Відгук на критику.

Дякуємо нашому братові за відгук!

Хотілось би, проте сказати дві слові про арґумент, який був тоном усєї критики, про неідеальність і недосконалість людськости.

Монархія, і саме абсолютна, на нашу думку якраз і єдиним вирішенням цієї проблеми. По-перше, оскільки вся дискусія про небезпеку владної верхівки та її рішень виключно революційна і породжена революцією (маючи на увазі французьку революційну ідеологію). На даний момент ми маємо демократичний режим, який попри свою демократичність робить страшніші і гірші речі, ніж деякі тирани, і якщо в умовах "тиранії" все можна було змінити позбувшись тирана, то в демократичних умовах необхідно розвязувати посадовий Гордіїв вузол. Себто неідеальність є завжди присутня і ніхто не кладе надію на монарха відкидаючи, або попри неї, лиш так історично складалось, що демократичні режими надаючи владу більшій кількості неідальних людей, замість одного неідеального, але помазаного, неодмінно спричиняють більшу кількість зла, тому що не варто ніколи впадати у похибку, що визначальна риса абсолютного ммонарха — ідеальність. На це наївно розраховувати і ми це ррзуміємо.

Це варто було зазначити для правильного подальшого тону арґументації.

По-друге, якщо ми віримо у те, що Господь усюди сущий і діє не як формальний закон, чи моральний кодекс, а тут і зараз, і "сміється над замислами царів світу цього", то помазання Боже, через яке монарх стає помазанником, чи не буде значити щось більше, перекриваючи людський фактор? Володар, на нашу думку, не як зазначив автор критики "може виявитись помазанником Божим", але Бог виявляє його помазанником Божим, і ніхто не скриється від Тіні Його, як писав псальмист. Помазання — це тоді не валідація володара, а його єдине обмеження, обмеження, яке жодна душа не зніме.

"Цілком слушно стверджувати, що правдивий монарх може бути Божим помазаником, коли ревно дотримуючись Закону Божого, з якого випливають розумні людські закони."

—Каже автор.

Це не є правдивим, оскільки саме помазання є автономною силою через Божу присутність, і воно не валідується діями володара, але володар валідується ним, а себто це воно примушує його коритист Божим законам та розумним людським законам через Бога, а не ці самі закони роблять його помазанником.

Такий самий принціп (не дарма так часто користується ним Роберт Філмер) працює і в гієрархічній сімейній покорі через Божу волю, яка визначає батьків над дітьми, так і в подружжі, яке стаючи волею Божоб засвідченим має своб гієрархію і освяченісиь, яка діє автономно. Звідси і доктрина непротивлення, яка і так викладається Православною Церквою у вищенаведених випадках.

І тут постає лише питання: наскільки ми в це Обмеження віримо і йому довіряємо, і чи плутаємо його з довірою в саму людину.

Так само автор критики продовжує далі, заявляючи про відсутність відмінности між покорою у контексті ріжнобіжности владних режимів, заперечуючи тезу Філмера про те, що монарх має стояти над законом задля добра своїх підданих:

Ця теза максимально слабка, бо водночас абсолютисти-роялісти стверджують, що піддані не мають праву опиратись монарху навіть коли той вчиняє несправедливо. Чим сутністно це відрізняється від жахливого революційного угару засновників французької республіки? Напевно тільки масштабами несправедливості і першими паростками популізму, бо терор чинився в ім’я «свободи, рівності та братерства»

Подібна теза є хибною через нерозуміння контексту, в якому пише Філмер. Оскільки вся його фільозофія і так виходить з розуміння, що будь-яка влада є суть монархія, і кожен владний орган, який має соверенський статус (право виходу за закон і можливість стояти понад ним) є монархом, а значить на нього розповсюджується усі ті ж принціпи, що й на абсолютиста. Але оскільки природа цих принціпів створена Богом під монарха-абсолютиста, неможливість її хаперечити є лише причиною, з якої кожна дія нелеґітимної форми влади (монарха з більш, ніж одним компонентом: парлямента, ради тощо) є йому ж на осудження. Себто автор критики старається повереути Філмерову тезу проти нього ж.

Але власне для цього й існувала Філмерова "Патріярхія" і наша робота, яка, надіємось, одного дня послужить Реставрації, або пояснити принціп того, що є узурпаторством влади, а що леґітимним переданням.

І оскільки за умови, що вся влада є монархією династичне передання саме-у-собі значить щось лише для попереднього монарха та правоприємника, а не для системи загалом; таким чином єдиний спосіб зберегти Божественність влади патріярхів — це унаслідувати форму переданої влади, її цілісність і абсолютність, а себто маєстатність.

Це тепер і пояснює, чому політичне прагнення встановити абсолютну монархію не є рівноцільним до революційного прагнення якобінців: хоч всяка нова влада отримує свою силу від попередньої і ця генеалогія тягнеться до Адама, проте повернення влади у форму патріярхії, а себто у форму першопочатково і напряму заповітану Богом є налагодженням втраченого балянсу. Так само, як вправляння зігнутого меча не є рівноцільним його згинанню, хоч обидві ці дії передбачають маніпуляції з його формою і рівністю.

Меч (влада) був даний власникові (Адамові) прямим (за концептом патріярхії): для отримання воади впринціпі необхідно мати меч в руках, а значить неодмінно взяти його в попередника, навіть, якщо ти не його син, а крадій, або байстрюк. Але зовсім інше діло передати його у формі, в якій він перебував до того і зберегти його в тій же формі: тоді меч (влада) лишається мечем, а не його кривою подобою.

Відповідно бачачи викривлення ми і можемо визначити: де корона, а де гільйотина. 

На останок, автор додає зворушливий коментар:

"У моєму суб’єктивному розумінні ідеальним і абсолютним монархом може бути тільки досконала людина. І на щастя така людина є – це Ісус Христос, досконала людина та одночасно досконалий Бог, для якого не має неможливого. Спаситель може очолити державу будь-якої форми, у тому числі і республіканської, головне, щоб люди у цих державах збирались в Його ім’я. Тоді, і тільки тоді будуть вирішені наболілі соціальні, національні та інші питання. "

І хоч з цим дуже хочеться погодитись, подібне є правдою лише частково.

Господь є усюди сущим, для кожної людини окремо і всіх разом. Проте якщо подібне не є правдою в оргагізації Церкви, чому має бути правдивим в оргагізації Держави — другої після Церкви інституції, яка має їй уподібнюватись?

Збиратися "В Ім'я" не значить мати Його на вустах. З цим, гадаємо, може погодитись кожен християнин, бо це Ім'я була на вустах і в аріянців і марсіян, в свідків єгови і мормонів, проте чи істинно у Його Ім'я вони збираються?

Православна Церква вчить, пояснюючи вірш з Євангелія від Матвія (18:20), що робити щось "В Ім'я" наслідує тисячолітню традицію вживання терміну, яка, прикладом, проявлялася у грецьких філософських школах, де учні писали "в ім'я свого учителя", наставника або духовного лідера, що означало писати в його стилі, за його ідеями та заповідями.

Зрештою, подібну тенденцію можна прослідкувати повсюди, досліджубчи Віру. Ніде ще Христос-Господь не виключав Свої Заповіді зі служби, покооніння, життя і кожного подиху християнина, так само і тут.

Івана 14:21 Хто має Мої заповіді та виконує їх, той Мене любить. А хто Мене любить, того любитиме і Мій Отець, і Я любитиму його, і з’явлюся йому Сам.

1 послання Івана 2:3-4 [3] З того дізнаємося, що ми Його пізнали, якщо дотримуємося Його заповідей. [4] Хто каже, що пізнав Його, а заповідей Його не дотримується, той неправдомовець, і в ньому немає правди.

Отже, чи можна, з точки зору державництва, збиратися у республіці (будучи її адептами) в Ім'я Того, хто встановив Патріярхію та вчив коритися володарам й Сам покорився Пилатові, саме через волю Свого Отця Небесного, Якому слава і влада навіки. Амінь.

Монархізм не шукає заміну Христові. Він не шукає другого національного Месію. Він шукає слугу Месії, Який зі Своєї волі помазав би його на продовження того, що Він заповів.