Woman & the State

Конічіва, Японолюби!

Напевно всі, хто цікавиться політичним ландшафтом Японії, або ж політичними перипетіями загалом, в курсі нещодавнього «гендерного прориву»: у жовтні 2025 року Санай Такаїчі стала першою жінкою-лідером правлячої консервативної Ліберально-демократичної партії. Вона обіцяє покращити представництво жінок, як японська «залізна леді», і планує «скандинавський» рівень гендерної рівності. Це дійсно грандіозна зміна для сучасної чоловічо-домінованої політики країни.

А як же протягом історії складалась участь представниць прекрасної статі у колах політичної еліти Японії? Чи завжди зосередження влади в жіночих руках ставало такою незвичністю?

Насправді країна сонця, що сходить, має багату історію, де жінки займали владні посади, аж до найвищих. Ми це розглянемо, занурившись на багато століть назад.

Та найглибші витоки ролі жінки в житті японців кореняться ще далі за історію – в культурі, міфології та духовному світогляді народу, тож вважаю доцільним почати саме звідти. В японському суспільстві до Революції Мейдзі, на всіх соціальних рівнях його організації, поряд із чоловіком, котрий мав соціально-політичну та економічну владу, – від голови дому до голови сільської громади і, далі, до регіонального правителя та імператора – повинна була знаходитися жриця-родичка. Її функції полягали в тому, щоб, спираючись на «волю» божеств, духовно та ритуально підкріпляти авторитет лідера.

За свідченням японського науковця Міцугу Сакіхари, у космогонічних міфах як Японії, так і Рюкю, немає вказівки на стать богів з першого по п’яте покоління. Лише із шостого покоління з’являється жіноче божество Ізанамі та чоловіче божество Ідзанагі. Вони можуть символізувати загальну дихотомію «жіноче – чоловіче», але не є аналогом китайської концепції «Інь» і «Янь» – хоча б тому, що на Рюкю жінка вважається духовно вищою за чоловіка. Справа в тому, що лише жінки, а саме жриці могли оволодіти особливою магічною силою сідзі, яка знаходилася в Іншому (вочевидь – Паралельному) світі та забезпечувала існування й оновлення життя в цьому світі. Чоловіки, і навіть сам імператор, не мали до цієї сили доступу. Жінки Рюкю використовували силу сідзі, як правило, на благо – для захисту та допомоги усім чоловікам, з якими вони перебували у споріднених відносинах (батько, дід, дядько, племінник, чоловік і син, але переважно - рідний старший брат). Іноді жінки використовували силу сідзі для покарання чоловіків, які завинили перед ними, – жриці їх проклинали.

Королі Рюкю були змушені покладатися на посередництво жриць, щоб сила сідзі надходила з Іншого світу для захисту трону та процвітання держави. У ті давні часи статус такої жриці був навіть вищим, ніж у чоловіка-правителя, який здійснював правління від її імені. Так, боги скеровували чоловіка-правителя вустами жінки-жриці.

Що ж, з духовно-магічним розібрались – можемо переходити до насущного. Коли японські жінки перейшли з ролі «сірих кардиналів» до реальної влади?

Розпочала жіночу емансипацію задовго до того, як це стало мейнстримом, легендарна перша жінка-імператорка Японії Дзінґу (170 – 269 рр.)

До періоду Мейдзі Дзінґу, відповідно до традиційного порядку правонаступництва, вважалась 15-ою Імператоркою Японії - Дзінґу тенно, що перекладається як «небесний господар» (хоча точніше — небесна господарка), адже імператор в Японії вважався богом на землі, люди поклонялись йому. Проте під час періоду Мейдзі здійснили «переоцінку» історичних записів, і її ім’я вирішили просто викреслити зі списку імператорів. Тепер син Дзінґу, Імператор Одзін, став вважатися 15-тим сувереном.

Батьком майбутньої Імператриці був Окінаґа но Сукуне, праправнук Імператора Кайка, про що розповідають літописні записи «Ніхон Сьокі». А її мати Кацураґі но Така походила з яматоського аристократичного роду Кацураґі. Джерела «Кодзікі» ж зазначають, що вона була з роду корейського сілланського принца Аме но Хібоко.

Традиційні упередження стверджували, що самураями мають бути чоловіки. То хіба ж жінкам лишається бути лише домогосподарками, доньками й матерями? Дзінґу вщент руйнує ці стереотипи, можна сказати «рубає» їх різноманітними видами зброї, від кинджала кайкена, короткого меча танто і до двометрової нагінати, якими вона майстерно оперувала, і які потім стали найпопулярнішими видами зброї, які використовували жінки-самурайки.

Дзінґу пішла разом з чоловіком в похід на племена кумасо. Легенди розповідають, що коли вона прибула з ним до Палацу Касії, в неї вселилися духи великої богині сонця Аматерасу та трьох божеств Сумійосі. Саме вони наказали чоловіку Дзінґу — Імператору Тюаю — виступити проти Кореї. Проте він не послухав дружину і раптово помер. Імператриця ж вирішила послухатись веління богів і очолила військо сама. Тоді вагітна Дзінґу повністю бере в свої руки керування державою, і використовуючи свої бойові навички, іде в похід на Корею й врешті підкорює державу Сілла.

Японські перекази також стверджують, що син Дзінґу Одзін три роки тримався у лоні матері перш ніж народитися, щоб дати їй змогу завоювати землі та повернутися до Японії. Таким чином, Дзінґу править Японією до 269 року (у якості регентки), поки престол не займає її син.

Імператриця Дзінґу, як би її не намагались викреслити з дійсності і міфологізувати,  стала першою жінкою, яку зобразили на японській банкноті 1881 року, а її тіло зберігається в офіційному мавзолеї Імператорського палацу в Сакіді ні Татанамі (колишня провінція Ямато).

Зараз першою жінкою на Імператорському престолі Японії офіційно вважається Імператриця Суйко, яка правила наприкінці VI – у першій третині VII століть, проте досі зберігається багато історичних свідчень та японських легенд про Імператрицю Дзінґу, уже збірний, легендарний образ якої увібрав характеристики з матеріалів придворних хронік про походи на Корею, історіографій про Хіміко, правительку країни Яматай, а також народні легенди про Велику панну Тарасі й сімейні перекази роду Окінаґа.

Імператриця Дзінґу встановила високу планку в розумінні того, що означає бути сильною жінкою-воїтелькою. Вважається. що саме вона надихнула цілу хвилю жінок-самурайок війни Генпей (також: війна Мінамото і Тайра, 1180 – 1185). Отже, легендарна імператриця дійсно заклала фундамент активної участі жінок в політичному житті країни сонця, що сходить, за що вони продовжували і продовжують боротися протягом усіх століть аж до сьогодення.

Утім починаючи з Революції Мейдзі ХІХ століття владна патріархальна риторика старанно намагалася викорінити з дискурсу образ жінки-воїна, жінки-лідера, натомість масово постають безправні японки – дружини самураїв, селян, ремісників і купців.

Однак історію нікуди не подінеш, і після Дзінґу ми бачимо ще величезну спадщину японок-лідерів, які аж ніяк не менш варті згадки.

Перша офіційно задокументована жінка-імператорка Японії -  Імператриця Суйко (592–628 рр.). Вона зійшла на трон після вбивства свого брата і правила близько 35 років, запровадивши першу конституцію країни та сприяючи поширенню буддизму та зрештою визнанню його офіційною релігією.

Загалом, протягом історії Японії вісім жінок обіймали посаду імператора, правлячи в десять періодів. Серед них також імператриця Когьоку (пізніше Саймей, 642–645 та 655–661 рр.), Джіто (690–697 рр.) та Генмей.

Ці правительки часто керували в періоди політичної нестабільності, а їхнє виключення з престолонаслідування є сучасним явищем — до ХІХ століття жінки могли успадковувати трон. Це контрастує з нинішньою чоловічою системою спадкування, яку ООН критикує як дискримінаційну.

Однак навіть після завершення «епохи імператриць» японські жінки не дозволили цілком виключити себе з політики, здійснюючи свій вплив "з-за куліс". Наприклад, Нене-донно, дружина полководця Тойотомі Хідейоші (ХVI століття, Період Сенґоку – «воюючих країн»), керувала справами з тіні.

По-справжньому ж домогтися права голосу та доступу до реальної влади в сучасному розумінні японським жінкам вдалося лише в 1945 році, після поразки у війні та конституційних реформ. Піонеркою була Ічікава Фусае — суфражистка, яка боролася за права жінок з 1920-х, стала першою жінкою в парламенті та заснувала Лігу жінок-виборців. Інша впливова фігура — Шідзуе Като, яка просувала контроль народжуваності та стала першою жінкою в Сенаті в 1946 році.

У 2018 році в Японії, можна сказати, відродився образ жінки-воїна: вперше в історії країни на посаду адмірала, командувача військової корабельної ескадри, включно з флагманським кораблем вертолітного типу "Izumo", було призначено жінку, у рамках спроби залучити більше жінок до військової справи, аби компенсувати нестачу чоловіків-новобранців.

На церемонії зміни командування, яка проводилась у присутності 400 матросів на борту "Izumo", 44-річна Ріоко Азума заявила: "Я не думаю про те, що я жінка. Я зосереджуватиму всю свою енергію на виконанні своїх обов'язків на посаді командувача".

Вона додала, що хоче стати людиною, яка надихатиме інших.

Під командуванням Ріоко Азуми перебувало чотири судна з комбінованою командою в 1000 осіб, з яких 30 жінок, із першої супровідної групи Морських сил самооборони Японії.

Морські сили самооборони Японії планують до 2030 року збільшити загальну частку жінок у Морських та Сухопутних військах до 9% від загальної кількості – нині їх служить 14 тисяч осіб, тобто 6% від загальної чисельності особового складу.

Поточне становище жінок в Японії характеризується водночас як деякими позитивними зрушеннями, так і серйозними викликами. Японія посідає 118-те місце зі 148 у Глобальному звіті про гендерний розрив Всесвітнього економічного форуму за 2025 рік — найнижче серед G7. У політиці жінки становлять лише близько 10–15% парламентарів, але зміни намічаються: у 2024 році жінки склали понад 30% успішних кандидатів на адвокатський іспит, що є історичним максимумом.

Попри прогрес, у жовтні 2024 року новий прем'єр призначив лише 2 жінок з 20 членів Кабінету — менше, ніж раніше (5). Однак у 2024–2025 рр. уряд вніс поправки до законів про гендерну рівність, як-от Акт про догляд за дітьми та сім'єю, для підтримки працюючих жінок.

У липні 2025 року рекордні 42 жінки обрано до Палати радників (Сенату), що сигналізує про зростання жіночої присутності в політиці. Це стало можливим частково завдяки опитуванням уряду 2024 року, які виявили бар'єри для жінок-кандидаток (45% відмовлялися балотуватися через дискримінацію). Наразі експерти пропонують квоти для прискорення змін.

Щоб подолати нерівність та забезпечити рівноправну залученість до політичних процесів, гідну цивілізованого світу сьогодення та майбутнього, ООН у 2024 році закликала Японію дозволити жінкам успадковувати імператорський трон, посилаючись на дискримінацію. Ця пропозиція, хоч і відповідає історичним традиціям, все ще стикається зі значним опором. Однак з приходом Санай Такаїчі на чільне місце в уряді, 2025 може стати поворотним роком для гендерної політики.

Такі оптимістичні перспективи надихають знову звернутися до таємничої японської культури та підсумувати це дослідження у поетичному дусі хокку.

Від тіней патріархальної фортеці, де голоси лунали лише шепотом, до бурхливих потоків змін, де вони перетворюються на грім, історія жінок-лідерок у японській політиці — це епічна мозаїка стійкості, де кожна тріщина в бар'єрі стає дверима до нового світу. Сьогодення, з його вихорами викликів і спалахами надії, нагадує, що боротьба за рівноправ'я — це не просто битва за місця за столом влади, а танець трансформації, де жінки переписують правила гри, перетворюючи обмеження на крила свободи. У підсумку, ці піонерки не лише змінюють політичний ландшафт, а й розпалюють вогонь у серцях поколінь, шепочучи: рівність — це не мрія, а полум'я, яке ми всі можемо роздмухати, аби освітити шлях до спільного завтра.