Ядро історії
ЦіанПривиди майбутнього
Історії приходять до нас привидами майбутнього. Все, це кінець філософської думки, далі мені ліньки. В мене там десь записані цілі простирадла метафор та всякого такого квітучого, але я вирішила, що то не мій стиль, тому давайте прямо.
Нам в голову часто лізе всяка хрінь, і буває, що з цієї хріні ми хочемо щось зробити. В нашому випадку — написати історію, най це буде замальовка, оповідання, роман чи там, хз, порно-рок-опера. Буває таке, що нам не треба взагалі нічого робити, окрім як сісти та записати — це називається «диво», і ставитися до цього треба так само, як до Діда Мороза.
Здебільшого відбувається щось таке: нам в голову приходить якась хрінь, вона дуже крута, і ми дуже хочемо зробити з цього історію. В голові вже грають кадри з цієї історії, шматки фраз та сюжетних ходів, чи просто ні з чим не пов’язані образи. Ми сідаємо це записувати, розуміємо, що гадки не маємо, з чого почати, чим наповнити середину та чим закінчити, і сидимо перед екраном годину-дві, а потім вимикаємо текстовий редактор та йдемо робити щось інше. Ми прокрастинуємо початок історії день, два, ми записуємо якісь деталі з голови, які потім називаємо дослідженням історії. Ці дослідження — це досі розрізнені клаптики, які ми якось намагаємося зшити разом, щоб зробити з них якесь ціле. В нас виходить погано. Ми прокрастинуємо ще. І ще. І ще.
Може, колись ми таки сядемо та напишемо те, що хотіли. Вірогідність, що результат нас влаштовуватиме — десь 50 на 50; непогано, але можна краще, ми ж стільки часу витратили на той текст! Ну і добре, якщо це щось маленьке — а ну як ми роман задумали? Тоді 50 на 50 — це ну зовсім погані шанси. Жах, якщо доведеться переписувати. Найімовірніше ми й не будемо переписувати, а просто відкладемо десь у довгу шухляду та постараємося забути, що воно взагалі існує.
І так по колу, доки в нас із першого разу не вийде щось добре, що можна показати людям без сорому в очах.
Ну так от, сучки — відкиньте нахуй сором! Ви не погані автори, ви не пишете як лайно, у вас все вийде — вам просто треба знайти свій творчий процес.
Золотий венеціанський перетин сюжетного креслення
Багато хто радить підготувати заздалегідь всі кулінарні інгредієнти, щоб сам процес ішов без палання дупи та намагань знайти пакетик з паприкою в якійсь залупі вашої кухні, поки у вас підгоряє курка на сковороді. В письменництві те саме. Візьміть ті кляті інгредієнти, розкладіть їх по мисочках, поставте перед собою та насолоджуйтеся тим, як швидко та плавно йде процес. Зараз мені тут хтось почне нити, що це багато часу займає та потім треба багато мисочок мити — ну бляха, ну неідеальна аналогія, ну що ви від мене хочете?!
Окей, окей. Про що я? Ядро історії. Ну, це не обов’язкова річ, взагалі ніщо в письменництві не обов’язкове — як і в готуванні їжі, але все ж є деякі закономірності, типу як паприка чи часник добре йдуть із куркою, але, ну хз, із какао — не дуже. І, звичайно, ядро історії можна робити й не так, як його роблю я, і називати не так, як називаю я — по секрету скажу, що я його взагалі ніяк не називаю, але тоді я хз, як це пояснити, тому ну най буде ядро. Можна з тим самим успіхом назвати його наративним фалосом чи золотим венеціанським перетином сюжетного креслення.
Суть у тому, що ядро історії — це і є наш процес підготовки до написання тексту. Перший крок, якщо бути точнішим, але про другий, третій та інші я поговорю пізніше. Якщо спитаєте, навіщо нам усі ці кроки, якщо можна просто сісти та написати — ну, не забувайте про 50 на 50. Не забувайте про години та дні прокрастинації, які нас чекатимуть. Все, що ми робимо до написання тексту, допомагає нам написати його швидше, простіше та ближче до того, що ми хочемо бачити.
Деякі з вас полюбляють не планувати історії, а радше писати більш інтуїтивно. Навіть вам, друзі, я рекомендую створити ядро історії — це не детальний план, а лише основні позиції, орієнтири, які допоможуть вам зрозуміти, як рухати історію навіть тоді, коли ви не знаєте, чим вона має завершуватись.
То що ж містить у собі ядро історії? Ну, я для себе вкладаю наступні речі: Концепцію, Персонажа, Конфлікт та Тему. Давайте про кожне окремо та згодом — про все разом.
Перший елемент
Це найпростіший елемент, бо Концепція — це всього-на-всього те, про що ви хочете писати. «Про сині дерева під водою» — це концепція. «Про тисячорічну війну» — це концепція. «Про любов» — це концепція. Чесно — тут немає неправильної відповіді.
Для прикладу я візьму свою стару ідею, яка має приблизно такий вигляд: думки лишають по собі сліди в просторі, й ці сліди можна читати.
Проблема всіх цих концепцій у тому, що з них самих по собі не вийде історії. Це той етап, на якому багато ідей просто відкладаються кудись далеко, і неважливо, наскільки круто вони звучать — просто тому, що автор не знає, що про це написати. Ну ростуть сині дерева під водою — і що? Гарний образ, так. Можливо, з нього можна зробити гарну замальовку, але історію?
Тут на допомогу приходить порада, яку я вичитали дуже давно в книзі Джеймса Фрея «Як написати ніхуйовий такий роман» (в оригіналі — «How to write a damn good novel»). Звучить вона приблизно так:
Другий елемент
«Про тритона, що доглядає за синіми деревами під водою».
«Про покоління людей, втягнутих у тисячорічну війну».
«Про котика, що шукає любов».
Фрей пояснював це тим, що, як не старайся, а ми пишемо історії про людей і для людей. Навіть якщо люди в наших історіях — це пробуджені камені або зірки, ми надаємо їм людських якостей, щоб читачі легше їм емпатували. Якщо ж ми візьмемо просто камінь, просто річ — яку історію ми зробимо з нього?
Що камінь лежить на землі? О, подув вітерець, і камінь знесло. Він покотився по схилу і шубовснув у воду. Кінець.
Історія про камінь оживає тоді, коли хтось бере його в руки. Бо тоді камінь лежить в чиїйсь кишені. Це може бути добра така кишеня, а може бути з дірками та якимось мотлохом всередині. Людина, що підібрала його, не надто багата, чи не так? Чи просто любить збирати мотлох і забуває про нього? А ну як камінь дістануть з кишені та жбурнуть в чиюсь скроню? Щось трапилося! Хтось захотів когось вбити — чи це було заплановано? Жбурляти камінь, що хтось з дороги підібрав — ну, можливо, це хтось на протесті?
Бачите, як ми зовсім не цікавимося каменем? Ми цікавимося обставинами навколо нього, рішеннями та мотивами тих, хто володіє ним. До того ж, без персонажів неможливо створити ані конфлікт, ані тему, тому наступні кроки в будь-якому разі будуть беззмістовними.
Саме тому, якщо ви дивитеся на концепцію, яка вам дуже подобається, але ви не знаєте, в яку сторону її повести — додайте до неї персонажа. Вам не треба вигадувати, яким саме є цей персонаж, його деталі, зовнішність, внутрішніх демонів — лише його наявність в історії та зв’язок з концепцією. Все інше прийде потім.
Отже, наша концепція починатиметься не з «Про сліди, що лишають по собі в просторі думки», а з «Про людину, яка читає сліди, що думки лишають по собі в просторі».
Зазначу, що я могла б написати щось на кшталт «Про людину, яка намагається приховати сліди своїх думок», і це теж абсолютно робоча ідея. Головне — те, що вона трохи інша, і з іншого боку подає концепцію. Можна скільки завгодно експериментувати з тим, як саме ви хочете пов’язати концепцію з персонажем, і зупинитись, коли вам подобатиметься вигадане. Наприклад, мені не дуже імпонує ідея про тритона, що доглядає за деревами. Можливо, я хочу радше щось про підводних дослідників, які шукають містичні сині дерева з якоїсь невідомої мені поки причини. Добре! Тоді історія буде про це!
А можна сказати «Про тритона, що захищає сині дерева під водою, та дослідників з поверхні, які хочуть ці дерева забрати», і виходить, що в нас вже не один персонаж в історії, а два.
І існує між ними щось таке невидиме, щось таке одвічне та сповнене інтриги…
Третій елемент
Конфлікт — дуже проста річ. Ваш персонаж чогось хоче. Є хтось або щось, що заважає йому це отримати. Персонаж намагається це щось чи когось подолати.
«Про покоління, що намагаються не втратити свою ідентичність та культуру в тисячоліття війни».
Конфлікт тут — це боротьба проти забуття, за цінності, які в мирний час очевидні, але на війні розмиваються.
«Про котика, який шукає любов, але занадто боїться людей».
Конфлікт тут — це страх котика, що не дозволяє йому зробити перший крок назустріч щасливому життю.
Як бачите, конфлікт — не значить кульмінаційна боротьба проти злого-злого тирана. Конфлікт може бути між родичами («Гамлет») або коханцями («Шлюбна історія»), між людьми та стихійним лихом (будь-який фільм-катастрофа), між людьми та системою, в якій вони живуть («1984», «Голодні ігри»), між людьми та самими собою.
Зазвичай їх більше одного, і краще, якщо разом із зовнішнім конфліктом (людина проти когось чи чогось в її оточенні) іде внутрішній (людина проти самої себе) — це додає глибини історії та дає основу для арки персонажа (про це поговоримо в подальших есеях). На перших сторінках «Гобіта» Більбо має як конфлікт із Ґандальфом та дворфами, що з’явилися без запрошення на його порозі, так і з власним бажанням йти подорожувати незважаючи на всі гобітські норми.
При створенні ядра не треба вигадувати багато конфліктів, так само, як і персонажів, тем і концепцій — одного, головного, буде достатньо. Чому нам так важливо мати хоча б один конфлікт? Тому що конфлікт репрезентує в ядрі сюжет, і з нього ми потім зможемо побудувати повноцінний план історії або, — якщо ми штанувальники (від терміну «pantser» — тобто той, що пише історію без плану), — хоча б знатимемо, в якому напрямку його будувати.
Історія просто «про котика» дає багато можливостей для розвитку, але небагато конкретних сюжетних моментів. Якщо ми додамо, що це історія про котика, що намагається подолати страх перед людьми, то вони мало не самі собою з’являються. Ми можемо додати шумний ринок, якого котик боїться, але саме там найкраща спожива; ми можемо додати сусіда, який щодня підгодовує котика, але котик боїться їсти з блюдечка або підходити до людини, і тому сидить в кутку голодний та злий; ми можемо додати мисливця за котами, щоб зробити страх котика більш виправданим. І поступово ми можемо побудувати з цього послідовність сцен, які перетікають із однієї в іншу і приводять нас до фіналу.
В нашому прикладі про сліди думок я хочу щось про мертві світи, про цивілізації, що давно зникли, тому я додам такий конфлікт: «Головні герої намагаються по слідах думок жителів давно забутого королівства зрозуміти, що призвело до його знищення, щоб не дати катастрофі повторитися».
Конфлікт тут — це, по суті, розгадування загадки. Герої хочуть розгадати загадку падіння цивілізації, але обставини не дають їм бажаного просто так. Також ми додали елемент часу: героям треба знайти відповідь до того, як буде запізно.
Ну що, вітаю! Нам залишився останній елемент. Він відповідає майже на кожне запитання, яке ви можете поставити своїй історії, і робить це силою одного-єдиного речення.
Четвертий елемент
В серці будь-якої історії стоїть трансформація. Не обов’язково персонажів. Не обов’язково світу навколо них. Існують такі історії, де, незважаючи на весь пройдений шлях — ніхто і ніщо не змінюється. Це не значить, що трансформації не відбулося, це значить, що шукати трансформацію треба не в творі, а в читачі.
Коли я кажу про трансформацію, я не маю на увазі щось поверхневе типу «колись був будинок, а зараз його немає», ні. Я маю на увазі зміну установ, що домінували в тексті (в персонажі, в світі або в читачеві) на початку.
Дослідники, які шукають дерева під водою, вірять, що підготовлені до експедиції.
Родина, втягнута в тисячорічну війну, вірить: що б не відбулося, їхні цінності не зміняться.
Котик, що шукає любов, вірить: люди несуть лише небезпеку.
Виклик цим установам — наш конфлікт. Результат конфлікту — трансформація, нова установа. Можливо, родинні зв’язки не такі сильні, як горе тисячі років війни. Можливо, зухвалість дослідників призведе до їхньої загибелі. Можливо, люди бувають різними, і деякі з них здатні подарувати котикові ту любов, яку він так довго шукав.
Цей шлях, від однієї установи до іншої, дехто називає темою.
Насправді в слова «тема» багато значень. В українській мові поширене слово «ідея», що, як на мене, трохи занадто патосно; воно віддає високою літературою, в яку кожен має завантажувати глибоку філософську думку, інакше їх твір не матиме жодної цінності.
Тема — набагато простіше слово, але й набагато ближче до того, що відбувається в тексті з точки зору ремесла. Не кожна тема — це глибока думка, або мораль, або абстрактна філософська ідея. Іноді тема — це просто інструмент для побудови історії і нічого більше, і це теж цілком нормально.
Тему можна виразити як завгодно, будь-якими словами, але, якщо ви не знаєте, як, то є дуже простий шаблон: «Щось призводить до чогось».
«Зухвалість дослідників призводить до їхньої загибелі серед синіх дерев».
«Безперервний тиск війни призводить до руйнування найміцніших сімейних цінностей».
«Сміливість та неупередженість призводять до любові».
Звичайно, ці теми не є істиною світу. Вони просто ілюструють зміну установ, а чи є ця зміна бажаною чи правильною — це питання історії. Якщо вже йти в бік моралі та глибинних ідей, то історія про те, як війна руйнує родину — це, найімовірніше, історія про жах війни, а не про слабкість сімейних цінностей. Це нагадування всім, що жахливі події руйнують життя, суспільства та цілі нації, і що треба уникати їх всіма силами. Якщо ж ми змінимо тему й скажемо «Віра в одне одного та у власні ідеали призводить до виживання в будь-якій катастрофі», то тепер історія саме про це — про віру, про силу волі, про те, як вони захищають нас у важкі часи.
Обидві теми, обидві «моралі» — правильні одночасно. Тому питання радше в тому, що імпонує саме вам.
Навіщо нам знати тему історії? Бо тема — це наш фокус. Як я писали вище, тема допомагає знайти відповідь на будь-яке запитання, яке ви ставите історії.
Чи додавати ще одного персонажа до історії? А як він допоможе розкрити тему?
Як змінити цю сцену, щоб вона мала кращий вигляд у сюжеті? А які саме зміни підсилять тему чи шлях до теми?
Яке ім’я дати антагоністу? Ну, а є якесь ім’я, яке, можливо, підходить до теми?
Справді, якщо ви стоїте на перехресті та не знаєте, куди рухатись далі, який зробити крок — просто запитайте в себе, що треба зробити, щоб посилити тему, і відповідь знайти стане набагато легше.
Наприклад, я не знаю, ви цілими годинами розмірковуєте, який колір шерсті зробити вашому котику. І у вас просто немає жодної думки, бо вам подобаються вони всі, бо ну це котики, вони прекрасні в будь-якому вигляді. Ну, то давайте подивимось, який колір найбільше підходить котикові, що боїться людей і має знайти в собі сміливість та неупередженість, щоби познайомитись із добрим сусідом, який йому кожного дня приносить водички.
От чорний, наприклад. Чорні коти в деяких культурах вважаються проявом поганої вдачі та супутниками нечистої сили, тобто люди упереджені проти них. Чорний колір шерсті дає нашому котику причину боятися людей — бо багато людей бояться та женуть його зі своїх дворів та вулиць; водночас він вказує на неупередженість сусіда з водичкою — щось, чого котик не помічає через власну упередженість.
Чудово! Тоді наш котик буде чорним.
Звичайно, необов’язково все підлаштовувати під тему. Як і все інше, тема — це інструмент. Орієнтир для побудови історії, але не догма. Якщо ви хочете рудого котика, чи триколірну кішечку, чи сфінкса — ніяка тема вас зупиняти не має, принаймні у випадку такої неважливої деталі, як забарвлення персонажа.
Єдине, проти чого я хотів би застерегти — це вставляти в текст елементи, які активно суперечать темі. За рідкісними винятками, це радше послаблює історію, а не підсилює її. Якщо наша тема — «Безперервний тиск війни призводить до руйнування найміцніших сімейних цінностей», то додавання до історії персонажів, що зберігають свої цінності до самого кінця, призведе до небажаних висновків у читачів. Вони можуть подумати, що руйнування цінностей — це провина родини, це тому, що не така вже сильна воля в них, не такі міцні цінності. Якщо ми цього не хочемо — то цього варто уникати.
Отже, ще раз:
Своєму прикладу зі слідами думок я дам тему трохи пізніше, коли проведу трохи детальніше дослідження сюжету та сетингу.
До речі, про сетинг.
Фантомний п’ятий елемент
Багато хто сказав би, що сетинг має бути п’ятим елементом в ядрі, і вони не помиляються. Сетинг (від англ. setting — тобто «оточення», «постановка», «оформлення») — це обставини, за яких відбувається історія. Це може бути просто місце та час, але зазвичай, коли ми кажемо «сетинг», ми маємо на увазі щось глибше: культурний, історичний, соціальний, політичний фон, щось, що додає світові глибини та підтримує тему.
Сюжет «Дехто любить гарячіше» (він же «У джазі тільки дівчата») розгортається в Америці в часи заборони на алкоголь, і цей історико-політичний фон будує для фільму унікальну атмосферу та пов’язує його з основною історією. «Джонатан Стрендж та Містер Норрелл» відбувається в часи Наполеонівських воєн, і ці події безпосередньо впливають на життя та світогляд персонажів.
Іноді визначити сетинг справді необхідно. Деякі концепції та особливо фантастичні припущення потребують опису того, як саме вони впливають на світ. Наприклад, ми можемо знехтувати питаннями фізики та історії в концепції про сині дерева під водою, якщо робимо простий горор без прикрас, але важко уявити собі історію про тисячорічну війну, де невідомо, ні хто з ким воює, ні чому, ні до яких геополітичних наслідків це призводить.
Про те, як прописати подібні речі, я розповім іншого разу. Зараз важливо одне: сетинг може бути п’ятим елементом ядра, а може й не бути, і саме тому я його туди не ставлю. Це не значить, що в деяких історіях може не бути сетингу — мені здається, що це фізично неможливо, бо історія завжди відбувається десь та колись, навіть якщо «десь» — це «десь ніде», а «колись» — це «проміж часу». Це просто значить, що деякі історії не змінюють своєї суті, якщо ми змінимо сетинг: як-от наша історія з котиком буде тією самою, якщо дія відбуватиметься в сучасному Києві або фантастичному Середньовіччі.
Фінальні думки
Наостанок хочу вказати на те, що я відклав визначення теми мого прикладу на потім — і це я зробила не просто так. Елементи ядра необов’язково визначати саме в такому порядку, як я їх позначив. Вони працюють одночасно один з одним, а не єдиним ланцюгом, тому до них можна підходити з будь-якого боку та працювати паралельно.
І так само паралельно можна працювати, наприклад, над деталями сюжету або персонажами — це нормально. Я майже ніколи не визначаюся повністю з темою, поки в мене немає хоча б приблизного нарису сюжету — вже потім, коли я прописую деталі, я звіряю їх із темою та будую так, щоб відповідали їй. Ба більше, всі ці речі можна змінювати в будь-який момент творчого процесу. Можна сказати «та ні, я не хочу сині дерева, я хочу червоні», або «тисяча років — це забагато для того розміру твору, який я хочу, тому най буде п’ятдесят», або «я хочу, щоб це була історія не про котика, а про людину, що заслуговує на його прихильність».
То коли саме бажано мати готове ядро історії? Ну, тут немає чіткої відповіді, але я для себе визначила так: якщо ви планувальник (від терміну «planner» — тобто той, що планує історію перед тим, як писати), то ядро бажано визначити до того, як почнете детальний план історії. Якщо ви штанувальник, то ядро бажано визначити до того, як почнете писати текст.
Ядро історії, як я й писав на початку цього есею — це лише перший крок в підготовці до написання тексту. Це щось схоже на розписування основних положень та тез для статті. Наступні кроки — прорив фантазії, перші частки сюжету, створення плану, чернетка — дедалі більше конкретизуватимуть історію. На цих етапах ми, можливо, додаватимемо більше концепцій, більше персонажів. більше конфліктів. більше тем, але головне — не забувати про ядро та про що саме ми робимо нашу історію.
Сподіваюся, цей есей був для вас корисним, чекайте другу частину, «Прорив фантазії»… у якийсь неозначений час.