Восьмий. До втрати себе

Я дивлюся на тебе —

і мені більше нічого не треба.

Світ може зникнути,

міста — потонути,

імена — стертися.

Якщо ти тут —

я вже врятований

і вже приречений.

Ти входиш у мене не кроками —

пульсом.

Кожен твій погляд

б’є прямо в груди,

і серце не просить пощади,

воно просить ще.

У тобі є щось хиже й ніжне водночас.

Ти не кличеш —

ти притягуєш.

Так тягне до вогню,

знаючи, що буде боляче,

але вперше не бажаючи

врятуватися.

Коли ти близько,

моє тіло пам’ятає тебе

краще за розум.

Твій запах,

твоя тиша,

тепло твоєї присутності —

усе це розкладає мене

на бажання.

Я хочу не торкнутися —

я хочу зникнути в тобі.

Бути тим,

хто не виходить з думок,

хто залишається на шкірі

навіть після холоду.

Я хочу, щоб ти відчувала мене

не як людину —

як стан.

Ти — мій ризик.

Моя слабкість.

Моє «залишся»,

яке я ніколи не вимовляю вголос,

бо знаю:

якщо скажу —

зламаюсь.

Дозволь мені бути твоїм восьмим кольором.

Не світлим.

Не темним.

Тим, що з’являється,

коли любов більше не вміщується

в серце

і розливається тілом.

Я буду білим —

як спалах між поцілунком і паузою.

Як крик, який ти стримуєш,

і від цього він стає тільки глибшим.

Я буду тим,

після чого вже неможливо

повернутися до «просто».

І якщо ти дозволиш —

я згорю.

Без страху.

Бо згоріти в тобі

краще,

ніж жити без тебе

цілим.