Вогонь

Христя обожнювала казки. Їй подобалися історії, де люди зустрічали фей, мавок, чарівниць у лісу, єдинорогів... Ці історії були неначе сповнені життям. Наче й справді там, за поворотом у парку причаїлася маленька фея, яка вже готова заринутися у світ магії разом із нею. Ці напівісторії, напівдійсність у фантазіях надавали сенсу всьому, що є навколо. Вони надавали життю барв.

Проте Христя була вже дорослою, і подруги не розуміли її захоплень. Дівчатам у дев'ять років треба читати журнали моди для підлітків, обговорювати однокласниць після школи, а ще розмовляти про хлопців, а не мріяти про фей і драконів. Тож Христя в якийсь момент віджартувалася, що вона лишень приколювалася, і удавано зацікавлено обговорювала з подругами те, що цікавило їх, а казки залишила на сторінках улюблених книг у закритій шафці — щоб подруги не бачили.

Щоразу, коли дівчинка залишалася вдома сама, вона поринала в світ фантазій і казок. Кімната Христі була світлою й просторою, зручно облаштованою для того, щоб у дитини було місце для ігор. Вона часто могла читати, малювати казкових істот або розігрувати сценку з книги чи фільму, уявляючи себе головною героїнею.

Вікна дитячої кімнати виходили на парк біля дому, де дівчинка також часто гуляла на самоті, бо з подругами вони частіше робили щось значно нудніше. Христя сіла коло вікна й сумно подивилася на вулицю, на дерева через дорогу та рідких прохожих. За вікном було сиро й по-осінньому холодно. Уже темнішало, проте батьки ще були на роботі. Дівчинка зітхнула й почала наспівувати собі під носа пісеньку, що сама вигадала.

— Феє, феє, не барися,
і пограти вже примчися,
а як прилетиш мерщій,
дам тобі солодощів!

Дівчинка вже збиралася розчаровано піти вчити уроки, проте помітила за вікном дещо дивне: неначе хтось світив ліхтариком просто їй у вікно. Христя придивилася краще. Ні, не ліхтарик. То було якесь блакитне мерехтіння, що раптом щезло. Але потім з'явилося значно вище, ніж були всі її друзі, які б могли розігрувати дівчинку. Вона зачаровано спостерігала за феєю, потім відчинила вікно і прошепотіла:

— Феєчко, я зараз спущуся, ти тільки не зникай нікуди.

Вона була впевнена, що казкове створіння її почує, адже вони магічні, вона мала почути.

Христя швидко, як ніколи в житті, перевдяглася в джинси, яскраву червону кофту і прожогом побігла до дверей. Дівчинка нетерпляче здерла білу курточку, скинула капці. Христя знала, що мама ж потім насварить за розкидане взуття, але її це геть не хвилювало. Дівчинка вибігла на вулицю й хутчіш побігла за дім.

Захекана, вона роздивилася вже на місці, але мерехтіння зникло. Христя трохи пошукала навколо, глибоко вдихнула і пішла вглиб парку. Парк увечері, у присмерках, був трохи лячним, особливо якщо ходити самій. Навколо збиралося забагато тіней, а Христя не любила тіні після заходу сонця: вона знала, що за ними щось ховається. Ба більше, цей парк був трохи занедбаним: ліхтарі були лиш обабіч головної доріжки значно далі, де було багато лавок і гуляло багато людей. Тут була одна з багатьох стежинок, що вели в зарості.

Пройшовши метр, Христя тихо покликала фею:

— Я-я... прийшла. Ти ж мене дочекалася?

Дівчинка знов тихесенько проспівала віршик і зраділо ахнула: мерехтіння знов з'явилося з-поміж дерев. Фея наче кликала за собою, і Христя, забувши геть про все, побігла слідом, не розбираючи дороги. Мерехтіння то згасало, то сяяло яскравіше; то зникало, то з'являлося трохи в стороні, і линуло все далі й далі. Христя завалювала істоту питаннями:

— А як тебе звуть? А що ти за фея, фея рослин чи музики? Чи світла? А вас багато? А де ви живете? — здавалося, дівчинці геть не заважала нестача повітря в легенях.

У якийсь момент фея зупинилася, і Христя змогла достатньо наблизитися, щоб роздивитися істоту. Проте ані маленьких чарівних крил, ані крихітного тіла вона не побачила. Це було скупчення світла, що переливалося й змінювало форму. Більше схоже на...

— Ти... наче вогник якийсь, — задумливо пробелькотала дівчинка. — То ти не фея?

Вогник, або що воно було, нічого не відповів, лишень виплив на маленьку галявину. Христя тільки зараз роззирнулася і зрозуміла, що вона галявини не впізнає. Чи може, то геть інша частина парку? Бо він був величенький, але скільки ж тоді вона пробігла?..

— Ти ж проведеш мене назад, правда?

— Тобі сподобався вогник? — роздалося питання десь поруч.

Христя підскочила від переляку й подивилася вперед: посередині галявини стояв хлопчик десь такого самого зросту, як і вона, хоча вона його й не помітила спершу. Одягнений він був теж по-осінньому тепло: темні штани і синя куртка, що була йому трохи завелика. Коло нього літав іще один вогник. Хлопчик проводив пальцями в повітрі навколо вогника, неначе гладив його.

Христя поки не підходила.

— То це таки не фея?

— Фея? — уперше незнайомець подивився на неї. — Ха-ха, типові дівчатка, лиш про фей своїх і думають!

Він весело посміхався, а Христі стало ніяково за свої думки. Вона вже сто разів пожалкувала, що спитала, не подумавши. Але хлопчик був симпатичним і таким, як і вона, любителем казкових створінь, тож їй уже хотілося з ним потоваришувати.

— Тоді що це? Що ти про них знаєш?

Хлопчик, здавалося, забув про свій вогник, і прямо подивився на неї.

— Вони — блукаючі вогники. Допомагають тим, хто заблукав, — він знизав плечима й підійшов трохи ближче.

— Але ж я не заблукала, — дівчинка насупила брови.

Два вогники, зустрівшись, нібито почали спілкуватися: вони кружляли одне з одним по галявині навколо дітей чи то в танці, чи то в забавці.

— Не обов'язково треба заблукати фізично. Ти казала про фей... Розкажи про себе трохи, у мене є одне припущення.

У Христі аж очі заблищали, то вона й видала все щиросердно:

— Я дуже люблю казкових істот. Знаю все про фей, єдинорогів, духів природи, про відьом... — вона раптом зупинилася і сором'язливо глянула на нього.

— Оу, я зрозумів! — хлопчик зраділо сплеснув долонями. — То ти, мабуть, одна з них!

— Тобто? — не зрозуміла Христя, витріщившись на нього.

Хлопчик почесав голову і почав пояснювати:

— Іноді казкові істоти після своєї смерті перероджуються в людей. Вони про це не знають, але в їхній душі є залишки магії.

— Що? Ти серйозно?

Якщо чесно, то Христя десь глибоко в душі знала, що вона належить до світу казок значно більше, ніж просто дівчинка, що їх любить. Іноді вона відчувала страшенну тугу за магією, так, наче вона й справді існувала, і колись Христя нею володіла. Дівчинка не могла пояснити ці відчуття... До сьогодні. До зустрічі з вогником і цим гарним хлопчиком.

— Мабуть, того тебе вогник і помітив, — хлопчик тим часом потер підборіддя. — О, до речі, мене звати Володя. А тебе? — він привітливо простягнув руку.

— Христя... — дівчинка розгублено пожала йому руку. — Дуже приємно...

— Якщо хочеш дізнатися, хто ти насправді... ким ти була в минулому житті, то ходімо, я відведу тебе. Ми вже майже на місці. Якщо ти так любиш фей, то мабуть, феєю і була. О, і якщо сильно схочеш, то можеш залишити вогника собі.

— Справді?! — голос дівчинки різко піднявся від здивування.

— Ага. Ну, якщо ти й справді казкове створіння.

— Я казкове створіння, — упевнено відповіла Христя. — Веди вже, зараз сам побачиш.

Володя лише посміявся і пройшов через галявину. Він прошмигнув між гілок, Христя — за ним, і вона здивовано завмерла.

В оточенні дерев стояли красиві дерев'яні двері. Вони були прикрашені завитками, візерунками квітів, а ще начебто в різьбленні проглядалися контури єдинорогів. Найдивніше — вони якось трималися на землі без жодної опори.

Христя обійшла двері навколо, роздивляючись з усіх боків. Один вогник підлетів до дверей, пройшов крізь них і зник. За ним і другий.

— Куди це він?

— Він так каже, що треба пройти в двері, — відповів Володя й узявся за ручку.

— Володю... — вона зам'ялася. — Мені цікаво, але... це ж не назавжди? Якщо я увійду, то я ж зможу повернутися додому?

Хлопчик подивився на неї із секунду, а потім голосно фиркнув і розсміявся.

— Скажеш теж. Ти ж людина зараз, ніхто тебе там не утримуватиме.

Після цих слів Володя відкрив двері й озирнувся на неї.

— Не бійся, усе буде гаразд. Але знай, що вогники вдруге не прилітають.

Хлопчик щез.

Христя тільки очима кліпала, дивлячись на двері. Вона взялася за ручку. Серце ладне було вискочити з грудей. Дівчинка знала, що зараз та сама мить, коли її життя може змінитися. Вона знала, що все життя жалкуватиме, якщо зараз дасть задню. Ноги підкошувалися. Вона зажмурилася й відкрила двері, швидко заскочивши всередину.

Христя розплющила очі. Проте вона нічого не побачила. Дівчинка протерла очі, але навколо була сама темрява. Христя відступила на крок і спробувала намацати ручку двері, та не знайшла.

— Володю?..

Засяяв вогник. Один, другий, третій... десять, іще більше. Вони повільно почали підлітати до Христі. Дівчинка розгублено й налякано відступила, намагаючись зрозуміти, де вона. Світла було хоч і вдосталь, проте мерехтіння і синє сяйво заважали добре роздивитися. Неначе це була якась простора кімната з речами. Начебто меблі стояли.

Вогники наступали, Христя відійшла ще на кілька кроків, уже жалісно захникавши.

— Володя, хе-хе-хе... Володя. Дурне дівчисько, — прозвучало просто над вухом.

Хтось її схопив. Христя перелякано заверещала і почала розмахувати ногами, щоб бодай якось вирватися, проте марно. Тримали її міцно. Потім її розвернули обличчям до себе. Христя врешті могла роздивитися обличчя того, хто її схопив.

Страшне обличчя. Роги. Цього було більш ніж достатньо, і Христя заверещала з новою силою й почала пручатися, як тільки могла.

— Годі, а не то я тебе з'їм, — проговорила істота чітко і ясно низьким, глибоким голосом.

Христя замовкла, але почала плакати й істерично вдихати повітря. А демон тим часом задоволено промуркотів:

— От за що я люблю дітей, то це за те, що вам можна наплести нісенітниць, і ви в це одразу вірите. Казкова істота... — він розсміявся холодно і жорстоко.

Христя почула розпач від того, що її так обманули.

— Що... ти зробив із Володею? — крізь сльози видавила вона.

— Володею? Не було ніякого Володі. То була омана. А мої вогники призначені для того, щоб такі дітки самі йшли до мене.

Демон трохи відкрив рота, приготувавшись висмоктати чисту невинну душу.

— Я хочу назад до мами! Вибач, будь ласка!! Я більше не читатиму казок!! Допоможіть!! — Христя вже нічого не бачила від сліз і переляку.

Раптом увімкнулося світло.

— Що тут відбувається?

У кімнату ввійшла молода рудоволоса дівчина з пакунками. Вона була на підборах і вдягнена у фіолетове легке плаття, а за нею йшов високий хлопець із зав'язаним у хвіст чорним волоссям, на вигляд блідий і стомлений, очі наче підведені чорним олівцем. На відміну від дівчини він був одягнений у якусь довгу чорну рясу з дорогим ременем. На руках було багато браслетів, а на спині в нього висів рюкзак.

Ці двоє в мить відібрали в демона дитину, а той міг лишень злісно на них дивитися.

— Гей, заспокойся, дівчинко. Усе гаразд, він тебе не чіпатиме. Бачиш символи на підлозі? Він у клітці і звідти нічого тобі не зробить.

У Христі сталася затяжна істерика, і дівчинку відвели в інше приміщення, на кухню.

— Костику, може, ти її заспокоїш там?

Хлопець витріщився на подругу.

— Ліно, я трохи не спеціалізуюся на дітях. До мене зазвичай звертаються з проханням когось підійняти, а не заспокоїти. От якби дівчинку встигли... — він показав недвозначний жест рукою по шиї, — то я б якраз стався в нагоді, — він яскраво посміхнувся.

Рудоволоса зітхнула, дістала кулінарну книгу, поставила на стіл миску, зсипала трохи інгредієнтів, відкрила книгу і щось незрозуміло звідти зачитала, поводивши над мискою рукою і зробивши кілька спеціальних рухів.

Просто перед здивованою Христею з'явилася ціла миска печива. Дівчинка від здивування й плакати припинила.

— Пригощайся, — рудоволоса підсунула до неї миску.

— То ти відьма? Ти тепер і мене з'їси? — панічно спитала Христя, відсахнувшись від миски.

— Ні, що ти. Я не їм людей. То ти розкажеш, що трапилося?

І Христя, трохи заспокоївшись і перекусивши смачним імбирним печивом, розповіла геть усе.

Друзі переглянулися, поки дівчинка розповідала, і відьма полізла в шафку за свічкою. Вона її запалила без жодних зусиль, лише змахнувши рукою. Далі дівчина обвела свічку навколо голови Христі й промовила:

— Що було, те загуло, страшні події стали сном.

— Ой, а що це... ви робите... — дівчинка заснула, де сиділа.

Хлопець її підхопив, щоб не впала, і посадив у крісло.

Христя прокинулася в себе в кімнаті рано вранці. У неї боліла голова, усередині наче стояв туман, останні події було й не пригадати. Було незрозуміле відчуття жаху, але яскраві промені сонця й улюблені казки швидко його стерли.

— Хтось сьогодні був дуже поганим хлопчиком.

Рудоволоса підпирала одвірок, зверхньо дивлячись на істоту, заперту в пастці. Хлопець сидів на письмовому столі і їв горішки, запиваючи їх розбавленим віскі із сумним виглядом. Здавалося, його повністю поглинули геть інші думи.

Демон сидів, підпираючи рукою підборіддя, і мовчки дивився на людське створіння.

— Слухай, Панасику, давай по-хорошому.

Демон вишкірився.

— Не зазнавайся, людино. І не ганьби мене людськими прізвиськами! Я — один із могутніх володарів вогнесвіту, як ти посміла мене тут ув'язнити!

Дівчина глянула на підлогу і символи, намальовані крейдою.

— А хто б подумав. Тепер ти бачиш? — рудоволоса глянула на друга.

— Так. Бачу. Ти безнадійна, Ангеліно. Просто безнадійна. Як ти тільки примудрилася викликати сюди демона просто з пекла...

Хлопець хитнув головою, випив віскі й налив собі ще з тяжким зітханням. Його останні надії навчити її чомусь руйнувалися просто на очах.

— Пекло... Дурні смертні. Ви думаєте, я демон? Час пливе, і людство забуває, чого його вчили. Ви всі невиправні, і відаючі, і безвіди.

— Я його не викликала, — нахмурилася вона. Відьмі було трохи моторошно від того, що навіть із клітки демон міг зваблювати дітей і створювати портали, ще й маскувати їх під казкові двері. — Отже, слухай, Панасику, стосовно правил поводження в людському вимірі і поїдання дитячих душ...

Поки Ліна займалася повчанням демона, Костя намагався відмахнутися від однієї нав'язливої думки. Але та думка не хотіла зникати, а дедалі міцнішала в його свідомості. Дещо в цій ситуації йому не давало спокою. Проте, перш ніж ділитися з подругою думками й турбувати її ще більше, він сам мав пересвідчитися в правоті свого мислення. Помилки в деяких питаннях можуть призвести до фатальних наслідків.

І тільки демон виглядав так, наче це не він тут був запертий, а ці двоє — з ним.