошлате. Голову істоти вкривала копиця брудного волосся, що приховувало обличчя. Худа, з непропорційними кінцівками та брудною ганчіркою, що прикривала стегна. Істота стояла і, здається, дивилася на всіх присутніх. Дивилася і бачила. Не зрозуміло, чи стоїть вона спиною до глядачів, ніби це має значення, Гоелу здавалося, що істота має декілька облич. Чи людина, чи щось інше, просто стояла. Гоел дивився на нього заворожено, боячись відвернутися, ніби від його погляду щось залежить. Він знову відчув себе дитиною, маленькою і заляканою, серед високих манекенів дорослих. Істота почала повільно посмикуватися. Тонкі волосинки на голові рівномірно підскакували, як під час руху наелектризованого ебоніту. Довгі руки підкидалися у невідомому ритмічному малюнку, утворюючи у повітрі сигілу. Знову з'явилося бажання втекти, але спресована стіна глядачів не дозволяла пробитися. Звуків залишалося все менше. Із загального приглушеного гулу почало доноситися якесь поклацування. Цей звук йшов з усіх боків, але було очевидним, що його джерело ця істота на сцені, яка почала епілептично здригатися на одному місці. Скуті надривні рухи здавалися хворобливими й абсолютно неможливими для людини. Гоел відчув ніби зал помістили у пачку сигарет, ніби усе це відбувається у кишені куртки Гоела, уся ця вага людей й відчуттів стискала груди та тягнула кудись вниз та водночас вгору. Гоел побачив, як чоловік перед ним вийняв зі своєї куртки пачку сигарет. Ноги відчуваються точно випущені стріли. Звук ставав дедалі гучнішим, витікаючи звідкись із глибини спинного мозку. Нестерпна туга мучила зір. Печаль про неможливість мати дітей у сорок років. Страх висоти. Самотність у будинку для літніх людей. Липкий піт рук чужих життів. Гоел упав на підлогу. Піднявши очі, він побачив хитросплетіння власного життя, від народження і до сьогодні в моменті нескінченності. Червиві вигини тридцяти років зливалися з вигинами сорокарічної печалі самотності, п'ятнадцятирічного страху висоти та безлічі інших страхів і печалей, тягот і радощів, закарбованих у різноманітних амфорах чужих тіл, таких самих відвідувачів ярмарки, які стираються під напруженим цоканьем істоти. Було очевидно, що це жертвопринесення. Істота вбиває себе тільки щоб очистити всіх. Усі почуття чорними язикоподібними зміями входили в істоту, що танцює, проходили через кожну присутню особу, зливаючись у єдину голку язика, що вгризається в тіло тіні. Руки, вкриті ротами незліченних життів, виривали плоть у кожного, з ким стикалися, відригуючи корали очних яблук, у яких ти міг розрізнити залишки свого відображення. Гоел побачив червиве тіло нікчемності. За очима кожного простягався істинний вигляд Чумацького Шляху у своїй безсоромній порожнечі, позбавленості будь-якої можливості краси. Гоел бачив своїми очима свої очі, свій погляд, свою порожнечу, розсічену, точно меридіанами, на безліч частин. Ось він дитина, яка вкрала іграшковий автомат у магазині. Ось він один на роботі. Ось він одночасно зі своєю колишньою і колишніми всіх інших людей. Ось він любить і ненавидить. Ось він кидає університет. Ось він поступає на архітектора. Ось він на похороні батька. Ось він жінка. Ось він чоловік. Ось він дитина. Ось він старий та стара. Ось він голий цілує невідомі губи. Ось він у всіх моментах свого життя і життях присутніх. І всі люди, разом із ним, як його частина, а він частина них. Гоел бачив, серед зоряного простору дату свого народження, подібно до мосту між датами інших людей. Клацання перетворилося на сходинки, що ведуть кудись до світла, що дозволяють викинути все погане. Усі ті брехні, невдачі, хвороби, дефекти залишалися темними згустками на білосніжних сходинках. Він бачив своє ім'я, як сукупність світлових спалахів, що летять до величезного прямокутника моноліту зі світною вершиною, над якою нависав неймовірних розмірів розрив. Переливчастий простір кордонів жахливої рани здавався теплою присипляючою посмішкою дитячого. Він не відчував свого тіла, не відчував нічого крім блаженства, від можливості бути побаченим безрозмірним розривом, можливості побачити його посмішку. Посмішку над лабіринтом долонь, складених в обличчя, що обгризають свої губи, спльовують язики, але вони знову і знову відростають – це імена. Імена, що заплуталися в амніотичному павутинні, що повертаються до своїх витоків крику.

Він відчував, не бачив, але відчував, як бузкове світло обіймало тіло, перебираючи кожну частинку, вливалося в нього, зливалося з ним, відчував, як сльози радості відокремлюються від свідомості, утворюючи човники найкращих спогадів: Марія – перше кохання; перше місце з фехтування серед юніорів; перший комп'ютер; перша картина, яку він подарував Марії; перший секс; перший розрив – нарешті він бачив, що був щасливий кинути Марію, яку колись кохав той, кого йому вже не до снаги згадати; перша поїздка Європою; перший автомобіль; перший нервовий зрив, який привів його в лікарню, в якій йому сподобалося більше, ніж на будь-якому курорті, але про що він не бажав зізнаватися нікому, навіть собі – всі ці та безліч інших човників курсували концентричними колами на бузковій гладі, над якою він носився. Усе погане залишилося позаду. Лише човники щасливих спогадів, що поступово тонуть у самому центрі, залишаючи лише чудову Порожнечу.

Якщо відірвати від них погляд, то можна побачити багатоярусні, розташовані один над одним, і так по всій протяжності чорноти, різноколірні диски, усіяні такими самими човниками, які пливуть за вивіреними траєкторіями. Але ніхто ніколи не відриває погляд від споглядання власної Порожнечі...

- Здрастуйте, Дмитро – пролунав зі слухавки оксамитовий чоловічий голос із помітною перчинкою картатої хрипоти – Пам'ятаєте, ви залишали свої дані для участі в «Ярмарок комфорту та побуту «Благо»?