"Я буду поруч."

slightly angst ! robin needs a hug. :'(

Вона сиділа на пухкому ліжку, у тій самій майже непомітній шовковій сукні, обережно знімаючи прикраси. Сережки, браслети, кільця — вони падали на комод із легким дзвоном, поки її погляд був спрямований у далечінь сяючого міста. У квартирі було тихо, майже надто тихо, лише за панорамним вікном іноді прорізався далекий шум автівок чи пішоходів.

Вона постійно так робила відтоді, як вони посварилися: закривалася у своїх думках та робила вигляд, наче не помічає його. Вона була тут, але водночас недосяжно далеко.

Він стояв на порозі кімнати зі схрещеними руками, спертий на стіну. Спостерігав за нею, ковзаючи поглядом по вигинах її тіла, що були злегка освітлені вуличними відблисками. Здавалося, наче вона й справді сяє...

— Ти знову куриш? — її голос був м'яким, але в ньому звучала нотка докору.

Він злегка усміхнувся, хоча вона цього не бачила, і загасив сигарету, не сказавши ні слова.

Вона не повернулася, її погляд усе ще був спрямований на вікно, але було зрозуміло, що її увага змістилася на нього.

— Ти знаєш, що зараз не варто приходити, коли захочеш.

— Але ж я тут, і ти мене досі не вигнала.

Її пальці завмерли на ланцюжку, який ще тримався на шиї. Лише потім вона повільно підняла голову, обернувшись до нього.

— А також ти знову закриваєшся в собі, не в змозі сказати мені про те, що тебе турбує. — Він повільно підійшов до неї, ніби намагаючись не порушити той спокійний образ, що вона створила навколо себе.

— Я... Ах, ти не розумієш... — відвівши погляд, зітхнула вона.

— Не розумію що? — Бутгілл обережно взявся за ланцюжок та розстібнув його, знімаючи з шиї коханої. — Я ж не вмію читати думки, Робін.

Він обійняв її, вже не чекаючи відповіді чи згоди, просто відчуваючи її близькість та тепло. Вона деякий час мовчала, знову вдивляючись у освітлені будівлі та вулиці, повільно розчиняючись в його обіймах.

— Бутгілле, я... Вибач. Я така дурепа. Мала б розповісти тобі раніше... — на її очах з'явилися сріблясті сльози, та голос уже не звучав так упевнено, швидше, тривожно та тихо. — Просто, я так боюся втратити тебе... Тож я подумала, що, можливо, якщо спробую віддалитися від тебе... то мені стане легше? Вибач, прошу вибач мене. Я зовсім не подумала про твої почуття... це так егоїстично. — Останні слова вона сказала вже пошепки. Намагаючись витерти сльози, що котилися з її щік, вона притиснулася ближче до Бутгілла.

З його обличчя не сходив той спокійний, розуміючий погляд. Але після цих слів він не міг не посміхнутися.

— Й справді дурненька, — гладячи її по волоссю, відповів він.

Бутгілл легенько зітхнув, притискаючи її ближче, і тихо, майже невагомо, поцілував її у скроню.

— Ти завжди надто багато думаєш про це, — сказав він з легкою усмішкою, відчуваючи, як вона мимоволі розслабляється.

Вона тихо засміялася, хоча ще пара сліз ковзнула по її щоках. Її руки міцніше обвили його спину, ніби боячись, що цей момент зникне.

— Я просто… просто втомилася, — прошепотіла вона.

— ...Я буду поруч.