Як і чому створили образ «буревісника революції» для Верхньої Мануйлівки

З 2014 року ми живемо в стані війни. Гіркий час, у який потужно зростає українська самосвідомість. Нова хвиля декомунізації і дерусифікації охопила Україну: зносять пам’ятники російським діячам, перейменовують вулиці – українці хочуть стерти зі своєї землі всі мітки «русского мира», який заливає кров’ю наш народ

Так нещодавно у «Козельщинських вістях» було надруковано матеріал полтавського офісу УІНП «У Полтавській області приберуть сталінського письменника» (№14, від 20 травня 2022 року). У ній писали про долю культурного об’єкту – музею, що присвячений доволі неприємному комуністичному персонажеві, «батьку» соцреалістичного напряму літератури Максимові Горькому (Олексію Пєшкову). Розташований музей у Козельщинській громаді і, до речі, є єдиним державним в Україні. Як повідомляє публікація, музей припинив свою роботу, а після перемоги буде реформований у щось «негорьківське».

Не буду сперечатися, що Горький — досить талановитий письменник і у свій час (як і більшість письменників) мав свою цільову аудиторію. Але ж чи потрібен він, затятий комуністичний персонаж, тут, у часи Незалежності України? З цього приводу може бути багато дискусій і суперечок…

Читачу, а скажи чесно: коли читав твори Горького? Що пам’ятаєш? Наприклад, старше покоління може згадати причмеленого вужа, який якогось дідька попхався на скелю переживати хвилини страху; може, ще роман «Мать»… А хочеш почитати?

Довгі роки радянської епохи творився міф про «буревісника революції», і не секрет, що він творився і у Верхній Мануйлівці — селі, де письменник був… аж двічі: у 1897 та 1900 роках.

Саме про правдиве висвітлення цього періоду йтиме далі мова.

Початок, або

Яким боком до Горького — Мануйлівка?

Трішки торкнемося історії села. З першої чверті 18 століття і до 1909 року поміщиками у Мануйлівці були нащадки відомого роду Остроградських. Говтвянські сотники, Миргородські полковники, академік Михайло Остроградський і його внучка – знаменита Марія Капніст, яка зцілилася від Козельщинської ікони Божої Матері; контрадмірал, командувач Чорноморського флоту УНР Михайло Остроградський  – одна велика родина. Закінчилася у селі ця гілка роду по смерті Олександри Орловської – уродженої княгині Ширінської-Шихматової. Саме вона, перебуваючи на відпочинку в Алупці, де мала власні будинки, познайомилася з Пєшковими і запросила їх у свій маєток на Пслі. Про цю жінку ще будуть писати краєзнавці: розумна, освічена, була заслана до Сибіру за участь в організації «Земля і воля» в 70-х роках 19ст., пані Олександра добре знала мистецтво (її учителем музики був Густав Нейгауз, син якого – Генріх виріс у Мануйлівці і згодом став всесвітньовідомим музикантом; живопису вчив її знаменитий художник Євграф Крендовський), про захоплення літературою свідчить той факт, що в парку Алупки вона впізнала Максима Горького – письменника, тоді ще мало відомого широкому загалу, але тільки не Орловській.

У своїй книзі «Воспоминания» Катерина Пєшкова пише: «Рады были приглашению княгини Орловской, так как у нас не было и сантима в кармане...» – запам’ятайте ці слова…

Невдовзі Пєшкови вже були в Мануйлівці.

Стара княгиня Наталія та її донька Олександра до Олексія Максимовича та Катерини Павлівни ставилися чудово.

Пєшкови зрідка заходили у поміщицький дім, де часто відбувалися музичні вечори і можна було послухати класичну музику. Зараз невідомо, який вигляд мав дім князів Ширінських-Шихматових, на жаль, він не вистояв під ударами Другої світової війни. Але у 1950-х роках на його місці залишилися лише фундамент та купи глини. Стояв він на тому ж місці, де зараз музей Горького…

Поміщицький маєток був оточений парком (у ньому було багато фруктових дерев, тому й нині він носить назву Сад), одним боком він прилягав до площі з великою білою церквою (дерев’яна церква Покрову Пресвятої Богородиці зруйнована радянською владою у 1962-му році). Від маєтку через парк ішла пряма, як стріла, центральна широка липова алея. Приблизно посередині неї стояв солідний, але ззовні напівоблуплений кам’яний флігель із терасою та сімома невеликими кімнатами. Там і розмістилися Пєшкови. Усередині флігель був незручний – кімнати розташувалися одна за одною півколом. Але поряд росли прекрасні вікові дуби і липи, між ними розкинулися галявинки, на яких можна було сховатися від спеки та інколи набридливих сільських дітей і пограти в городки.

Виходить, що вся братія (наприклад, російський письменник, друг Пєшкова Степан Петров («Скиталець»), інженери з Кременчука з сім’ями) на чолі з Пєшковим повністю утримувалися за кошти княгинь…

Як молода княгиня та її чоловік боролися з алкоголізмом селян і підняли інфраструктуру села

Життя в Мануйлівці було таким дивовижним для Російської імперії, що про нього навіть писали в Нижньому Новгороді та в Москві. У книзі Івана Івановича Іванюкова «Очерки провинциальной жизни» (Русская мысль. Книга ХІ. Москва, 1896.) на сторінці 208-210 є доволі цікавий запис (мовою оригіналу):

«Замечательный пример того, какими блестящими результатами для деревни может увенчаться энергичная и разумно направленная деятельность даже отдельных лиц, представляет село Верхняя Мануйловка, Кремечугского уезда, Полтавской губернии.

Вот интересные и поучительные сообщения «Нижегородского Листка» о прошлых и настоящих порядках въ этом селе.

Жители села Верхней Мануйловки - бывшие крепостные местного помещичьего рода (княгині дали всім кріпакам «вольную» – документ, де було зазначено, що кріпак нікому не належить і має найматися на роботу за зарплатню – авт.) князей Ширинских-Шихматовых. Различные причины, в том числе и нахождение села на большой трактовой дороге, обусловили незаурядную порчу нравов мануйловского населения и развитие в нем порока пьянства настолько, что мануйловцы приобрели себе в прилегающей части уезда и в соседних уездах довольно незавидную известность. На такой почве не замедлило вырасти явление, всегда сопутствующее народной бедности и пьянству, а именно появление в селе нескольких кулаков, жестоко зксплуатировавших народ.

В таком положении находилось дело до поселения в Мануйловке на постоянное жительство в своем имении г-жи (госпожи – авт.) А.А.Орловской, урожденной княжны Ширинской-Шихматовой. Она и ее муж, А.М.Орловский, употребили все зависящие от них средства и способы для поднятия народной нравственности и экономического положения в родном селе.

Прежде всего они обратили особенное внимание на бесцветно влачившее свое существование земское училище и довели его до блестящего, образцового состояния при непосредственном участии и трудах привлеченного ими к делу учителя г. Самойленко. При училище были учреждены вечерние и воскресные занятия для всех желающих, и вскоре просторные две классные комнаты и громадныя сени школы не могли вместить пестрой толпы слушателей: тут были и взрослые парни, и девушки, и убеленные сединами старики. Эти занятия, умело чередуемые с чтениями и демонстрированием туманных картин, приобрели громадную популярность и ознаменовались такими фактами, как развившаяся привычка к чтению и обучение грамоте баб, имеюших уже 5—6 душ детей и взрослых мужиков-хозяев. Школьная библиотечка, постоянно пополняемая гг. Орловскими, едва удовлетворяла спросу: иным приходилось давать кииги из собственной библиотеки Орловских.

Далее, при училище был организован хор, который пел в церкви, привлекая массу сельчан, и, кроме того, давал концерты светского пения. Самим г. Орловским устроен довольно большой оркестр из учеников школы и любителей из сельчан. На рождественские праздники устраивались елки с концертами и пением. Сверх того, концерты и литературные вечера или утра устраиваются при каждом удобном случае. Организованы особые образовательнея прогулки, в которых, кроме учеников, принимают участие и все желающие. Местный священник, поощряемый помещиками, открыл церковные собеседования.

Кабатчики, недовольные всеми этими новшествами, старались отвлекать крестьян от них и прибегали даже к спаиванию народа при помощи даровых угощений. В виду этого г-жа Орловская выхлопотала разрешение на открытие в Мануйловке народной чайной.

Кабатчики, недовольные всеми этими новшествами, старались отвлекать крестьян от них и прибегали даже к спаиванию народа при помощи даровых угощений. В виду этого г-жа Орловская выхлопотала разрешение на открытие в Мануйловке народной чайной.

Чайная эта нарочито была открыта как раз против самого процветающего в Мануйловке кабака. Она представляет собой большую комнату, уставленную рядами столов и скамеек и имеющую небольшое возвышение в противоположной от входа стороне для чтеца. Непосредственно из той же комнаты прорублено окно в лавочку, открытую той же госпожой Орловской, где почти по заготовочной цене посетители могут приобретать различные съестные припасы, лакомства, табак и другие предметы. Хороший чай по весьма низкой цене продается стаканами и парами; кроме чая продаются хлебный квас, молоко, пироги, сухари, булки. Для чайной приобретены: музыкальная машина, играющая народныя песни и танцы, шашки, карты, шахматы, кости. У наружного входа устроена веранда под навесом, а во дворе небольшой сад, приспособленный для отдыха.

Сначала дела чайной шли не бойко. Обычными посетителями ее по вечерам были гг. Орловские, учитель с семейством и некоторыми учениками, местный священник, умственные крестьяне с женами и несколько случайных лиц. Но мало-помалу, один за другим, сначала просто из любопытства, стали заглядывать мужики, бабы, девчата, парубки.

Вскоре ни гг. Орловским, ни священнику, ни учителю уже не нужно было заходить в чайную ради лишь привлечения посетителей, так как она всегда в послеобеденное время была битком набита; если же они и делали это, то уже по собственному желанию. Не малую пользу в деле привлечения публики оказала музыкальная машина. Местные девушки избрали веранду и лужок при чайной местом своих сборищ, где, вместе с парнями, устраивали под музыку танцы. Бабы, вскоре понявшие все важное значение чайной, как орудия борьбы с кабаком, разорявшим их мужей, стали собиратъся у чайной гурьбами и направлять девушек против лиц, заглядывавших в кабаки. Девушки живо восприняли их идею и открыли целый поход против посетителей кабака, осыпая их наемешками и не допуская к своим играм. Далее, кажется, те же бабы придумали не допускать совсем в чайную, где уже становилось оченъ весело и людно, всякого мужика, который былъ в этот день в кабаке.

Не прошло много времени, как посещение кабака ставило мужика и парубка в положение отщепенца, и кабаки продолжали посещать только уже безнадежные пьяницы да те, которые пробирались туда украдкой.

Годовое сущеетвование чайной оформило и дало окрепнуть общественному мнению: на следующее лето состоялся общественный приговор о закрытии всех кабаков въ Мануйловке. В то же время жизнь чайной уже через год вполне определилась и вошла в постоянное русло. Чайная стала в истинном смысле народным клубом, местом сборища всей деревни от мала до велика. Одни пьют чай в веселой общей беседе; другие собрались в кружок и слушают чтение; тут забавляются игрой в шашки или кости, и слышен добрый смех, шутливые замечания. В другом отделении слышны пение, музыка, смех, шутки. шепот танцующих. В третьей — небольшой комнате, где разливается чай — собрались старухи и старички и, большей частью, молчат, но видимо им приятно, хорошо здесь. Детвора играет и шумит в больших сенях. Это зимой; летом детския игры и девичьи хороводы выходят на лужок, а старички и солидные, серьезные сельчане располагаются на веранде.

В результате, в какие-нибудь два года, поднялось экономическое положение Верхней Мануйловки, облагородились нравы населения, исчезло пьянство в селе, плохая репутация которого была известна всему уезду»

Зверніть увагу – 1896 рік! Читаючи цей матеріал Іванюкова, упевнюєшся, що культура села була розвинена ще задовго до приїзду Пєшкових.

Наприкінці ХІХ століття за сприяння Іоана Ващинського у селі було відкрито жіночу церковно-парафіяльну школу та недільну — для дорослих дівчат. У першій викладав Закон Божий священник Стефан Тимофійович Крем’янський. У 1902 році Крем’янського призначили законовчителем народного місцевого училища, відкритого на кошти Олександри Орловської.

Також у Мануйлівці була відкрита бібліотека-читальня, забезпечувана фінансово та матеріально тією ж Олександрою, аж до смерті благодійниці у 1909 році! Директором «храму книг» став Стефан Крем’янський, що приділяв увагу не лише освіті дітей, а й просвітництву місцевих мешканців. Тож разом із поміщицею, вчителем Самойленком і бібліотекаркою Ольгою Миколаївною Меньшиковою займався придбанням світських та популярних на той час у великих містах видань: «Русская старина», «Исторический вестник», «Вестник Европы», «Русская мысль», «Образование». Здійснювати це було можливо завдяки сестрі бібліотекарки — белетристці Варварі Миколаївні Цеховській, відомій під псевдонімом О.Ольмен, співробітниці «Русского богатства».

Недільна школа та бібліотека працювали у тому приміщенні, де у 1938-му році було відкрито перший музей Горького. То була дуже довга глиняна хата, у якій у 1950-60-з роках ще й розташували клуб. Нині – це пустир перед теперішньою церквою.

Наприкінці ХІХ століття за сприяння Олександри Орловської ще й було відкрито лікарню. Вона існувала років за п’ятнадцять до приїзду Горького. Такої лікарні не було на весь Кобеляцький повіт! Лікар, медсестра, обладнання й ліки — усе оплачувала княгиня.

У популярному губернському виданні «Адрес-календарь Полтавской губернии» пишуть про Хорішківську лікарню. Але тоді друкували відомості лише про ті, які утримувалися за державний кошт. А в Мануйлівці заклад фінансувала княгиня. А в якій же лікарні працював дипломований лікар, чоловік княгині – Олександр Орловський? За моїми здогадками, що саме у мануйлівській.  Адже уже в 1891-му році Орловський працює у Полтаві у багатьох медичних закладах, здобуває славу талановитого травматолога і видає наукові статті, матеріал для яких зібрав у Мануйлівській лікарні.

Також у Мануйлівці за кошти княгині (задовго до приїзду Горького!) був споруджений театр, що мав свою трупу з селян-акторів і з успіхом ставив спектаклі. Світлина, на якій зображена будівля театру, колись була частиною експозиції Козельщинського краєзнавчого музею, але це вже інша історія.

Гастролі театральної трупи Кропивницького у Мануйлівці у 1897р. (а це харчування, житло та проїзд), безумовно, оплачувалися з кишені Олександри Орловської. – Згадайте оте: «У нас в кармане не было ни сантима». А Горький і письменника Антона Чехова запрошував (звісно, не за свої гроші).:

«ЧЕХОВУ А.П. (Начало [середина] июня 1900, Мануйловка)

Захотелось написать Вам несколько слов. Я уже в Мануйловке, и адрес мой таков: Почтовая станция Хорошки, Кобелякского уезда, Полтавской губернии, в село Мануйловку. ...Хорошо в этой Мануйловке, очень хорошо. Тихо, мирно, немножко грустно. И немножко неловко, странно видеть кучи людей, которые совсем не говорят о литературе, театре и о всём "прекрасном и высоком", до чего им совсем нет дела. Всё-таки хохлы — славный народ, — мягкий, вежливый, я очень их люблю. Устроились мы недурно. Среди огромного, старого парка стоит красный каменный дом, в нём семь крошечных нелепых комнат с узкими и низенькими дверями, а в этих комнатах — мы. А рядом с нами, на большой липе, живёт семейство сычей. В пруде — лягушки, — а у малорусских лягушек такие мелодичные голоса. Неподалёку от нас церковь; сторож на колокольне бьёт часы. Собаки лают. Настоящая украинская луна смотрит в окно. Думается о боге и ещё о чём-то таинственном и хорошем. Хочется сидеть неподвижно и только думать. Приезжайте-ка сюда. Мы поместим Вас в школе, в том же парке, неподалёку от нас. Комната у Вас будет большая, никто не помешает Вам. Тихо будет. Я начал купаться в милой реке Псле, где ходят огромные щуки. Красивая река. Отсюда, из деревни, при лунном свете и под жалостное пенье лягушек ялтинское бытие кажется мне ещё более отвратительным, выдуманным, ненужным. С завтрашнего дня —- работаю…»

Зверніть увагу на виділений уривок: який снобізм і зверхність у Горького до «хохлів». Забув, де починав свій трудовий шлях, не отримавши ніякої освіти.

А Чехова Мануйлівка не дочекалася… Шкода.

Зробимо висновки: у всіх міфах про Максима Горького та Мануйлівку комуністичні ідеологи нав’язували українцям образ щедрого мецената, росіянина, який думав про людей, турбувався про них. І оці всі діяння і турботи княжни Орловської приписувалися Максиму Горькому! – тоді ще маловідомому бідному письменникові, який жив у Мануйлівці за рахунок щедрої княгині Ширінської-Шихматової – однієї з найбагатших поміщиць Полтавщини. Недарма було наголошено на роках у статті – усе вищеперераховане уже існувало (і то – немало років) ще до приїзду Горького в Мануйлівку

Міфи про Горького творили і мануйлівчани…

У Мануйлівці жила баба Марія Хоруженко. Вона знялася в усіх документальних фільмах про так зване Горьківське свято і музей, «співала» оди Горькому, а потім у листі художнику Хорошкевичу простодушно обмовилася, що то вона все вигадала: «Бабка Мария, которой я напомнил ею же описанное событие о черевичках, подаренных Горьким, сказала мне: «Так то ж неправда, черевички не були, то я набрехала, бо не ходила на співки»». І не дивно! Тій бабусі років чотири було, коли Горький приїздив! За згадками її сучасників, вона була не старша, як з 1890-го року. Але ж журналісти у паспорт не заглядали, то й вірили їй…

Міф про Горького творив і Дмитро Косарик (детальніше у книзі «Горький на Україні» (1938)). Навчався колись письменник у Хорішках, приятелював із багатьма жителями припсільських країв. То й розказував їм, як колись надумав пройтися шляхами Горького пішки. Ночував у степу під грушкою — з-під голови вкрали торбу з одягом, так він прийшов у найближче село як нудист і відбив своєму другові (Федору Попову) телеграму : «Сиджу голий-босий, пришли грошей, бо із пошти не випускають». А потім у якомусь селі начебто зустрів... Горького! Аж за носа себе вщипнув. «Горький» зареготав і «признався», що колись справжній Горький переспав із його матір’ю. Звісно, це фантазії Дмитра Косарика, але ж який гуморист був!

Одного разу в сюжеті новин (1956 року) диктор у нападі ейфорії розказує, як селяни влаштували обід у чайній, проводжаючи Горького з села, і провели його натовпом аж до станції в Галещині! (Картина художника Івана Ткаченка на цей сюжет знаходиться у музеї Максима Горького – тепер колишньому). Дозволю засумніватися… Зауважте – літо, польові роботи, пилюка, господарство – люди не могли задля пішої екскурсії Мануйлівка — Галещина ( 20+20 кілометрів) усе покинути, аби провести письменника до станції. Абсурд! Тим паче, для селян письменник був паном, та й по тому.

Друга картина – «Горький читає «Кобзаря» селянам біля Псла». Без коментарів, бо письменник не володів українською мовою – «наречием», як сам висловлювався. Художник Георгій Меліхов просто фантаст! Літо, полудень, а гурт чоловіків валяється в траві над Пслом замість того, щоби жнивувати чи косити сіно. Та ще й що слухають (якщо вірити Меліхову) – «Катерину», читану ними безліч разів! Ще один штрих (явно замовний) до образу «великого пролетарського письменника».

Про добру славу та гіркий кінець історії

Історія — така штука, що часто справжніх благодійників люди забувають.

Так, за своїм заповітом 1909 року, Олександра Орловська розділила весь спадок між мануйлівчанами, а ті, невдячні, під час революційних подій 1917 року зруйнували, розгромили склеп Остроградських (знаходився він на сільському кладовищі, там знайшли свій вічний спокій усі Остроградські, Лалоші, Ширінські-Шихматови і Орловська), біля того місця виросла грушка, на якій висить облуплена від часу табличка-вказівник.

І це вдячність за всі добрі справи, зроблені кількома поколіннями поміщиків!

«По духовному завещанию, оставила в дачах с. Мануиловки 257 д. 1769 кв. сажен и в Крыму, в Алупке, в 3-х участках 1805 квадр. сажен и деньгами наличными и процентными бумагами 12562 руб. Из них, усыновленному ее крестьянину Федору Федоровичу Шаповалу 2-му 60 дес. и 2000 руб.; все деньги завещала для раздачи, по его Шаповала усмотрению и при том лицам, не менее пяти лет прослужившим у нее. Помимо этого, обществам с. Мануиловки: крестьянскому — 66 дес. 1600 кв. сажень, казачьему — 33 дес. 800 кв. сажень в вечное их пользование. Остальная земля в Кременчугском уезде, а также и в Крыму с дачными постройками на последней, должны быть проданы душеприказчиками и вырученные деньги должны быть присоединены к оставшемуся капиталу. Из имеющегося, таким образом, образоваться капитала, должны быть выданы лицам, поименованным в духовном завещании. (Сюда входят и два приемных ее воспитанника), некоторым ее родственникам, а остальная сумма должна поступить обществам с. Мануиловки, крестьянскому 2/3 и казачьему 1/3. Эти деньги, завещанные этим обществам, должны быть употреблены на просветительные нужды исключительно светского характера.» (Павловский)

Усе «згоріло» у полум’ї 1917 року…

А Горькому ж, навпаки, влаштували музей та встановили пам’ятник, що бовваніє посеред села навпроти пам’ятника загиблим у Другій світовій мануйлівчанам…

Не буду сперечатися, що дружині письменника – Катерині Павлівні потрібно було встановити пам’ятник за життя. Витримуючи всі витребеньки та викрутаси свого «буревісника», вона лишилася доброю та щирою, як і раніше. Недарма й у музеї Михайла Коцюбинського у Чернігові немає жодного фото Горького, і згадувати про нього не хочуть, а Катерину Павлівну досі пам’ятають і поважають.

Кілька важливих аргументів

А згадайте-но відгуки Горького про українську мову: «Уважаемый Алексей Андреевич.(Олекса Слісаренко) Я категорически против сокращения повести «Мать». Мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие «языком», но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия. При старом режиме я посильно протестовал против таких явлений. «(А. Пешков. 7.V.26 г. Сорренто»

Горький не дав дозволу на переклад його роману на українську мову.

Микола Хвильовий вказував, що лист «не потребує коментарів: він сам за себе говорить. « Навіть в авторові «Буревестника», навіть у цій людині, що, очевидно, хоче грати роль «совести земли русской», навіть в ньому сидить великодержавник, проповідник російського месіанізму й «собиратель земли русской» для земли русской, але у всякому разі не для комунізму».

Як зазначав свідок тих подій Петро Панч, лист «викликав у більшості справедливе обурення». В.Винниченко написав Горькому листа: «…В цьому слові (наречие – авт.), громадянине Горькій, — цілий політично-національний світогляд. В йому ціла історія взаємовідносин двох слав'янських народів. В йому багато страждання, насильства, зла, громадянине Горькій. Початок історії цього слова припадає до історії всієї імперіялістично-колоніяльної політики руського царизму на Україні. Воно та ще слівце «Малоросія» служили тією димовою завісою, під якою Москва, Санкт-Петербург і навіть Петроград впродовж кількох століть експлуатували і руйнували український народ матеріяльно і духовно».» Вами в даному разі кермують не дані науки й життя, — а оця «барська антипролетарська ідеологія», оця великодержавницька ідеологія власника, оця психіка зоологічного націоналізму, що просто гарчить у душі без ніяких там даних науки, істини, переконань і тому подібного.» (Одвертий лист В.Винниченка до М.Горького).

Він відкидав українську мову, що у його часи була вже не тільки мовою села, а й мовою літератури. Така практика є нормальною для шовініста, але не для культурної людини.

А захоплені відгуки про життя ув’язнених на Соловках? На догоду сталіну. Це можна прочитати у книзі «Соловки» (1929 рік). Та йому ж там картинку без в’язнів показали! Мало що тундру в зелений колір не виквацяли!

А як Олексій Максимович лобіював євреїв у Європі, за що отримував колосальні гонорари та жив прекрасно на Капрі… Пройде ще років п’ять (та й зараз уже так) — і нікому в світі він не буде цікавий своїми романами про більшовиків і купців. Зробила його більшовицька пропаганда «великим пролетарским писателем».

У Мануйлівці є чим заповнити Музей історії села. Прекрасні люди, які працювали на нашій землі, захищали і захищають нашу Україну від ворогів, високої майстерності вчителі, лікарі, бібліотекарі… Знані вчені…З письменників - Остап Вишня, який там жив у 1926-му і написав кращі свої усмішки; Олесь Гончар - працював у 1937 році у мануйлівській школі; Олесь Юренко — публіцист і перший директор музею Горького. А ще Григір Тютюнник – лауреат Шевченківської премії; Володимир Калашник – поет, академік ; і сила-силенна талановитих і відомих людей, яких виплекав наш припсільський край. Та й, погодьтеся, цілу експозицію можна присвятити насправді благородній родині Ширінських-Шихматових, з якими так негоже вчинили наші предки.

1.Матеріали з архіву автора;

2.Матеріали з відкритих інтернет-джерел;

3.С.Бояренцев, В.Тарасов, Н.Кириченко, Е.Шиндина, В.Калужский, В.Пучкарев «Художник Е.Ф.Крендовский. Известное о неизвестном»;

4. «Полтавские епархиальные вести», 20 квітня 1903 року

5. В.В.Ширай «Священник Стефан Крем'янський: штрихи до біографії»;

6. Спогади мануйлівчан та перекази очевидців описаних подій

7. К.Пєшкова, «Воспоминания»

Захар ЗІНЕНКО

 краєзнавець-початківець,

вихованець гуртка «Юний журналіст»

Козельщинського БДЮТ,

позаштатний кореспондент «Козельщинських вістей»