Вишневе полум'я

- Коли я прийшов сюди вперше, я був із одноклассниками. Ішли з басейну, вирішили скоротити шлях, піти через цвинтар – і врешті так скоротили, що влізли сюди і до пізньої ночі швендяли поверхами. Навіть на стінах щось писали, здається...

У вогнище лягає ще кілька вишневих гілок, і дим, солодкувато-їдкий, нарешті перетворюється на справжній вогонь.

 - Хто взагалі будує поверхівки на цвинтарях?

 - Той же, хто рубає ліси задля побудови півпорожніх розважальних центрів і нищить старі села заради нових трас. Той, кому байдуже на весь світ. Цей цвинтар дуже старий, йому років двісті, певно. Багато людей, багато історії. Якісь рослини і птахи з червоної книги. Дуб імені мого тезки за прізвищем – той іще пришелепко був. Але дуб шкода, в ньому сови живуть. 

 - Так, гарний дуб. 

 - Але тим, хто це проектував, купляв, затверджував – байдуже на дуби. Тут мав бути міський суд і ще купа якихось комітетів. 

 - Гарний був би вид із вікна. Хрестики, деревця...

Ще кілька гілок розжарюють багаття, а колода, покладена згори, навпаки, притлумлює.

 - Та кажу ж, цвинтар мали ліквідувати. Я коли прийшов сюди вперше, мені якраз розказали про цю історію. Пригадую, як ми видерлися на восьмий поверх – тоді мені здавалося, що це страшно високо, – і розказували різні небувальщини. А я дивився на сутінкове місто за цвинтарем та уявляв собі, як мерці із прокльонами залишають свої могили і з трунами й усіма бебехами ідуть шукати собі кращої долі.

 - ...Ти такий дивний хлоп, я тобі скажу. 

 - Ну, може. Може, й дивний. Але зараз тут гарно, хіба ні? І дійсно легко уявити собі щось таке.

Співрозмовник мовчить і розглядає порожню холодну кімнату, в яку знадвору хиляться крізь голі шибки гілки квітучої вишні. На ніжних квітах і вугільних пазурях гілок танцюють руді відлиски вогню, сірою стелею блукають миготливі тіні. Цікаво, які вони на смак, ті вишні, що виросли на цій землі.

 - Коли ці вишні виростуть, то будуть солодко-гіркими, п'янкими, ти більше ніде таких не скуштуєш. Я їв, і не раз. І смолу теж. Солодка, як цукерка.

 - Але... трупна отрута?

 - Цілком імовірно, що вона в них є. 

Гойдається гілля. Тіні на стелі ходять нею з боку в бік, ніби самі собою, без витоку, без джерела, і що дужчим стає вогонь, то темніші і дивніші над ним тіні. 

 - Тут дійсно легко уявити різні речі.

За багато років простою поверхівка, як не дивно, не переповнилася людським мотлохом і смородом: натомість, у ній повиростали кущі і деревця, трава і квіти; тварини і птаство облаштували тут нори і гнізда, і мертвий довгобуд став ніби продовженням тихого міського кладовища.

Після довгої паузи, що її перериває лише тріск вогню і вітер знадвору, нарешті лунає людський голос:

 - То ти... Розкажеш про еко-бомби?

 - Так. Тому я тебе сюди і привів. Роззирнися.

Трава, дерева і квіти на острівцях землі, ніби нанесеної з вікон. 

 - Все дуже просто. Береш жменю родючої землі. Додаєш зерна, товчеш мох і кидаєш туди ж, додаєш води і добрив, робиш кулю. І лишаєш десь восени-взимку чи дуже ранньою весною у щілинах будування. Що більше й непомітніше, то краще. Минають дні, минають ночі, і якщо пощастить, у тебе готова будівля, яку ніхто з власників не зможе використати, а зруйнувати буде шкода. В гіршому випадку вона так і лишитися печерою для дичини. 

 - В гіршому?..

 - Так, а в кращому її одні люди віддадуть іншим, під щось соціальне, на тобі, небоже, що мені негоже... Цей цвинтар невдовзі – за рік, два – таки частково перенесуть. І у поверхівці зроблять інтернат і центр допомоги.

Стіни будівлі потріскані. Тріщини нагадують розколи між тектонічними плитами. 

 - Але це жорстоко. Тут житимуть діти! Ану як усе це одного разу впаде комусь на голову! Уся ця вага!

 - Це може бути.

Одна з тіней, майже людська, відділяється від інших і, перебираючи пальцями, як лиходій із старого чорно-білого кіно, долає стелю і всотується у тінь одного зі співрозмовників. Другому здається, що тінь, відкинута ним, тепер ніби має очі і блимає ними. З вулиці долітає порив напрочуд холодного вітру.

 - Так і буде. Бо так завжди буває і було. У занеханому, занедбаному будинку виростуть занехані, занедбані діти, що стануть байдужими, злими дорослими із серцями мерців. Але коли і якщо одного дня ця будівля впаде від ударів природи, яку люди щодня беруть на силу – це буде не лише розкішна помста, бо коли гинуть кріпаки, панам начхати. Це буде, може бути миттю страшного тріумфу, коли злість пересилити байдужість, і зруйнує вогнем і землею все те, що є джерелом болю та страждань. Врешті, часом нема нічого кращого за фізичне знищення того, хто тебе змусив існувати у помийній ямі, серед щурів і хробаків. Як китайське прислів'я каже? "Вбий свою матір". 

Тінь таки щойно кліпнула, йому не примарилось. Треба вшиватися звідси, цей Славко якийсь дуже стрьомний. Але щось смикає за язика:

 - Ти що, хочеш весь світ на пустку перетворити?..

Сміх. 

 - Ну, чому на пустку. На цвинтар. Глянь, скільки тут життя. І всі безглузді пам'ятники і церемонії потвор, що є людьми, зрештою дають життя істотам прекрасним і гармонійним, хіба ні?..

А йому ж із ним іще разом учитися, в один універ ходити. Жесть. Чи, може, він під кайфом?..

І знов лиха година смикає за язика:

 - Чуєш. Кажуть, що ти, як приїхав із практики, якусь секту замутив. Чи угрупування. Я думав... Не знаю, може, там у вас цікаво? – Що я верзу...

Сміх. 

Славко не сміється, його обличчя – скеляста подоба рис древнього і злого підземного бога.

Сміється його тінь. Треба більше спати. Може, мені взагалі все примарилося. Грьобана теорграматика і грьобана сесія. 

Потім сміх переривається, тіні вгамовуються, а багаття завмирає і гасне.

 - ... От халепа. А в мене якраз скінчилися сірники. 

Ну, все.

 - Давай я тебе проведу вже, певно, бо ти сам звідси до світання вибиратимешся, ще ноги чи руки собі поламаєш. А тобі до завтра, як і мені, кляту кирпичину конспектувати.

Він уже нічого не розуміє. Дістають ліхтарики, пакуються та йдуть. Славко дійсно веде його на вихід, тоді до пагорба з лавками, тоді повз могилу єдиного відомого земляка-рокера – до залізної брами.

 - То... – мовчи, мовчи, просто заткнися, якого біса ти робиш зараз?! – То вся ця тема з сектою абощо...

У синій темряві на фоні зірок голова співрозмовника ніби трохи хитається з боку в бік і нагадує щось... щось не те.

 - Та ну. Вигадаєш таке. Про мене взагалі багато чуток ходить, а ти не всяку дурню слухай.

Що ж. Нехай. 

Щоб не привертати увагу сторожа, широким проїздом ідуть без ліхтариків.

 - Холера!..

Славко неакуратно перечіпляється через щось і ледь не падає, але в останню мить чіпляється за його куртку.

 - Ти як?

 - Та живий. Клятий залізний гвіздок стирчить тут з-під землі. Здоровенний. Щоразу забуваю про нього і б'юся. Так і без пальця лишитися можна. Зараза. Але ось тобі ще одна чутка. Можливо, більш імовірна, ніж про секту, – веде він далі, коли знов може йти. – Насправді я – нечисть, і холодне залізо може мені серйозно зашкодити. Гарно, еге ж? Спасибі любим однокурсникам, нема людям в житті більше чого робити.

В живій, майже лісовій темряві, сповненій нічних звуків і руху поміж листя, дивно спокійніше.

 - Словом. Коли будеш робити і закладати еко-бомби – краще поклич когось бодай на перший раз. Мене, хлопців зі студкомітету. Людей зі "Збережемо старе місто". Не лізь один, бо не знаєш, що робити і як. Та й міліції послугу зробиш, якщо тебе впіймають.

Рипнула стара брама: у Славка звідкись були від неї ключі. Може, в нього є ключі взагалі від усього? Від моргів, лікарень, пологових відділень, моєї квартири?.. Ні, точно треба більше спати. Хай їй грець, тій теорграматиці.

 - Я вже не впевнений, чи воно треба.

 - Звісно що треба! Ще б пак! Піонерський сквер – гарне, мальовниче місце, забудова його просто знищить. І якщо вже всім твоїм сусідам начхати – іди далі, звертайся до тих, кому не байдуже!

 - Ну, може.

Порожню вулицею нічного містечка проїжджає самотнє таксі. Пригальмовує:

 - Їхати треба?

 - Ні.

 - Ні, дякуємо.

Їде далі.

 - Ти мене сьогодні налякав. От правда.

 - Пробач. Я не навмисне. Часом просто трохи заносить. Та й не спав три дні. Клята сесія, най їй. В мене ще й перескладання з філософії. Добре хоч прогулялися трохи.

 - Так...

Їдкий, як вишнева смола, страх нарешті повністю відступає. Все ясно: весна, авітаміноз, сесія, однокурсники-придурки.

 - Ну, далі мені просто по прямій.я Дякую за вечір і поради. І місце дійсно кльове, незвичайне таке.

 - Звертайся. Я завжди залюбки підкажу й розкажу все, що знаю.

 - Дякую. Може, дійсно послухаюсь тебе і звернуся до тих твоїх еко-активістів.

 - Це варто зробити. Розкажеш потім, як піде.

 - Бувай.

Їхні шляхи розходяться. Завтра він, певно, дійсно зателефонує цим екологам, бо в місті вже й без того все менше приємних оку місць. Чомусь це так важливо зараз. Значно важливіше, ніж вдало скласти сесію, хай вона горить. Може, універ – це взагалі не його. Якби не призов, він би й не йшов учитися. Працював би десь. Квіти саджав. Городи копав старим бабам у приватному секторі. Блін, може, дійсно на все наплювати і податися в садівники-терористи. Засадити проспект Щорса шипшиною і грициками, а універ к хрінам собачим розколоти еко-бомбами. Було б класно, певно.

Славко ще довго стоїть на перехресті – довга темна фігура на тлі зоряної ночі. Порідкі автомобілі освітлюють його постать – і в його очах повсякчас оживає те вишневе полум'я з кладовища. А що, гарна ідея. Не про перетворити світ на цвинтар, звісно – це настільки ж абсурд, як і перетворити місто на сад. Але оте щодо секти. Може, щось у цьому є. Зрештою, може, з цього щось буде: мати групу своїх, що тебе не зневажають і не бояться, і так само стомилися від цього бридкого суспільства і хворого світу, як і він.