Вірш 9

Архіви мертвих міст

Ніч заварює місячне місиво,

Доки ватра заграви потріскує.

Ти мені — про ази урбаністики,

Я – про змінні палітри земель.

Та коли не метелики нишпорять,

Не Великоднем вулиці стишені,

То ліси позбуваються пишності

Не лише, як зимою задме.

Кокон спокою, розклад усталений,

Коли місто у зморшках від старості,

Не тремтить раз у раз від ристалища.

На Донбасі одне хоч знайдіть!

Хто бреде Кам'яною Могилою,

Доки край каламуттям поглинутий?

І чи знаєш, наскільки заглибитись

Доведеться під плити надій?

Ти мені — про каплиці муровані,

Я – про птаха, що злився із кроною.

Він злітає — життя розшаровує

Вибуховий ворожий кинджал.

Ми собою, неначе люстерками,

Відбиваємо промені впертості,

І фіксуємо, щоби не стерлися,

Ні минуле, ні мапа бажань.

Те, що мертве... Чи треба продовження?

Про незламність, що дух омолоджує?

Тільки фрази із сенсами схожими

Чи розкриють букети думок?

Та чекайте-но, з мап не викреслюйте,

Нехай пам'ять сльозами заплескана,

Ми не надто вигадливі месники,

Та в нас голос цих міст не замовк.

Чи живими покірливо стерпляться

Ненажерливі пазурів темряви?

Щоб сади замінились пустелями,

Бездієвість — легкий варіант.

Одне одному будем архівами,

Ти мені про проспекти наспівуєш,

Я про те, як висаджуєм півники,

Та ніяк не наростимо лат.

Нам блукання тривогу виполює.

Чим поміряти ступінь знедолення?

Не дельфінами ж давньої Ольвії,

Що тепер під прицілом ракет.

Наші компаси поглядів звіримо

На алеях, розкинутих віялом.

Чи допросимся в часу сповільнення

На прощання медово-гірке?