Володимир Великий і хрещення Русі - История и исторические личности курсовая работа

Главная

История и исторические личности
Володимир Великий і хрещення Русі

Історичні передумови хрещення Русі. Спроби прийняття християнства Аскольдом у 874 р. Язичницька реформа Володимира. Вплив християнства на мораль i культуру, на розвиток писемності, літератури, мистецтва, архітектури, зодчества і образотворчого мистецтва.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Чорноморський державний університет імені Петра Могили
У 874 році київський правитель Аскольд здійснив військовий похід на столицю Візантії Константинополь. Під час нього загинув, за грецькими джерелами, його син, а сам Аскольд приймає християнство. Проте охрещують його не греки, а місіонери римського обряду, підпорядковані тодішньому єпископському центрові у Хорватії (Іллірії) у місті Нін. Приймає київський князь християнство з франко-аквілейським колом святих та франськими іменами перших священників (Ольма - Алеман). Ім'я при хрещенні обирає Миколай, в пам'ять римського понтифіка Миколи І Великого (858-867 рр.). У Константинополі на часі походу русів патріархом був союзник цього папи Ігнатій (25.09. 867 - 23.11. 877), проти якого і закликав русів, можливо, його суперник - попередник (до 867 року) та наступник (після 879 року) на патріаршому престолі Фотій, ворог візантійського імператора-римофіла Василія Македонця (868-886), балканського слов'янина за походженням та вихованця власне католицьких місіонерів з Ірландії, які в ІХ ст. "господарювали" на території Візантийських Балкан і діяла спочатку в середовищі італійців-втікачів від франків в VI-поч.VII ст., з яких Аварський каганат створив особливі військові, т.зв. „окольні" (ai periks; бъ рЭсйо) поселення на Дунаї та Сереті.
Є підозра, що місію католицької церкви на Русі з поверненням Аскольда очолив Дір (у іллірійців ім'я Дір було поширене, а в кельтів збереглося зі значенням "твердий, міцний, сильний"). Іллірійськими є також імена з коренем "бор", "бур" (Буривой, Борис, Борич, Борислав) із значенням "муж". Від племінних назв району Іллірії (Хорватія) походять імена Карп, Акун, Тілен, а назви місцевостей та рік Іллірії повторюються в іменах Істр, Стир, Гомол. До венето-іллірійських імен відносять також імена, згадані у договорі князя Ігора з ромеями - Егрі, Уто, Кол, Гуди .
На Русі ірландських священників означували традиційним стосовно кельтів поняттям „волохи"(гот. walhs, дв.-верх.-нім. walah, walh, сер.-верх.-нім. walch "чужинець, кельт, романець" < гаельск. folc "бадьорий, жвавий").
Як ірландські місіонери, так і нінська (хорватська) єпископія дотримувалися старішої католицької традиції, збереженої тривалий час в Ірландській (т.зв. "далекозахідній", за А.Дж. Тойнбі) церкві, і самі наставляли єпископів на новонавернених у християнство землях. Цю їхню практику засуджував і римський папа Микола І, який у посланні "ліпшим людям і кліру Нінської єпископії" настоював на праві тільки римського понтифіка встановлювати єпископство. Зрештою, строптива Нінська єпархія у 928 році була ліквідована, заборонялося слов'янське богослужіння та оголошувалася верховна влада Риму над єпископами.
Цілком вірогідно, що поставленим нінською єпископією єпископом русів був Ольма. Але вже через два роки, в 876, відбулася офіційна передача церковної юрисдикції русів від Ніну під оруду константинопольського патріарха, яким був Ігнатій, прихильник Риму. Він призначив для Русі власного єпископа, або навіть архієпископа (митрополита), ім'я якого Олексій. Русь була віддана Візантії в знак подяки за її тодішню проримську позицію, а трохи раніше, у 869 - 870 роках, на Константинопольському соборі папські легати відмовилися на користь Візантії від претензій, щоб Болгарія залишалася під юрисдикцією папи, про що повторюється і пізніше у відповіді архієпископа Никомідійського єпископу Ансельму Гавелдергському, маючому у ХІІ ст. місію в Царгороді (3), хоча власне римського обряду бажав цар Болгарії Борис І (852 - 889), явно видозмінивши своє булгарське (тюркське) ім'я у напрямку до кельто-іллірійської католицької традиції.
Проте ірландські та ніннські місіонери не залишили Русь. Останні, вірогідно, групувалися довколацеркви святого Іллі на річці Почайна, що на Подолі, а ірландці мешкали у монастирі, що пізніше перетворився у Монастир святої Ірини, де є могила Діра.
Митрополію для русів візантійський патріарх Ігнатій встановив не в Києві, а у Переяславі, де ще з середини 860-х років перебували представники антагоніста Риму патріарха Фотія - греки Кирил та Атанасій, про яких згадують "Кольбертинські аннали". Перебували вони там, вірогідно, з 867 року, що дало підставу історику В.М. Татіщеву навіть оголосити цей рік роком хрещення Аскольда, "… который от Грек Рос имянован и в 867-м году кресчение принял" . Можливо, власне цим двом грекам належить заслуга у спонуканні Аскольда до походу проти ворожої Фотію проримської партії патріарха Ігнатія… Але зазнавши поразки і втративши сина, Аскольд розцінив це як особливе знамення - і пригорнувся до католицьких місіонерів.
Ще у 874 році архієпископом-місіонером у противагу католикам Константинополь надіслав нейтральну для русів людину - ні грека, ні католика - сірійця Михаїла, який до цього опікувався діоцезією у Болгарії (про нього згадує Лев Граматик, кін. Х - поч. ХІ ст.). Власне його замінив у 876 році вищезгаданий Олексій.
Але з падінням у тому ж році проримської партії у Константинополі, безумовно, Олексій був відкликаний, амитрополію з Переяслава було перенесено безпосередньо до Києва, щоб розпочати дієву протидію католицькому оточенню князя Аскольда. Кульмінацією цього протистояння стала мучинецька смерть у 882 році Аскольда та Діра. Відображення її знаходимо у "Сазі про Ньяла", де "всіма чудесами Христа" вмовляє якогось Флоссі відомстити за вбивство Хьоскульда ("Сивоголового") його жона Хільдігунна. Цей Хьоскульд Годі Білого Мису вважався сином Траіна (!), сина Сігфуса і внука Сігвата Рудого (його походження невідоме). Вбивство Траіна та його сина Хьоскульда організував Хельгі("Святий"; від цього імені походить слов'янське ім'я Олег, а отже, "Олегом" був і Святослав - "Хельгірозь"),син Ньяла та внук Торгейра Голльніра, сина Торольва. То чи не є київський князь Аскольд (Хьоскульд) сином Трояна (Траіна), а його вбивцеві Олегу (Хельгі), відомстив Велес (Флоссі)?
Через століття Аскольда причислили до лику блаженних, як про це свідчить Іоакимів літопис, за словами В. Татіщева.
У "Церковному уставі" в редакції ХVІІ - ХVІІІ стт. мовиться : "… Се азъ, князь великый Василей, нарічаємий Володимеръ, сынъ Святославль, внук Игоревъ, блаженный Олгы, вьсприялъ есмъ святоє крещеніє от грічкаго царя Кастянтина и Фотія патриарха, взяхъ первого митрополита Михаила Киэву граду, иже крести всю землю Рускую".
Дослідники (В. Татіщев, М. Брайчевський, Є. Крамар) зазначали істотну неузгодженість цього повідомлення, бо ж Фотій помер більше ніж за сто років до 988 року, а патріархом у часи Володимира Великого був родич Фотія Сергій, а київським митрополитом призначений корсунський (херсонеський) священник Анастас, який допоміг русичам заволодіти Корсунем, а потім втік разом з польськими окупантами у обозі Святополка Окаянного.
Швидше за все, як на нас, Володимир став спадкоємцем установника Переяславської митрополії патріарха Фотія і переніс у Київ мощі першого поставленого ним єпископа Русі (Переяслава) Михаїла (860 - 867), якого усунула проримська партія і який повернувася на митрополичу кафедру у 878 році та помер після 886 року, можливо, перебуваючи у справах у Візантії.
Захоплення Києва, саме по собі ще не вирішувало проблеми центральної влади. Не могла її вирішити і смерть Ярополка, становище Володимира залишалося досить хитким. Зійшовши на престол за допомогою варязького війська, він поставив себе у залежність від власних найманців; і вони не забарилися нагадати йому про це. Під тим же 980р. Повість минулих літ розвиває ситуацію надзвичайно показово. Коли саме стався конфлікт з варягами - сказати важко, бо літопис має позачасовий характер і оповідає про ланцюг подій, що розтягнувся на досить значний хронологічний відтинок. Напевне ж можна сказати що трапилося це невдовзі після захоплення Київського престолу, а влада новоспеченого володаря не встигла зміцніти. Пікантне становище Володимира змусило його найбільш буйних і небезпечних варягів розпустити на південь - грабувати візантійські володіння, тоді як обраних, надійну частину найманців, було залишено на Русі, їм було подаровано бенефіції (звісно, за рахунок київського прохристиянського боярства). Розігнати всіх варягів він, звісно, не міг: це б по-перше, обеззброїло його перед могутньою київською опозицією; по-друге, й розплатитися з усіма він не міг[10, c,151-152].
Досить складна склалася ситуація на Русі під кінець 980 року, визначила головний напрямок першого етапу Володимирового врядування. Прийшовши до влади як речник язичницької реакції, мусив діяти відповідно до обраної ним політичної лінії. Так він посів місце лідера антихристиянської партії: хоч і позашлюбне, а все ж княже походження давало йому перевагу над численними блудами, вовчими хвостами та їм подібними[1, c.170-171].
Одним із перших заходів Володимира стало створення нового язичницького пантеону на Перуновому горбі - замість старого, знищеного Ольгою. Це капище розташовувалося за межами тогочасного акрополя, поруч із яром, що відокремлював Старокиївську гору від Михайлівської. Святилище складалося із шести ідолів, яких дослідники вважають за верховні божества шести головних східнослов'янських племен: Полян, Сіверян, Древлян, Дреговичів, Кривичів та Ільменських словенів. Усе розмаїття елементів стародавнього язичництва: вірування, звичаї, наявність живих носіїв релігійних традицій тощо-побажав використати для ідеологічної підтримки своєї влади великий князь Володимир Святославич. Саме ним було створено пантеон богів, шанованих і знаних у різних землях держави[13, c.35-36].
Створення такого релігійного осередку в політичному і економічному центрі Київської Русі мало на меті обгрунтувати територіальну єдність та неподільність підлеглих князю земель, соціальну та етнічну спільність підданих. Племінному сепаратизму слід було покласти край[15, c.18-19].
Це були: Даждьбог, Хорс, Перун, Стрибог, Симаргл, Мокош. Частина з них мали чужинське походження: Хорс, був іранським божеством Місяця, Перун - богом блискавки у литовців, Мокош - богинею хатнього вогнища у фінських племен Верхнього Поволжя. Сенс реформи полягає, як вважає Брайчевський М. Ю. і Рибаков Б.О., щоб об'єднати місцевих богів у єдиному пантеоні і тим самим ствердити політичну єдність Русі.
Вельми показовим видається те, що верховним божеством, своєрідним царем пантеону, був стверджений не полянський Дажбог, а новгородський Перун, запозичений у балтських племен. Покровитель великого князя та його військової дружини, чим закріплювався принцип єдиновладдя. Перун був грізним божеством, але водночас, це був і мудрий бог. Уявляли його стрункім, золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках. З опису Володимирового пантеону кумир мав людську подобу, дерев'яний тулуб, залізні ноги, срібну голову і золоті вуса. Є зафіксовані літописцями описи, де зазначається що Перун мав коштовні камені, а подекуди зустрічався зі списом і щитом[11, c.33-34].
Біля статуї Перуна завжди палало вогнище - постійний живий вогонь, якщо через недогляд служителя вогонь згасав, винуватця карали на смерть.
Другим був Хорс, зганий ще в "Слові о полку Ігоревім" як бог нічного світила, помилково вважався богом сонця. Даждьбог - одне з головних божеств язичницької Русі. Під цим ім'ям обожнювалося Сонце, давало життя, живило навколишне природне середовище. Бог що дає добро.
Антиподом Даждьбогу в пантеоні 980 р. був Стрибог, той що знищує добро, уособлював холод і негоду, родоначальник усіх вітрів[16, c.99].
П'ятим був Симаргл, бог Землі та підземного царства, дослідники трактують його образ як крилатого пса, охоронця зерна і посівів, мав крила, гострі пазури та зуби[13, c.37].
Єдиною представницею жіночої статі в цьому поважному зібранні богів була Мокош - це божество родючості і домашнього господарства. Цікаво, що в пантеон не увійшли такі боги як Род і Велес, хоча вважалися однопорядковими релігійно-міфологічними персонажами з Перуном. Мабудь через те, що Велес був покровитель нижчого світу, Род семантично пов'язаний з родючістю.
Це був необережний крок, що неминуче поставив київське поганське жерцівство в опозицію до великого князя. Та, очевидно, іншого виходу Володимир немав: захопивши владу за допомогою новгородської олігархії, він мусив рахуватися з її волею. Втім, позиції київського язичництва на той час були вже докорінно підірвані; їх було підважино ще 860 року запровадженням християнства. Захопивши Київ у 882 році, Олег приніс із собою культ ільменського Перуна, з того ж часу жерці північного божества успішно конкурували з шанувальниками полянського Дажбога. Як це завжди бувало в середньовічному поганстві, узурпація земної влади неминуче мала відбится на ієрархії пантеону. Створення нового капища було обставлено урочисто і розглядалося як незаперечна ідеологічна директива. Володимир вимагав ретельного дотримання обрядів, знову ж таки констатує літопис. Правдивіше за все обряд жертвопринесення був не тільки тварин, також практикувалися і людські жертвопринесення. Природно, що на першу чергу жертвами ставали саме християни. Причина зрозуміла, заволодівши столицею, Володимир побачив себе перед сильною опозицією, здатною змести його з лиця земного. Людські жертвопринесення були вдалим засобом нищення непокірної частини населення, що становила певну загрозу володареві. Стверджуючи свою волю, тероризуючи супротивників, намагався компенсувати брак надійної соціальної опори.
Яскравий документ, що яскраво віддзеркалює тогочасну колізію,-легенда про мучеників Іоана та Федора. Вміщено її у Повісті минулих літ, уривок з церковного переказу житійного типу. За змістом мова йде про батька і сина (імовірно були християне), та київських язичників, що надумали скласти жертвопринесення , кинули жереб - випав на молодшого з героїв. Але батько відмовився видати сина, мотивуючи Поганських богів звичайним деревом, зробленим людськими руками, що вони нічого не можуть спричинити. Серед киян почалися заворушення, вони вдруге зажадали офіри, але вже двох. Тоді старий поставив вимогу - " хай же хоч один з ідолів ізійде за своєю жертвою". Обуренню киян не було меж, і тоді вони вбили обох[5, c.125].
З оповідання випливає не стільки жорстокість поганства, скільки неодноразова реальність практичних жертвоприношень. Зокрема, можна виділити окремий вид ритуального вбивства людей похилого віку - це своєрідний нюанс, сенс є у глибокій повазі та вірі в майже божественну силу вбивства старшої людини. Терор Володимира виявив себе не тільки у Києві, а й у периферійних центрах. Відомо, що Добриня був спеціально відряджений до Новгорода на утвердження там язичницького культу. На сьогоднішній день навіть існують зафіксовані дослідження, проведені Седовим В., рештки цього святилища в урочищі Перинь, було знайдено ліплену кераміку за віком старшу Х ст. А відтак, впевнено можна зробити висновок, що культ Перуна тут з'явився ще до Володимира[2, c.165-166].
Так прийшовши до влади 980 року на хвилi язичницької опозицiї i через труп свого брата-християнина, новоспечений князь змушений до певного часу орiєнтуватися на панiвну верхiвку, що дотримувалася традицiйних язичницьких вiрувань i схильна бiльше до органiзацiї зовнiшнiх воєннополiтичних акцiй, нiж до внутрiшнього облаштування Київської держави. Посилення проязичницьких настроїв панiвної верхiвки тогочасного суспiльства засвiдчус лiтописна стаття 983 року. Київськi "старцi i бояри" розв'язали тодi справжню кампанiю гонiнь на християн. За їх намовою було вчинено фiзичну розправу над багатьма.
Це була вельми продумана акцiя ревнителiв "старої вiри", спрямована проти нових iдеологiчних вiянъ та суспiльних порядкiв, що владно вторгалися в усi сфери життя країни.
Пристосування прадавнiх язичницьких культiв схiдних слов'ян до нових форм економiчного й суспiльнополiтичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодалъного суспiльства i його держави. Протягом усього кiлькох рокiв (за лiтописною хронологiсю -- восьми) з часу проведення унiфiкацiї i об'єднання язичницьких культiв на основi традицiйних вiрувань схiдних слов'ян вiдбулося перегрупування полiтичних сил всерединi панiвної верстви Київсъкої Русi, загалом завершилося їi станове оформлення та консолiдацiя. Язичництво, нехай i реформоване в полiтеїзм, уже не вiдповiдало соцiалъним i полiтичним вимогам та претензiям правлячої верхiвки, що прискорено феодалiзувалася. Збереження язичництва перешкоджало рiвноправним вiдносинам Київської Русi з християнськими державами середньовiчного свiту. Тiльки монотеїзм мiг послужити сталою опорою для реалiзацiї цих прагнень i допомогти забезпечити мiцне становище владi великого князя.
Знамените хрещення Русі, яке поклало початок становленню могутньої держави, було викликано цілим комплексом факторів:
- політичний - прагнення князя Володимира зміцнити державу і її територіальну єдність за допомогою створення єдиного пантеону язичницьких богів на чолі з Перуном не призвела до подолання племінного сепаратизму та посилення княжої влади. Надії Володимира в даному випадку покладались, очевидно, на те, що бог блискавок вважався головним в дружинному середовищі. Тільки єдинобожжя могло згуртувати країну і висвітлити авторитет одноосібної княжої влади.
- міжнародний - прийняття християнства вводило Русь в сім'ю європейських народів, а язичництво прирікало на ізоляцію та ворожість з боку християнізованих сусідів, що відносяться до язичників як до нелюдей. При цьому слід враховувати, що остаточний розкол християнства на католицьку та православну гілки стався лише в 1054 р.
- соціальний - зростаюча соціальна неоднорідність, а також мінливі духовні запити еліти суспільства створювали умови для переходу до більш складної світоглядної системи.
- особисті міркування Володимира та деякі епізоди його життя. Він, напевно, брав до уваги хрещення своєї бабусі Ольги, яка залишила по собі добру память. Не виключено, що деякі епізоди його гріховного життя, наприклад, братовбивство під час боротьби за владу, насильство, багатоженство, у підсумку, змусили замислитися про духовне очищення, про таке діяння, яке могло б залишити про нього добру память. Але, швидше за все, він діяв, виходячи з прагматичних міркувань. У тому справа, що прийняття їм християнства було зумовлено одруженням на сестрі візантійського імператора. Це надзвичайно піднімало його авторитет, а, отже, зміцнювало і княжу владу.
Радянські історики вважали, що християнство відповідало класовим інтересам феодалів, тому що, проповідуючи смирення, послух, ставало ефективним ідеологічною зброєю, що допомагає експлуатувати трудящі маси.
Починаючи з реформування язичницьких культiв 980 року, уряд князя Володимира вiв iнтенсивнi пошуки найбiльш оптимальної для молодої Київської держави релiгiйної структури, яка найбiльш вдало вiдповiдала б її iнтересам, що засвiдчує лiтописна оповiдь про "вибiр (випробування) вiрувань". Пiд 986 роком Повiсть минулих лiт сповiщає про вiдвiдини Києва болгарами "вiри магометанської", "нiмцями з Риму" та iудеями. Володимир Святославич вислуховував промови послiв, але усiм їм вiдмовяв[3, c.568-569].
Магометанським мiсiонерам через те, що йому не сподобалися обряд обрiзання, заборона вживати свиняче м'ясо, а особливо - необхідність відмови од вина. Вiн сказав: "Русi веселiсть - пиття, ми не можемо без сього бути". Італійцям-католикам київсъкий князь звелiв повертатися назад, "бо предки нашi сього не прийняли". Дискутуючи з iудеями Володимир став дорiкати їм у тому, що вони Богом відкинуті й не можуть iнших навчати своєї віри[25, c.23-24].
За іншими свiдченнями лiтописців, київський князь скликав бояр i старiйшин на нараду, де було вирішино бiльщ детально вивчити переваги й недолiки iснуючих у тогочасному свiтi вiросповiдань. Було обрано десять "мужiв" якi вирушили в далекi свiти розiзнати про віру i службу тамтешнiх народiв. Найбiльше їх вразила служба, що правилася в християнських храмах Візантії[2, c.171]. А вітак навернення Русi в християнство за вiзантiйським взiрцем і стало логічним завершенням пошуків.
У християнському вiровченнi втiлився багатющий суспiльний досвiд, нагромаджений в умовах такого громiздкого й етнiчно рiзнорiдного державного утворення, яким була Вiзантiйська iмперiя. Київський правитель усвiдомлював свою вирiшальну роль у справi реорганiзацiї системи релiгiйних вiрувань. При всiй його недостатнiй обiзнаностi в християнських догматах та обрядовостi, князю, безперечно, було вiдомо про пiдпорядкованiсть Церкви iнтересам свiтської влади у Вiзантiї. Важливо зазначити, що в свiдомостi "варварських" вождiв тiєї доби вiзантiйська модель християнства пов'язувалася насамперед з уявленнями про вищу свiтську владу. Ця обставина зiграла чи не вирiшальну роль у запровадженнi на Русi християнства за вiзантiйським зразком. Його модель як найкраще вiдповiдала системi полiтичного устрою Київської Русi, що була тодi вiдносно єдиною ранньофеодальною монархiєю. Християнiзацiя вiдкривала шлях до визнання за Київською державою самостiйного мiсця в полiтичнiй структурi тогочасного свiту й входження до свiтової християнсъкої спiльноти.
Охрещення Володимира Святославича i навернення в християнство пiдданих його країни пов'язувалося лiтописцем iз вiйськовим походом київського князя на грецьке мiсто Корсунь (Херсонес). Заперлися корсуняни в городi, i став Володимир з одного боку города в гаванi, на вiддалi одного полъоту стрiли од города, i боролися крiпко городяни з ними. Князь заявив непоступливим корсунянам, що має твердий намiр тримати мiсто в облозi, якщо знадобиться, то й три роки. День у день насипали київськi вої землю пiд мiськi мури, щоб оволодiти ними. Та городяни, пiдкопавши непомiтно мiську стiну, поночi вибирали той насип i носили землю до центру мiста. Облога Корсуня затягувалася. Та ось до стану руських воїв упала стрiла з прикрiпленим до неї посланням. У ньому корсунянин на ім'я Анастас повiщав київського князя, як можна покласти край облозi й заволодiти мiстом. Вiн радив перепинити воду, що надходила до мiста з колодязiв, розташованих на схiдних околицях Корсуня[1, c.41-42]. Скориставшись iз цiєї поради, Володимир негайно звелiв поруйнувати труби. Приречене на прагу, багатотисячне мiсто вiдкрило ворота.
Заволодiвши Корсунем, Володимир посилас послiв до візантiйської столицi, де на iмператорсъкому престолi сидiли тодi Василiй i Костянтин з погрозою знищити Корсунь, якщо вони не віддадуть свою сестру. Стурбованi василевси погоджуються на його умови, але він повинен прийняти нову віру.
На переговорах у Києвi Володимир пiдтвердив свою готовність прийняти християнство як державну релiгiю Русi, а вiзантiйськi iмператори-спiвправителi, в свою чергу, обiцяли видати за нього свою сестру Анну. Київсъкий князь зобов'язувався надати Вiзантiї військову домогу, зокрема, негайно надiслати до Константинополя руський експедицiйний корпус для боротьби з заколотниками. Сам Володимир вирушив, коли настав час, до Криму, щоб покарати корсунян, якi перекинулися на бiк полiтичних супротинникiв Вiзантійського iмператора Василiя II та його брата Костянтина.Здобувши фортецю, Володимир передав її своему шуриновi. Отже, корсуньська експедицiя була наслiдком вiзантiйсько-руської союзницъкої угоди, реалiзацiї якої передувало заручення Київського князя з Анною Порфiрородною та охрещення влiтку 988 року мешканцiв Киева[10, c.191].
Необхiдно наголосити на тому, що християнiзацiя Київської Русi не перебувала в однобiчнiй залежностi вiд мiжнародних зв'язкiв. Прийняття християнства давньоруською верхiвкою було передусiм результатом внутрiшнього соцiально-економiчного, політичного i культурного розвитку схiдного слов'янства. Воно вiдповiдало назрiлим потребам данньорусъкого суспiльства, яке за правлiння Володимира Святославича зайщло в переломний перiод iсторичного розвитку. Саме тодi вiдходив у минуле родоплемiнний побут слов'ян, утверджувалися новi, прогресивнi для того часу феодальнi виробничi вiдносини й притаманнi їм форми полiтичного i духовного життя. Завершувалося об'єднання схiднослов'янсъких земель у складi Київсъкої держави, стабiлiзувалися її зовнiшнi рубежi. Країна вкривалася густою мережею мiст, фортець i замкiв, за мурами яких велася жвава торгiвля, розквiтали ремесла. Послабилися впливи варязької дружинної елiти, яка внесла до полiтики київських князiв орiентацiю на далекi вiйськовi походи, через що консервувалися процеси внутрiшнього, насамперед соцiально-економiчного розвитку. Вiдтак од грабiжницьких вiйн iз сусiднiми народами мiсцева знать переходить до освоєння власних земель, експлуатацiї своїх пiдданих. Так народжувався стан нової аристократiї, об'єднаний матерiалъною основою (землеволодiння) буття та спiльними елементами соцiальної психологiї. Пошуки iдеологiчних засобiв консолiдацiї цієї елiти й поширення її влади на всi прошарки тогочасного суспiльства спричинилися до того, що панiвна верхiвка Київської Русi наприкiнцi Х ст. проголосила християнство офiцiйною релігією[6, c.347].
Крiм корсуньської версiї, лiтописцям були вiдомi й iншi "адреси" Володимирового охрещення. Зокрема, називають ще Василiв (сучасний Василькiв Київської областi). Одначе вже сама назна цього мiста, збудованого на честь християнського патрона Володимира, свiдчить про пiзнiшу лiтературну iнтерполяцiю (змiну первiсного тексту)[13, c.66].
Є вагомi пiдстави вважати, що Володимир прилучився до християнства в Києвi на початку 988 року. За обчисленнями днем охрещення київського князя було обрано день Богоявлення Господня, який припав на 6 сiчня. Вiдповiдно до церковних канонiв, Володимир пройшов пiдготовку до охрещення -- так зване оглашення", що зазвичай тривало 40 днiв. Із настанням потеплiння, тобто навеснi 988 року, Володимир попрямував до днiпровських порогiв, щоб зустрiти тут свою порфiроносну наречену. Тодi ж (очевидно, 27 травня, на зеленi свята) вiдбулося масове охрещення киян.
Охрещенню передувало знищення загальнодержавного язичницького пантеону, зовсiм недавно спорудженого в центрi стольного града. Князь наказав, як повідомляє літописець, поскидати кумирiв, порубати, вогню оддати. Перуна ж велiв прив'язати коневi до хвоста і волочити з гори по Борисевому узвозу на ручай, а дванадцятьох мужiв бити його палицями. Коли волокли його по ручаю до Днiпра, оплакували його невiрнi люди, бо ще не прийняли вони хрещення. Потім вкинули його у Днiпро, а як пристане до берега, то одштовхували.
В системi морально-етичних цiнностей язичницького суспільства цей акт насправдi виглядав звичайнісінькім обрядовим дiйством, що символiзувало "вигнання " чи "поховання" кумира колишнього державного божества Перуна. Його невипадково перенесли до води, адже вода у стародавнiх слов'ян вiддавна пов'язувалася зi смертю, потойбiчним свiтом. Побиття Перуна палицям також було символiчним: iдола необхiдно було фiзично знищити. Перуна проводжали аж до днiпровських порогiв, за якими вiдкривався свiт кочового "Поля", тобто його випровадили до останньої межi розселення слов'ян[5, c.118].
Це означало, що за межi їхньої держави випроваджувалося язичництво, буквально поступаючись мiсцем новiй, християнськiй релiгiї. Як сповiщає лiтописець, Володимир повелiв "робити церкви i ставити їх на мiсцях, де колись стояли кумири. Володимир одержав при охрещеннi iм'я Василiй, iм'я свого швагра i хрещеного батька -- iмператора ромеїв. Вiдтак святий Василiй став небесним покровителем i християнським патроном князя. Будiвництво християнського храму на честь святого Василiя на мiсцi язичницького пантеону Перуна не лише унаочнювало докорiнну перемiну релiгiйної структури Київської держави, а й символiзувало особисту роль Володимира Святославича в цiй реформi.
Процедура навернення в християнство киян, яскраво змалъована лiтописцем, поклала початок охрещенню всiє країни. Джерела повiдомляють, що вiдразу пiсля знищення чи радше "вигнання-похорону" язичницьких iдолiв у Києвi розпочалася насильницька християнiзацiя населення Новгородської землi. Лiтопис сповiщас про те, що архiєпископом до Новгорода було поставлено Якима Корсунянина, пов'язуючи з його приходом зруйнування язичницького капища. Поваленого iдола Перуна тут, як i в Киевi, було побито залiзними палицями й кинуто у води рiчки Волхов. Християнiзацiю Новгорода проводили київськi урядовцi Добриня та Путята. Велику активнiсть їх у цьому засвiдчують скупi, але дуже промовистi слова новгородського книжника: "Хрестив нас Путята мечем, а добриня вогнем"[13, c.70].
Восени 990 року розпочалася християнiзацiя населения Суздальщини. Тут, на березi рiчки Клязьма, було тодi, очевидно, й закладено мiсто Володимир, яке в майбутньому стало важливим церковним центром. У сферi його полiтичного та iдеологiчного впливу опинилися племена словен, кривичiв, в'ятичiв i мерi. Згодом тут почалося жваве церковне будiвництво[10, c.50].
Тiльки в першiй половинi ХI ст. завершився процес навернення в християнство мешканцiв Муромської землi, яка за своїм етнiчним складом була вельми строкатою. Тут жили переважно народи угро-фiнської групи та частково слов'яни, що з'являються в цих краях, як засвiдчують данi археологiї з другої половини Х ст.
За правлiння Володимира Святославича не всi давньорусъкi землi було цiлком християнiзовано, але є вагомi пiдстави вважати, що бiльшiсть населення країни навернулася, принаймнi формально, в нову вiру. Було закладено основи церковної органiзацiї. Розростаючись у глиб i в широчiнь, вона об'єктивно визначала єдину для всього населення, Київської держави приналежнiсть. Церква сприяла змiцненню територiально-адмiнiстративного подiлу, засновуючи єпископiї в адмiнiстративно-полiтичних центрах давньоруських земель-князiвств, що формувалися. Все це безумовно вiдповiдало потребам об'єднавчої полiтики київського уряду та згуртування країни.
Однак процес християнiзацiї держави йшов повiльно, а незрiдка й хворобливо (надто у вiддалених од київського центру областях). Населения Київсъкої Русi гостро реагувало на новi iдеологiчнi віяння, що розповсюджувалися по всiх градах, погостах і селах. Християнськi проповiдники наштовхувалися на глухе чи пряме незадоволения народу, яке iнодi перехлюпуля через край i виявлялося у формi фiзичноi розправи над ними. Достатнъо сказати, що протягом лише одного десятилiття в Новгородськiй землi, наприклад, було забито трьох єпископiв (йдеться про середину ХІ ст)[12, c.174-175].
Першi поставленi в Ростовi єписко
Володимир Великий і хрещення Русі курсовая работа. История и исторические личности.
Реферат: Наближене обчислення означених інтегралів формули прямокутників трапецій Сімпсона
Сочинение По Русскому Языку 11 Класс Егэ
Коды Диссертаций
Дипломная работа по теме Субъективно-модальные конструкции со значением отрицательной оценки в современном французском языке
К Какому Стилю Речи Относится Реферат Докажите
Курсовая Работа На Тему Подоходный Налог
Курсовая работа: Наследование по завещанию 17
Обеспечение Экологической Безопасности Курсовая
Курсовая По Мдк 01.01
Реферат по теме Коррупция в здравоохранении
Общие сведения об охране труда
Дневник Санитарской Практики
Ключевые Моменты В Развитии Науки Реферат
Характеристика Современных Оздоровительных Систем И Средств Реферат
Контрольная работа: Культура делового общения
Контрольная работа по теме Фармакотерапия подагры
Реферат: Роль бухгалтерского учета в управлении предприятием
Реферат: Место и роль Императорского Православного Палестинского общества в истории
Реферат: Компетенция военных вузов как субъектов образовательной деятельности
Реферат: Химический метод Винклера для определения растворенного кислорода. Скачать бесплатно и без регистрации
Архіви Коша Нової Запорожської Січі - История и исторические личности контрольная работа
Сфера дії трудового права: погляд в історію та нові виклики - Государство и право статья
Высшая нервная деятельность - Биология и естествознание реферат