Вони приходять до нього

Вони не вважають його рівнею. Ну, звісно ж. Аякже.

Але коли потрібна допомога — вони всі приходять до нього. Потай, вночі, приховуючи обличчя, вдягаючи маски, зачакловуючи постави — заледве живі, хоч і прокляті несмертністю, вони все одно соромляться.

Його це давно перестало зачіпати.

***

Весна — дивний час у світі. Ріки виходять із берегів, рухаються пагорби під північними лісами. Та хай йому, цілі міста змінюють свої адреси, зорі зникають з небес, вітри приносять з Моря попелу смертоносні хмари. Пацієнти в цей час особливі. Їх не стає менше чи більше, але він уже знає: щойно Альберге наповнюється запахом розквітлих магнолій, вважай — скоро почнеться. І починається.

Перший просто зносить двері в його дім, і щось падає, і б’ється, і пахне згарищем і кров’ю живою, і мертвою кров’ю також. Цей запах не сплутати ні з чим иншим, це поєднання супроводжує лише одного з них.

- Бачу, мій пане, ви рано цього року. А що саме тривожить? Алергія на квіти? Сезонна застуда? — він чекає на гостя на кухні, в піжамному халаті, з чашкою гіркого цикорію в руці.

- Менше слів, лікарю. Більше справи, — гість вивищується над ним, як кінь над віслюком. А тоді сповзає вздовж стіни.

Багряний Лицар завжди на початку підкреслено-грубий із ним, хоча Рукодільник загалом може назвати його своїм другом. Він не ображається, підтримує гру. Все тіло Багряного Лицаря — його обладунок, який давно став шкірою, навіть шолом на цей раз, здається, прикипів до обличчя — це суцільна рана, в якій застрягли можливі й неможливі шматки ворожого заліза. Де б він на цей раз не був, це було непросто.

Рукодільник робить свою роботу. Обробляє й чистить рани, зупиняє кров, схожу на лаву, дістає уламки, зупиняє кров, дістає його органи, тримає в руках, вкладає назад, зупиняє кров, зупиняє кров, обробляє знову, вкриває шаром шкіри, яка невдовзі перетворюється на шматки обладунку.

Лицар швидко приходить до тями й згадує, що цього разу ще не брав лікаря на кпини:

- Впевнений, це найближче до глибоких тілесних зносин, що в тебе було за життя!

Він сміється у відповідь:

- Я справді нечасто цілюся напряму в серце чи мозок. Але буває й таке. Та й ви, мосьпане, далебі мертві тіла бачите частіше, ніж тіла у себе в постелі!

Минає ще трохи часу, Лицар стишує голос і питає, як йому обробляти й перев’язувати себе, коли він буде в полі. Він сидить на кушетці, Рукодільник стоїть над ним. Рідкісний випадок, коли Багряний Лицар здається нижчим на зріст. Коли він іде, погойдуючись і лаючи знеболювальні, через які ловить памороки, його супроводжують до дверей Рукодільникові слуги — рукокраби, зроблені з китиць тих, кому вони були вже непотрібні. Деякі з них колись приніс йому власне Лицар, але навряд чи він пам’ятає про це.

Другий вже сидить на кухні та призволяється цикорієм із гостьової чашки.

- Виглядаєте паршиво, вашмосте!

- Назви мене так іще раз — побачиш, що буде.

Його одяг неначе знятий з мерця, навіть не розібрати, чого в нім більше: дір чи землі.

- І давно?...

- Сьогодні вранці. В тебе є щось їстівне в хаті? Півроку клинового листа в році не було!

- І, можливо, якогось більш пристойного одягу?

- Можливо. Буду вдячний.

В Рукодільника завжди є м’ясо. Ніжки, гомілки, реберця, стегенця, вуха, хрящі, серця і лівер. Анку їсть усе, вихоплює з пательні першим-ліпшим столовим прибором, заледве дочекавшись готовності, і їсть над першим-ліпшим тарелем, ледь не муркочучи від задоволення.

Коли слуги виносять йому инший одяг і воду з мискою — вмитися — він із задоволенням скидає мрецьке лахміття й показує бліді ребра. Рукодільник ніколи не розумів, чому Анку прокидається таким худим, коли напередодні в Принцовому замку все гуде від святкувань, і столи гнуться від страв.

Збирач мерців, не соромлячись, миється просто посеред кухні, Терон оглядає його тіло: хто зна, чим може скінчитися сон у цвинтарній землі. Спина в Анку гнеться через заслаблі м’язи, йому важко стояти прямо — все це, звісно, пройде за кілька місяців, але ж поки... Слуги витирають його великим рушником, допомагають влізти в чисте, затягують на попереку шкіряний корсет, щоби хоч трохи тримав поставу. Збирач шкіриться гострими зубами, розглядаючи себе в дзеркало крізь вологі пасма сивого волосся:

- Скажи, гарний?

- Непоганий, — Терон піднімає бров. — Чого це ти веселий такий?

- А. Можна сказати, ні з чого. Фабрика в руїнах, замок сплюндровано... Отже, в мене жодних нагальних справ на місці, можу їхати куди хочу — а мандри це чудово! До того ж, мене завжди заспокоювали думки про руїни.

На мить шкірою Терона Рукодільника пробігає холодок: чи ж Збирач мертвих не напрошується погостити? Було би вкрай незручно. Але ні:

- Я в тебе до вечора побуду, поки моїм огирям всі сорок ніг перекують, а тоді поїду собі, згода?

- Так. Звісно.

І він справді проводить у Терона день, майже не заважаючи: сидить у саду під розквітлими яблунями, грає на сопілці лиш час від часу зазирає на кухню й просить іще чогось поїсти.

Тим часом, приходить третя.

***

На її колись червоних черевиках – пил усіх доріг, її плед пахне сотнями багать просто неба, її обличчя вкрите засмагаю й ластовинням, а в рудих косах, здається, знову побільшало паморозі.

- Фламмо.

- Тероне.

- Яким вітром до нас?

- Кепським. Утім, як завжди.

Вони коротко обіймаються, і Відьма доріг проходить у дім.

- Як воно?

- Та як зазвичай. Але не гірше, тож жодних скарг. Просто зайшла провідати старого приятеля.

- І пообідати?

- Не відмовлюся.

Звісно, вона їстиме сирі серця й питиме просту воду, тут можна не питати.

На відміну від усіх, хто вже приходив і хто ще прийде, Фламма майже тутешня, часом вона зупиняється в Альберґе на роки, поки не виростуть чергові її діти, поки не з'являться нові науки, які вона осягне, поки не побудують новий надсучасний корабель чи не створять нову залізну істоту, яка тільки Фламму й підпустить до себе.

Її обличчя в ластовинні, пальці й прядки рудого волосся замазані кров'ю.

- Чув про фестиваль спалення зими?

- Що, вже? А коли він?..

Вона сміється. Гучно, закидаючи назад голову та стукаючи по столу:

- Тероне, ну ти й один! Таж сьогодні!

- Справді?

- Ну так. Ходімо? – І, знаючи, що він скаже, Відьма доріг одразу додає: – Не пропадуть без тебе твої дорогоцінні хворі. Сьогодні все одно такий день – смертних у гостях не буде, й не чекай. А несмертні й самі почекають. Ходімо, розвіємося трохи.

- По вітру, – за звичкою додає він, але ось уже знімає хірургічний фартух і халат, миє руки та вдягає святкову трійку – втім, у своїх звичних кольорах крові: від червоного й брунатного до чорного.

- От і молодець, хороший хлопчик.

Фламма теж дістає зі своїх клумаків щось святкове, заплітає квіти в коси й узуває червоні черевики. Він зразу згадує: його подруга – не лише талановита мандрівна вчена й єхидна відьма з кепською вдачею. Вона ще й гарна танцівниця.

- То ти мене на танці звеш?

- Не мрій навіть! О ні, братику, ми з тобою будемо сьогодні сяяти як два супутники в осінній ночі!

- А з Анку привітатися не хочеш? – він починає тягти час, не знаючи навіть, чому. Але Фламма непохитна:

- Це я завжди встигну. Нікуди не дінеться твій Анку! А свято вже чекає, ану ходімо мерщій!

Лише виходячи з дому під зухвалий спів сопілки з саду, він розуміє, на що погодився.

***

В міському саду повно людей в розмаїтих убраннях із різних часів і місць. Лунає музика: ліра, коза, арфа. Діти ганяють по траві босоніж, сплітаючи з минулорічного сіна чудернацькі фігури. Від наметів, де варять каші й настої, летить духмяна пара.

Фламма одразу знаходить людей від цеху музики, свят і похорон, називає їхні імена, називає ім'я Терона. Ті дивуються: як, сам Рукодільник сьогодні на святі? Ще й у такій ролі, ще й не ховаючи обличчя? Він слабко всміхається у відповідь і бурить поглядом Фламму: на що ти мене підбила?! Але тій байдуже.

Невдовзі стає зрозуміло, на що.

Їх потай від усіх проводять за велику сцену-мушлю, де в перевдягальні лежать маски, костюми та плащі. Один набір – все чорне. Другий – усе зелене.

- Ну, сюжет ви знаєте, – повагом каже голова цеху, погладжуючи розкішну білу бороду. – Знаєте ж? Є Зима, є Весна, є танець і змагання між ними. На тім залишу вас готуватися.

Фламма дивитися на Терона, той дивитися на Фламму.

- І?

- Що "і", обирай!

- Я?

- Ні, я. Ну ж бо, ворушися!

Він підходить до столів із костюмами. Знову перевдягання. Суцільний день перевдягань. Але Терон, на власний подив, не проти. Насправді він колись уже був участь у цьому гулянні. Давно, дуже давно, коли ще тільки став несмертними, і крім Фламми й Коваля з ним ніхто не хотів знатися. Тоді він виконав роль Весни, тоді здавалося, що виходить у нього препогано, недостовірно, надто слабко абощо.

Терон бере в руки чорну маску Зими.

- Впевнений? – Фламма неочікувано обережно, ледь торкаючись, обіймає його за талію. – Друже, якщо ти хочеш бути Весною...

- Ні. Я – ні. Тобто я безперечно впевнений. Ти мене бачила? Яка з мене Весна! Я – Зима, – переданий із минулого переляк затихає, поступаючись чомусь ишому. – Ось подивишся.

- О, я залюбки подивлюся! – Фламма прикладає до обличчя розписану квітами зелену маску, і та миттю приклеюється до обличчя, наче завжди там була. – Покажи мені, брате-Зимо, на що-то ти здатен!

Як і коли Фламма домовилася, що саме вони двоє вестимуть свято – Теронові невідомо, але його вже захоплює й накриває з головою. Спершу – щось таке дитяче; передчуття, що піднімається знизу спини й б'є в голову веселим п'яненьким бісиком: свято! Костюми! Гра! А тоді, щойно шкіри обличчя торкається прохолодна матерія чорної маски, приходить друге відчуття.

Десь здалеку доносить немовби вітром звук мрецької сопілки. Терон визирає в вікно перевдягальні, і справді: подаль під деревом сидить худорлява фігура музиканта і щось собі тихенько награє. Страх власної скінченності, слабкості, безкраїй, мов зимова ніч, охоплює все його тіло. Терон на мить ніби робиться крихітною істотою на долоні крижаного гіганта. А потім проходить і це. Тепер він – гігант, спокійний у своєму безсмерті, і весь світ лежить на його долоні. Рано чи пізно світ зробить останній свій видих, і настане тиша.

Зима розплющує очі та закінчує перевдягання. Його брат Весна вже чекає на нього, сидячи на столі, грайливо чеберяючи ногами в зелених чобітках:

- То що, Зимонько, станцюємо?

- Станцюємо, Весно. Залюбки.

Вони виходять зі сцени – Весна праворуч, Зима ліворуч, і він встигає подумки розгорнути цілу лекцію про те, чому це брехня. Але Весна, порушник спокою, розносник хвороб і безумства – ось хто справжній лиходій, він мав би виходити ліворуч. Ну, можливо, наступного разу. Голова цеху представляє їх – публіка вибухає оплесками на вихід Весни й прокльонами зустрічає Зиму. Наївні, вони не знають, кого насправді треба вітати й проклинати. Але, можливо, його слова принесуть у сум’яття їхніх умів трохи мудрості?

- Я, – починає він, – Зима. Я — спокій, я — рівновага, я найбільш природний стан усіх речей, коли все має своє постійне місце, все оповите сном, коли ніщо не міняється зненацька й лише з часом сплавляється з древніми шарами землі, стаючи частиною чогось більшого. Я — краса балансу, вишуканість замерзлого хаосу, я — унікальність кожної миті мовчання й кожної краплі води, застиглої в крижині. Я — мудрість прийняття і чари сну.

Але ж ні, куди там! Вони досі свистять, і проклинають, і кричать: іди геть! Тоді він пробує инший підхід:

- Я — те, що лякає вас і змушує шукати, вчитися й перемагати. Я — той, хто навчив вас добувати вогонь і готувати їжу, щоби зігріти тіла, той, хто навчив будувати оселі та вигадувати свята, щоби зігріти душі, я — той, хто розказав вам перші казки та змусив навчитися мандрувати по зорях. Я — Зима, ваш найперший і найстарший вчитель.

Ні. Все-таки ні. Їх не переконати. Нерозумні. Діти.

Тим часом, Весна, молодший брат, корінь усіх негод, відштовхує його від центру сцени:

- Я — Весна!

І цього їм достатньо. Радість, щасливі вигуки, помахи руками. Ет.

- Я — той, хто несе красу життя, радість народження, хвилювання закоханості й полегшення першого тепла! Я — той, хто навчив бути безтурботними, легкими й цікавими, тішитися поверненню птахів і приходу гостей, працювати з любов’ю до землі й насолоджуватися з любов’ю до себе! Я — Весна.

Все. Сьогодні він програв, це вже очевидно. Але здаватися рано.

- Я сильніший за тебе.

- Зате я молодший!

- Дурню! Я буду вічно!

- Зате я буду мить, і зроблю її незабутньою!

- Тоді до бою!

- До бою!

Немов самі собою, з’являються в руках палиці: чорна, міцна й обтесана десятиліттями в Зими; зелена, вкрита молодим листям, тільки-но зрізана з куща в Весни. Тривожно заходяться ліра й коза. Лунає барабанний ритм. Починається танець.

Спершу поволі, неспішно вони роблять перші рухи, розводять руки, ставлять праву ногу на п’ятку й крутять палиці в руках. На одягу Весни бринять маленькі дзвіночки. На чорних чоботях Зими цокають обцаси. Раз. Два. Раз, два, три. До ритму приєднується далека сопілка. Підкреслює кожен рух делікатна арфа. Ще раз і ще сходяться й розходяться вони — і ось уже палиці вперше вдаряють одна об одну, а тоді знову й знов. Що далі, то дужчі удари, то справжніше й сильніше протистояння.

Теплий вітер сміється Зимі в обличчя, теплий вітер зриває каптур з його голови — під каптуром голий череп у чорній масці, і натовп відступає з подивом. Але ж це людина, актор? Зиму грає жива істота, чи не так?

Зараз Зима — хто завгодно, тільки не жива істота. Бац! Бац! Сходяться й розходяться звуки сценою-мушлею. Клац! Клац! Хижо цокають обцаси й бринять дзвіночки.

А тоді вони вже не розходяться, вони схрещують палиці у двобої з такою силою, яку зможе перевершити хіба лише час. І кричить публіка: Вес-на, вес-на! І насміхається далека сопілка.

Ввін падає на одне коліно й розуміє, що йому забракло подиху, перш ніж впасти на друге. Палиця в братових руках притискає його до землі, і він відчуває втому. Тисячолітню втому мерця, що на нескінченно багато століть пережив власну смерть. І, задихаючись у цій втомі, гукає на останньому видиху:

- Весна перемагає!

...Фламма простягає Теронові руку, і він легко, наче щойно й не відчував тягаря століть, підхоплюється та зриває маску з обличчя, дозволяючи вітру розтріпати волосся й охолодити спітнілі під маскою щоки. Він посміхається. Він — це знову він і лише він. Терон Палмер, чоловік, несмертний, істота, що перестворила сама себе — і ніхто більше. Фламма теж зняла маску й тепер сміється низьким хрипкуватим голосом, значно старшим і не таким наївним, який був у Весни. Вони схиляються в поклоні перед публікою, ті аплодують і готуються до головного.

- А тепер, – Терон не може стримати трохи божевільну посмішку й не може надихатися цим медовим весняним повітрям. Зиму переможено. Як же. Добре. – А тепер найважливіше: зараз перед сценою наші добрі друзі підпалюють багаття. Обережно, не підходьте надто близько, ми не хочемо вам шкоди! Натомість ми розділимося на чотири частини: одна по мою ліву руку, друга — по праву!

- І так само, – підхоплює Фламма з такою ж дикуватою посмішкою: “Так, друже, Зиму переможено, знову!” – Ще частина вас поділиться на тих, хто праворуч і ліворуч від мене. А тоді! За командою! Ми по черзі вкинемо ляльки Зими у вогонь і спалимо її, щоби це казкове тепло зігріло нас на ці півроку, захистило від усіх негод і негараздів, і повернулося восени, аби допомогти пережити наступну Зиму!

- По нашій команді!

- Раз!

- Два!

- Три!

Діти й дорослі, сміючись, невеликими гуртами по черзі йшли до багаття перед сценою та скидали в нього чудернацькі фігури з сіна — а ті чорніли та плавилися, як сніг на осонні. Спалення Зими потроху перетворилося на довгий карагод в багато кіл, і знову залунала музика, і Фламма з Тероном повели хороводників у танок усім міським садом.

Остаточно він прийшов до тями, коли зі сміхом упав разом із Фламмою під деревом поруч із Заклиначем мерців. Той сидів із заплющеними очима спиною до стовбура, з келихом гарячого вина в руці.

- Гарна вистава. Ви молодці обидва.

Терон одразу згадав, що на жодному весняному святі на його пам’яті Анку жодного разу не грав ролі ні Зими, ні Весни. Біла Герцогиня колись була Зимою — і який же страшний рік чекав на Альберге після цього! Вільда Міранда (ну, звісно ж!) була якось Весною — і після цього з останньою кригою гірськими річками на місто зійшла небувала повінь.

- Чому я ніколи не бачив тебе на сцені? – спитав він. На бліде, аж біле обличчя Збирача впала напівпрозора тінь від магнолієвої гілки.

- А ти хотів би колись зі сцени говорити від імені Скальпеля й Знеболювального? Чи, може, від імені Хвороб, що забирають життя? – відмовив Анку, не розтуляючи повік і не стираючи з обличчя легкої посмішки. – Чи спитай у Фламми, чи хотіла б вона говорити зі сцени від імені Спалених мап світу, які палять на вогнищі жадібні дурні чи Останньої вовчиці в розстріляній зграї? Отож. Саме тому я ніколи не втілюю на цих святах ні Зиму, ні Весну. Мені цього й у житті вистачає... А втім, хочете вина? Отам, у ближньому павільйоні, наливають за безцінок чудове гаряче вино. Легке, духмяне, хіба ледь-ледь п’янить. Спробуйте, – і замовк на тому.

- Молодий ти ще, Тероне, – шепнула Рукодільнику на вухо Фламма, а коли він перепитав:

- Прошу? – лише підморгнула:

- Справді, чого ми сидимо, ходімо хоч вип’ємо трохи. Нам як акторам безкоштовний келих годиться налити, хіба ні?

Тепло. Світло крізь пелюстки, гілля й дрібне листя. Далека музика з кількох боків, дух свіжих трав’яних настоїв і гарячого вина. Пари й хороводи вервицею в’ються через сад. Так уже було колись давно, в дні, коли Терона Палмера як такого ще не було. Була людина, що любила дивитися, як зароджується життя, і як одне життя рятує инше, і як із шматків дерева, жил і заліза люди створюють магію пісні. А більше та людина наче нічого й не любила — себе принаймні точно ні. Це було давно, в тої людини були друзі, і домівка, і якісь плани на життя. А потім однієї весняної ночі людина вийшла зі своєї оселі, не зачинивши дверей, і її більше ніхто не бачив. Людина дуже довго йшла з однією установкою: або впаду від смертельної втоми, або дійду до місць, де оживають дива, й там почну життя спочатку.

Міжземелля відкрилося йому швидко, як мало кому. Відтоді він ніколи не згадував про те, що було раніше. Ніколи до...

Частина 2 -->