Why me?
вишняУніверситет. Час, коли багато чого змінюється в житті. Ми зустрічаємо людей, які, скоріше за все, не залишаться поруч після випускного. Проживаємо бурю емоцій через слова тих, хто взагалі не грає ролі в нашому майбутньому. Дивимось, як щодня змінюється наше обличчя, набуваючи чіткіших, доросліших рис. Змінюється й характер: хтось стає сильнішим, а хтось, навпаки, ламається.
Хьонджін був із тих, хто ставав сильнішим. В університеті він обрав роль невидимки - тихої людини, яка тільки вчиться і більше нічого не шукає. Йому до смерті не хотілося повертатися в рідне місто й знову жити в злиднях. Хлопець любив грати на гітарі, тому щодня після пар у його кімнаті гуртожитку лунала тиха мелодія, яка заповнювала серце спокоєм. Але ще більше він любив малювати. На стінах його кімнати висіло безліч начерків котів: якийсь чорний, якийсь рудий із білою цяткою на лобі.
Викладачі знали Хьонджіна як сором’язливого студента, який не влипає в неприємності й намагається жити тихе життя. В іншій групі був хлопець - повна його протилежність. Його звали Мінхо. Волосся старшого завжди мало якийсь шалений колір: то абсолютно чорне, то каштанове, то попелясто-біле. Зараз воно було глибокого чорного кольору із синім відблиском. Хьонджін ловив себе на думці, що Мінхо це неймовірно пасує. Його посмішка завжди підкуповувала викладачів, а передні зуби були трішки більшими за інші, що додавало йому особливого шарму. У Хьонджіна ж головною особливістю була крихітна родимка під лівим оком. Він часто думав про те, щоб видалити її, але так і не наважився.
Пари на старших курсах не були занадто виснажливими. Хьонджін навчався на дизайнера одягу - це було його мрією з дитинства. Шити одяг для людей, допомагати світові стати на ноги бодай чимось красивим. Він повсюди носив із собою маленький скетчбук, де ховав ескізи. Деякі з них були для нього особливими, бо здавалися надто незвичайними для пересічних людей. Сам Хьонджін навчався на третьому курсі, а Мінхо - на четвертому. Їх майже нічого не об’єднувало, окрім рідкісних спільних пар.
Хьонджін ніколи не намагався заговорити першим. А от Мінхо обожнював бути в центрі уваги. Одягався зухвало, незвично - справжній дизайнер. Саме це інколи чіпляло Хьонджіна, викликаючи тихе захоплення.
Пара з моделювання одягу. Хьонджін стояв поруч із манекеном, стискаючи в пальцях важкі ножиці. На манекені була шпильками закріплена чорна сукня. Він напружено думав, як прикрасити її, щоб вона не виглядала банально. Поруч стояв Мінхо - у них знову було спільне заняття. Вони не спілкувалися, але Хьонджін добре знав його завдяки пліткам, які шуміли університетськими коридорами. Ті чутки бували різними: чиїсь заздрісні, чиїсь - із відвертим бажанням принизити. Але, глянувши краєм ока на старшого, Хьонджін зрозумів, що того це взагалі не колише. Якось він навіть почув відповідь Мінхо на черговий шепіт за спиною: «Та мені, якщо чесно, взагалі байдуже. Люди просто не мають власного життя, тому заглядають у моє». Через ці слова Хьонджіну він здавався ще крутішим. З такими, як він, Мінхо точно не водитиметься, тому молодший навіть не сподівався на контакт.
Але в Мінхо були геть інші думки. Він завжди дивився на Хьонджіна інакше, ніж на всіх інших. Поглядом шукав його в їдальні під час обіду, але Хьонджін там майже ніколи не з’являвся. Видивлявся в коридорах, щоб спіймати силует бодай на мить, але той вічно сидів у кутку бібліотеки й малював у своєму блокноті. Мінхо якось помітив його там: промені від настільної лампи падали на обличчя Хьонджіна, викреслюючи його гострі, ідеальні риси. Саме в той момент у грудях Мінхо здригнулося щось дивне й небезпечне, але він спробував це придушити.
Тепер кожну спільну пару їх ставили поруч, бо їхні роботи об'єктивно були найкращими на курсі. Дивитися на витончений профіль молодшого іноді було нестерпно, але водночас солодко. Коли Хьонджін переводив погляд, Мінхо миттєво вдавав, що зайнятий надважливою справою.
Хьонджін тягнувся за блискітками на спільному столі. Мінхо помітив це краєм ока, і кутики його губ мимоволі здригнулися. Молодший відкрив баночку й знову повернувся до своєї сукні. Боковим зором він бачив, який шедевр виходить у хлопця поруч. Подумки він захоплювався, але в глибині душі ворушилася легка заздрість. Сукня Мінхо мала асиметричний, майже шалений дизайн: десь довша, десь зовсім коротка, пошита з клаптиків різної текстури, а на грудях красувався невеликий синій бантик. Сукня Хьонджіна, навпаки, була класично-довгою, з глибоким вирізом на нозі, V-подібним декольте та об’ємними рукавами. Але думки про те, як довести її до ідеалу, не покидали голову.
З роздумів його вирвав Мінхо. Старший раптово простягнув руку й прикріпив невеличкий синій бантик на груди його сукні. Вбрання вмить заграло новими барвами.
Здивований Хьонджін різко повернув до нього голову, а Мінхо лише м’яко посміхнувся своєю фірмовою котячою посмішкою. Він обережно торкнувся руки хлопця, яка все ще стискала баночку, й спрямував її до тканини. Кілька точних рухів - і на пишних рукавах засяяли фіолетові блискітки. Вони ідеально скомпонувалися з акцентом на грудях.
- Думаю, так буде значно краще, - сказав Мінхо, відпускаючи його руку. - Я Мінхо, до речі. Будемо знайомі.
- Еее... Я Хьонджін, - відповів той і ніяково вклонився. - А... так, дякую за допомогу, - розгублено додав він.
- Кумедний, - ледь чутно прошепотів Мінхо собі під ніс, повертаючись до своєї роботи.
Час здачі проєкту. Тремтячими руками Хьонджін підняв манекен і підійшов до професора. У голові крутилася думка: сказати правду про допомогу чи змовчати? Брехня - це низько. Хьонджін завжди вважав, що краще гірка правда, тому ніколи не брехав. Ця оцінка була вирішальною, адже попереду було літо. Канікули, які Хьонджін знову проведе в абсолютній самотності, але йому не звикати.
Він поставив манекен біля викладацького столу. Професор поправив окуляри й прискіпливо оглянув роботу.
- Чому саме таке стилістичне рішення, Хьонджіне? - запитав він.
- Я вважаю, що саме так сукня набуває тієї особливості, яку зрозуміє не кожен, - відповів Хьонджін, намагаючись надати голосу впевненості. - Яскраві фіолетові блискітки на цьому важкому чорному полотні додають гармонії. А синій бантик на грудях - це екстравагантний додаток. Через свій колір він здається тут чужорідним, але саме завдяки цьому контрасту сукня чіпляє погляд і виглядає незвично.
- Чудово, Хьонджіне. Ця робота справді вражає, - викладач посміхнувся і взяв ручку. - Думаю, ти заслуговуєш на найвищий бал.
- Дякую, - промовив хлопець і знову вклонився на знак вдячності.
Мінхо стояв трохи позаду і, слухаючи промову Хьонджіна, не міг сховати посмішки. Цей хлопець здавався йому дивовижним. Його думки, рухи, обережні жести - все відрізнялося від інших. Саме це й манило Мінхо, але він тримав дистанцію, щоб не налякати, адже гадки не мав, як молодший до нього ставиться. Коли прийшла черга Мінхо представляти свій витвір, викладач навіть не став ставити запитань - його авангардний дизайн говорив сам за себе. Він теж отримав свій найвищий бал.
Після пари Хьонджін поспіхом зібрав речі й першим вискочив з аудиторії. Настав час обіду, але він терпіти не міг університетську їдальню саме через компанію друзів Мінхо. Вони частенько зачіпали його через те, що він такий тихий і відсторонений. Рік тому вони ледь не побили його за корпусом університету лише тому, що їм не сподобався погляд Хьонджіна. Тяжко зітхнувши, він попрямував до бібліотеки. Тільки там панували спокій і благословенна тиша, адже приятелі Мінхо ніколи туди не потикалися. Хьонджін не звинувачував у цьому самого Мінхо - той ніколи не брав участі в цькуваннях. Але все одно намагався триматися подалі від цієї еліти, щоб знову не дістати на горіхи.
Хьонджін сів за дальній стіл і ввімкнув настільну лампу - у залі було темно, бо вікна спеціально завісили цупкими шторами для комфорту студентів. Діставши скетчбук, він почав накидати новий ескіз. На думку нічого не спадало, але олівець усе одно хаотично рухався папером.
Він настільки заглибився в роботу, що навіть не помітив, як чиясь рука м’яко поставила на стіл маленьку пачечку бананового молока. Тільки коли Хьонджін підвів очі, він здригнувся: навпроти нього сидів Мінхо. Переляканий молодший одразу почав згрібати речі в сумку, збираючись піти, але сильна долоня м’яко, але наполегливо перехопила його зап'ястя. Іншою рукою Мінхо підсунув молоко ближче.
- Дякую, - ледь чутно прошепотів Хьонджін, зніяковіло забираючи пакуночок.
- Я просто помітив, що ти сьогодні нічого не їв, от і вирішив пригостити, - Мінхо знову посміхнувся своєю теплою посмішкою. - Чому ти ніколи не ходиш до їдальні?
- Не бачу сенсу. Я майже ніколи не голодний, - коротко відрізав Хьонджін. Він знову хотів підвестися, але питання, яке мучило його весь день, зірвалося з губ: - Чому ти допоміг мені на парі? Ми ж на різних курсах і майже не спілкуємося. Це дивно.
- Ну-у... - Мінхо задумливо потер скроню, підбираючи слова. - Скоріше за все, мені тебе просто шкода стало. Думаю, так, - кивнув він сам собі й додав: - Але у тебе справді шалений талант і хист до цього. Це круто.
- Шкода стало? - спалахнув Хьонджін, відчуваючи, як до щік підливає образа. - Та хто ти такий, щоб мене шкодувати?!
Не встиг Мінхо бодай слово сказати на свій захист і пояснити, що його не так зрозуміли, як Хьонджін кулею вилетів із бібліотеки, залишивши бананове молоко на столі.
Подумки Мінхо обматюкав себе всіма можливими словами. Він не розумів, чому поруч із цим хлопцем його зазвичай гострий язик просто відмовляв, а слова плуталися. «Можливо, саме так проявляється симпатія?» - подумав він, притиснувши долоню до грудей, де шалено, мов скажене, калатало серце.
- Я ж цього літа випускаюся... Що зі мною відбувається? - прошепотів Мінхо в порожнечу.
- О, Мінхо, ти тут? - пролунав гучний голос з-за стелажів. Старший обернувся і побачив своїх друзів. - Що ти забув у цій глушині? Ти ж ненавидиш бібліотеки.
- Та так, просто хотів побути в тиші, - відмахнувся він, миттєво ховаючи емоції за звичною маскою байдужості. - Ходімо. Друзі кивнули, і вони разом вийшли на гамірний коридор.
25 червня. День випускного для старших курсів. На честь цього студенти влаштували грандіозну вечірку, і в шафці кожного студента лежало іменне запрошення. Хьонджін знайшов своє, байдуже пробігся очима по тексту й одразу ж кинув до смітника - він ненавидів такі заходи. Мінхо, який спостерігав за ним здалеку, побачив це і миттєво рушив до нього.
- Чому ти його викинув? - пролунав низький голос прямо над вухом, змусивши Хьонджіна здригнутися.
- А тобі яке діло? - огризнувся Хьонджін, сам дивуючись власній сміливості.
- Ми взагалі-то випускаємось, якщо ти не помітив, - тихо сказав Мінхо. Тільки тепер молодший звернув увагу, що старший був одягнений у неймовірний дизайнерський костюм власного крою, який підкреслював його витончену фігуру. - Я дуже хотів би побачити тебе там.
- Я не люблю натовп. Там буде занадто гамірно, краще я проведу цей вечір у тиші гуртожитку, - відповів Хьонджін, дістаючи підручники з полички.
- Буде весело, чому ти такий упертий? - Мінхо обережно перекрив йому вихід, змушуючи подивитися на себе. - І ще... Я хотів сказати, що тоді в бібліотеці ти мене неправильно зрозумів. Я мав на увазі, що просто хотів підтримати тебе, але бовкнув дурницю, бо розгубився. Вибач. Ти неймовірно талановитий, і мій жалісливий тон був недоречним. Правда.
Хьонджін довго дивився в його серйозні, глибокі очі, а потім тихо зітхнув:
- Гаразд. Я прийду.
І швидко пішов геть, ховаючи обличчя в комірі кофти.
Мінхо зрадів настільки, що притиснув кулак до губ, стримуючи переможний вигук. Він ледь не танцював від думки, що на своєму випускному вечорі бачитиме людину, яка так міцно засіла в його серці. Друзі, які спостерігали за цією сценою здалеку, вибухнули голосним сміхом.
- Невже наш «недосяжний» Мінхо закохався в цього тихоню Хьонджіна? - гиготіли вони.
- А ну стулили пельки, бо зараз як дам! - відповів він, жартівливо замахнувшись на них кулаком.
Навіть сам Мінхо до кінця не розумів, що з ним коїться, тому теж мимоволі засміявся. Він поважав своїх друзів, але його дратувало те, як вони часом реагували на його почуття. Раніше він намагався з ними сперечатися, але зараз вирішив промовчати. Він точно знав: ці люди після випуску зникнуть із його життя. А от коли він думав про Хьонджіна, в душі з'являлося чітке, майже болісне бажання - зробити так, щоб цей хлопець залишився з ним назавжди. Його тягнуло до нього з невідомою, некерованою силою.
Вечірка була в самому розпалі. Мінхо стояв у колі одногрупників, тримаючи в руці келих червоного вина. Зал здригався від гучної музики, яка глушила голоси навколо. Хлопець постійно дивився на вхідні двері, шукаючи ту саму єдину постать, яка так і не з’являлася. У голові вже почали закрадатися сумніви: невже Хьонджін збрехав і просто проігнорував його?
Але коли одна з пісень закінчилася і в залі на мить стало тихіше, важкі двері повільно відчинилися. Ніхто не звернув на це уваги, окрім Мінхо.
На порозі з'явився Хьонджін. На ньому були широкі беггі-джинси та біла футболка власного дизайну, на якій фіолетовими нитками було вишито лаконічне «STAR». Він розгублено озирався довкола, намагаючись знайти бодай одне знайоме обличчя, але всі були зайняті своїми компаніями.
Щойно Мінхо помітив його, як серце знову пустилося в шалений галоп. Кутики губ здригнулися, і він посміхнувся так щиро й беззахисно, наче дитина, яка нарешті отримала омріяну іграшку. Залишивши келих на найближчому столі, він рішуче рушив крізь натовп до розгубленого молодшого.
- Ти все-таки прийшов, - тихо промовив Мінхо, заглядаючи йому в обличчя. Усередині все співало від полегшення.
- Я ж пообіцяв... Але мені тут уже не подобається, - чесно зізнався Хьонджін, роблячи крок назад. - Можна я піду?
- Ти чого? Свято тільки починається! - гаряче заперечив Мінхо. Він перехопив його тонку долоню і потягнув за собою в глибину залу.
Паніка всередині Хьонджіна наростала через шалену кількість людей і тиск замкненого простору, але відчуваючи, як міцно й тепло Мінхо стискає його руку, цей страх починав повільно розчинятися. «Невже я нарешті знайшов людину, з якою мені спокійно?» - промайнуло в голові. Так, Мінхо був незвичайним, дивним, яскравим, але саме це викликало в Хьонджіні емоції, які він так довго боявся в собі визнати. Музика не вщухала. Вони кружляли в натовпі, танцювали й сміялися, аж поки сили не почали залишати молодшого. Погляд Хьонджіна став сонним і втомленим, тоді як Мінхо залишався таким же енергійним, як і на початку вечора.
- Стій, зачекай, - попросив Хьонджін, м’яко зупиняючи старшого за плече. - Я більше не можу. Мені треба подихати свіжим повітрям.
- Щось не так? Тобі погано? - миттєво змінився в обличчі Мінхо, але Хьонджін лише похитав головою й попрямував до виходу на великий балкон, залишивши старшого одного посеред галасливого залу.
На вулиці думки знову важким тягарем заполонили голову. Останній місяць цей хлопець просто не виходив із його життя. Постійно приносив те бананове молоко в бібліотеку, сидів поруч годинами, просто дивлячись на те, як він малює. Після пар чекав біля дверей аудиторії, щоб провести до гуртожитку. Вони годинами розмовляли про все на світі, стаючи схожими на близьких друзів, але хронічна невпевненість руйнувала Хьонджіна зсередини. Він не вірив у казки. Думав, що Мінхо робить це з якимось прихованим мотивом. Невже поспорив із друзями? Невже це просто жорстокий жарт над бідним сором'язливим третьокурсником?
Голова вибухала від болю, але прохолодне нічне повітря трохи тверезило. Раптом він відчув невагомий дотик до свого плеча й здригнувся. Обернувшись, Хьонджін побачив Мінхо, який тримав у руках склянку з водою й турботливо протягував її йому.
Молодший обережно взяв стаканчик, але коли Мінхо знову спробував підійти ближче, Хьонджін різко відступив на крок.
- Скажи мені чесно, - почав він, переводячи важкий погляд із води на блискучі очі старшого. - Навіщо ти це робиш? Навіщо все це?
- Я просто хочу бути твоїм другом, Хьонджіні... - тихо відповів той. - Ти справді думаєш, що я маю якийсь злий намір?
- Не думаю, а знаю, - гірко кинув Хьонджін, розвертаючись спиною і дивлячись на далекі холодні зорі. - Такі, як ти, не водяться з такими, як я. Ти й сам це чудово розумієш.
- Що, в біса, означає «такі, як я»? - Мінхо щиро здивувався, підходячи ближче.
- Яскраві, відкриті люди, які легко самовиражаються, комунікабельні й успішні, - Хьонджін закусив губу, відчуваючи, як до очей підступають гарячі сльози. - Вони не дивляться на нудних, сірих невдах. Я навіть не привабливий, щоб ти так бігав за мною. Я просто тиха людина, якій ніхто не потрібен. Я не хочу потім збирати себе по шматках, Мінхо. Тому, будь ласка, йди прямо зараз. Повертайся до своїх крутих друзів, з ними ти будеш щасливим.
- А може, ти припиниш, матір твою, вирішувати за мене?! - раптом вибухнув Мінхо, роблячи крок уперед і силою розвертаючи Хьонджіна до себе за плечі. - Я сам знаю, що для мене краще! Для мене ти неймовірно красивий. Боже, я з розуму сходжу від цієї твоєї крихітної родимки під лівим оком! Я обожнюю дивитися, як твої очі світяться, коли ти створюєш новий ескіз. Мені подобається бачити, як ти з задоволенням п’єш те бананове молоко, яке я тобі приношу. Я відчуваю, що поруч зі мною ти нарешті перестаєш тікати. Перестаєш боятися моїх дотиків. Я весь цей час катував себе думкою, що взагалі не вартий бути поруч з тобою. Боявся, що ти проігноруєш мій випускний. Але ти тут. Ти прийшов. Значить, я теж для тебе щось значу?
- Ти нічого про мене не знаєш... - ледь чутно прошепотів Хьонджін, намагаючись вирватися.
- Як я можу нічого не знати, якщо за цей місяць я дізнався про тебе більше, ніж про всіх своїх знайомих разом взятих?! - Мінхо відчаєм схопив пальцями край його футболки. - Чому ти так завзято відштовхуєш мене?
- Бо я не заслуговую на тебе! - вигукнув Хьонджін, і перша сльоза скотилася по його щоці. - Навколо тебе сотні людей, які дивитимуться на тебе з таким же захопленням, як і ти на них...
- Я ніколи не розумів, навіщо мені дивитися на мільярди чужих зірок, якщо прямо переді мною сяє мій єдиний місяць? - відповів Мінхо, заглядаючи в його заплакані очі.
- Можливо... можливо, в якомусь іншому житті ми будемо разом, Хо-я, - Хьонджін криво, болісно посміхнувся. - Але в цьому - точно ні. Я просто не зможу змиритися з цим усім. Страх сильніший.
- Ніякого іншого життя, - відрізав Мінхо.
І, різко притягнувши хлопця за футболку до себе, він відчайдушно впився в його губи.
Цей поцілунок був сповнений накопиченого болю, страху й почуттів, які вони обоє так довго й нестерпно ховали глибоко в душі. Мінхо трепетно, але владно зминав його губи, ніби благаючи не відштовхувати, триматися за нього як за єдиний рятівний круг. Через кілька секунд Хьонджін здригнувся, здався і... відповів на поцілунок, повністю розчиняючись у ньому. Його пальці судорожно вчепилися в шовкову тканину дизайнерської сорочки Мінхо. Саме в цю секунду, через цей гарячий, глибокий дотик, Хьонджін нарешті відчув усю ту всепоглинаючу щирість, яку старший плекав до нього. Усі сумніви розлетілися на друзки. Він справді був йому потрібен.
- Я не хочу, щоб ти йшов, - прошепотів Мінхо прямо в його губи, коли вони на мить відсторонилися, щоб ковтнути повітря. Його гаряче дихання змусило тіло Хьонджіна здригнутись. - Будь ласка, тільки не зараз. Ти ж теж кохаєш мене... Я хочу бути поруч. Тільки з тобою.
- Мінхо... - Хьонджін дивився на нього крізь пелену сліз. - Мені так страшно зробити тобі боляче. Мої почуття до тебе стають занадто сильними, я не знаю, що з цим робити. Мені шалено приємно бути поруч, але цей клятий страх...
- Мені байдуже на страх. Я не відпущу тебе. Ніякого іншого життя - тільки тут і зараз, - твердо сказав Мінхо, притискаючи його до своїх грудей. - Тільки ти і я. Мені більше ніхто в цьому світі не потрібен. Я ні до кого й ніколи не відчував нічого подібного. Тому я боротимусь за нас. Я не можу обіцяти, що це назавжди, Хьонджіні. Але прямо зараз я не відпущу тебе за жодну ціну.
Сльози знову застелили очі Хьонджіна, але він швидко змахнув їх тильною стороною долоні, сам подався вперед, схопив Мінхо за комір і знову поцілував. Цього разу молодший вкладав у поцілунок усе те кохання, яке так довго стримував у своєму маленькому, закритому світі. Обіймав так, ніби хотів залишити старшого поруч назавжди, попри будь-які шторми. Мінхо міцно обхопив його тонку талію, притискаючи до себе майже до болю. У цьому моменті весь світ навколо них перестав існувати. Їхні ролі в житті один одного змінилися назавжди. Від чужих людей - до друзів, і нарешті - до коханих. Усього один сміливий крок, який Мінхо зробив назустріч своєму щастю.
Після тієї ночі на балконі все змінилося. Вони почали зустрічатися. Мінхо завжди був поруч, у будь-якій, навіть найскладнішій ситуації. Він став для Хьонджіна тією самою надійною фортецею, про яку молодший ніколи й мріяти не наважувався. Оберігав його, піклувався про нього, як про найбільший скарб у своєму житті. Щоранку, перш ніж піти на роботу, він ніжно цілував Хьонджіна в чоло, залишаючи на шкірі легкий шлейф солодких парфумів.
Хьонджін успішно довчився в університеті й невдовзі отримав запрошення на посаду провідного дизайнера одягу у відомій компанії. Його незвичайні, сміливі ескізи нарешті оцінили по заслугах. Згодом Мінхо, як і планував, відкрив власну компанію і першим же рішенням переманив Хьонджіна до себе на посаду головного креативного директора, щоб вони завжди, щомиті, були поруч.
Тільки в обіймах Хьонджіна Мінхо відчував себе по-справжньому живим, бажаним і коханим. І він ні за що й ніколи його не відпустить. Допоки б’ються їхні серця й не згаснуть почуття.