Як дивитися "Вайнштейн"

Сучасне кіно може визначатися не лише естетичним зображенням, яскравими спецефектами чи цікавим сюжетом, а й бути соціальним проєктом, який дивує, хвилює, а часом обурює, адже висвітлює найактуальніші та неоднозначні проблеми суспільства. Якщо ви погоджуєтеся з цим і підтримуєте засади загальної справедливости та рівности – не проґавте можливости сходити до кінотеатру на «Вайнштейна». Ця кінострічка режисерки Урсули Макфарлейн – якісне, копітке дослідження, яке вилилося у документальний антисексистський маніфест.

Мовою оригіналу назва стрічки – “Untouchable”, тобто «Недоторканний». Вона  влучніше передає посил картини, аніж українська адаптація. Адже саме таким довгий час залишався знаменитий голлівудський кінопродюсер Гарві Вайнштейн – центральне обличчя розслідування. Цяназва відображує несправедливість екранізованої історії: чому Вайнштейн міг торкатися, при тому залишаючись недоторканним?

Сюжетна лінія картини – контрастна мозаїка історій чоловіків і жінок, більшість із яких близько знали Вайнштейна. Їхні монологи  розкривають особистість героя у розвитку, в динаміці. Все починається розповідями про юнацьку амбіційність, продовжується схвальними відгуками щодо його лідерських якостей, професійного чуття та потужної кіноімперії, яку він звів разом із братом Бобом. Проте після різких злетів часто трапляються розгромні падіння. У випадку головного героя – морально-етичні.

Після низки компліментів талантам кінопродюсера нас ніби обливають крижаною водою, хоча це очевидно з початку, – Гарві Вайнштейн – сексуальний насильник. Він маніпулював і користувався впливовістю та фізичними перевагами, щоб змушувати жінок робити те, що вони не хочуть і не мають робити. Та холодна вода – це відвертість, із якими скривджені Вайнштейном акторки, журналістки, помічниці продюсера розповідають свої історії, ніби сповідаються, відпускають увесь негатив і сором, які носили в собі роками. Саме тому кінокартина є своєрідною терапією – і для героїнь, і для глядачів: вона посилює емпатію, дає чіткі установки в розумінні того, що нормально, а що – ні. А також відкриває очі на нагальні проблеми суспільства, які звикли приховувати та замовчувати.

Візуальна складова кінокартини вдало виконує своє завдання – налаштовує глядачів на правильне сприйняття сюжетної документалістики. Досягти цього допомогли такі прийоми:

Кольорова палітра. М’яка, приглушена, позбавлена неочікуваних поєднань кольорів. Задля того, щоб не відволікати глядачів від зображуваної історії та нюансів, які потребують зосередженості та монологах мовців, колористика стрічки не є важливим компонентом. Вона лише доповнює сюжетну складову.

Портретна зйомка. Статична, насичена виразними великими планами. Така манера фільмування ідеально поєднується із задумкою кінокартини, – донести історії та думки людей так, аби не залишити глядачів байдужими. Акцент на обличчях приковує увагу до емоцій мовців, налаштовує зоровий контакт, спонукає не слухати, а чути, співпереживати. Часом здається, ніби ви дивитеся в дзеркало. І в цьому справжня операторська майстерність на межі документального й художнього перформансу.

Чергування портретної зйомки із архівними фотодокументами. Це поєднання сприймається цілісно завдяки спільности та безперервности накладеного голосового супроводу, що дає можливість широко та різносторонньо сприймати зображуване. Така цілісність зіштовхує глядачів із конфліктом між візуальним і звуковим: прослідковується суперечність між зовнішнім харизматичним, неагресивним образом Вайнтшейна, що бачимо на архівних знімках, та його внутрішнім єством, про яке розповідають мовці кінострічки. Враз ми стаємо залученими до своєрідної інтерактивної гри: не просто вбираємо досвід спікерів, а й через зіставлення почутого й побаченого формуємо власну думку про героя.

«Вайнштейн», чи, ліпше, «Недоторканний» – це відверта, натхненна, разюча кінокартина про протистояння людської свободи із несправедливістю закоренілої брудної системи. Разюча передусім документальною точністю та сміливістю її мовців і творців. Кінокартина, що грає на контрастах, зачіпаючи найтонші струни глядацького сприйняття. Кінокартина, сповнена сорому, осуду, пригнічености, та, водночас, світлого передчуття справедливого завершення цієї глобальної історії, яка виходить далеко за межі епопеї Гарві Вайнштейна. І саме таке завершення відчайдушно хочеться бачити.

#пусто_про_кіно