Встановлення й реалізація цивільних прав - Государство и право курсовая работа

Главная

Государство и право
Встановлення й реалізація цивільних прав

Поняття представництва в цивільному праві. Форми встановлення й реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб: комісія, концесія, порука, вчинення правочинів на користь третьої особи, покладання обов’язку виконання на іншу особу, посередництво.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.


Інші форми вст а новлення й реалізації цивільних прав і обовязків через інших осіб
Обґрунтування вибору теми та її актуальність. Кожна особа, незалежно від віку, статі, кольору шкіри або інших чинників є правоздатною від свого народження. Відповідно до статті 21 Конституції України, усі люди є рівними у своїх правах.
Проте з об'єктивних причин не всі люди можуть повноцінно реалізувати увесь обсяг наданих їм прав. Мова не йде про людей, які в судовому порядку визнані недієздатними або обмежено дієздатними. В даному випадку ми говоримо про повністю дієздатну особу, яка через брак спеціальних знань або через інші об'єктивні чи суб'єктивні причини не може реалізувати в конкретному випадку свої права. Саме для цих випадків в цивільному праві існує правовий інститут представництва, завдяки якому особа може доручити реалізацію окремих прав іншій особі, надавши їй повноваження на вчинення певних дій від свого імені.
Втім, представництво не є єдиним шляхом реалізації власних цивільний прав і обов'язків через інших осіб. Цивільним законодавством передбачено ще не один засіб реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб, кожен з яких є по своєму цікавим та таким, що заслуговує на детальний аналіз. На відміну від правового інституту представництва, решта засобі реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб досить мало досліджувалися вітчизняними вченими.
Саме через це я обрав дану тему курсової роботи, щоб надати детальну характеристику кожному з видів реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб.
Мета та задачі роботи. Метою роботи є аналіз форм реалізації цивільних прав і обов'язків згідно чинного цивільного законодавства.
Для цього визначено такі задачі: надання характеристики правового інституту представництва в цивільному праві; детальний аналіз інших форм реалізації цивільних прав і обов'язків згідно чинного цивільного законодавства.
Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є реалізація цивільних прав і обов'язків.
Предметом дослідження є форми реалізації прав і обов'язків через інших осіб.
Методи дослідження. Під час написання курсової роботи я використовував низку правових та загальнонаукових методів. Враховуючи те, що всі форми реалізації цивільних прав і обов'язків розкрито в вітчизняному цивільному законодавстві, ключовим методом я обрав метод аналізу нормативно-правової бази. Також слід визначити метод дослідження теоретичного матеріалу вітчизняних теоретиків права. Завдяки цьому методу я зміг краще зрозуміти деякі аспекти різних форм реалізації цивільних прав і обовязків. Для впорядкування матеріалу, отриманого з джерел та літератури, я використовував аналітичний метод та метод систематизації.
Аналіз використаних джерел та літератури. Основним джерелом для написання цієї роботи стало цивільне законодавство України, зокрема Цивільний та Господарський кодекси. Для повноти дослідження я також звертався до Цивільного кодексу Української РСР.
Основою для написання цієї роботи стали монографії вітчизняних вчених з цивільного права, серед яких варто відзначини монографію Дзери О.Д. Крім того, я користувався спеціалізованою літературою на тему окремих форм реалізації цивільних прав і обовязків. Це роботи таких авторів як Шешневич, Назаренко, Сєвєрова та інші.
Обґрунтування структури роботи. Перш ніж приступати до дослідження інших форм реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб, необхідно надати характеристику основній формі - інституту представництва. Правовому аналізу інституту представництва відведено першу главу курсової роботи. У другій главі міститься аналіз інших форм реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб, де кожній з них виділено окремий розділ.
Відповідно до ст. 237 ЦК представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє [3].
Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.
Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Внутрішні відносини представництва складаються між тим, кого представляють, і представником, зумовлюючи виникнення у того, кого представляють, прав і обов'язків внаслідок діяльності представника.
У силу зовнішніх правовідносин представництва представник зобов'язаний інформувати третю особу про представницький характер своєї дії (інформаційний обов'язок), а також надати докази наявності і змісту повноваження. Невиконання першого обов'язку покладає юридичні наслідки дій представника стосовно третьої особи безпосередньо на представника, невиконання другого обов'язку - може призвести до небажання третіх осіб мати справу з представником, тобто перешкоджає реалізації повноваження.
Внутрішні і зовнішні відносини представництва взаємопов'язані і взаємозумовлені. Це й створює можливість виникнення внаслідок їх реалізації правового зв'язку між тим, кого представляють, і третьою особою.
Представниками і тими, кого представляють, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.
Особою, яку представляють, може бути будь-яка правоздатна особа: людина - з народження, юридична особа - з моменту її утворення. У тих випадках, коли тим, кого представляють, є громадянин, він може бути як дієздатним, так і недієздатним. Однак це стосується лише так званого обов'язкового представництва. У добровільному представництві, яке ґрунтується на волевиявленні того, кого представляють, для вираження волі на встановлення відносин представництва необхідна дієздатність цієї особи.
Представниками можуть бути фізичні особи, які мають достатній обсяг дієздатності. За загальним правилом, це повнолітні, тобто особи, що досягли 18-річного віку. Крім того, як представники можуть виступати також особи, що досягли трудового повноліття, тобто шістнадцяти років (наприклад, при прийомі на роботу продавцем неповнолітнього, який досяг шістнадцяти років). Представниками не можуть бути особи, що перебувають під опікою або піклуванням [8, 243].
Не вважається представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але виступає від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч. 2 ст. 237 ЦК). Таке правило логічно пов'язане з положеннями ч. 1 ст. 238, згідно якому представник має діяти від імені того, кого представляє, і ст. 239 ЦК, згідно якій правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє [3].
Щоб дії представника створили юридичні права і обов'язки для того, кого представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні повноваження. Повноваження дає представнику можливість діяти від імені особи, котру він представляє, визначає зміст і межі таких дій, тобто виступає як вид і міра можливої поведінки - немайнове цивільне право. Основний елемент цього складного за структурою права - повноваження на власні позитивні дії, тобто можливість представника діяти певним чином від імені особи, котру він представляє. Але, як і кожне суб'єктивне право, повноваження також включає можливість вимоги, у цьому випадку - право вимагати від того, кого представляють, прийняття на себе юридичних наслідків дій, що здійснені в межах повноваження. Носієм повноваження є представник, тому захист повноваження шляхом скарги, подання позовів про визнання повноваження, про припинення дій, що його порушують, здійснюється представником від свого імені і не потребує особливого повноваження.
Право на здійснення правочинів від імені іншої особи ґрунтується на різних юридичних фактах, з якими закон пов'язує виникнення повноваження. Зокрема, представництво може виникати на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Наприклад, виникнення повноважень закон пов'язує з фактом спільного господарювання, спільності майна: при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного господарства, він виступає як особа, що діє також від імені і в інтересах другого з подружжя, бо згода останнього на здійснення такого правочину припускається.
Коло дій, які можуть бути здійснені за допомогою представництва, не є безмежним. Тому стаття 238 ЦК якраз і визначає межі дій, котрі може вчиняти представник [3].
Не допускається укладення через представника правочину, який за своїм характером може вчинятися тільки особисто тією особою, яку він представляє, а також інших правочинів, вказаних в законі. Наприклад, договір довічного утримання, заповіт, трудовий договір, реєстрація шлюбу, всиновлення тощо - це ті юридичні дії, які мають здійснюватися особисто (ч. 2 ст. 238 ЦК).
Усі юридичні дії представник зобов'язаний здійснювати в інтересах того, кого представляє (ч. 3 ст. 238 ЦК). З метою захисту цивільних прав та інтересів того, кого представляють, законом встановлена заборона укладення угоди представником відносно себе особисто або відносно іншої особи, представником якої він одночасно є. Наприклад, опікун не може укладати угод зі своїм підопічним, а також представляти його при укладенні угод або веденні судової справи між підопічним і своїми близькими родичами. Але у деяких випадках при згоді тих, кого представник одночасно представляє, такі дії можуть бути допущені. Така ситуація передбачена ст. 243 ЦК, ч. 3 якої встановлює, що комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом.
Представник зобов'язаний особисто вчинити дію, передбачену наданим йому повноваженням. Він може передоручити її здійснення іншій особі, якщо таке передоручення передбачене договором або дозволене тим, кого представляють, в іншій формі (у листі, телеграмі тощо). Передоручення може також ґрунтуватися на положеннях акта цивільного законодавства. Таким спеціальним положенням акта цивільного законодавства є передбачене ч. 1 ст. 240 ЦК правило, згідно з якими представник має право здійснити передоручення, якщо це зумовлено метою охорони інтересів особи, яку він представляє.
Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), яка може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання (ч. 4 ст. 245). Строк, на який вона видається, не може перевищувати терміну дії основної довіреності, на підставі якої вона видана [3].
Представник, який передав свої повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Якщо ж представник не повідомив особі, яку представляє, про передоручення, він несе відповідальність за дії особи, якій передав повноваження, як за свої власні.
Оскільки при передорученні має місце передача представником його повноважень третій особі (заміснику), тобто відбувається заміна осіб у внутрішніх відносинах представництва зі збереженням останніх, то це не впливає на існування самих відносин представництва. Тому правочин, вчинений після передоручення замісником першого (головного) представника, так само створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, як це було б при діях першого представника.
Перевищення представником повноваження при вчиненні правочину - це довільне збільшення представником обсягу права на здійснення правочинів, який встановлено вказівками того, кого представляють, або нормами права. При перевищенні повноважень представник зі своєї ініціативи розширює межі наданого йому повноваження, не погодивши такий відступ із довірителем. При визначенні обсягу повноважень слід ураховувати вказівки закону, зміст довіреності та інструкцій особи, яку представляють [14, 283].
Правочин, учинений із перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє тощо цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише у разі подальшого схвалення цієї угоди.
Якщо схвалення дій представника не відбудеться, то такий правочин правових наслідків для того, кого представляють, не тягне і має бути визнаним недійсним відповідно до ч. 1 ст. 241, ст. 239, ст. 215 ЦК. Наслідками недійсності такого правочину є двостороння реституція (абз. 2 ч. 1 ст. 216 ЦК) [3].
Окрім того, за певних обставин (наприклад, у випадку зловмисної домовленості представника і третьої особи про укладення правочину з перевищенням повноважень) виникає також обов'язок третьої особи) відшкодувати особі, яку представляли, збитки, що виникли внаслідок дій представника з перевищенням повноважень.
Схвалення дій представника можливе в різних формах: схвалення шляхом заяви про це; схвалення мовчазною згодою; схвалення шляхом здійснення так званих конклюдентних дій, що свідчать про прийняття правочину.
Слід зазначити, що положення ст. 241 ЦК поширюються лише на випадки добровільного представництва, оскільки при обов'язковому представництві воля особи, яку представляють, є нікчемною і впливу на юридичну силу правочину не має.
У практиці виникають питання про значення схвалення тим, кого представляють, угоди, укладеної з перевищенням повноважень. Як випливає із тексту ст. 241 ЦК, несхвалення такого правочину ніби тягне повну її недійсність. Але такий висновок суперечить ст. 217 ЦК, згідно з якою недійсність частини правочину не тягне недійсності інших її частин. Отже, можна зробити висновок, що той, кого представляють, не може ухилитися від схвалення тієї частини угоди, яка відповідає повноваженням, - за умови, що можливе її самостійне існування. Тому угода, укладена з перевищенням повноважень, якщо її не схвалив той, кого представляють, може бути визнана судом частково дійсною (ст. ст. 240, 242, 217 ЦК). Якщо ж самостійне існування частини угоди, укладеної в межах повноважень, не є можливим, то вона визнається повністю недійсною (ст. 240, 242, 216 ЦК) [3].
Витрати, яких зазнав представник, що діяв з перевищенням повноважень, можуть бути стягнені з того, кого представляли, як безпідставне збагачення за правилами гл. 83 ЦК. Природно, за наявності всіх умов, необхідних для виникнення відповідних зобов'язань.
цивільний обов'язок право представництво
Договір комісії має багато спільного з договором доручення. Виконавець діє в інтересах і за рахунок довірителя як у договорі доручення, так і в договорі комісії. Задача обох договорів, як правило, полягає в здійсненні правочинів для іншої особи. Однак зовнішня подібність договорів доручення і комісії вичерпується тим, що обидва договори призначені врегулювати відносини по наданню посередницьких послуг [6, 102].
Розходження ж між цими договорами визначено в першу чергу тим, що договір доручення є договором про представництво, тобто повірник діє від імені довірителя на підставі доручення, у той час як договір комісії не породжує відносин представництва. Комісіонер діє хоча й в інтересах комітента, але від власного імені, що виключає можливість виникнення відносин представництва.
Повірник, вступаючи у відносини з третьою особою, не стає стороною в правовідношенні між довірителем і третьою особою, не здобуває у відношенні для себе яких-небудь прав і обов'язків; комісіонер же, навпроти, стає стороною в угоді із третьою особою, здобуває права й обов'язки. Особа, що укладає договір з комісіонером, саме не стає учасником договору комісії. Між нею і комісіонером існує самостійний договір, що підкоряється особливим правилам залежно від того, який саме договір укладений [12, 781].
Договір комісії є консесуальним, двостороннім, сплатним. Незалежно від учасників, предмета та змісту договір комісії має бути укладений у письмовій формі. Недотримання вказаної форми позбавляє сторони права у разі спору посилатися в підтвердження договору на показання свідків. Він може оформлятися за допомогою як одного документа, що підписується сторонами, так і накладної, квитанції, товарного ярлика, приймальної квитанції установленої форми тощо.
Договір комісії може бути укладений на визначений строк або без визначення строку, з визначенням або без визначення території його виконання, з умовою чи без умови щодо асортименту товарів, які є предметом комісії. Комітент може бути зобов'язаний утримуватися від укладення договору комісії з іншими особами. Істотними умовами договору комісії, за якими комісіонер зобов'язується продати або купити майно, є умови про останнє та його ціну (ст. 1012 ЦК) [3].
Предметом комісійного доручення є правочин чи правочини, що комісіонер укладає з третіми особами за рахунок комітента. Такими правочинами можуть бути будь-які правочини, що відповідають вимогам цивільного законодавства. Найчастіше предметом договору комісії бувають угоди купівлі-продажу речей. На визначення предмета договору комісії впливає предмет та зміст угоди, що комісіонер повинний укласти. Однак не слід змішувати укладений правочин як результат діяльності комісіонера і власне дії комісіонера по укладенню угоди. Предметом договору комісії є діяльність комісіонера, тобто посередницька послуга, а не сам правочин як результат діяльності комісіонера. Предметом договору можуть бути лише юридичні правочини, а не фактичні дії. Не можуть бути предметом договору комісії правочини, для здійснення яких необхідна особиста участь особи.
На відміну від раніше діючого законодавства в ЦК України не міститься спеціальних правил про форму договору комісії, а тому застосуванню підлягають загальні правила про форму правочинів (ст. 205-208 ЦК) [3].
Сторонами договору комісії є комітент і комісіонер. Комітент - це особа, яка доручає в її інтересах і за її рахунок іншій особі вчинити певні угоди. Комісіонер - це особа, яка вчиняє угоди або інші юридичні дії від свого імені за рахунок комітента. Комісіонером можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності.
Обов'язок комісіонера виконати доручення на найбільш вигідних для комітента умовах підкреслює, що функцію комісіонера, як правило, здійснює особа, яка володіє відповідними знаннями і навичками у сфері придбання і реалізації майна. Комісіонер звичайно одержує від комітента інформацію про умови, на яких він вважав би угоду для себе вигідною, але комісіонер зобов'язаний ужити заходів щодо укладання правочина на найбільш вигідних для комітента умовах. Як правило, у договорі комісії встановлюється порядок визначення ціни, за якою комісіонер продає товари комітента. Вона може встановлюватися як мінімальна (з наданням комісіонеру права визначати кінцеву продажну ціну) або як максимальна, але при цьому в договорі обумовлюється, щоб підвищення ціни не призвело до зниження попиту на товар [16, 644].
Зміст вказівок комітента складають умови правочину, який повинен бути виконаний комісіонером, а саме: про термін, ціну товару, порядок оплати тощо. Ступінь конкретизації вказівок може бути різний. Як правило, вказівки лише окреслюють межі можливої поведінки комісіонера. Закон не покладає на комітента обов'язок давати комісіонеру детальні вказівки, тому що комісіонер повинен бути сам обізнаний про умови та зміст угод, що укладаються в даний час на ринку. Комісіонер, який не одержав від комітента відповідних указівок (їх наявність не обов'язкова), зобов'язаний виконати доручення відповідно до звичаїв ділового обороту чи інших звичайно пропонованих вимог [8, 271].
Комісіонер, який уклав правочин на більш вигідних умовах, ніж ті, котрі зазначені комітентом, не має права претендувати на додаткову винагороду понад суми комісійної винагороди. У цьому випадку вся вигода надходить комітентові. Стосовно до договору комісії вигода розуміється як перевищення суми, вирученої за реалізацію майна комітента, порівняно з умовами, позначеними комітентом.
Звичайно комісіонер за свою посередницьку діяльність отримує від комітента винагороду, яка зазначена у договорі. Це може бути певний відсоток від суми угоди, що дозволяє зацікавити комісіонера укласти угоду на найбільш вигідних умовах, тому що від цього залежатиме і розмір його винагороди. Однак комісійна винагорода може бути визначена й у твердій сумі, і шляхом сполучення твердої суми і відсотків від суми укладеної угоди, чи як різниця між призначеною комітентом ціною і тією вигіднішою ціною, за якою комітент укладе угоду, ніяких обмежень на цей рахунок закон не містить [10, 28].
Розмір комісійної винагороди визначається виходячи із суми, що при порівнянних обставинах звичайно стягується за виконання аналогічних комісійних послуг.
Зазвичай комісіонер не відповідає перед комітентом за виконання угоди третьою особою. Комісіонер відповідає за дії третьої особи у тому випадку, якщо він добровільно прийме на себе перед комітентом поруку за виконання угоди третьою особою. Така порука, яку називають у договорі комісії делькредере, подібна по своїй природі з поручительством і приймається лише за додаткову винагороду з боку комітента. Делькредере застосовується, як правило, в операціях зовнішньої торгівлі.
У разі розірвання або односторонньої відмови (як комітента, так і комісіонера) від договору комісії комісіонер не втрачає право на оплату за фактично вчинені ним дії. У зв'язку з цим виникає обов'язок комітента сплатити комісіонерові комісійну винагороду за здійснені в період існування доручення фактичні дії.
У разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи - комісіонера договір комісії припиняється. Якщо юридична особа - комісіонер припиняється і встановлюються її правонаступники, права та обов'язки комісіонера переходять до них, якщо протягом строку, передбаченого для заявлення кредиторами своїх вимог, комітент не повідомить про відмову від договору.
Іншою формою реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб є договір концесії. Цей договір регулює відносини, що складаються між правоволодільцем і користувачем у зв'язку з оплатним придбанням користувачем права на використання належних правоволодільцю засобів індивідуалізації вироблених товарів, виконуваних робіт чи послуг, а також охоронюваної комерційної інформації [17, 275].
Особливість цього договору в тому, що він може використовуватися виключно у сфері підприємницької діяльності, тому є підприємницьким договором.
Треба зауважити з самого початку про те, що договір франчайзингу та обсяг правовідносин, які регулюються цим договором в Цивільному кодексі України, який набрав чинності 01.01.2004 р., це коло правовідносин отримало назву комерційна концесія, а договір франчайзингу - договір комерційної концесії [2].
Відповідно до статті 1115 Цивільного кодексу України за договором комерційної концесії одна сторона (право володілець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг [3].
Згідно зі статтею 1116 Кодексу предметом договору комерційної концесії є право на використання об'єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації. Договором комерційної концесії може бути передбачено використання предмета договору із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери цивільного обороту.
Статтею 1117 Кодексу встановлено, що сторонами в договорі комерційної концесії можуть бути фізична та юридична особи, які є суб'єктами підприємницької діяльності.
Відповідно до статті 1118 Кодексу договір комерційної концесії укладається в письмовій формі. У разі недодержання письмової форми договору концесії такий договір є нікчемним. Договір комерційної концесії підлягає державній реєстрації органом, який здійснив державну реєстрацію право володільця [3].
Статтею 1120 Кодексу передбачено коло обов'язків право володільця, а саме те, що правоволоділець зобов'язаний передати користувачеві технічну та комерційну документацію і надати іншу інформацію, необхідну для здійснення прав наданих йому за договором комерційної концесії, а також проінформувати користувача та його працівників з питань, пов'язаних із здійсненням цих прав. Правоволоділець зобов'язаний, якщо інше не встановлено договором комерційної концесії: забезпечити державну реєстрацію договору; надавати користувачеві постійне технічне та консультативне сприяння, включаючи сприяння у навчанні та підвищенні кваліфікації працівників: контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) користувачеві на підставі договору комерційної концесії [3].
Що стосується обов'язків користувача за договором комерційної концесії, то згідно зі статтею 1121 Кодексу, до них відносяться зобов'язання: щодо використання торговельної марки та інших позначень правоволодільця визначеним у договорі способом; щодо забезпечення відповідності якості товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) відповідно до договору комерційної концесії, якості аналогічних товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) правоволодільцем; щодо дотримання інструкцій та вказівок право володільця, спрямованих на забезпечення відповідності характеру, способів та умов використання комплексу наданих прав використанню цих прав правоволодільцем; щодо надання покупцям (замовникам) додаткових послуг, на які вони могли б розраховувати, купуючи (замовляючи) товари (роботи, послуги) безпосередньо у право володільця; щодо інформування покупців (замовників) найбільш очевидним для них способом про використання ним торговельної марки та інших позначень правоволодільця за договором комерційної концесії; щодо нерозголошення секретів виробництва право володільця, іншої одержаної від нього конфіденційної інформації. Договором комерційної концесії можуть бути передбачені особливі умови (стаття 1122 Кодексу), зокрема:
* обов'язок правоволодільця не надавати іншим особам аналогічні комплекси прав для їх використання на закріпленій за користувачем території або утримуватися від власної аналогічної діяльності на цій території;
* обов'язок користувача не конкурувати з правоволодільцем на території, на яку поширюється чинність договору, щодо підприємницької діяльності, яку здійснює користувач з використанням наданих право володільцем прав;
* обов'язок користувача не одержувати аналогічні права від конкурентів (потенційних конкурентів) правоволодільця;
* обов'язок користувача погоджувати з правоволодільцем місце розташування приміщень для продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), передбачених договором, а також їх внутрішнє та зовнішнє оформлення [3].
Умова договору, відповідно до якої правоволоділець має право визначати ціну товару (робіт, послуг), передбаченого договором, або встановлювати верхню чи нижню межу цієї ціни, є нікчемною. Також, особливою умовою може бути умова договору, відповідно до якої користувач має право продавати товари (виконувати роботи, надавати послуги) виключно певній категорії покупців (замовників) або виключно покупцям (замовникам), які мають місцезнаходження (місце проживання) на території, визначеній у договорі.
Як одну з форм виконання цивільних прав і обов'язків через інших осіб можна розглядати поруку, хоча в першу чергу вона є одним з видів забезпечення зобов'язання. Однак в контексті досліджуваної теми, це є однією з найпоширеніших форм виконання цивільних прав і обов'язків через інших осіб - а саме виконання поручителем зобов'язань боржника. З огляду на високу поширеність та вживаність поруки в повсякденному житті вона варта детальнішого дослідження [21, 236].
Згідно зі ст. 553 ЦК України порука віднесена до зобов'язально-правових способів забезпечення виконання зобов'язань, що стимулюють боржника до належного виконання зобов'язань шляхом створення можливості пред'явлення до нього чи до третіх осіб, які вступили заздалегідь у договір, зобов'язальної вимоги.
Адже поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого зобов'язання. Відповідно на поручителя, у разі порушення боржником свого зобов'язання, може бути покладено обов'язок сплатити гроші на користь кредитора.
Порука може забезпечувати лише дійсну вимогу. За договором поруки виконання зобов'язання може забезпечуватися частково або у повному обсязі, про що обов'язково зазначають під час укладення такого договору. Крім того, поручителем може бути одна особа або кілька осіб, це дозволяється ч. З ст. 553 ЦКУ. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не передбачено у самому договорі [3].
Чи може порукою забезпечуватися не лише грошове зобов'язання боржника, а й інше, наприклад, зобов'язання передати майно, виконати роботу, надати послугу тощо? Цивільний кодекс цього не забороняє, тож на поручителя, у разі порушення боржником свого зобов'язання, може бути покладено обов'язок не тільки сплатити кошти на користь кредитора, але якщо це передбачено договором - передати майно, виконати роботу, надати послугу тощо.
Насамперед порука - вид забезпечення виконання зобов'язання, за яким поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. При невиконанні боржником своїх зобов'язань перед кредитором, як було зазначено вище, їх виконує поручитель, а всі права кредитора переходять до поручителя [8, 280].
Договір укладається між кредитором та поручителем, такий договір є двостороннім. Боржник стороною договору не виступає, він несе відповідальність (зобов'язання) за іншим договором (правочином), наприклад договором купівлі-продажу.
Але на практиці нерідко використовують тристоронні угоди, договір укладається між кредитором, боржником і поручителем.
Не обов'язково, щоб виконання зобов'язання у договорі поруки забезпечувалося у пов
Встановлення й реалізація цивільних прав курсовая работа. Государство и право.
Дипломная работа по теме Модуль аналого-цифрового ввода/вывода FESTO EasyPort
Отчет по практике по теме Аудит информационной безопасности
Шпаргалки: Общая и клиническая иммунология.
Темы Для Выпускного Сочинения 20 21 Год
Контрольная работа по теме Рекламная политика и стратегия торгового предприятия
Қазақ Халқының Салт Дәстүрлері Эссе
Статья: Священный град - Царьград - «Царицыно»
Реферат по теме Русский язык. История правописания
Контрольная работа по теме Психодиагностические методы в психологии
Реферат по теме Разработка устройства Видеопорт
Сочинение Письмо Другу 6 Класс
Случай В Классе Сочинение
Реферат На Тему Россия Мировой Экономике
Сочинения По Русскому Языку 6 Класс Ладыженская
Курсовой Проект Графика
Правовая Безопасность Курсовая
Реферат По Истории 9 Класс
Механизмы Управления Сми Эссе
Восстановление После Физических Нагрузок Реферат
Реферат по теме Земляные работы
Учет материально-производственных запасов - Бухгалтерский учет и аудит курсовая работа
Делопроизводство в бухгалтерии - Бухгалтерский учет и аудит курсовая работа
Серное и борное сырьё - Геология, гидрология и геодезия реферат