Волю Чорному

10-й рік війни… заморожені фази АТО, запроторення у в’язниці всіх «незручних» добровольців мали б наче минути. Мали б?

І знову багатьом знайомий сценарій: доброволець, націоналіст, інтелект, відвага…а потім - зламався. Або…зламали.Система, несправедливість, кров, бруд, постійне моральне напруження, врешті ПТСР, який переходить на останні стадії, втрати, байдужість тих, хто будує кар’єру за рахунок чужих мук й важкої праці.

Мова йде про воїна, безсумнівно легендарного, - Андрія Чорного. Він став не виключенням тих борців, котрі віддали себе війні, в обмін не вимагаючи нічого, окрім банальної поваги. Я не буду вдаватись у подробиці справи, всі «свої», всі розуміють як стається, коли доброволець після 9 років (насправді все свідоме життя) боротьби раптово опиняється на лаві підсудних.

Так, ви вірно прочитали. Чорний і частина 5, статті 407 ККУ (сзч простим словом). Ага, абсурд? Притомним громадянам не слід пояснювати як процвітає й надалі совок у нашій армії. І як від хлопців позбуваються вищі командири. Ну бо «вже виконав поставлені задачі і став занадто проблемним». Чому СЗЧ? Бо зателефонували з частини батькам, сказали приїхати забрати, стан був непридатний для виконання бойових задач. Рідних пропустили через всі пости,без проблем, повідомивши: «Ніхто з ним возитись не буде. Лікуйте у приватному закладі, а тоді нехай повертається», ніяких направлень, звісно ж, ніхто не надав. Через декілька днів подали в розшук, про що ніхто не знав. Ось так і сзч. Чому на ВЛК не відправляли, не комісували? Ми не знаємо. Бо певно це незручно, довго, простіше позбутись й не псувати статистику. Чому не попередили про наслідки, не поставили межі? Невідомо, враховуючи, що командування особисто знало рідних Чорного, контакти теж були, тільки от ніхто особливо вже й на контакт не йшов. Дізнались, що справа у ДБР лише тоді, коли інші відважні військові захотіли перевести такого видатного бійця до себе, давши час на реабілітацію. Коли один з комрадів зайнявся питанням, в процесі виплило, що це вже не військовий, а підозрюваний. І частина вже не несе відповідальності за нього. Чому ми мовчали? Бо «не на часі». Хотілось вирішити питання мирно. Андрій, перебуваючи у СІЗО був готовий на будь-які кроки, аби повернутись на фронт, виконувати роботу. За реабілітацію він навіть вже й не згадував, тому що думає в першу чергу не про себе.

Ми знаємо про реальний стан речей в армії, про відсутність прав, натомість наявність одних обов’язків, без можливості сперечатись за правду. Ми просто мовчимо, зараз не можна, дійсно не можна. Ми розуміємо ситуацію в країні. Тому дестабілізувати й грати на руку окупанту=бути ще дурнуватішим ворогом. Але де та тонка межа між тим, аби не нашкодити розголосом і між тим, коли вже занадто пізно рятувати? Хочеться лише справедливості й знищити пацюків, безперечно, кращої армії світу. А їх вистачає.

Ми не маємо морального права втрачати наших людей не на війні з ворогом! А тут всередині країни. Їм потрібна наша підримка саме тоді, коли ейфорія від єднання стихла, тоді, коли вчорашні ваші «сонечка», сьогодгішні грубі, психічно неврівноважені, з купою проблем і зальотів «поїхавші».

Вони все такі ж герої, тільки поламані, їх подвиги лишаються в історії надалі, тільки вже вони потребують вашого захисту, наче діти у підтлітковому віці. Вони надалі наш щит, тільки необхідна реставрація.

І де ви всі, коли приходить черга підримати?! Де всі ті закохані дівчатка у військових, де «тримаючі економічний фронт», де вдячні за звільнення від нечисті окупанта?! Де українці в еміграції, котрі «разом і до кінця!» Де ті, які поїхали запозичити досвід як реабілітувати військових після війни і країну підіймати своїми знаннями?! Де всі ті, хто співав Калину й присягався не ділити народ? Де ви є? Що неприємно, коли перед вами не супергерой як з картинки, а пригнічений, хворий, розчарований вояка? Не хочеться з такими возитись? Хочеться збирати гарно донати й хизуватись цим, хочеться класні мілітарі фоточки. Марші і благодійні концерти.

Не хочеться шукати адвокатів, бігати під СІЗО, проходити 9 кіл пекла, аби покласти у шпиталь, слухати «ниття», просити у командування за «незручних бійців». Хочеться порозводити зраду й шукати винних у не такому правлінні, не таким підходах, розповідати як треба всіх розстріляти, а потім закрити ноут, займаючись своїми справами. Так не буває. Яку перемогу ви хочете? Навіщо вона вам? Ви ж змагаєтесь хто гірше, а хто краще.

Ні, це не звинувачення когось конкретно. Це констатація болю від того, що наше суспільство танцює на граблях. Я про себе теж. Ми ненавидимо одне одного. Ми не єдині, ми тимчасово граємо цю роль, коли є спільний ворог.

Зразкові хлопчики та святі мамині черешні на штурми не ходять. Це реальність. «Красиві натівські кіборги» зі змонтованими відосами під трендові пісні набирають лайкоси у мережах, просталаючи шлях до успіху медійним килимком. Вони перші скажуть: «Ми теж військові, але чомусь таки проблем у нас немає». І не буде. На щастя. Без образ.

Кожен на своєму місці має бути і головними лишаються все ж людські якості. Тому коли захочеться прокоментувати тут про неоднозначність ситуації, пройдіть краще повз. Це не ваша тоді історія, в ній пафосу не буде й гарної картинки «зручної допомоги» теж не буде. Й хайпанути на темі Чорного, який третій місяць в СІЗО теж не вийде. Я максимально не дозволю. І його вірні друзі, побратими теж. Просто давайте його витягнемо звідти, гідний козак має підлікуватись та повернутись на фронт.