Яйце

Ти помер дорогою додому.

Це було ДТП. Геть непримітне, але однаково летальне. Залишив самих дружину й двох дітей. Смерть була безболісною. Парамедики щосили старалися тебе полатати, але намарно. Твоє тіло було так незворотно розтерзане, що краще вже так, повір.

Саме тоді ми й зустрілися.

— Щ… що трапилося? — питаєш. — Де я?

— Помер, — кажу лаконічно. Немає чого прикрашати.

— Там була вантажівка… її занесло…

— Агап.

— Я… помер?

— Агась. Але не сильно засмучуйся. Усі помирають, — відмовляю я.

Ти озираєшся. Навколо нічогісінько. Тільки ми з тобою.

— Що це за місце? — питаєш. — Загробне життя?

— Типу того, — кажу.

— Ти бог? — питаєш ти.

— Ага, — відповідаю. — Я Бог.

— Мої діти… і дружина… — бурмочеш.

— А що вони?

— З ними все буде гаразд?

— Таке я люблю, — усміхаюся. — Тільки помер, а головне на думці — як там родина. Хороший матеріал.

Ти дивишся на мене зачаровано. У твоїх очах я геть не здаюся Богом. Радше, звичайнісіньким чолов’ягою. Або ж, можливо, жінкою. Мабуть, якоюсь примарною авторитетною постаттю. Більше шкільним учителем граматики, ніж усевишнім.

— Не хвилюйся, — кажу. — З ними все пречудово. Діти пам’ятатимуть тебе з усіх боків ідеальним. Їм не вистачило часу нажити зневаги до тебе. Твоя дружина плакатиме зовні, але всередині відчує полегшення. Щиро кажучи, ваш шлюб і так розвалювався. Якщо це хоч трохи втішить, вона відчуває провину за це полегшення.

— Ох, — кажеш. — То що тепер? Я потраплю до раю чи пекла або щось таке?

— Ні те, ні інше, — пояснюю. — Ти переродишся.

— Ах, то індуїсти мали рацію.

— Усі релігії по-своєму мають рацію, — кажу. — Ходи зі мною.

Ти йдеш услід, доки ми прогулюємося порожнечею.

— Куди ми йдемо?

— Нікуди конкретно, — відповідаю. — Просто приємно пройтися під час розмови.

— Тоді який сенс? — питаєш. — Коли я перероджуся, однаково буду чистим аркушем, так? Немовлям. Увесь мій досвід та дії в цьому житті втратять значення.

— Не зовсім! — пояснюю. — У тобі зберігаються знання та досвід з усіх минулих життів. Просто ти поки що їх не пам’ятаєш.

Я зупиняюсь і беру тебе за плече.

— Твоя душа величніша, гарніша та більша, ніж ти можеш собі уявити. Людська свідомість здатна вмістити лише маленьку краплинку від того, що ти є. Це як устромити пальця в склянку води, аби перевірити, гаряча вона чи холодна. Ти вкладаєш  маленьку часточку себе в посудину, а коли дістаєш, то вже отримав весь досвід, який вона могла запропонувати.

Ти провів у людській формі 48 років, тож іще не почав проношуватися та відчувати решту своєї неосяжної свідомості. Якщо достатньо довго протримаєшся, почнеш усе згадувати. Але немає сенсу робити це між кожним життям.

— Тоді скільки разів я вже перероджувався?

— Ох, багато. Дуже й дуже багато. У величезну кількість різних життів, — відповідаю. — Цього разу ти станеш простолюдинкою в Китаї 540-го року нашої ери.

— Стоп, що? — запинаєшся. — Ти повертаєш мене назад у часі?

— Ну, технічно, мабуть, так. Але час, яким ти його знаєш, існує лише у твоєму всесвіті. У місці, звідки я родом, усе інакше.

— Звідки ти родом? — питаєш.

— Ох, звісно, — пояснюю я. — Я ж походжусь ізвідкись. Звідкись не звідси. Є також інші такі, як я. Знаю, що тобі цікаво, як там усе, але, щиро кажучи, ти не зрозумієш.

— Ох, — кажеш дещо розчаровано. — Але постривай. Якщо я перероджуюся в різному часі та місці, то рано чи пізно можу натрапити на себе.

— Звісно. Це постійно трапляється. Але оскільки обидва життя знають лише про власний перебіг, ти й не усвідомлюєш, що саме відбувається.

— То який у цьому всьому сенс?

— Серйозно? — питаю. — Серйозно? Ти в мене питаєш сенс життя? Це хіба не клішовано?

— Ну, доволі резонне запитання, — наполягаєш.

Дивлюся тобі в самісіньке око.

— Сенс життя, причина, чому я створив цей усесвіт, у тому, аби ти дозрів.

— Тобто людство? Ти хочеш, щоб ми дозріли?

— Ні, тільки ти. Я створив увесь цей усесвіт для тебе. З кожним новим життям ти ростеш та зрієш, стаєш більшим та піднесенішим інтелектом.

— Лише я? А як щодо всіх інших?

— Немає інших, — кажу. — У цьому всесвіті лише ми з тобою.

Дивишся на мене тупо.

— Але всі люди землі…

— Усе ти. Інші втілення тебе.

— Стоп. Я всі?!

— Тепер ти розумієш, — кажу, привітно похлопуючи тебе по спині.

— Я кожна людина, що коли-небудь жила?

— Та яка колись житиме, так.

— Я Авраам Лінкольн?

— А також Джон Вілкс Бут, — додаю.

— Я Гітлер? — питаєш нажахано.

— А також мільйони, яких він убив.

— Я Ісус?

— І ти всі його послідовники.

Замовкаєш.

— Щоразу як ти робив когось жертвою, — кажу, — то робив жертвою себе. Кожен акт доброти, який ти колись учиняв, — усе для себе. Кожна щаслива чи сумна мить, яку люди коли-небудь проживали чи проживуть, — усе це твоє.

Ти впав у довго задуму.

— Чому? — питаєш. — Нащо це все?

— Тому що одного дня ти станеш, як я. Тому це те, хто ти є. Ти один із мого виду. Моє дитя.

— Вау, — і питаєш із недовірою: — Тобто я бог?

— Ні. Поки ні. Ти плід. Ти ще ростеш. Щойно проживеш усі людські життя всіх часів, виростеш достатньо, аби народитися.

— То весь усесвіт, — кажеш, — це лише…

— Яйце, — відповідаю. — І тепер настав час тобі йти в наступне життя.

І відправляю тебе далі в путь.