Як Франко Фреда із в'язниці втік

Життя Франко Фреди, італійського ультраправого, ідеолога реакційного нігілізму, автора ряду філософських праць, видавця та активного учасника бойових Свинцевих сімдесятих, варто було б вигадати для сюжету кривавого і розвеселого бойовика або трилера, якби це все не було правдою. Його біографія неначе зійшла до нас зі сторінок стародавнього епосу, в якому боротьба, вбивства, фанатична відданість своїм ідеям та холоднокровна рішучість втілилися в образі однієї людини, яка вирішила покласти своє життя та життя багатьох інших людей на вівтар безкомпромісної війни з системою. В цій біографії величезна кількість неймовірних історій, пригод та авантюр, про частину з яких ми зараз вам і розповімо.

Отже. В 1979 році Франко Фреда знаходився у в’язниці за підозрою в організації теракту на Пьяца Фонтана в Мілані в приміщенні Національного банку 12 грудня 1969 року, коли в результаті вибуху загинули 12 чоловік і ще майже сотня отримали поранення. Спочатку під підозру в організації потрапили італійські анархісти, проте через декілька років поліція заарештувала декілька ультраправих активістів, серед яких був і Франко Фреда.

Окрім цього, Фреду звинувачували в організації серії нападів на лівих активістів, яких Фреда вважав системними лівими, та їхні штаби, а також в підривах залізничних щляхів.

В той час Франко Фреда вже був відомою постаттю в антисистемних політичних колах Італії. Випускник юридичного факультету Падуанського університету, він захистив дипломну роботу на тему «Платон: держава справедливості».

В 1963 році Фреда заснував традиціоналістську групу «Gruppo di Ar» (де Ar – "Арійська Аристократія", "Aristocrazia Ariana") а також видавництво «Ar», які займалися поширенням та розробкою ідей Рене Генона, Юліуса Еволи та інших традиціоналістських авторів. Окрім інтелектуальної діяльності, група займалася пошуком та купівлею зброї.

В своєму маніфесті «Gruppo di Ar» заявлили про те, що вони виступають проти будь-якого парламентаризму, проти політичних партій будь-якого напрямку та проти демократії загалом. Капіталізм та більшовизм визнавалися ворогами, боротьба проти яких визначалася як особливий стиль життя.

Перший раз Фреда потрапив до суду саме за видавницьку діяльність – група опублікувала брошуру, в якій засуджувалися дії Ізраїлю по відношенню до палестинців. А в 1969 році була видана праця самого Франко Фреди «Дезінтеграція системи», в якій він обґрунтовував необхідність союзу антисистемних лівих та правих задля спільного виступу проти сучасної демократичної, буржуазної системи.

Практику публічних виступів та відпрацювання своїх ідей Фреда отримав, будучи адвокатом активістів правої організації «Ordine Nuovo», члени якої звинувачувалися владою в організації терактів, тому роботи у Фреди вистачало. Нагадаємо, що Фреда за освітою був саме юристом, який до того ж добряче знався на філософії та гуманітаристиці вцілому, що дозволило йому не лише абсолютно легально бути практикуючим юристом, але й вибудувати власну концепцію повалення ненависного йому світового порядку.

Однією з основних концепцій Фреди в той час була «стратегія напруги». Він вбачав необхідність в атаках на мирне населення, яке має таким чином саме виступити проти влади, котра не може їх захистити. Фреда називав ці дії антигуманними, проте такими, які в час революційної ситуації можуть бути виправдані. Необхідно посіяти хаос та страх, в результаті чого система почне терор проти політичних активістів будь-яких напрямків, що призведе до її колапсу. Цю стратегію підтримали молоді люди з різними політичними вподобаннями по всій Італії. Була створена ціла підпільна мережа, яка дуже швидко розпочала свою діяльність.

А трохи пізніше, коли більша частина подібних організацій буде розгромлена силовими структурами влади, Фреда запропонує іншу концепцію – концепцію «архіпелагу», суть якої буде заключатись не в створенні широкої мережі підпільників, а активізації малих груп, які не будуть мати між собою особливого зв’язку та єдиного центру, а будуть діяти автономно, атакуючи систему з різних несподіваних сторін. Цікаво, що цю стратегію почали брати на озброєння також і ліві. Вона виявилась більш життєздатною, ніж стратегія великих мереж. Поліції було набагато складніше боротись з цими малими групами, які не мали між собою прямих зв’язків, і виникали нізвідки, одразу розчиняючись після проведення силової акції або організації теракту. 

В кінці 1970-их років продовжувалося розслідування та судовий процес в справі вибуху на Пьяца Фонтана, проте у Франко Фреди були геть інші плани на своє життя – перспектива отримати пожиттєве і просидіти до кінця своїх днів була йому не до вподоби. В 1978 році Фреда тікає з-під варти, отримує паспорт заможного комерсанта Маріо Верначі Сакки (скоріш за все - просто краде його), якого пізніше звинувачували в пособництві, та полишає благословенну Італію до кращих часів.

«Як ви отримали цей паспорт?», – запитав у Фреди журналіст в ході чергового інтерв’ю. «У мене таке враження, що цим питанням ви хочете ввести мене у скрутне становище. Люди, яким відомі «хороші манери», не ставлять певних питань. Однак ті, хто, як і я, знає «хорошу мораль», не дають і певних відповідей», – відповів Фреда.

Де саме перебував головний дезінтегратор системи останньої чверті 20 століття достаменно невідомо. Ймовірно, якимись потаємними шляхами переміщався по підробним документам Європою, аж поки не покинув континент. За цей час італійський суд встиг винести Фреді вирок – пожиттєве ув’язнення. Італійські спецслужби разом зі своїми колегами з різних країн продовжували пошуки втікача. І знайшли.

Франко Фреда був затриманий аж в Коста-Риці в 1979 році, де він намагався купити паспорт Аргентини. Для людини подібної долі та своєрідного бачення світу в ситуації, коли її шукає півсвіту, було декілька напрямків для втечі.

Аргентина була однією з них. Цікаво, що в той час в Лівані, іншій подібній країні продовжувалась війна, куди приїздило чимало європейців, у яких були проблеми з законом, або які хотіли отримати бойовий досвід, при чому як ліві (на боці палестинців під керівництво Ясіра Арафата), так і правих (на боці правих християн-фалангістів Башира Жмайєля).

Це детально описує Рікардо Альварес в легендарній книзі «Чорна автономія».

Варто відмітити, що Фреду заарештували в Центральній Америці не з пустими руками – при ньому знайшли цілу валізу, забиту мільйонами доларів різних країн. Звідки взялася ця купа грошей, можна лише здогадуватись. Можливо, Франко Фреда пограбував декілька банків, поки рухався в бік Центральної Америки, адже експропріація була класичним методом фінансування підпільних організацій ще задовго до Свинцевих сімдесятих в Італії. А можливо, йому допоміг всюдисущий чорний інтернаціонал. В будь-якому разі, брали Фреду в найкращих традиціях голівудських кінофільмів про гангстерів: зі зміненою звонішністю (Фреда відростив собі вуса) та купою грошей. Його сміливо можна назвати неофашистською зіркою 1970-их.

В інтерв’ю журналісту Енцо Якопіно, яке було надруковано в журналі Il Settimanale 5 грудня 1979 року, Франко Фреда дуже цікаво оповідає про цей епізод свого життя. Ось декілька цитат Фреди з цього інтерв’ю.

Про свою втечу він сказав наступне: «У мене було затемнення. Тобто я був затьмарений, наче сновида. Це, звісно ж, було б неправильно: я маю на увазі мою фізичну присутність у залі, де виноситься звинувачення прокурора і неминучий вирок судді. Втеча була моєю відповіддю процесуальній діалектиці, і ця відповідь мала б відновила після фарсу попереднього розслідування справжнє співвідношення між справедливістю та несправедливістю»;

на питання «яким буде його ставлення до суду?», Франко Фреда відповів: «Моє ставлення? Це буде відповідь політичного солдата, найкраща зброя якого – достойний приклад, а не насильство; солдата, який сказав «ні» цій системі двадцять років тому, і він знову повторює свої слова сьогодні та продовжуватиме повторювати їх завтра. Це не є (переїзд в більш комфортну культурну зону, якою для мене є Іберо-Америка) «das Ewige Nein», запереченням самого заперечення, але вічним «ні», проголошеним олігархії, відповідальній за етичне гниття й політичне виродження італійського народу».

Франко Фреду екстрадували до Італії. Там на нього вже чекав вирок. Але цього було недостатньо і правоохоронні органи Італії ініціювали ще ряд розслідувань, за результатами яких він отримав ще 15 років за підривну діяльність.

В іншому інтерв’ю Фреда розповів про деякі деталі своєї втечі: «Я пробув близько восьми місяців в Італії, ще три місяці я був у Коста-Ріці. Я ніколи не був у Греції, і не мав задоволення зустрічатися із паном Палумбо чи паном Райдером. Та підозрюю, що сенатор Форміка не збрехав про спробу мого викрадення. Дійсно, я пам’ятаю один невеликий епізод. Десь у січні-лютому 1979 року (тоді я ще перебував на території Італії) мені сказали, що італійські спецслужби розкрили мій таємний притулок у Греції та що мої грецькі гості погодилися продати мене італійському урядові. Тому мені здається, що новина, яка тоді дійшла до мене, відповідає деяким елементам історії сенатора Форміки, а журналістам краще було б поцікавитися історією мого викрадення з Коста-Ріки: там фігурувала аналогічна цифра, яку італійський уряд заплатив уряду Коста-Ріки, аби італійська поліція провела операцію по захопленню».

В 1985 році пожиттєвий строк було відмінено через відсутність доказів причетності Франко Фреди до теракту на Пьяца Фонтана. В 1987 році він був повністю виправданий Верховним касаційним судом Італії. Знову ж таки через відсутність доказів.

Далі було створення організації «Національний Фронт» для боротьби з глобалістськими та мультикультуралістськими проектами, яку італійська влада заборонила в 2000 році, створення та видання ряду журналів та книг, присвячених економіці, політиці, європейській культурі та ідеології, яку впродовж всього свого життя розробляв Франко Фреда.

Але це вже тема для окремої статті.