Політична криза британсько-родезійських відносин: шлях до незалежності

Починаючи з Другої світової війни, і особливо з 1960-х років, ми схильні швидко доходити до твердих - часто непохитних - думок про провідних особистостей сучасності. Це тому, що вперше в історії всі наші органи почуттів насичені не тільки тим, що ми читаємо в газетах, але тим, що ми чуємо по радіо і бачимо по телевізору. Оскільки люди, які перебувають під увагою суспільства, «живуть» на екрані перед нами, ми відчуваємо, що знаємо їх особисто і можемо мати щодо них судження, забуваючи про те, що ми з ними незнайомі. Також ми забуваємо про те, що все що ми бачимо, чуємо та читаємо про них, редагується "невидимою рукою" невідомих нам людей. Ми зачаровані вадами та манерами цих особистостей настільки ж, як і їх досягненнями та якостями. Ми судимо їх з упевненістю - визнаючи їх винними чи не винними. Але пізніше, впевнені у своїй думці, ми часто розчаровуємось, навіть обурюємося, читаючи біографії та історичний аналіз, які демонструють нам зовсім іншу картину. Вони розкривають те, що було приховано від нас, те, що ми не могли знати, і, особливо, те, наскільки ж насправді непростими були ті чи інші відомі нам події.

Ян Дуглас Сміт - людина, про яку більша частина світу мала (і, мабуть, досі) тверду думку. Зображуваний здебільшого як впертий, похмурий лідер правого уряду білої меншини в незрозумілій африканській колонії, цей, по суті, немедійний, стриманий, але патріотичний чоловік привернув увагу суспільства драмою, яка призвела до проголошення його країною незалежності в односторонньому порядку від 11 листопада 1965 р. Про нього, мабуть, забули б (як, власне і сталося, прим.), якби його повстання (UDI) проти Британії не тривало ще п’ятнадцять років. Можливо, час дещо згладив кути образу цього найвідомішого родезійця, але, оскільки існують хибні уявлення про людину та його країну, його автобіографія є своєчасною.(мова йде про автобіографію Яна Сміта, книзі "The Great Betrayal" прим.)

Яна Сміта ненавиділи і зневажали в пресі - навіть вдома в Родезії - і ця ворожість щодо нього збереглася і понині, тому що не було написано нічого суттєвого для відмови від неї. Існують десятки книг про Родезію, але жодна з них не пояснює, як саме він зумів отримати підтримку громадськості як вдома, так і за кордоном, навіть у розпал протистояння з Великобританією та світом.

Це завжди бентежило його політичних опонентів, які бачили його лише таким, яким вони хотіли його бачити. Звичайно, головним гріхом було те, що він образив істеблішмент, не прийнявши долю Родезії, яку для неї визначив Уайтхолл. Його повстання проти Корони позбавило підтримки багатьох, хто в іншому випадку був би його союзником у британській та інших політичних структурах. З усім тим, він викликав захоплення багатьох простих людей, які захоплювались його непохитною позицією та його принципами.

У західних істориків викликає стурбованість поняття про "родезійців, як окрему націю" та вони усіляко спробують заперечити наявність такої національності. Але кожен, хто прожив там своє життя, знає реальність цієї позиції. Яким би не було походження білих родезійців, вони просто не були ані південноафриканцями, ані британцями за кордоном, які ностальгували за "домом". Це показує Ян Сміт у цій книзі.

Південна Родезія не була типовою британською колонією, оскільки вона не була заснована і не керувалась безпосередньо з Уайтхолла. Унікальність її заснування багато в чому визначала пізніші кризи і те, що все ще переслідує Зімбабве сьогодні. Колонія не була ні результатом британського імперіалізму на піку "перегонів за Африку", ні частиною стратегічного плану, сформованого в Лондоні. Натомість це було продуктом субімперіалізму британської Капської колонії, в якій Сесіл Джон Родс, гірничий магнат і політик, мріяв про експансію в Центральну Африку, щоб знайти нових земель і приєднати великі частини Африки до чинних володінь Корони. Оскільки британський уряд погодився і в 1889 р. надав Британській Південноафриканській Компанії Родса королівську грамоту на експлуатацію земель на північ від Лімпопо, цей самий уряд відмовився від можливості контролювати ці землі.

Вплив суспільства Капської колонії мав набагато більш глибокі наслідки, аніж вплив британського. Подібно до Капу та Наталу, та небагатьох інших африканських колоній, Південна Родезія була колонією-поселенням. Корпус Піонерів Компанії був завербований в Капській Колонії, як і державні службовці, які мали служити компанії та урядам після цього. Римсько-голландський закон, а не англійський закон, був прийнятий разом із багатьма законодавчими ідеями, зокрема нерасовими цензами. Навіть Апеляційний суд Родезії був у Блумфонтейні, а не в Лондоні.

Молоді родезійці - в тому числі Ян Сміт - здобували освіту в південноафриканських університетах. Навіть акцент білого родезійця бере свій початок з Кейптауну.

Британський уряд незабаром змінив свою думку щодо незалежності Південноафриканської Компанії. Причиною для цього став як славнозвісний рейд Джеймсона 1896 року, так і жорстоке придушення Компанією повстання шона та ндебеле проти влади білих в 1896–7. За компанією було здійснено суворіший нагляд, і їй було заборонено, наприклад, керувати Північною Родезією (пізніше Замбією). З 1900 року поселенці отримали представництво в законодавчій раді Південної Родезії. Правління компанії закінчилося в 1923 році, коли, отримавши можливість на референдумі приєднатися до Південної Африки, жителі Південної Родезії надали перевагу отриманню самоврядування. Відповідно до результатів референдуму, Південна Родезія отримала Конституцію. Родезійці отримали право обирати Законодавчу Асамблею на основі нерасового цензу, зі складу якої обиратимуть прем’єр-міністра та кабінет міністрів. Новий уряд Південної Родезії мав широкі повноваження, включаючи право на збройний захист держави. Британці ж зберегли за собою право накладати вето на питання, що стосуються місцевих африканців, а також вони контролювали зовнішні відносини Родезії. Статус квазідомініону Південної Родезії був посилений в 1924 р. завдяки її підпорядкуванню новому Бюро Домініонів - а не бюро у Справах колоній - в Лондоні. Крім того, 1931 р. Родезії було надане членство у раді, де засідали прем'єр-міністри британських домініонів, а згодом і статус члена Британської Співдружності. Цей привілей та той факт, що британці ніколи не вважали за потрібне застосовувати вето, сприяли створенню враження в Родезії, що з часом обмежене самоврядування перетвориться на статус цілковитої незалежності, як це було, наприклад, у Новій Зеландії.

У 1948 році, після успішного керування Південною Родезією протягом двадцяти п’яти років, парламент Південної Родезії дійшов висновку, що слід добиватися статусу домініону. Однак метою прем'єр-міністра, сера Годфрі Хаггінса (а згодом і лорда Малверна), було створення значно більшого британського Домініону в Центральній Африці. Родезійським урядом було здійснено кроки до уніфікації державних інститутів Північної Родезії (майбутньої Замбії) та Ньясаленду (майбутнього Малаві) з метою їх подальшої імплементації до Південної Родезії. Хаггінс прагнув до об'єднання з Північною Родезією для створення досить великого утворення. На меті він мав отримання ресурсів з півночі, наприклад міді- і таким чином збільшити економічний потенціал майбутньої країни. Британці не бажали дозволити південно-родезійцям контролювати ці африканські райони, а тому виникла домовленість про створення Федерації з цих трьох територій, яка дозволила Лондону продовжувати контролювати обидві північні колонії. Саме пряме підпорядкування Ньясаленду і Північної Родезії британському уряду стало фатальним недоліком новоствореної Федерації Родезії та Нясаленда, що існувала у 1953–63 роках. Ігноруючи інтереси Федерації, Великобританія змогла нашвидкуруч надати незалежність обом північним колоніям, як тільки Гарольд Макміллан прийняв рішення про відмову від імперіалізму в 1958–9. Проте Південна Родезія бачила себе старшим партнером у Федерації, оскільки вона була самоврядною з 1923 року, і, на відміну від Північної Родезії та Нясаленда, вона мала розвинену економіку, засновану на сільському господарстві, видобувній промисловості та наявності великої кількості місцевих підприємств. У Родезії були фондова біржа, банки та інші аспекти розвиненого суспільства. Якби такі активи були критеріями незалежності, родезійці вважали, що їх територія повинна бути автоматичним вибором, щоб бути незалежними в першу чергу.

Федерація була приречена рішеннями 1962–3 про надання незалежності Ньясаленду та Північній Родезії. У будь-якому випадку, нові африканські уряди Кеннета Каунди та Гастінгса Банди не мали нічого спільного зі своїм південно-родезійським федеральним партнером. Уінстон Філд, новий прем'єр-міністр Південної Родезії, не міг забезпечити нічого іншого, як усну обіцянку надання незалежності Родезії від лорда Батлера, головуючого британського міністра. Одразу після того, як у середині 1963 р. на конференції поблизу Вікторія-Фоллз було прийняте рішення про розпуск Федерації, британці швидко забули про свої обіцянки. В епоху самовизначення і під тиском афроазіатського блоку вони не дозволили Родезії бути незалежною, поки білі залишались на панівному політичному становищі. Британці вимагали якомога скоршого переходу до загального виборчого права. Позиція африканських чорних націоналістів (яку озвучували Джошуа Нкомо, преподобний Ндабанінгі Сітхоул і згодом Роберт Мугабе) була більш нетерплячою і вимагала миттєвого введення правління більшості. На відміну від них, білі родезійці, виховані в меритократичній системі та маючи практичний досвід державного управління в Африці, вбачали перехід до загального виборчого права як поступовий, навіть еволюційний процес. Цієї ж думки трималися і політично індиферентні африканці, але у 1963 р. войовничі чорні націоналісти, спонсоровані країнами Східного блоку, розпочали збройне повстання, що призведе до приходу Мугабе до влади в 1980 році.

Ян Сміт замінив Філда на посаді у квітні 1964 року, але він не був першим прем'єр-міністром, південно-родезійським або федеральним, який отримав добрячу порцію британського осуду за спробу перешкодити британському пориванню з наданням всім колонія незалежності при повному ігноруванні ступені їх готовності до самоуправління. Сер Рой Веленський, бувши федеральним прем'єр-міністром (1956–63), вже образив британський істеблішмент своїм завзятим опором цій політиці. Веленський постійно підіймав незручні для британців питання, та навіть тричі замислювався про проголошення незалежності в односторонньому порядку. Втім, з двома територіями, керованими Британією в межах його Федерації, така дія була неможливою. Однак, як вже зазначалося раніше, британської присутності в Південній Родезії не було, тож для Сміта стало можливе те, на що не спромігся Веленський.

Як і деякі родезійці, британські чиновники недооцінили Сміта, і їх неповага до нового родезійського уряду суттєво підштовхувала дипломатичні стосунки між країнами до прірви. Вони нічого не знали про Сміта, коли вперше зустріли його в 1963 році в кабінеті Філда, описавши його просто як "жорстку, дещо складну особистість". Політичне рішення у Лондоні було прийняте: британці твердо вирішили ігнорувати прохання родезійців та не йти їм на жодні поступки. У 1964 році, Ян Сміт вирушив до Лондону, де мав би домовитись про умови надання Родезії незалежності- ідентичні тим, які отримали Замбія та Малаві.

Сер Савіль Гарнер, постійний заступник державного секретаря у Відділі Співдружності, порадив своєму міністру, герцогу Девонширському: "Не дивлячись ні на що, під час візиту пана Сміта в нас немає можливості надати його країні незалежність. Наша найкраща надія полягає в тому, щоб не спровокувати кризу на цьому етапі, та дочекатися приходу до влади в Родезії іншої сили, з якою можна було б досягти прогресу."

Рекомендована бездіяльність спричинила кризу, і британцям довелося почекати до 1978–9, перш ніж у них з’явиться хтось інший (єпископ Музорева), з ким можна було мати справу.

Глибину британського незнання Сміта можна знайти в біографічній записці, яку надіслав Британському прем'єр-міністру сер Алек Дуглас Хоум у вересні 1964 року. Окресливши кар'єру Сміта, він дійшов висновку:

"Він простодушний, політично наївний і нерозумний персонаж. Його політичний підхід був описаний як "школяр". Він має в собі упертість характерну для школярів, і в його виступах є суміш цієї впертості, хитрості та непомірності. Чимось його наївні політичні висловлювання нагадують статейки у підлітковому журналі "Boy’s Own Paper". З усім тим, його простуватість і провінціальні манери часто приховуюсь набагато глибшу оцінку ситуації, ніж може здатися на перший погляд, а тому його не слід недооцінювати."

Оскільки британці діяли на основі подібного аналізу і за допомогою вищенаведених порад, не дивно, що через рік вони отримали одностороннє проголошення незалежності Родезії як результат власних прорахунків.

                             Professor J.R.T. Wood, Durban, South Africa 1997