Мистецтво під час чуми: Чим унікальні «карантинні щоденники» Уханя

В Ухані живе у кілька разів більше людей, ніж у Києві — однак більшість із нас уперше почули про це місто у січні 2020 року, коли там почав поширюватися невідомий загрозливий вірус. Ухань закрився на суворий карантин ще тоді, коли ми й не уявляли, що таких обмежень буде потребувати весь світ.

Зараз цей вірус уже зовсім не новий і не таємничий — він заразив сотні мільйонів людей по всьому світу та став причиною смерті 7-12 мільйонів із них. Однак досвід Уханя все одно унікальний. Як пише науковець Університету Пенсильванії Гобінь Ян, «жодне інше місто у Китаї чи світі не було запечатане так різко, рішуче і щільно, як Ухань».

Одним із цікавих загальнокитайських та загальносвітових феноменів Уханя стали онлайн-щоденники, які вели жителі цього мегаполіса під час 76 днів суворого карантину із січня по квітень 2020 року.

Переказуємо найцікавіше із наукової публікації Гобіня Яна, яка аналізує ці щоденники.

Цю статтю ми публікуємо у партнерстві із онлайн-кінотеатром документального кіно Docuspace. Щоб краще зрозуміти унікальний досвід Уханя, до кінця травня там можна подивитися документальний фільм «76 днів», який розповідає «приголомшливі історії людей, які опинилися в епіцентрі пандемії» у цьому місті.

Феномен карантинних щоденників

Провінція Хубей, зі столицею в Ухані, закрилася на карантин 23 січня 2020 року. Локдаун був безпрецедентним: ні Україна, ні більшість інших країн світу не вводили таких суворих обмежень за весь період пандемії.

Весь вхідний та вихідний рух був припинений, пересування по місту — включно із тим, хто і коли може виходити з дому — суворо обмежили. Кілька місяців вулиці були практично порожніми.

Із початком карантину тисячі жителів Уханю почали вести записки про свій досвід і публікувати їх онлайн. Як пише Ян, «спочатку [щоденників] було небагато, але незабаром деякі з них стали віральними. Протягом кількох тижнів сталося вибухове зростання практики написання щоденників та їх публікації в інтернеті».

Найпопулярніший такий щоденник вела письменниця Фан Фан. Її акаунт у Weibo мав 3,8 мільйона підписників, а її щоденник отримав 380 мільйонів переглядів. За словами Яна, «кожен щоденниковий запис Фан Фан ставав мережевою сенсацією — її читачі не спали, щоб прочитати новий допис, часом навіть до другої чи третьої ночі».

Щоденні записки допомагали жителям справитися із бідами пандемії та карантину — страхом смерті близьких, ізоляцією, побутовими проблемами на кшталт організації закупок. 

«Більшість із цих записок були написані у традиційній щоденниковій формі. Записи зазвичай починалися інформацією про дати, погоду та, у деяких випадках, останні дані про випадки COVID-19. Вони займали 1-2 сторінки, хоча деякі записи були значно довшими, часто через те, що вони містили багато фотографій. Найбільш популярними онлайн-платформами для публікації карантинних щоденників були WeChat та Sina Weibo: деякі автори публікували свої щоденники одночасно на обох платформах. Автори відеощоденників… зазвичай записували короткі ролики на телефон і завантажували їх на відеоплатформи на кшталт [китайських соцмереж] YY, Red та Douyin (китайська версія TikTok)».

Ведення щоденника як «мистецтво витривалості»

Гобінь Ян вважає, що карантинні щоденники в Ухані були не лише приватною звичкою і соціальним явищем, а й формою мистецтва — «мистецтва витривалості» (endurance art). Це вид перформативного мистецтва, при якому виконавець проходить через певні тяготи: наприклад, біль, самотність чи втому.

Як пише автор, «ведення щоденника потребує плану, але дотримання плану… вимагає зусиль та витримки. Виклики стають особливо складними для авторів онлайн-щоденників у епоху пандемії».

Щоб вести щоденники, їхні автори мали боротися із різноманітними складнощами. Саме по собі ведення записок кожного дня вимагає навичок правильно зорганізувати себе, побороти фізичну і психологічну втому. Їхня публікація у соцмережах створює додаткові виклики — особливо що стосується сумнозвісної китайської цензури.

Гобінь Ян розповідає про поета Сяо Іня, який на кінець лютого опублікував у WeChat 38 щоденникових записів про епідемію, але лише близько третини з них пройшли цензуру. Один допис він намагався опублікувати півтори години, шукаючи слова, які пройдуть контроль — і нарешті добився успіху, замінивши слово «лівий» на «радикальний».

Для декого тягарем стала сама по собі популярність — як-то для письменниці Фан Фан. Вона зіткнулася із жорсткою критикою і навіть погрозами — мовляв її записки, які розповідали складні історії та викривали недоліки китайського суспільства, грають на руку ворогам Китаю. Акаунт Фан Фан у Weibo був закритий, і вона перестала публікувати карантинні щоденники у кінці березня.

Коли 8 квітня локдаун в Ухані зняли, частина людей перестали вести записки, але дехто їх продовжив. Китай тоді першим вийшов із карантину, але країни Заходу лише увійшли у нього — і явище карантинних щоденників, яке зародилося в Ухані, швидко стало глобальним.

Дізнайтеся більше про унікальний досвід Уханю — початку нової пандемії та 76 днів суворого карантину — подивившись документальний фільм «76 днів». До кінця травня його можна переглянути в онлайн-кінотеатрі Docuspace.

Автор — Антон Процюк для проекту The Old York Times