Я не буду благати

Не плутай мою тишу зі спокоєм.

Я просто навчився вмирати тихо.

Коли мені боляче —

я не підвищую голос.

Я просто перестаю дивитися в твій бік.

І в цій тиші

більше крику,

ніж ти здатна витримати.

Я не пояснюю.

Я не доводжу.

Я не біжу за тими, хто не чує.

Якщо ти не зрозуміла — значить, не твій вагар.

Я не камінь, який треба тягнути.

Я — тягар, який треба обрати.

Свідомо.

Серцем.

Без «майже».

Пасивна агресія?

Ні.

Це просто спосіб не розірватися на твоїх руках.

Бо якщо я скажу все прямо —

ти не витримаєш.

Я занадто прямий.

Занадто точний.

Занадто гострий.

Правда ріже.

А я говорю правду.

І не думай, що мені не боляче.

Боляче так, що всередині все стискається

в маленький пульсуючий клубок,

який я тримаю,

щоб він не вирвався

і не спалив все навколо.

Я тримаюся.

З зубами в серці.

З пальцями на рані.

І знаєш, що найгірше?

Я все ще люблю.

Так.

Навіть коли я відповідаю коротко і жорстко.

Це не холод.

Це я стримую крик.

Я не прошу залишитись.

Не прошу зрозуміти.

Не прошу рятувати.

Я просто кажу:

Якщо ти поруч —

будь поруч повністю.

Не наполовину.

Не «поки зручно».

І якщо ти підеш —

я не втримуватиму.

Я вистою і виживу.

Бо я звик битися сам.

Але якщо ти залишишся —

знай:

я не тихий.

Я просто навчився носити бурю всередині,

щоб нікого не зносило її вітром.

Я не слабкий.

Я — той, хто вижив там, де інші ламалися.

І якщо я відкриюся перед тобою —

значить, ти варта того,

щоб бачити мене живим.

Не каменем.

Не стіною.

А мною.