Воля Вогню

П'ять місяців тому Землю накрила темрява. Сонце не зійшло, а зірки згасли. Через три дні накрився інтернет та мобільний зв'язок, а за ним і вся інша електрика. Ще через два з'явилися Вони. Монстри з наших кошмарів. Сама Темрява ожила, втілюючи наші найгірші страхи.

Але є те, чого боїться навіть Темрява. Пітьма завжди біжить від Світла. І я — зоря, що розгорається за обрієм.

***

— Що там, Нік?

— Пусто. Може на дні баку якісь краплі лишились, але нас вони не врятують, — зітхнув хлопець, пнувши спущене колесо автівки. — Схоже, тут все вже злили до нас.

— Хріново, — кивнула я. — Може тоді вкрадемо десь велосипеди? Хоч щось.

— На них все не увеземо. Та й нам би для початку хоч знайти батарейок, — сказав Микита, тряхнувши ліхтариком. Слабке світло мигнуло декілька разів, батарейки сідали. — Інакше швидко станемо Їх черговим обідом швидше, ніж доберемось до табору... Твої сили ще не відновились?

Я похитала головою, показавши долоню. Вона слабко засвітилася всередині, так що стало відно кістки, але одразу ж згасла.

Я була, певно що, найслабшим Ліхтарем в нашому таборі. Заряду не вистачало надовго, і моє світло навіть не вбивало Їх, лише відлякувало. Але, я могла хоча б освітити шлях, тож не була зовсім безкорисною. Ну, поки моя "батарейка" не сяде.

— Хріново. А ну, посвіти мені, — сказав хлопець, передавши мені ліхтар.

Він витягнув ніж та підійшов до багажника. Старенька "Лада", трохи попручавшись, піддалася. Замок клацнув і кришка піднялася. Всередині була ціла купа мотлоху, який Микита взявся розгрібати, поки нарешті не витягнув металеву каністру з задоволеним вигуком.

— Живем, Лесь!

— Шикарно. Скільки там?

— Літра три. Нам вистачить, — сказав хлопець, випрямившись.

Авто Нік водив, м'яко кажучи, не дуже. Але, я була не краща, тож жалітися сенсу не було. По прямій їхав рівно та й годі. Ми обоє ще вчилися цьому, до того ж після апокаліпсису правила дорожнього руху якось втратили сенс, штрафувати за їзду по зустрічній смузі було нікому. Єдине чого можна було боятися на дорогах — це Їх.

За останні п'ять років монстри сильно прорідили людство. Ті, хто вижив, в основному завдяки Ліхтарям, жили у Таборах. Там у нас були генератори, їжа, та зброя. Хоча, від останньої сенсу було не багато. Вона більше стримувала маргіналів та злочинців, ніж мала якусь ефективність у боротьбі з Ними. Кулі цих виродків не брали. Та й будь яка інша зброя також. Єдине чого вони боялися — ультрафіолет. Наш табір було побудовано на місці Бориспільського аеропорту. На трьохметровій стіні по периметру стояли ультрафіолетові прожектори та дежурили найсильніші з Ліхтарів, відбиваючи Їх атаки. Слабші Ліхтарі, як я — були Шукачами. За наш рахунок забезпечувався зв'язок між таборами, а також пошук припасів поза табором. Хоча в останньому сенсу залишилось не багато. Здається, все що можна було вижати з руїн Києва — уже вижали. Деінде ще можна було знайти якісь консерви, чи, якщо дуже пощастить — бензин для генераторів і автівок.

Найближчий сусідній табір знаходився біля Ботничанського цвинтаря. Сьогодні ми їздили туди торгувати. Знаходячись біля води вони змогли організувати собі теплиці, у яких вирощували різноманітні культури та постачали частину нам в обмін на пальне. В нашій лабораторії змогли синтезувати замінник бензину, який могли вживати генератори, і ми ділилися ним з тим, хто був не в змозі зробити його у себе в достатньому обсязі. Нажаль, автівок, які могли б їздити на такому паливі, було не так багато. Переробити автомобільний двигун було важче, ніж генераторний, та й нам банально не вистачало матеріалів. Але, в нашому становищі уже й те, що ми мали — було досить багато.

— Блять!

Машина різко загальмувала, і в мої груди врізався пасок безпеки.

Відірвавшись від своїх думок, я подивилася вперед. Світло фар вирвало з темряви повалене дерево, якого точно не було тут, коли ми їхали цією дорогою минулого разу.

На самій межі світла щось копошилося, ніби сама Темрява ворушилась і плила, як повітря над асфальтом в спеку. Моє сердце пропустило декілька ударів.

— Лесь!

— Та знаю!

Я вже панічно намагалася запалити своє світло, ще до не менш панічного викрику Миколи.

Світло фар миготіло і слабшало. Ворушіння тіней ставало дедалі чіткішим і ближчим, кошмар набував фізичної форми, блимаючи безліччю очей, які підсвічували блискавки, сяявші у чорних хмарах. Вони вишкіряли зуби, гостріші за ножі, омиті в кислоті, глибоко дряпали пазурами асфальт, ступаючи все ближче до авто, і гарчали так, що все всередині тремтіло.

Мої очі виривали з темряви образи, які нізащо не хотіл б бачити, але вибору в них не було. В цьому і поляга Їх природа. Вони були суцільним, беззаперечним втіленням первородних страхів людства. І яким би ти не був безстрашним — у кожного всередині сиділо це. Всі бояться чогось.

Але і вони — також. Заплющивши очі, про себе я коло за колом повторювала, як мантру:

"Пітьма завжди біжить від Світла. Пітьма завжди. Біжить від Світла... "

Звуки ставали дедалі ближчі, Нік панічно намагався запалити ультрафіолетовий ліхтар, марно смикаючи перемикач. Я відчувала, як кров набатом стучить у скронях.

Пітьма завжди...

Нужбо, нужбо! Я вже відчувала це тепло. Долоні і щоки горіли, мов від крові, що прилила до них. Треба було лише трошки підштовхнути. Підбити масла у вогонь, щоб вогняний стовп здійнявся до небес.

Пітьма завжди. Біжить від світла!

— А я — зоря...

Нік гучно вилаявся, різко смикнувшись, а я вперше відчула, немов усе моє тіло палає, пропускаючи через себе чисте, незаймане світло. Це було боляче. Так боляче, що крик сам собою виривався, але я не чула його. Лише шум крові і звук, схожий на коливання струни. Енергія потужним потоком пронизувала всю мене, шукала вихід, щоб відігнати Темряву. Вперше — не відлякнути, але випалити Їх дотла, саме Їх помилкове існування стерти зі сторінок Всесвіту.

Всього декілька секунд здалися мені цілою вічністю, у яку я навіть не відчувала своє тіло — ні рук, ні ніг, суцільна пляма болю та жару, немов на мить опинилася десь на поверхні Сонця. Я навіть не уявляла, що людина може відчувати такий біль. Ледь тримавшись в свідомості, я важко дихала, відкинувшись на сидіння і заплющивши очі. Я мала б не бачити нічого окрім темряви, але навіть з заплющеними очима переді мною було щось біле, чистий білий колір, який зник, як тільки я декілька разів блимнула.

— Я не знаю, що це було... Але вражаюче, — проговорив Микита, потираючи очі. Здається, його засліпило.

— І спрацювало ж? — спитала я, слабко посміхнувшись. В горлі пересохло. Говорити було важко.

— Так, зірочко, ще й як, — сказав хлопець, посміхнувшись у відповідь.

Він завів авто і ми поїхали далі, об'їхавши дерево.

Страхи людства знайшли фізичну форму у світі, що захопила Темрява. Але є те, чого боїться навіть Темрява. Пітьма завжди біжить від Світла.

І я — зоря, що розгорається за обрієм.