Визначення специфіки, ролі та функцій хронотопу в романі Дж. Оруела "1984" - Литература курсовая работа

Главная

Литература
Визначення специфіки, ролі та функцій хронотопу в романі Дж. Оруела "1984"

Категорія художнього часу у світлі літературознавчих поглядів. Простір у структурі роману Дж. Оруелла "1984". Функція хронотопу у розвитку сюжету. Поняття просторового континууму. Своєрідність часових моделей і специфіка їх концептуалізації у романі.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Размещено на http://www.allbest.ru/
Актуальність дослідження. З моменту виходу роману Джорджа Оруела «1984» пройшло більше ніж півстоліття, проте сьогодні він все ще входить до списку найбільш популярних творів. Автора цієї антиутопії називають пророком, а сам роман - книгою століття. «1984» мав великий вплив не тільки на подальший розвиток літератури та мистецтва. Значна кількість наукових робіт з суспільних наук базується на ідеях, які було викладено в романі. За час, що минув з дня публікації твору, написано безліч наукових робіт та досліджень, які розглядають та аналізують філософську, соціальну, політичну наповненість роману. Так, творчість Дж. Оруела привернула увагу західноєвропейських дослідників (Р. Рiс, Дж. Вудкок, Р. Уiльямс, А. Звердлiнг, К. Олдрiд, Т. Хопкiнсон), які з різних боків аналізують феномен письменника. У пострадянській критиці у дев'яності роки з'явилося декілька робіт, що є етапними щодо формування відношення до Оруела-художника (В. Чаликова, В. Недошивiн, O. Звєрев, Є. Черткова).
Ці праці стимулювали появу цілої хвилі журнальних публiкацiй, а також стали поштовхом до написання великих монографічних і дисертаційних робіт. У 1999 році Ю.А. Жадановим захищено кандидатську дисертацію «Роман Джорджа Оруела «1984» у контексті антиутопії першої половини XX століття», де дослідник ставить за мету виявлення художньої своєрiдностi роману Дж. Оруела «1984» у свiтлi проблем утопiчної лiтератури (позитивної й негативної) та визначення типологiчних рис антиутопiї першої половини ХХ ст. (на матеріалі творiв Дж. Оруелла, Є. Зам'ятiна, О. Хакслi). У 2005 році М.В. Окс у дисертаційному дослідженні «Вымышленные языки в поэтике англоязычного романа XX века: На материале романов «1984» Дж. Оруэлла, «Заводной апельсин» Э. Берджесса, «Под знаком незаконнорожденных» и «Бледный огонь» В. Набокова» розглянула роман у компаративному аспекті. Нею проаналізовано функції вигаданих мов у літературних текстах (зокрема роль новоязу у романі Оруела); досліджено стилістику художніх творів із урахуванням теорії ігрового стилю; систематизовано лексичні та інші мовні особливості вигаданих мов; встановлено зв'язок між соціально-політичною і соціально-культурною установкою автора тексту та лінгвістичними засобами її реалізації.
Між тим, незважаючи на те, що однією зі специфічних рис роману є його часопросторова організація, яка підпорядкована не тільки провідній ідеї роману, але й за допомогою хронотопу відтворюється художня модель тоталітарної держави і закритого суспільства, цей аспект досі залишається поза увагою дослідників.
Як первинні інформаційні коди зі значним потенціалом, художній час і простір (хронотоп) служать конструктивними принципами організації літературного твору. Дослідженню хронотопу прозових текстів присвячені праці М. Бахтіна, Д. Лихачова, Ю. Лотмана, Н. Джохадзе, Н. Тодчук, В.М. Топорова, Б. Успенського, Т. Філат. Хронотоп «є центром образотворчої конкретизації, втіленням для всього роману. Всі абстрактні елементи роману - філософські та соціальні узагальнення, ідеї, аналізи причин і наслідків і т.п. - тяжіють до хронотопу і через нього наповнюються плоттю і кров'ю, залучаються художньою образністю», - говорить Бахтін [с. 399].
Все це дозволило зробити висновки про серйозні перспективи дослідження роману Дж. Оруела «1984» у цьому ключі, чим і зумовлена актуальність нашої роботи.
Мета нашого дослідження полягає у визначенні специфіки, ролі та функцій хронотопу в романі Дж. Оруела «1984».
Досягнення поставленої мети передбачає виконання наступних задач:
- визначити та узагальнити наукові (філософські, лінгвокультурологічні та літературознавчі) уявлення про ключові поняття категорій часу і простору і дати визначення сутності поняття «хронотоп»;
- охарактеризувати моделі часу, представлені у романі Джорджа Оруелла, та дослідити їх специфіку;
- дослідити просторові моделі у творі та визначити їх роль та функції в художньому світі письменника;
- розробити методичні рекомендації щодо використання результатів дослідження у навчальному процесі.
Об'єкт дослідження - хронотопічна будова роману Дж. Оруела «1984».
Предмет дослідження - чинники й засоби формування специфічної часо-просторової організації у романі Дж. Оруела «1984», а також форми й функції окремих елементів хронотопу.
Теоретико-методологічною основою дипломної роботи стали праці вітчизняних і зарубіжних дослідників, присвячені теоретичному осмисленню категорій «час» і «простір» на матеріалі художньої літератури (М. Бахтін, Ж. Женетт, В. Койнен, Н. Копистянська, Д. Ліхачов, Ю. Лотман, В. Топоров, О.О. Потебня та ін.), використані принципи аналізу художнього тексту, закладені в роботах Р. Барта, В. Халізєва. Методи дослідження: описовий, інтерпретаційно-текстовий, метод структурного та хронотопічного аналізу.
Наукова новизна дипломної роботи. У роботі вперше здійснюється спроба цілісного аналізу просторово-часових відносин у контексті роману Джорджа Оруела «1984», визначається специфіка хронотопу та роль просторово-часової організації в ідейній наповненості твору.
Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані під час підготовки позакласних заходів із зарубіжної літератури, інтегрованих уроків (англійська мова та література) загальноосвітньої середньої школи та на уроках літератури країн, мова, яких вивчається, шкіл з поглибленим вивченням англійської мови.
Розділ 1. Теорія часопростору у літературознавстві. Хронотоп і його функція у розвитку сюжету
1.1 Поняття просторового континууму: теоретико-літературні аспекти дослідження
Конструктивними принципами організації літературного твору слугують час і простір. Різні типи часово-просторових відносин, взаємодіючи між собою, становлять сюжет, в якому подія стає образом. Часопростір з'єднує весь твір у композиційно-смислове ціле. Незважаючи на те, що осмислення часу і простору як категорій мислення сягає давнини, системне вивчення літератури в аспекті художнього часу, простору є порівняно молодим відгалуженням літературознавства: основи його росту було закладено в 30-ті роки ХХ ст., а розвиток датується другою половиною ХХ ст.
Процес вивчення категорії часопростору у його широкому значенні включає декілька етапів, періодів.
1) Античність і Середньовіччя (час і простір є ідеально-абсолютними, незмінними вмістилищами всього сущого);
2) Просвітництво, класична механіка ХVI-XІХ ст. (вводиться поняття «абсолютний» (ілюзорне вмістилище) та «відносний» (система часових і просторових координат, які обов'язково встановлюються кожною людиною в процесі її життєдіяльності) час і простір);
3) наука ХХ-ХХІ ст. - фізична теорія відносності та її втілення у філософії, соціології, психології, інших гуманітарних і природничих науках (час та простір усвідомлюються як складна система відношень, матеріальним базисом якої є об'єктивне вмістилище-поле «час-простір»; у процесі його освоєння людство формує реальний час-простір, а кожен індивід - психічний час-простір).
Чільне місце у формуванні теорії, методики та методології дослідження хронотопу посіли вчені слов'янських країн. Базові принципи хронотопічного аналізу твору літератури сформульовані у працях М. Бахтіна, Д. Ліхачова, Ю. Лотмана. Їх праці дали поштовх подальшим дослідженням цього аспекту літературного тексту і тому потребують окремого розгляду.
Теоретичні, термінологічні, методологічні засади вивчення часу і простору із найбільшою на той час повнотою розробив М. Бахтін у своїй праці «Форми часу і хронотопу в романі: нариси з історичної поетики». Саме він запровадив термін «хронотоп» і уперше розглянув час і простір в їх нерозривній єдності: «Істотний взаємозв'язок часових і просторових стосунків, художньо опанованих в літературі, ми називатимемо хронотопом (що означає в дослівному перекладі - «часопростір»). Хронотоп ми розуміємо як формально-змістовну категорію літератури» [6, с. 235].
Хоча вчений наполягав на розгляді особливостей організації простору і часу в тексті як єдиного цілого, більшість вчених, у тому числі і сам М. Бахтін, приділяли більше уваги одній з категорій у порівнянні з іншою. Так, Юрій Михайлович Лотман у своїй монографії «Структура художнього тексту», досліджуючи проблему хронотопа, в першу чергу акцентує увагу на особливостях сприйняття читачем простору в художньому творі. В основі його лежить уявлення читача про художній твір як про обмежений простір, який, у своїй обмеженості відображає безмежний об'єкт - зовнішній світ. Таким чином, дослідник звертає нашу увагу на характер сприйняття світу, притаманний людині, і підводить нас до розуміння саме зорової природи цього сприйняття. Тому «…денотатами словесних знаків для людей у більшості випадків є деякі просторові, зримі об'єкти» [40, с. 266]. Зорова природа світосприйняття і є причиною традиційного тлумачення словесних моделей людиною.
Таким чином, простір в художньому творі відображає простір всесвіту, а отже, і структури цих просторів тотожні. Ю.М. Лотман відмічає, що з внутрішньої організації елементів тексту утворюється мова просторового моделювання. На питання про можливість просторового моделювання у випадку з тими об'єктами, які самі по собі не мають просторової природи, відповідає визначення поняття простору з точки зору математичних наук: простір - «сукупність однорідних об'єктів (явищ, станів, функцій, фігур, значень змінних і тощо), між якими є стосунки, подібні до звичайних просторових стосунків (безперервність, відстань і тому подібне). При цьому, розглядаючи цю сукупність об'єктів як простір, відволікаються від усіх властивостей цих об'єктів, окрім тих, які визначаються цими взятими до уваги, подібними до просторових, стосунками» [40, с. 267].
Таким чином, абстрактні поняття і такі «непросторові» моделі світу, як соціальні, політичні, релігійні, моральні, за допомогою яких людина намагається зрозуміти своє існування, наділяються просторовими характеристиками. Ю.М. Лотман як приклад наводить такі протиставлення як «небо - земля» або «земля - підземне царство», а також протилежність «верхівок» «низам» в соціально-політичній системі. Крім того, ототожнення «близького» із зрозумілим, своїм, спорідненим, а «далекого» з чужим і незрозумілим; наявність морального протиставлення понять «праворуч - ліворуч» в таких виразах як «праве діло» і «пустити замовлення наліво» - усі ці абстрактні поняття складаються в моделі світу, що наділені просторовими ознаками.
Можна зробити висновок, що «картина всесвіту», що є властивою певному типу культури, склалася на основі історичної і національно-мовної моделі простору. Ю.М. Лотман виділяє дві основні просторові моделі, що створюються тим або іншим текстом. Нижче ми детальніше зупинимося на кожній з них.
Згідно першої моделі «верх» протистоїть «низові», що формує виразну модель за вертикаллю. Важливо зазначити, що просторова модель світу в тексті стає основою, тим організуючим елементом, навколо якого будуються і непросторові характеристики. Так, традиційно «верх» асоціюється з небом, духовним життям, свободою і навіть щастям, тоді як «низ» стає уособленням земного існування, рутинного існування, матеріального початку. Але треба також пам'ятати про те, що просторова структура того або іншого тексту, відображаючи загальну модель протиставлення «верх - низ», може вступати в протиріччя із звичним асоціативним рядом, що поданий вище, і вносити свої корективи.
Для другої просторової моделі характерна опозиція «замкнутий / закритий розімкнений / відкритий». Традиційно замкнутий простір може бути представленим в тексті в образах будинку, батьківщини, міста і наділяється такими ознаками, як «рідний», «теплий», «безпечний». Розімкнутий / відкритий простір має ознаки «чужого», «ворожого», «холодного». Слід зазначити, що можливі і протилежні інтерпретації просторових стосунків в тексті.
Ю.М. Лотман звертає особливу увагу на характерну рису для другої просторової моделі - наявність межі. Увесь простір тексту поділяється на підпростори з різними структурами, між якими існує непрониклива межа. Це може бути розподілення на бідних і багатих, живих і мертвих, чужих і своїх. Важливим є те, що за кожним героєм закріплений певний тип простору, в якому він і знаходиться на протязі всього оповідання. Існує і складніша модель просторових стосунків, коли один герой входить в обидва підпростори, він одночасно пов'язаний з практично несумісними типами розчленовування простору.
З проблемою художнього простору пов'язують проблеми сюжету і точки зору. Одиницею побудови сюжету є подія. Подія ж у свою чергу - це перетинання персонажем кордону семантичного поля. Таким чином, «...жоден опис факту або дії у їх відношенні до реального денотату або семантичної системи природної мови не може бути визначений як подія або відсутність події раніше, ніж буде вирішене питання про його місце у вторинному структурному семантичному полі, що визначає тип культури» [40, с. 282]. В той же час, сюжет не є чимось пасивним, отриманим з традиції. Саме картина світу, з якою безпосередньо пов'язаний сюжет, надає нам чітке розуміння того, що є подією, а що її варіантом, який ні про що нам не повідомляє. Отже, кваліфікація факту як події безпосередньо залежить від системи (моральної, політичної, соціальної). Подія - це те, що сталося, і чим менша вірогідність того, що це могло статися за цих обставин, тим важливіша ця подія для розвитку сюжету. Можна стверджувати, що подія - це завжди порушення заборони, деякий перетин кордону звичного, правильного з точки зору певної культурної традиції. Таким чином, якщо сюжет - це ряд подій, а подія - це порушення встановлених меж, то з'являється необхідність відрізняти тексти сюжетні і безсюжетні.
Основними рисами безсюжетного тексту стають наявність окремого світу з чітким його устроєм, розподілення його на підпростори і затвердження непорушності меж, що розділяють їх. Сюжетний же текст будується на основі безсюжетного як його заперечення. У сюжетному тексті ми спостерігаємо подібне чітке розмежування простору на підпростори з їх характерними особливостями і нездоланну межу. Відмінність же полягає в наявності одного або декількох героїв, які з тих або інших причин перетинають цю межу, порушують заборону і таким чином забезпечують наявність подій у тексті. Звідси походить розподілення усіх персонажів на рухливих (мобільних, маневруючих) і нерухомих (статичних). Нерухомі персонажі покликані затверджувати безсюжетний простір, його непорушність і структурованість. Рухливий персонаж - персонаж що має право на перетинання кордону. Важливо зазначити, що пересування героя всередині підпростору, що наданий цьому героєві, не може вважатися подією. Стає зрозумілою залежність поняття події від просторової структури цього тексту. Сюжет може містити основний епізод - перетинання основного топологічного кордону в просторовій структурі тексту. Текст так само може мати два сюжетних ланцюжки протилежної спрямованості, де відбувається декілька перетинів одного і того ж семантичного поля.
Підбиваючи підсумки, дослідники (Ю.М. Лотман) говорять про існування первинної безсюжетної системи і вторинної сюжетної, яка накладається на безсюжетну основу. Сюжетність тексту забезпечується конфліктним відношенням до безсюжетної системи, що досягається за рахунок переміщення рухливих персонажів через просторові межі, що існують у рамках цього тексту.
Виділяють модель сюжетного тексту, яка включає три рівні: 1) рівень безсюжетної семантичної структури; 2) рівень типової дії в межах цієї структури (можлива зміна безсюжетної семантичної структури); 3) рівень конкретної дії. Отже, в сюжетному тексті присутні наступні елементи: 1) певне семантичне поле, що розподіляється на дві підмножини, які доповнюють одна одну; 2) межа між цими підмножинами, яка в звичайних умовах непроникна, проте в наданому випадку (сюжетний текст завжди говорить про конкретний випадок) виявляється проникною для героя-діяча; 3) герой-діяч [40, с. 290-291].
Необхідно також звернути увагу на те, що для можливості розвитку сюжету герой-діяч має бути особливим, відрізнятися від свого оточення, а його стосунки з семантичним полем будуються на взаємному запереченні. Очевидно, що усі перешкоди, які долає герой-діяч, сконцентровані на межі між двома семантичними полями. Вступивши в семантичне «антиполе», герой починає діяти в його межах, дія вважатиметься закінченою, коли герой зіллється з новим полем і перетвориться з рухливого в нерухомий персонаж. Існує й інша «модель» розвитку сюжету, де герой не знаходить свого місця в новому підпросторі, повертається в первинне семантичне середовище, але тепер належить до оточення не в якості антиподу, а в якості хазяїна, змірює своє існування. Так будується сюжет у більшості народних казок, де герой долає безліч перешкод, перетинає межу і деякий час знаходиться у казковому світі, але, через те, що він відчуває себе чужим серед фантастичних персонажів, повертається в реальний світ, при цьому змінюючи свій попередній життєвий устрій.
Ще однією особливістю сюжетного тексту дослідники називають можливість втілення сюжетних функцій не лише у вигляді антропоморфних персонажів. Іншими словами, виконувати такі функції як оточення, перешкода, допомога по відношенню до головного героя можуть як предмети, так і явища, сам простір. Таким чином, елементи простору стають найважливішими складовими сюжету, стимулом до дії для героя-діяча.
Таким чином, ознайомившись з науковою літературою, ми з'ясували місце та значення категорії простору в організації художнього твору, визначили просторові моделі та особливості кожної з них, роль просторових відносин в побудові та розвитку сюжету літературного твору.
1.2 Категорія художнього часу у світлі літературознавчих поглядів
У літературі провідним початком у хронотопі є не простір, а час. У різних системах знання існують різноманітні уявлення про час: науково-філософський, науково-фізичний, теологічний, побутовий тощо. Множинність підходів до виявлення феномену часу породили неоднозначність його тлумачення. У філософському осмисленні, що є загальнозначущим, час розуміється як «загальна форма буття матерії, що виражає тривалість буття і послідовність зміни станів всіх матеріальних систем і процесів у світі. Матерія існує лише в русі, а рух є сутністю часу, осягнення якого багато в чому детерміновано культурним складом епохи. Так, історично в культурній свідомості людства склалося два подання про час: циклічний і лінійний. Поняття про циклічний час сходить до античності. Воно сприймалося як послідовність однотипних подій, джерелом яких були сезонні цикли. Характерними ознаками вважалися завершеність, повторюваність подій, ідея повернення, нерозрізненість початку і кінця. Із приходом християнства час став представлятися людській свідомості у вигляді прямої лінії, вектор руху якої спрямований (через ставлення до цього) від минулого до майбутнього.
Лінійний тип часу характеризується одномірністю, безперервністю, необоротністю, впорядкованістю, його рух сприймається у вигляді тривалості і послідовності процесів і станів навколишнього світу. Однак поряд з об'єктивним існує і суб'єктивне сприйняття часу, як правило, залежне від ритмічності подій, що відбуваються і від особливостей емоційного стану. У зв'язку з цим виділяють об'єктивний час, що відноситься до сфери об'єктивно існуючого зовнішнього світу, і перцептуальний - до сфери сприйняття реальної дійсності окремою людиною. Так, минуле здається більш тривалим, якщо воно багате подіями, в той час як у справжньому навпаки: чим змістовніші його заповнення, тим непомітніше протікання. Час очікування бажаного події млосно подовжується, небажаного - болісно скорочується. Таким чином, час, надаючи вплив на психічний стан людини, визначає його протягом життя. Це відбувається опосередковано, через досвід, завдяки якому у свідомості людини встановлюється система одиниць виміру тимчасових відрізків (секунда, хвилина, година, доба, день, тиждень, місяць, рік, століття). У такому випадку час виступає в якості постійної точки відліку, який розділяє протягом життя на минуле і майбутнє.
У літературному творі модель потоку часу детермінована точкою зору автора, яка є основною організуючою силою тимчасових відносин у художньому тексті. Література в порівнянні з іншими видами мистецтва найбільш вільно може звертатися з реальним часом. Так, з волі автора можливе зміщення тимчасової перспективи: минуле виступає як сучасне, майбутнє - як минуле тощо. Таким чином, підкоряючись творчим задумом художника, хронологічна послідовність подій може виявляти себе не тільки в типових, але і, вступаючи в суперечність з реальним перебігом часу, в індивідуально-авторських проявах. У першому випадку уявлення про час проявляються в безперервності - лінійному розгортанні подій; у незворотності - русі від минулого до сьогодення, від сьогодення до майбутнього; в рівномірності. У другому - спостерігаються істотні тимчасові порушення, так звані ахронії, які проявляються зазвичай у двох різновидах:
1) ретроспекції - звернення до минулого, аналіз минулих подій і переживань;
2) проспекція - погляд у майбутнє, подання передбачають дій і подій.
Ретроспекція як прояв оборотності художнього часу може виступати в тексті як:
1) засоби розкриття його імпліцитного змісту - підтексту;
2) принципу організації низки тематичних жанрів (мемуарні та автобіографічні твори, детективний роман).
Таким чином, моделювання художнього часу може залежати від жанрово-видових особливостей і напрямків у літературі. Наприклад, у прозових творах зазвичай встановлюється умовно даний час оповідача, що співвідноситься з розповіддю про минуле чи майбутнє персонажів, з характеристикою ситуацій у різних часових вимірах. Різноспрямованість, оборотність художнього часу характерна для модернізму, в надрах якого зароджується роман «потоку свідомості», роман «одного дня», де час стає лише компонентом психологічного буття людини.
Ретроспекція може бути суб'єктивно-читацькою та об'єктивно-авторською. Уявне повернення читача до раніше прочитаного є або наслідком самої композиції твору, що має знакові (актуалізовані) елементи, або результатом авторських посилань на попередні частини тексту. Об'єктивно-авторська ретроспекція зазвичай проявляється через такі слова і вирази, про те, що читач пам'ятає, що знов і знову перед ним проносяться картини минулого тощо.
Проспекція, об'єднуючи різні мовні форми, відносить змістовно-фактуальну інформацію до наступних частин художнього твору. У тексті вона проявляється за допомогою таких виразів, як він і не підозрював, що через кілька днів буде; як буде зазначено нижче; забігаючи вперед, як зробив він буде зачарований, коли дізнається, що ... тощо.
У індивідуально-художніх проявах час протікання може бути навмисно сповільнено автором (прийом ретардації), стисло, згорнуто (актуалізація миттєвості) або зовсім зупинено (в зображенні портрета, пейзажу, у філософських роздумах автора). Воно може бути багатовимірним в творах з перехресними або паралельними сюжетними лініями.
М.М. Бахтін, який провідну роль у творі відвів саме часу, зазначав: «В літературно-художньому хронотопі має місце злиття просторових і часових прикмет в осмисленому і конкретному цілому. Час тут згущується, ущільнюється, стає художньо-зримим; простір же інтенсифікується, втягується в рух часу, сюжету історії. Прикмети часу розкриваються в просторі, і простір осмислюється і вимірюється» [6, с. 235]. Крім того, Бахтін визначив типологію художнього часу, виділивши виходячи з античної традиції три його типи: авантюрний, авантюрно-побутовий і біографічний. Для авантюрного часу характерні розриви і паузи, використання лексичних одиниць «раптом» і «коли», відсутність побутової циклічності. Аналіз авантюрно-побутового типу часу здійснюється дослідником на основі роману Апулея «Золотий осел», де життєвий шлях з одного боку даний в оболонці «метаморфози», а з іншого боку він співпадає з реальним шляхом мандрувань. Біографічний час характеризується співвідношенням окремих моментів з усім життєвим відрізком. Неповторність і незворотність також відрізняють цей тип художнього часу. Виділяється два типи біографічного часу: характерологічна інверсія і аналітичний тип. Для першого характерне розкриття характеру, яке здійснюється через дії, вчинки, таким чином даючи уявлення про все життя персонажа. Аналітичному типові властива роздробленість біографічного цілісного матеріалу на окремі події і випадки, при цьому цілісність оповідання зберігається.
Літературознавець також приділяв увагу психологічному часу в літературному творі. Варто зазначити, що в психології психологічний час визначають як «...відображення в психіці людини часових стосунків між подіями, що відносяться до її життя, життєдіяльності і життєвого шляху» [46, с. 166]. М.М. Бахтін підкреслював суб'єктивний характер психологічного часу, який може стискатися і розтягуватися, перетворюючи миті на години, а дні на хвилини. Суб'єктивне сприйняття часу персонажем твору дає читачеві повну картину про внутрішні переживання цього героя.
Вивчаючи творчість російських письменників (Ф.М. Достоєвського), М.М. Бахтін виділив карнавальний і кризовий час. Під кризовим часом вчений розумів останні миті свідомості персонажа, які, як правило, виникають перед кризовою подією, такою як страта або самогубство. При цьому, кризовий час може дорівнювати рокам або десятиліттям. Особливостями карнавального часу є його виключення з історичного часового потоку, розвиток за своїми законами, наявність великої кількості радикальних сцен, персонажів карнавального типу. На думку вченого, використання карнавального типу часу допомагає авторові «...побачити і показати такі моменти в характерах і поведінці людей, які в умовах звичайного ходу життя не могли б розкритися» [7, с. 184].
Д.С. Ліхачов, також приділяючи увагу проблемі художнього часу, відзначував: «Література більшою мірою, ніж будь-яке інше мистецтво, стає мистецтвом часу. Час - її об'єкт, суб'єкт і знаряддя зображення» [38, с.176]. Літературознавець виділяє «закритий» і «відкритий» види часу. Замкнутий або «закритий» час не існує поза сюжетом твору і характеризується послідовністю і незворотністю перебігу часу, відсутністю зв'язку з історичним часом. Цей вид найбільш характерний для фольклорних творів. «Відкритий» час також має чітку межу, що відокремлює події роману від дійсності, але при цьому існують події, що розгортаються одночасно за межами сюжету твору. Іншими словами, «відкритий» час включений в ширший потік часу, розвиваючись на тлі певної історичної епохи.
О.А. Потебня, який високо оцінював роль часу в структурі тексту, вважав, що існує нескінченна кількість способів організації часу в творі. Текст є діалектичною єдністю двох композиційно-мовних форм: опису і оповідання. Опис визначається ученим як «...зображення рис одночасно існуючих в просторі», в той час, як оповідання «...перетворює ряд одночасних ознак на ряд послідовних сприйняттів, в зображення пересування погляду і думки від предмета до предмета» [44. с. 289.]. О.А. Потебня також виділив художній і реальний час, забезпечивши подальший розвиток у вивченні проблеми часу в літературному творі.
П.О. Флоренський визначав час як тривалість, послідовність і співвіднесеність подій в тексті, в основі яких лежать лінійні, асоціативні або причинно-наслідкові зв'язки. Літературознавець відзначав ключову роль часу як єднального елементу будь-якого літературного твору: «Твір естетично примусово розгортається…у певній послідовності, тобто згідно визначених ліній, що утворюють певну схему твору і… що дають деякий певний ритм» [61, с. 230].
Н.А. Ніколіна у роботі «Філологічний аналіз тексту» визначає художній час як «форму буття естетичної дійсності, особливий спосіб пізнання світу» [43, стр.123] і відмічає особливу роль часу в організації літературного твору, де він поряд з простором виступає конструктивним принципом побудови тексту. Дослідниця відмічає, що межі часу в тексті можуть мати як розмитий, так і чіткий характер. При цьому по відношенню до історичного часу або ж умовно взятого автором часу художній час може бути позначеним або непозначеним. Крім того, художній час має системний характер і є: 1) способом організації естетичного світу твору; 2) образом, що покликаний відображувати авторську концепцію, унікальність створеного автором твору світу.
Краще зрозуміти особливості художнього часу дозволяє порівняння його з реальним часом. Для реального часу характерні одновимірність, безперервність, необоротність, впорядкованість. Кожна з перерахованих характеристик перебудовується в художньому часі.
Так, художній час може відрізнятися багатовимірністю або порушенням часового порядку. Ж. Женнет, приділяючи увагу багатовимірності часу в художньому творі, називає цю характерну рису «анахронією» і розуміє під цим терміном «різні форми невідповідності між порядком історії і порядком оповідання» [26, с. 71-72]. Французький теоретик структуралізму в літературознавстві Цветан Тодоров також визнавав існування в тексті двох часових осей: ось розповіді, для якої характерна одновимірність і ось подій, що описуються, з її особливістю у вигляді багатовимірності. Разом дві осі створюють багато вимірність художнього часу, неможливість паралелізму, що утворює «анахронії двох основних типів: ретроспективні, або повернення назад, і проспективні, або забігання вперед» [26, с. 72]. Таким чином, багатовимірність, як характерна риса художнього часу, дозволяє часові зміщення і наявність безлічі часових точок зору в структурі тексту, розвиток подій в різних часових площинах.
У тексті твору нерідко порушується реальна послідовність подій, що говорить про відсутність такої характеристики художнього часу як необоротність. Літературознавці помічають, що такі прийоми, як часові зміщення, порушення тимчасової послідовності, перемикання темпоральних регістрів, ретроспекція більшою мірою характерні для робіт Нового часу, тоді як оборотність художнього часу спостерігається у фольклорних творах. У літературі ХХ століття часто спостерігаються різноспрямованність й оборотність художнього часу. Такі письменники як Э.М. Форстер, М. Пруст, Г. Стайн сміливо експериментува
Визначення специфіки, ролі та функцій хронотопу в романі Дж. Оруела "1984" курсовая работа. Литература.
Контрольная работа по теме Лизинг - современный путь развития бизнеса
Курсовая работа по теме Определение величины дисторсии цифровых изображений, формируемых системами технического зрения (СТЗ)
Курсовая Медицинская Техника
Дипломная работа: Іпотечне кредитування в ринковій економіці
Реферат по теме Методика организации тренировок бодибилдинга
Контрольная Работа Логарифмы 10 Класс Вариант 2
Контрольная работа по теме Производственное планирование
Курсовая работа по теме Ценообразование в гостиницах
Курсовая работа по теме Научные воззрения о документах, опосредующих заключение трудового договора
Реферат по теме Россия в эпоху Петра I (1682-1725 гг.)
Реферат: Italian Architecture In The Middle Ages Essay
Курсовая работа: Обзор ресурсов Internet по социологии. Скачать бесплатно и без регистрации
Как Понять Другого Человека Сочинение 11 Класс
Дипломная работа по теме Организация сбытовой и маркетинговой деятельности ОАО 'Мценский завод 'Коммаш'
Основная Литература Для Итогового Сочинения
Курсовая работа по теме Гендерные различия в подростковом возрасте
Реферат: Huck Finn Essay Research Paper Huck and
Практическое задание по теме Веб-программирование
Сочинение Береги Честь
Результаты Контрольной Работы Огэ
Финансово-правовые нормы и финансовые правоотношения - Государство и право курсовая работа
Разработка рекомендаций комплексной защиты организма пользователей при эксплуатации ПЭВМ - Безопасность жизнедеятельности и охрана труда курсовая работа
Прагматика рекламного дискурсу та проблеми адекватності перекладу - Коммуникации, связь, цифровые приборы и радиоэлектроника курсовая работа