Вивчення проблематики інституту підтримки державного обвинувачення в суді - Государство и право курсовая работа

Главная

Государство и право
Вивчення проблематики інституту підтримки державного обвинувачення в суді

Історична ретроспектива розвитку інституту підтримки державного обвинувачення в суді. Характеристика засад даного інституту. Підтримання державного обвинувачення як конституційна функція прокурора. Аналіз особливості участі потерпілого як обвинувача.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

обвинувачення суд прокурор потерпілий
Розділ І. Генезис інституту підтримки державного обвинувачення в Україні: з часів Судової реформи 1864 і до сьогодення
2.1 Поняття, сутність та значення підтримання державного обвинувачення
2.2 Підтримання державного обвинувачення як конституційна функція прокурора
2.3 Завдання і повноваження державного обвинувача у судовому розгляді кримінальної справи
Розділ ІІІ. Проблематика і особливості участі потерпілого як обвинувача
Список використаних джерел та літератури
Актуальність. Теоретичні й практичні питання, пов'язані з підтриманням державного обвинувачення в суді набувають особливої вагомості у період становлення й розвитку в Україні правової держави, формування громадянського суспільства, активізації процесів оновлення найважливіших сфер державної влади, в тому числі судової. Втілення в життя Концепції про реформування кримінальної юстиції України та приведення кримінально-процесуального законодавства у відповідність із Конституцією України та міжнародно-правовими нормами є нагальною вимогою часу і потребує вирішення багатьох завдань, наприклад таких, як внесення змін в існуючий порядок судового розгляду кримінальних справ з урахуванням специфіки здійснення прокурором кримінально-процесуальної діяльності в суді.
Саме тому, усебічне дослідження інституту підтримки державного обвинувачення в суді, його історичного розвитку, сучасного стану і можливостей реформування в майбутньому є досить актуальним в сьогоденному українському суспільстві враховуючи євроінтеграційні законотворчі процеси в Україні.
Метою роботи є дослідження вивчення проблематики інституту підтримки державного обвинувачення в суді, генезису його розвитку та сучасної проблематики реалізації.
Виходячи із окресленої мети перед нами ставились наступні завдання:
· розглянути історичну ретроспективу розвитку інституту підтримки державного обвинувачення;
· охарактеризувати загальні засади досліджуваного інституту;
· проаналізувати проблематику і особливість участі потерпілого як обвинувача.
Об'єктом дослідження є історичний розвиток і сучасний стан конституційної діяльності прокурора з підтримання державного обвинувачення в суді.
Предмет дослідження складає система факторів, що в комплексі зумовлюють здійснення підтримання державного обвинувачення в суді, завдання прокурора по даній функції, результати теоретичних розробок, норми чинного законодавства, які визначають зміст цієї діяльності, а також правові, організаційні, кадрові, науково-методичні основи їх реалізації.
Методологічна та теоретична основа дослідження ґрунтується на результатах науково-теоретичних досліджень, що висвітлені в працях сучасних вітчизняних і зарубіжних науковців, а також нині діючих нормативно правових актах.
Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані при вивченні даної проблеми в галузі юридичних наук.
У наш час відповідно до п. 1 ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладено державне обвинувачення в суді. Те, що ця функція посідає перше місце серед інших функцій прокуратури, хоча і не має особливого принципового значення, викликане даниною європейській традиції, яка розглядає прокурора насамперед як обвинувача в кримінальному процесі. На стадії досудового слідства суб'єктом обвинувачення є слідчий або прокурор, який розслідує злочин у повному обсязі і таким чином виступає в ролі слідчого. Саме обвинувачення розглядається як один з аспектів здійснення кримінального переслідування. Остаточна формула обвинувачення міститься в обвинувальному висновку, який затверджує прокурор, і, таким чином він порушує обвинувачення, яке набуває характеру державного обвинувачення і підтримується в суді прокурором. Оскільки це підтримання здійснюється від імені держави, уповноваженим суб'єктом державної влади, воно розглядається як державне обвинувачення.
У науці кримінального процесу розрізняють три основні процесуальні функції: обвинувачення, захист і вирішення справи (правосуддя). Розмежування основних функцій обумовлює побудову кримінального процесу за принципом змагальності.
Судові статути 1864 р. принесли в науку і практику кримінального судочинства, пов'язану із підтримкою державного обвинувачення в суді дещо інші принципи, ніж у дореформений період, а саме:
· скасовувалася теорія доказів, яка була заснована лише на їх формальності;
· вирок за наслідками розгляду кримінальної справи був, як правило, або обвинувальним, або виправдувальним; підозри у скоєнні, як було раніше, не допускалися.
Статут кримінального судочинства передбачав дві інстанції при розгляді кримінальних справ. Як правило, рішення другої інстанції було кінцевим і могли оскаржуватися лише в особливому касаційному порядку. Також скасовувалася станова підсудність. Щодо першої інстанції, то до неї відходило дізнання і попереднє слідство.
Поліція, яка проводила дізнання у межах однієї доби, доповідала судовому слідчому і прокурору про виявлені факти злочинних діянь. Якщо виявлений злочин був підсудний мировому судді, поліція передавала матеріали за належністю. Прокурор також здійснював нагляд за законністю затримання підозрюваного поліцією, а остання зобов'язана була негайно повідомляти прокурора і судового слідчого про затримання. Крім того, поліція повідомила прокурора про закінчення дізнання і про передачу справи судовому слідчому. Як вже зазначалося, у пореформений період судові слідчі входили до складу окружних судів. Незважаючи на це, при провадженні попереднього слідства вони підпорядковувалися прокурору, а в інших питаннях - як окружному суду, так і судовій палаті. Судові статути 20 листопада 1864 р. поширювали на судових слідчих такі ознаки, як незмінність, тобто вони не могли бути без їхньої згоди звільнені, переведені до іншої місцевості, а тимчасово усунути з посади їх могли тільки у випадку віддання до суду, а звільнити - коли вони скоїли злочин. Прокурор мав право вимагати від слідчих проведення слідчих дій щодо посадових осіб, також вони могли порушити слідство як з власної ініціативи, так і за скаргами конкретної особи. Проте необхідно зазначити, що про початок слідчих дій слідчий повинен був негайно повідомити прокурора. Враховуючи суспільну небезпеку злочину, слідчий мав право обрати один запобіжний захід серед таких як взяття під варту, віддання на поруки, домашній арешт, застава або віддання під особливий нагляд поліції. Затриманого слідчий повинен був допитати упродовж 72 годин (3 доби). Якщо затриманому було висунуто обвинувачення і останній з цим не погоджувався, то він мав право поставити питання про відвід слідчого. Водночас слід зазначити, що нагляд (контроль) за проведенням попереднього слідства як у ті часи, так і сьогодні здійснює прокурор. Він мав право бути присутнім при проведенні всіх слідчих дій; давати вказівки судовому слідчому, виконання яких для останнього було обов'язковим; пропонувати судовому слідчому вибрати конкретний запобіжний захід. У разі незгоди з вказівками прокурора судовий слідчий мав право оскаржити їх у суді. Отримавши від судового слідчого закінчену кримінальну справу, прокурор окружного суду у разі погодження з висновками слідчого про необхідність направлення цієї справи до суду складав обвинувальний висновок, зміст якого регламентувався низкою рішень Кримінального касаційного департаменту Сенату. Висновок про віддання обвинуваченого до суду складався у формі обвинувального акта, в якому, зокрема, зазначалися:
· подія, що містить у собі ознаки злочинного діяння;
· час і місце вчинення злочину, наскільки це відомо;
· звання, прізвище, ім'я та по батькові обвинуваченого;
· сутність доказів, зібраних по справі проти обвинуваченого; визначення за законом якому злочину відповідають ознаки діяння.
Прокурор надавав висновок про припинення або зупинення кримінального переслідування окружному суду, а обвинувальний акт подавав прокурору судової палати, якщо справа стосувалася злочину, що тягнув за собою позбавлення всіх прав стану чи позбавлення особистих і за станом привласнених прав і переваг, або подавав окружному суду, якщо предмет злочинного діяння був менш важливим. Разом з обвинуваченням або висновком про зупинення чи припинення справи прокурор викладав свою думку щодо обрання для обвинуваченого запобіжного заходу, якщо визнавав за потрібне змінити або скасувати будь-який із застосованих запобіжних заходів. Незважаючи на поступовий тиск реакційних сил імперії, в тому числі і на судові органи, прокурор, складаючи обвинувальний висновок, не забував роз'яснити обвинуваченому не тільки суть справи, але й пояснити йому "способы защиты". Якщо підсудний не знав завчасно, в яких діях вінобвинувачується і на підставі яких доказів, то йому було важко приготуватися до спростування обвинувачення, навіть несправедливого193. На думку В. Стремацкого, така об'єктивність з боку прокурора викликана тим, що пропозиції про допуск захисника із стадії попереднього слідства не були прийняті об'єднаними департаментами законів Державної Ради, а тому при кінцевій розробці Судових статутів зі стадії попереднього розслідування захисник не передбачався.
Підсумовуючи зазначене, можна констатувати, що питання про віддання до суду вирішувалося прокурором окружного суду, а у більш важливих кримінальних справах - Судовою палатою. У суді обвинувальний акт надавався обвинуваченому, який міг заявити, кого ще він бажає викликати до суду, крім осіб, зазначених прокурором, водночас йому надавалася можливість обрати собі захисника.
Судове засідання у ті часи за Статутом кримінального судочинства починалося із оголошення прокурором обвинувального висновку (акта), після чого суд розпочинав судове дослідження (перевірку) матеріалів, що були зібрані у кримінальній справі під час попереднього слідства. Судом і прокурором ретельно розглядалися всі письмові та речові докази, що були у кримінальній справі. Після цього суд допитував підсудного, свідків та інших учасників судового процесу і порівнював їх свідчення з матеріалами, що були у справі. Після судового дослідження суд переходив до судових дебатів. Слово надавалося прокурору, який давав політичну оцінку злочину, зупинявся на доказах і висловлював свою думку щодо міри покарання. Після прокурора, як правило, виступав захисник, якщо він брав участь при розгляді справи. Після закінчення судових дебатів голова суду коротко викладав суть справи і характеризував достовірність та суть доказів як на користь обвинуваченого, так і проти нього. У вироку обов'язково повинні бути відображені такі питання: чи знайшов своє підтвердження у судовому засіданні факт скоєння злочину підсудним; чи підтверджено доказами усі епізоди обвинувачення; чи правильно органи попереднього слідства застосували статтю обвинувачення до підсудного; чи вирішено питання відшкодування заподіяної шкоди.
Таким чином, за часів після Судової реформи 1984 року підтримання держаного обвинувачення в суді є тим найважливішим аспектом процесуальної діяльності прокурора-обвинувача, який перебуває в нерозривному зв'язку з покладеним на нього конституційним обов'язком сприяти цілям правосуддя та має на меті кримінальне переслідування особи за вчинений злочин, представляти публічний інтерес держави і водночас бути гарантом законних інтересів громадян, втягнутих у сферу правосуддя у кримінальних справах.
Дореволюційна кримінально-процесуальна наука високо цінувала вказівку закону, надавала обвинувальному акту великого значення і пред'являла до нього серйозні вимоги. На думку вчених-процесуалістів того часу, обвинувальний акт "має прямим своїм призначенням ознайомити обвинуваченого і суд із сутністю підтримуваного прокурором обвинувачення, а звідси випливає і його процесуальна важливість для обвинуваченого, обвинувача і суду. Обвинувачений довідується з нього, яким чином він може суперечити опоненту, що слід спростовувати, що підтримувати, а тому ясність обвинувального акта і правильне формулювання обвинувачення представляються необхідними для інтересів захисту". За влучним визначенням М.М. Розіна, в обвинувальному акті встановлюється той кримінально-юридичний максимум, за межі якого суд не може переступати. Царська прокуратура проіснувала до 1917 р.
У новітній же історії нашої країни як особливий інститут кримінального судочинства за часів СРСР обвинувачення знайшло своє вираження у перших же законодавчих актах про радянський суд і кримінальний процес. Поряд з судом як органом здійснення правосуддя в них фігурують обвинувачення та органи, що повинні здійснювати його.
Так, Декрет від 24 листопада 1917 р. №1 "Про суд" та аналогічна постанова Народного секретаріату УРСР від 4 січня 1918 р. "Про введення Народного суду" передбачили, що в ролі обвинувачів, які допускаються на попередньому слідстві, можуть виступати всі "неопорочені" громадяни обох статей.
Декрет від 7 березня 1918 р. №2 "Про суд" встановив, що у кримінальних справах обвинувальний акт замінюється постановою слідчої комісії про віддання до суду і водночас передбачив заснування колегії осіб, які присвятили себе правонаступництву в формі громадського обвинувачення. Положення про народний суд РРФСР від 30 листопада 1918 р. містило вказівки про створення спеціальних колегій обвинувачів, що діяли як службові особи. За положенням про народний суд від 21 жовтня 1920 р. при відділах юстиції були обвинувачі, які призначалися на ці посади губвиконкомами.
Заснування спеціальних органів обвинувачення передбачили і всі законодавчі акти про революційні трибунали. Декретом від 4 травня 1918 р. при кожному революційному трибуналі поряд зі слідчими комісіями утворено колегії обвинувачів, на яких покладалося: формулювання обвинувальних тез з кожної страви, участь у засіданнях слідчих комісій при розгляді питань про віддання до суду, публічне обвинувачення у засіданнях революційних трибуналів.
За Декретом ВЦВК від 29 травня 1918 р. при Революційному трибуналі була заснована Центральна колегія обвинувачів, на яку, крім обов'язків, перелічених у Декреті від 4 травня 1918 р., покладалося об'єднання і керівництво колегіями обвинувачів при місцевих революційних трибуналах.
Тимчасове Положення про народні суди і революційні трибунали УРСР, прийняте 20 лютого 1919 р., як і подальші законодавчі акти про народний суд і революційні трибунали УРСР, регламентувало організацію колегії обвинувачів для здійснення аналогічних функцій.
Протягом всього періоду іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни законодавець поряд з правосуддям і судом виділяв обвинувачення й органи, на які покладалося його здійснення.
Перше Положення про прокурорський нагляд в РРФСР від 28 травня 1922 р. і перше таке ж положення в УРСР від 28 червня 1922 р. поклали на прокуратуру повноваження щодо порушення кримінального переслідування проти осіб, винних у вчиненні злочину, а також підтримання обвинувачення в суді. Це ж знайшло своє вираження і в подальшому розвитку кримінально-процесуального законодавства - в прийнятих у 1922-1927 рр. кримінально-процесуальних кодексах союзних республік і в Основах кримінального судочинства СРСР і союзних республік від 31 жовтня 1924 р., як і в кримінально-процесуальних кодексах союзних республік, що діяли до прийняття нового кримінально-процесуального законодавства.
Висновок до розділу. Таким чином, короткий нарис розвитку обвинувачення дозволяє зробити висновок, що законодавець розглядав його протягом усієї історії кримінального процесу, як особливу, самостійну функцію, для здійснення якої створювались спеціальні органи, не пов'язані з відправленням правосуддя, покладеним тільки на суд.
З урахуванням зазначеного, можна дійти висновку, що історична першооснова належить приватному обвинуваченню, а згодом суспільство, держава брали на себе функцію обвинувачення, яке завершувалось тим, що державне обвинувачення в суді в більшості країн світу було покладене на прокуратуру. Тобто відбулась еволюція від приватного до публічного обвинувачення. На сьогодні в Україні обвинувачення для прокуратури стало першочерговою конституційною функцією (ст. 121 Конституції України) та основною засадою судочинства (ст. 129 Конституції України).
Відповідно до статті 3 Кримінально процесуального кодексу України (далі КПК): "державне обвинувачення - процесуальна діяльність прокурора, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення".
Таким чином, обвинувачення, безумовно, є однією з основних функцій кримінального процесу. Натомість обвинувачення - поняття неоднозначне (вид діяльності, функція, засада судочинства, правовий інститут, елемент змагальності тощо).
Обвинувачення так чи інакше повинно бути здійснено, підсудний має бути засуджений або виправданий - і це запроваджує функцію правосуддя. Функція обвинувачення, як і захисту, та функція вирішення справи властиві самій природі кримінального процесу.
На думку Г. Кожевнікова, обвинувачення - це насамперед визнання винуватим у чому-небудь, приписування кому-небудь якоїсь провини.
У теорії кримінального процесу ще не вироблено єдиного підходу до розуміння сутності обвинувачення. Тому воно трактується по-різному, що негативно позначається на практичній кримінально-процесуальній діяльності як державних обвинувачів, так і інших учасників процесу.
Тлумачний словник української мови поняття обвинувачення висвітлює, як процесуальну функцію уповноважених законом органів або осіб, спрямовану на викриття перед судом обвинуваченого у скоєнні злочинного діяння і на визначення підстав та меж кримінальної відповідальності винного.
Окремі автори під обвинуваченням розуміють "кримінальний позов", процесуальний документ, в якому воно викладено, інші - діяльність прокурора при розгляді справи у суді першої, апеляційної інстанції, особливі процесуальні відносини, які вникають між державою в особі її уповноважених органів та особою, яка притягується як обвинувачена з приводу вчиненого нею злочину. Також обґрунтовується положення про те, що обвинувачення зумовлює виникнення певної системи кримінально-процесуальних відносин, але саме по собі не є правовідношенням.
С.А. Альперт вважає, що "під обвинуваченням слід розуміти засновану на законі процесуальну діяльність, спрямовану на викриття обвинуваченого у вчиненні злочину, його засудження, застосування до нього справедливого покарання, а у відповідних випадках - заходів виховного або громадського впливу.
В. Сєрбулов під обвинуваченням розуміє здійснювану згідно з вимогами кримінально-процесуального закону діяльність по формулюванню і обґрунтуванню твердження про скоєння певною особою конкретного злочину (злочинів), спрямовану на встановлення винуватої в скоєнні злочину особи, і при необхідності на забезпечення умов для покладення на неї кримінальної відповідальності або застосування до нього заходів громадського впливу чи адміністративного стягнення.
З точки зору С. Альперта, під обвинуваченням треба розуміти засновану на законі процесуальну діяльність, спрямовану на викриття обвинуваченого у вчиненні злочину, застосування до нього справедливого покарання.
В. Парадєєв доповнює вищезазначене визначення описом сукупності встановлених у справі обставин, що утворюють формулу обвинувачення та відображають склад злочину.
Найбільш містким та правильним, на нашу думку, є визначення А.Л. Рівліна, який під обвинуваченням розуміє діяльність уповноважених на те осіб, що знаходить своє вираження у передбачених законом і послідовно здійснюваних ними актах та діях, які полягають у твердженні на підставі зібраних доказів винуватості певної особи у вчиненні злочину, в силу цього притягненні її як обвинуваченого, вимозі віддання до суду, засудження та покарання.
Слід окремо зазначити, що у вітчизняній науці кримінального процесу широке поширення має поділ обвинувачення на: обвинувачення в матеріально-правовому значенні, під яким мають на увазі сукупність встановлених у справі та таких, що ставляться обвинуваченому у вину, суспільно небезпечних і протиправних фактів, що становлять суть конкретного складу злочину, і обвинувачення в процесуальному значенні, тобто заснована на законі процесуальна діяльність компетентних органів і осіб по викриттю обвинуваченого в скоєнні інкримінованого йому злочину та по обґрунтуванню його кримінальної відповідальності з метою його публічного засудження.
Обвинувачення є необхідним елементом будь-якого кримінального судочинства незалежно від його типу та форми. Однак його юридичний зміст і пов'язані з ним наслідки не завжди однакові. Вони залежать від того, наскільки доказана формула обвинувачення. Якщо обвинувачення сформовано згідно з буквою і духом закону, то його наслідки однозначні - це обвинувальний вирок. Якщо ж при формуванні обвинувальної тези обвинувачення не дотримано всіх вимог чинного законодавства, то негативні наслідки будуть звернені до обвинувача, і обвинувачення взагалі може не бути.
Обвинувачення пов'язане з кримінальною відповідальністю, хоча і не завжди. Кримінальним кодексом України встановлено правові підстави звільнення від кримінальної відповідальності. Це, зокрема, дієве каяття, примирення винного з потерпілим, передача особи на поруки, зміна обстановки та закінчення строків давності. В інших випадках слідом за обвинуваченням виникає необхідність у відповідальності тієї або іншої особи за скоєння злочину. Як сформульоване у кримінальній справі обвинувачення стає своєрідною "рушійною силою" кримінального процесу.
Отже, виходячи з наукового узагальнення, можна виділити три складові будь-якого обвинувачення. У матеріально-правовому розумінні це фабула обвинувачення, його юридичне формулювання і правова кваліфікація. Якщо фабула обвинувачення є фактичною, а юридичне формулювання правовою моделлю розкритого злочину, то правова кваліфікація є підведенням його під ту чи іншу статтю (частину, пункт) Особливої частини КК.
Обвинувальна діяльність, пов'язана з процесом формування обвинувачення, знаходить своє вираження і протікає у специфічних процесуальних формах, безпосередньо виражаючись у встановлених законом процесуальних актах.
Таким чином, обвинувачення реалізується у:
· постанові про притягнення як обвинуваченого;
· постанові про зміну (доповнення) обвинувачення;
· постанові про перекваліфікацію злочинних дій;
· обвинувальному висновку, що складається слідчим і затверджується прокурором;
· обвинувальній промові прокурора, який підтримує обвинувачення в суді;
Ці акти, як і пов'язані з ними дії слідчих і прокурорських органів, а також суду містять у собі твердження про винуватість певних осіб у вчиненні злочинів, притягнення їх до кримінальної відповідальності та вимогу застосування до них санкцій, передбачених кримінальним законодавством.
Таким чином, обвинувачення - це самостійна кримінально-процесуальна функція, сутність якої складає регламентоване законом спрямування діяльності суб'єктів обвинувачення, що здійснюється шляхом твердження винуватості конкретної особи, яка вчинила злочин, і полягає у формулюванні та пред'явленні обвинувачення, застосуванні до неї заходів процесуального примусу, у тому числі запобіжних заходів, збирання доказів винуватості цієї особи і обґрунтування кримінальної відповідальності обвинуваченого перед судом.
В юридичній літературі залежно від принципу публічності, суб'єктів обвинувачення, розділяють обвинувачення публічне, державне, приватне і приватно-публічне, державно-приватне. Виділяються також основне та субсидіарне "народне" (громадське), офіційне та неофіційне, складне та просте обвинувачення, а також загально громадське і відомче обвинувачення. Як і будь-яка класифікація, класифікація видів обвинувачення має дещо умовний характер. Але і такий поділ дає змогу змістовніше зрозуміти суть обвинувачення в кримінальному судочинстві.
Основним видом обвинувачення є публічне, під яким розуміють обвинувачення, що порушується компетентною особою в інтересах усього суспільства, незалежно від тих осіб, органів, чиїх інтересів воно може торкатися. Публічність такого обвинувачення полягає в тому, що прокурор, органи дізнання, слідчий порушують кримінальні справи, розслідують їх самостійно, незалежно від позиції приватних осіб, якими можуть бути потерпілі, заявник тощо. У такому разі офіційні органи, посадові особи діють не тільки в інтересах окремих осіб, а в основному в інтересах держави і суспільства. Тут знаходить свій прояв принцип публічності (офіційності), а саме обвинувачення можна іменувати офіційним, на відміну від обвинувачення потерпілим, яке може бути визнаним неофіційним, приватним.
У сучасних умовах приватне обвинувачення - це таке, за яким справа порушується не інакше, як за скаргою потерпілого. Приватне обвинувачення завжди походить безпосередньо від потерпілого чи може здійснюватися і представником його інтересів.
Подібне до приватного обвинувачення приватно-публічне, але специфіка його полягає в тому, що справи хоч і порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, але закривати їх за угодою примиренням потерпілого з обвинуваченим, підсудним не можна. Такими справами є злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 КК (зґвалтування). Елементи публічності зі справ приватного і приватно-публічного обвинувачення проявляються тоді, коли справа приватного обвинувачення має особливе громадське значення, а із справ приватно-публічного обвинувачення потерпілий через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи інших причин не може захистити свої законні інтереси. У таких випадках прокурор порушує справу і за відсутності скарги потерпілого.
Певний інтерес становить і такий вид обвинувачення, як субсидіарне. Вітчизняне кримінально-процесуальне законодавство прямо не згадує про таке обвинувачення, хоч об'єктивно воно реально існує. У цивільному праві офіційно відома "субсидіарна відповідальність", яка тлумачиться загалом як додаткова відповідальність. Критерій "додатковості", на наш погляд, має лежати в основі визначення субсидіарного обвинувачення, що певною мірою може доповнювати публічне, офіційне. Проте немає однозначного підходу до розв'язання цієї проблеми. Так, М. Полянський субсидіарне обвинувачення не зводили лише до додаткового обвинувачення. На його думку, субсидіарним обвинуваченням називається таке, що порушується і підтримується приватною особою, потерпілим у випадку відмови від кримінального переслідування з боку державного обвинувача-прокурора, тоді як додаткове обвинувачення припускає здійснення приватною особою обвинувальної діяльності одночасно з посадовим обвинувачем.
Також, враховуючи те, що одна особа може обвинувачуватися у вчиненні не одного злочину, а декількох і не за одним епізодом, то обвинувачення можна поділити на такі види, як просте і складне.
Для простого виду обвинувачення характерним можуть бути такі ознаки: злочин складається з однієї дії чи бездіяльності; злочин вчинений однією особою, що не має судимості, що впливає на кваліфікацію діяння за правилами спеціальної повторності діяння, за яким обвинувачення охоплюється лише однією частиною чи пунктом кримінального закону. Це, наприклад, може бути одноразова крадіжка, скоєна вперше.
Складне обвинувачення може бути тоді, коли декілька протиправних діянь особи складають один злочин; коли діяння одночасно кваліфікується за двома і більше статтями кримінального закону (ідеальна сукупність); коли два самостійні злочинні діяння обвинуваченого за правилами спеціальної повторності класифікуються за однією кримінально-правовою нормою, чи коли попередня судимість особи розцінюється як повторність.
Також, варто зауважити, що усі види обвинувачень, їх система й обвинувачення взагалі мають як правове, так і соціально-політичне, філософсько-психологічне значення.
І насамкінець, обвинувачення паралельно від його виду в комплексі становить єдину систему, що визначає його сутність та загальну цілісну структуру. Адже обвинувачення постає комплексним багатоаспектним інститутом кримінального процесу - основою не лише для застосування покарання та відшкодування збитків, але дає життя функціям захисту правосуддя та вирішення справи по суті, визначає межі обвинувальної діяльності зі збору і дослідження доказової бази, але й основою для діяльності потерпілого, позивача та відповідача.
Обвинувачення - одне з найдавніших і найбільш значних процесуальних явищ. Питання обвинувачення взагалі, і підтримання державного обвинувачення зокрема завжди перебувають у центрі уваги юристів-теоретиків і практиків. Поняття і суть обвинувачення в юридичній літературі висвітлено недостатньо, підходи науковців до його розуміння різні.
За умов демократизації державного ладу України зросло гуманістичне спрямування державного обвинувачення, яке, з одного боку, покликане сприяти зміцненню законності у сфері правосуддя, а з іншого - захисту прав і законних інтересів як жертв злочинів, так і осіб, котрі піддані кримінальному переслідуванню. Це відображено у чинному Законі України "Про прокуратуру" та КПК.
А тому не випадково в ст. 121 Конституції України в системі функцій, покладених на єдину систему прокуратури України, підтримання державного обвинувачення в суді займає перше місце, отже, цій функції і надається першочергове значення. Вона є однією з основних конституційних функцій прокурора.
Одночасно відповідно до ст. 129 Конституції України ця функція є однією із основних засад судочинства.
Те, що названа функція поставлена Конституцією на перше місце, не має якогось особливо принципового значення, але цим підкреслюється, що вона є однією з провідних у прокуратурі цивілізованої держави. Тому дуже важливо в умовах демократизації державного суспільного життя в Україні забезпечити підвищення якості та ефективності підтримання державного обвинувачення в інтересах захисту прав людини та посилення боротьби зі злочинністю.
Як вже зазначалось вище, відповідно до статті 3 Кримінально процесуального кодексу України (далі КПК): "державне обвинувачення - процесуальна діяльність прокурора, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення".
Участь прокурора у судових процесах на високому професійному рівні є реальним забезпеченням законнос
Вивчення проблематики інституту підтримки державного обвинувачення в суді курсовая работа. Государство и право.
Курсовая работа: Сравнительный анализ собственного капитала коммерческого банка. Скачать бесплатно и без регистрации
Сочинение 5 Класс П Кончаловский
Реферат: Методика преподавания географии. Скачать бесплатно и без регистрации
Контрольная работа по теме Проект локальной вычислительной сети ОАО 'Ростовского-на-Дону электровозоремонтного завода'
Отчет по практике по теме Исследование хозяйственной деятельности предприятия ООО 'Дин-Альт'
Реферат На Тему Единоборства
Аппарат Вектор Реферат
Реферат По Истории На 15 Страниц Скачать
4 Класс Сочинение Никто Не Забыт
Сочинение Про Мечту 6 Класс
Ценности В Современном Мире Сочинение
Курсовая работа по теме Организация административно-хозяйственной службы гостиницы
Подготовиться К Контрольной Работе По Географии
Реферат: Быт и нравы московских дворян в эпоху Домостроя
Система Методов Управления Персоналом Курсовая
Сочинение Миниатюра На Тему Осенний Лес
Жизненные Ценности Это Сочинение 9.3 Улицкая
Курсовая работа по теме Проблемы семьи и брака
Реферат: Происхождение ископаемых углей. Скачать бесплатно и без регистрации
Дипломная работа по теме Оценка кредитоспособности физических лиц (на примере ОАО 'Альфа-банк')
Биология продолжительности жизни. Геронтология и гериатрия - Биология и естествознание презентация
Анализ и диагностика хозяйственной деятельности предприятия - Бухгалтерский учет и аудит курсовая работа
Анализ пенсионного обеспечения граждан по инвалидности - Государство и право дипломная работа