Віта Бруханська

Ти хто і з якого району?

Я Віта з Троєщини. Народилася в Бучі, але з 5 років живу у Києві. КСДК - моя основна робота. Це і викладання танців, і організація подій клубу, і будь-які адміністративні питання. Коли робота і хобі зрослися, важко знайти якийсь “вільний” час на щось іще. Люблю ходити в кіно, зустрічатися з друзями на каву, подорожувати — для цього завжди є час. Єдине, на що практично немає часу - театр, хоча я дуже його люблю. Усі вистави вечірні, а у мене в цей час заняття. Запросіть мене хтось у театр, Тарас обіцяв відпустити з занять.

Як довго це з тобою?

В дитинстві якщо і відвідувала танцювальні секції, то це було на місяць-два і у мене зовсім немає про них спогадів. І тільки лінді хоп виявився справжньою любов’ю. Чомусь весь час мені здавалося, що я почала танцювати у 2006-му, але цього року (під час стріму спогадів про Свінгляндію) я раптово з’ясувала, що це був таки 2005-й рік. 

Ліричний відступ: дізналася про свінг у 2003 році від американки Керол, яка викладала гурток свінгових танців у християнському таборі, де я працювала вожатою. Тоді випадково довелося побути для неї перекладачем. Але тільки у 2005-му році я знайшла лінді-хоп у Києві і прийшла до Лариси і Віталіка в зал на Кловському узвозі. Потім мене силоміць випхали до Тараса і Клавдії (ніби як у трохи старшу групу), потім були літні канікули (так, колись у нас також були літні канікули), а вже після канікул мене визначили у старшу групу - це був капець який величезний стрес і досі не розумію, як я тоді не втекла. (*Виявляється, був час, коли після літніх канікул "визначали" куди кому ходити. Як відбори в таборі. Найс - Прим.ред)

Я не дуже дружу з датами (*ми вже помітили - Прим. ред), тому зовсім не пам’ятаю коли саме до мене прийшли блюз та бальбоа. Вони якось дуже підступно втислися і стали невід’ємною частиною мого життя. Але я в жодному разі про це не шкодую.

До того як присвятити себе танцям я працювала у Консульському відділі посольства США, а звільнилася, якщо вірити фейсбуку, у 2010 році. Отже, вже десять років (десять років!!!) я займаюся тільки танцями та орг-питаннями пов’язаними з танцями. 

Нашо воно тобі треба? 

Для життя. Це єдина пристойна відповідь, яку я можу вигадати.

У танцях (свінгових) мені подобається все - музика, рух, самодостатність, можливість імпровізації, контакт з партнером, самовираження. Мені подобається дивитися як танцюють інші, мені подобається танцювати самій, мені подобається вчитися чомусь новому, мені подобається вчити інших тому, що я знаю, мені подобається виступати, мені подобаються люди, що приходять і залишаються з нами. Для мене танці — як свіже повітря, воно необхідне, щоб вільно дихати. Або ж як вода: ти можеш деякий час прожити без неї, але дуже не довго. Такою живильною водою для мене зараз є танці.

Що для тебе важливо в танці. Парному і сольному.

Забагато всього. Однозначно музика і можливо настрій.

У парному танці —гармонія з партнером (і це зовсім не залежить від досвіду). Важливо, щоб було кльово рухатися, навіть якщо ти просто бейсік робиш. Не люблю коли мене бояться, бо я викладач.  

Соло для мене завжди було каменем спотикання - я можу і люблю  танцювати сама і чарльстон, і джаз, і блюз, але страшенно боюся виходити на публіку, тому для соло важливо ще додати келих вина.

Яку фразу ти готова повторювати на кожному занятті?

Музика понад усе!

А ще часто поторюю, що танцюємо ми корпусом. Не ногами, не руками, а усім тілом, а коли вже не маю сил повторювати, то кажу прямо - жопою ми маємо танцювати! Але Тарасу дуже не подобається це слово, тому доводиться викручуватися.

До речі про Тараса. Як довго ви викладаєте разом і як вам разом працюється?

Я ж вже казала, що не дружу з датами? З Тарасом ми викладаємо... довго. Просто довго. Я не пам'ятаю, коли ми почали, знаю, що це трапилося досить швидко, після того як я почала займатися (здається пройшло трохи більше року), але тоді я просто допомагала/асистувала. Коли я змогла назвати себе повноцінним викладачем - теж не пам'ятаю. Просто з часом я відчула, що можу і хочу, і мені це дуже-дуже подобається. Це не означає, що коли я все вивчила, то змогла так назватися, ні, просто з'явилася якась внутрішня гармонія, усвідомленість і впевненість, що це твоє.

Працювати з Тарасом це суцільне задоволення. Він надзвичайно позитивна і терпляча людина. Ви собі навіть не уявляєте, наскільки він терплячий, спокійний і уважний. Дуже часто на його фоні я сама собі здаюся якось вибухо-небезпечною камікадзе, але він все згладжує. Чому нам добре працюється разом? Тому що це Тарас.

Коли починаєш викладати, залишається сильно менше часу на власні тренування. Це так? І як тобі з цим?

Все залежить від бажання та можливостей.  Мені подобається тренуватися самостійно або з Тарасом: вчити щось нове, шукати нові можливості та рішення, придумувати теми на заняття, і раніше ми багато займались. Але кілька років тому моя спина сказала “баста, карапузіки!” Кількість тренувань різко скоротилася, бо тепер мій ранок починається з того, що я прислухаюся до себе: чи усе там на своїх місцях. Ми все одно стараємося знаходити час для самопідготовок, але тепер без сальто і не так активно.

Що займає більше часу, власне викладання танців чи адміністративні моменти? І що це за адміністративні моменти?

Останні декілька років адміністративні моменти займають більше часу. На мені майже вся організаційна активність клубу.  Наприклад, події у фб, від картинки до опису того, що це таке; відповіді на усі реєстрації; розклад вечірок на сезон і узгодження його з усіма викладачами, пошук приміщення для вечірок (це окрема тема і окремий біль, бо усім не догодиш), прорахування бюджетів великих вечірок, жива музика, допомога з усіма змаганнями, дизайн флаєрів, контроль прибирання залів, фотограф і оператор на вечірках, наші великі фестивалі/табори - домовленість з викладачами, квитки, розклад і т.д. 

Якщо чесно, то зараз все набагато крутіше ніж раніше, тому що я це все роблю не сама, а з командою Клубу. Наприклад, на кожній великій (тематичній) вечірці є координатор, один або двоє з наших викладачів. Вони продумують тему і наповненість, пишуть про це пости, складають таймінги. Або ж діджеїв координує Оленка, Макс (раніше це був Віталік) відповідає за змагання: щоб вчасно розпочалася реєстрація, щоб була достатня кількість учасників, щоб була готова музика, судді і т.д. Коротше, команда у нас дуже крута!

В мене є нав'язлива ідея, щоб коли я кажу, що танцюю лінді хоп, ніхто не перепитував, а що це таке. З боку здається, що ніхто нічо для цього не робить. Але я впевнена, що ЩОСЬ таки робиться. От цікаво, що? 

Звісно робиться, але воно йде такими собі хвилями. 

Опени — це частина реклами нашого клубу, а також свінгових танців в цілому. Минулого року, коли ВКС підставили нас з неділями, я спочатку дуже бісилася (я й досі вважаю, що вони не праві), але насправді вони зробити нам послугу. Ми почали проводити опени в інших місцях і про нас дізналися нові люди.

Раніше ми більше виступали на різних музичних фестивалях, і у нас є люди, які прийшли саме завдяки цим виступам. Зараз це важче, адже музика на таких фестивалях стає все менш танцювальною. Ми запускали платну рекламу, навіть в метро, і плануємо це робити знову. Пандемія дещо порушила наші плани, але вони не зникли зовсім, просто стоять на паузі.

Найбільше люди почули про свінг, як танець, коли Тарас був хореографом на “Танцюють всі”, але тоді ми були наївні і не скористались можливістю реклами на всі 100%. Тобто не розказували на кричали на кожному кроці "ЗАНЯТТЯ ВІД ХОРЕОГРАФА ТАНЦЮЮТЬ ВСІ" і т.д. Коротше, злили.

Раніше КСДК був більше Клубом за інтересом. Нам вистачало людей, маленької тусовки, нам було добре. Було менше викладачів і стилів: спочатку тільки бугі, потім лінді-хоп, ну і акробатика, як же без неї. Вже потім Тарас привіз і вест кост свінг, і бальбоа, і блюз, а соло зародилося якось саме по собі. Через те, що ми жили у такій собі бульбашці, не відразу задумувалися про рекламу, поширення історії та культури. Але зараз ми працюємо і плануємо й далі активно працювати на розвиток джазу у Києві та Україні.

Як тобі здається, є в Києві конкуренція серед танцювальних шкіл/викладачів? Як вона проявляється? Це погано чи добре?

Мені завжди здавалося, що ми живемо досить дружньо, і навіть про великі вечірки домовляємося, щоб не перетинатися або ж робити їх разом. Не впевнена, наскільки це добре чи погано. Звичайно, невеличка конкуренція є, але немає такого, щоб ми вставляли палки одне одному в колеса або ж якось обмовляли іншу школу чи викладачів. Принаймні, я собі такого ніколи не дозволяла. Якщо мене запитували про бугі - я відправляла їх в ХБК, якщо про сучасний рнб (внєзапно! - Прим ред), то відправляла на вест кост. З мене не впаде корона, розказати про те, що я знаю, але звичайно розказувала і про усі наші напрямки та можливості. Єдине, що я вважаю некоректним, це активно переманювати студентів. Це коли підходять і кажуть "тут вас неправильно вчать, а там затанцюєте краще і швидше" (дічь канєшно, але я не бачила - Прим. ред).

Зараз, здається, ідеальний час щоб повернути Свінгляндію в табір, навіть якщо вона буде в серпні-вересні. Є такі плани?

Плани такі були і раніше, але зараз це стало ще важче. Усі з таким теплом згадують Свінгляндію у Журавушці, що з цією ностальгією важко змагатись. Звідти ж купа гарних, теплих, смішних спогадів, але… Раніше більшість з нас були невибагливими студентами, і досить спокійно насолоджувались життям навіть в убитомому ще за радянських часів таборі. Зараз більшість людей в тих умовах плювалися б далі, чим бачать, навіть невибагливі студенти до такого не звикли.

До того ж, наразі під Києвом не так багато місць для таких заходів. Я маю на увазі підлогу, щоб було нормально танцювати. Проживання - так, харчування - можна, підлога - скрізь плитка або ковролін. Покласти ламінат? Запросто! Але якщо скласти нормальний бюджет, то більшість киян не поїдуть у такий табір, бо буде дуже дорого, а більшість іноземців не поїде, бо їм стрьомно їхати у якусь там Україну, де війна, бідність, а зараз ще й пандемія. Нам залишається слідкувати за ситуацією в Україні і світі, щоб реагувати на будь-які зміни у настрої.

Чого боїшся?

Павуків!

Насправді, боюся травмуватися і більше не мати можливості танцювати. Зараз я не уявляю свого життя без танців і викладання, тому жену від себе такі думки подалі і насолоджуюся можливостями, які є сьогодні.

Шо бісить?

Якщо про танці і викладання, то таких моментів зовсім мало. Напевно це від викладацького досвіду. Крім того, я працювала з дітьми (вожатою в таборі), ось вони і навчили мене бути гнучкою, прям гумово-гнучкою.

Якщо про життя, то я взагалі досить нервова. Бісять неадекватні і самозакохані люди, бісять ті, хто не поважає інших (особливо це проявляється на дорогах), бісить всесвітня несправедливість, або ж навіть маленька. Насправді, бісить усе, що не по моєму, просто іноді я можу іти на компроміс. 

Чого дуже хочеться?

Хочеться вчитися. Вчитися чомусь новому та цікавому, а потім втілювати свої навички у життя. 

Хочеться розвивати свінгову культуру в Україні так, щоб усі знали що це і не починали дуркувато посміхатися (зараз, правда, таких все менше), хочеться щоб свінг асоціювався саме з музикою та танцями. 

Хочеться великий Клуб (після пандемії це особливо відчувається, бо зараз, ми ніби починаємо з самого початку). Хочеться більше джазових концертів та подій, де можна було б танцювати.

А ще хочу собаку. 

Вчити, виступать чи змагатись? 

Раніше задумалась би, а зараз - вчити.  На це є причина - останніми роками у мене серйозні проблеми зі спиною, і тому я не можу так активно тренуватися для виступів і змагань як раніше, а трюки взагалі залишилися тільки у мріях. *sad emojі*

Лінді, бальбоа чи блюз?

Танці (і так тихенько додати "свінгові" 😉).

Back to Index