Як змінюється ставлення США до атак на російську територію

Масштабний наступ на території Курської області РФ, який ЗСУ розпочали 6 серпня 2024 року, став сенсацією для ЗМІ всього світу, знову повернувши тему війни в Україні на перші шпальти видань, які останніми місяцями займалися здебільшого аналізом президентських перегонів у США. В Україні ж цей наступ цілком заслужено спричинив хвилю морального піднесення, адже фактично вперше з 2023 року відбулася повноцінна наступальна операція. За масштабом захоплених територій за 4 дні вона перевершує всі операції 2023 року, попри те, що до «другої Курської битви» з українського боку залучено лише обмежений контингент. 

Окрім характеру просування, досить швидко стала помітна інша деталь, яка відрізняє нинішній наступ від попередніх атак на міжнародно визнані території Російської Федерації. Це підтримка або ігнорування операції із боку завжди занепокоєних партнерів, які ще донедавна наввипередки обіцяли забороняти ЗСУ навіть одиничні удари по території РФ. Проте теперішня реакція виявилася неочікуваною для спостерігачів країн Заходу. 

Російська верхівка, яка любить періодично погрожувати світу зброєю масового знищення, публічно відреагувала доволі кволо. У перший день ЗМІ та контрольовані провоєнні блогери запевняли росіян у тому, що атаку було відбито, і лише під вечір Міноборони РФ визнало факт повноцінного наступу ЗСУ.  Своєю чергою Путін лише наступного дня відреагував на бої у Курській області, пообіцявши скликати Раду Безпеки РФ та звернутися в ООН, не промовивши ні слова про ядерну зброю чи інші методи залякування, що добряче розізлило більшість Z-блогерів.

Західні країни в більшості своїй підтримали дії ЗСУ, хоча ще донедавна подібні вчинки спричиняли справжні конфлікти. Особливо між українською владою та Білим домом, де неодноразово називали подібні кроки «небезпечною ескалацією конфлікту», паралельно накладаючи значні обмеження навіть на вже надану зброю, що викликало обурення не лише в Україні, але і серед деяких союзників США в НАТО. Відсутність значної критики в цей момент, можливо, не сприймається більшістю як щось грандіозне, однак важливість такої зміни можна зрозуміти, якщо звернути уваги на інші приклади «ескалацій конфлікту», яких за ці 2 роки назбиралося більш ніж достатньо. 

Попри обмеження та заборони, Україна фактично від першого дня війни намагалася перенести війну на територію ворога якщо не повноцінними наступами, то принаймні точковими атаками на інфраструктуру. Вже 25 лютого 2022 року подібна атака відбулася на військовий аеродром «Міллерово» в Ростовській області, у результаті якої постраждала невизначена кількість військової техніки. Однак навіть радянських ракет в України було недостатньо, тому часом до атаки на російську територію ЗСУ підходили доволі креативно. Показовою була спецоперація Повітряних сил України 1 квітня 2022 року, коли два українських гелікоптери вночі залетіли на декілька кілометрів у напрямку Бєлгорода і, підірвавши велике сховище палива, без перешкод повернулися на територію України. Вже на початковому етапі війни РФ у відповідь натякала, а часто і прямо погрожувала застосуванням ядерної зброї, що справді лякало західні країни. Однак більшість таких нападів відбувалася з використанням радянської або української зброї, тому в країн, які не підтримували атаки України на міжнародно визнану територію РФ, не було значних важелів впливу на українське керівництво, яке мусило шукати екстраординарні виходи в ситуації вторгнення. 

Російська сторона по-різному реагувала на подібні атаки. У випадку майстерних операцій, подібних до рейду ВПС в Бєлгороді, пропаганда доволі швидко намагалася відвернути увагу громадян від події. Оскільки такі прецеденти демонстрували наявність в України людей та засобів для протистояння російській агресії. До того ж офіційне Міністерство оборони РФ ще в лютому 2022 року неодноразово заявляло про «повну ліквідацію ВПС України». 

Західні країни з часом все ж таки почали надавати ЗСУ щось більше, ніж спорядження та «Джавеліни». Улітку 2022 року Україна вперше отримала у своє розпорядження сучасні американські РСЗВ HIMARS, однак США наважилися передати боєприпаси, максимальна дальність яких досягала лише 80 км, а заборона на удари навіть по прикордонній зоні РФ (Бєлгородська та Курська області) доволі швидко стала відома не лише у закритих кабінетах, але й у ЗМІ. Подібні заборони були пов’язані не лише з ядерним шантажем, але також і з бажанням союзників уникнути відкритої війни з РФ, адже досить скоро для всіх стало очевидно, що НАТО зовсім не готове до неї. Блискавичний контрнаступ ЗСУ на Харківщині у вересні-жовтні 2022 року породив серед партнерів України принципово новий страх: потенційний розгром Росії міг призвести до дестабілізації режиму та навіть розпаду держави, чого у Вашингтоні та Берліні боялися не менше за ядерні погрози Кремля. Незважаючи на надання ЗСУ з часом все більшої номенклатури озброєнь, навіть удари по військових цілях у Криму негативно сприймали на Заході, тому далекобійні ракети західного зразка залишалися головним табу серед озброєнь, яке вдалося подолати лише у 2024 році. 

Незважаючи на всі заборони та занепокоєння, 2023 рік став знаковим у тому числі через те, що вперше українські рейди на російські прикордонні території стали публічними. Починаючи з березня, члени збройних формувань у складі ЗСУ, які складаються з росіян («Російський добровольчий корпус» та легіон «Свобода Росії») провели низку демонстративних рейдів, прагнучи таким чином повідомити РФ та всьому світу про своє існування. Попри те, що ці рейди мали більше дестабілізаційний ефект, ніж воєнний, Білий дім доволі негативно ставився до їх проведення, оскільки стратегія США полягає у «контролі ескалації», до того ж страх ядерної зброї так нікуди й не подівся. 

У всій цій ситуації часом були й плюси: заборона використовувати західну зброю для ударів вглиб Росії стала одним зі стимулів стрімкого розвитку українських БПЛА, які протягом 2023 року неодноразово досягали Москви та більш віддалених районів. У 2024 році розпочалося знищення нафтобаз та військових об’єктів не лише в російському прикордонні, але й в таких областях як Московська чи навіть окремі об’єкти на Далекому Сході. США не протестували проти знищення військових об’єктів, однак знищення нафтобаз призвело до чергової напруги в українсько-американських стосунках. Адміністрація Байдена побоювалася росту цін на паливо під час виборів у США, однак Україна проігнорувала це, оскільки росіяни на той час перебували в наступі й досягали хоч і скромних, але успіхів. Після того, як США все-таки надали ракети ATACMS із дальністю до 300 км у квітні 2024 року, одночасно дозволивши їх використання лише у прикордонних областях РФ, видавалося, що позицію союзників щодо ударів вглиб РФ змінити неможливо. Чи все-таки можливо?

Наступ регулярних частин ЗСУ на Курську область викликав паніку серед вищого військово-політичного керівництва РФ, що яскраво демонстрували як мінімум розбіжності між офіційними джерелами інформації. Одні з них заспокоювали населення тим, що «всіх розгромили, всіх перемогли». Водночас інші критикували Міноборони за відсутність значних укріплень на кордоні, що призвело до того, що ЗСУ вдалося вклинитися на територію РФ на десятки кілометрів та окуповувати не лише села, але й районні центри. 

Як повідомляло видання Financial Times, українці не попереджали американців про свої плани в Курській області, проте вже 8 серпня прессекретар Пентагону заявила на брифінгу, що «США підтримують будь-які дії, спрямовані на відбиття російської агресії». Це контрастувало з більш розмитими заявами, які лунали з-за океану у відповідь на подібні атаки раніше. Незважаючи на те, що дозволу на удари по території РФ американською зброєю досі немає, існує шанс, що на Заході нарешті змінюють своє ставлення до географії війни. Однією із причин цього можуть бути президентські вибори в США. Демократичній партії досить вигідні українські успіхи для демонстрації того, що стратегія Байдена щодо війни в Україні була правильною. Іншою причиною може бути зацікавленість Заходу в ефективних переговорах із РФ з прийнятними вимогами для обох сторін. Адже Росія навряд чи піде на поступки в час, коли її війська хоч і повільно, але наступають на сході України. Результат української операції невідомий, а її цілі залишаються предметом спекуляцій у ЗМІ, однак саме події в Курській області цілком можуть стати підґрунтям для зміни ставлення партнерів до завдання рішучих ударів там, де раніше цього боялися.