Вишиванка

То була тиха, спокійна, ніким не тронута ніч.

Хіба що могло деінде роздатися ухкання сови або голосне тріскотіння гілок від їжака, що ніс у свою хатинку нову здобич. Тихі нічні звуки сповнювали лісовий простір природним спокоєм, але були й ті, що давали знати досвідченим людям: сюди краще не заходити.

Двоє йшли лісом: молоді чоловіки, які й самі не знали, що тут забули. Обидва здорожені, стомлені, голодні, змерзлі. Словом — ці двоє більше за все хотіли опинитися вдома в теплому ліжку. Один із них, Андрій, що й статуру мав нівроку, мріяв уже врешті побачити дружину. Інший був худорлявий і Андрієві по плечі, Ванько. Він хотів побудувати власний бізнес, ба більше, нещодавно якраз збагатився. Тож із нетерпінням чекав на повернення додому, де він зможе втерти носа своїм приятелям, мовляв, дивіться, який я молодець.

Вони йшли в тиші, їжі залишилося на пів разу, тож треба буде зранку спробувати десь дістати. Але тільки в селі, як пощастить. А як ні, то дичину якусь пристрелити, та й годі.

Андрій раптом спинився й тихо потягнувся рукою за ножем, що висів на поясі. Два ока, не кліпаючи, вдивлялися на нього. Чи то людина, чи то звір — незрозуміло. Проте хтось ховався в заростях: у Андрія вся спина вкрилася мурашками, а своєму чуттю він звик довіряти останнім часом, саме воно його й витягало безліч разів.

Очі змигнули. Роздалося шурхотіння. З кущів вистрибнула лисиця й хутко побігла геть. Ванько вилаявся й схопився за рушницю, проте Андрій його спинив.

— Идиот, сейчас ночь. Хочешь всю округу на уши поднять?

Ванько тільки глянув на нього кривим оком, та нічого не сказав. З одного погляду, Андрій був правий, проте з іншого — щойно втік їхній обід. Уранішні плани на пошук грибів йому геть не подобалися. Та й чоловіки мають м'ясо жерти! Чи ж вони не чоловіки?

Приятелі шукали місце, де б могли зупинитися на ніч, але зарості всюди були помірні, та й упевненості в тому, що ночівля буде безпечною, геть не було.

Поки вони йшли, їм зустрілася стара, що везла на візочку пару баклажок води кудись у зворотній бік. Хлопці переглянулися й стали так, аби зброю було менше помітно. Жінка йшла мовчки і, здавалося, зовсім не злякалася двох дорослих чоловіків уночі в лісу.

— Эй, старуха, — почав було Ванько, однак Андрій пхнув його локтем у бік.

— Бабушка, а куда это вы ночью идёте? Совсем одна. Время страшное. Не боитесь?

— А чего мне бояться? Я уже всего навидалась, — зітхнула вона стомлено, примружено подивившись на них: зір, мабуть, із віком зіпсувався. — А вы чего по лесам шастаете? Аль не спится?

— Мы ночлег ищем. Бабуля, а вы где живёте? Пустите к себе переночевать? — посміхнувся Андрій. Він уже бачив і смачний сніданок, і теплу постіль, і жінку, що метушиться навколо. Хоч і стара вже, але ще не надто стара, на щось та й згодиться.

— Я тут, за холмом живу. Ой-ой, посмотрите на себя только, выглядите вы неважно. Ну что с вами поделать, пойдёмте, накормлю вас, что ли.

— А попить дадите?

Жінка лиш стомлено кивнула й мовчки спостерігала, як вони жадібно п'ють просто з горлянки. Як тільки вони напилися, вона попрямувала далі.

Уже за кілька хвилин Ванькові стало погано, а після того й Андрієві. Жінка того навіть не помітила, лишень котила свій візочок потихеньку.

— А где вы... воду набирали? — спитав Андрій, уже недобрим поглядом дивлячись на потилицю старої.

— В озере. Тут, рядом.

— Да брешет она, потравить нас вздумала! Ты нас отравить хотела, карга старая?! — Ванько схопив жінку за комірець і із силою потрусив. Не дочекавшись відповіді, дав їй ляпаса, що вона й відлетіла на землю. Він накинувся на неї, і за кілька ударів вона знепритомніла.

— Всё, хватит уже. Пошли посмотрим, правду ли она про дом говорила.

Ванько сплюнув на одежу жінки, вилаявся та піднявся. Стара лежала непорушно, Андрій перевірив — не дихає.

— Пошли скорей.

Невдовзі Ванька знудило, Андрію було не набагато легше.

— Точно отравила, сука. И таблеток нет никаких, твою мать...

Чоловіки перетнули пагорб і побачили невеличке озеро. Майже третину берега покривав очерет і комиш, але більша частина виглядала чистою й нетронутою. Сама вода була геть чорною, і сонному оку здавалося, неначе в ній клубилася темрява. Поруч із берегом росло розлоге та широке дерево, його гілля розрослося у всі боки. Міцне й широке коріння виступало понад землею, і між тим корінням був отвір, де б могло розміститися зо троє людей.

Приятелі доволі хутко обладнали місцину під ночівлю, напилися чистої води й лягли спати. Поки один спав, інший завжди був на чергуванні.

Ванько здригнувся й розплющив очі. Він закляк.

Чоловік не міг і поворухнутися, хтось придавив його просто до землі. Ані звуку вичавити, ані пальцем поворухнути він був не в змозі. Відчуття цілковитого і первинного жаху оволоділо Ваньком. Лишень скосив очі, щоб бодай якось роздивитися, що коїться навколо і хто його придавлює.

Перед собою Ванько бачив розпливчастий образ тієї старої, яку він випадково вбив. Вона із силою здавила йому ребра, що навіть вдихнути він не міг. Тільки дивився на неї переляканими очима.

Десь навкруги роздавалися чиїсь крики, хтось неначе кликав його, Ванька, але він навіть не розібрав, чи то жінка, чи то чоловік волав. Ванько б і сам закричав, якби міг. Шурхіт, сміх, крики, шепіт, плеск води — усе це вирувало в просторі навколо, проте образ старої не давав роздивитися. Вона потягнулася до його горлянки своєю маркітною, висушеною часом рукою.

Андрієві зовсім не душі було, що першим засне Ванько, але його скосило від... що б воно там не було в старої в тих баклагах. Чоловік і сам хотів спати, тож вирішив трохи розім'яти ноги. Що далі ніч, то холодніше. Андрій розтер передпліччя у спробах зігрітися й пішов обходити периметр.

Тріск, шурх, тріск... Шурх, шурх, шурх... Андрій озирнувся і розправив плечі, щоб здаватися ще більшим. Йому чулося, неначе хтось навколо ходить по піску, проте навколо було порожньо. Може, то задурманений сном й отруйною водичкою мозок починає бавитися. Глянув на пісок — а й справді, сліди. Безліч слідів.

Напевне, тут поширене місце для відпочинку. На піску, на диво, рідко, валялися і стаканчики, і пляшечки... Андрій кивнув собі. Так, місцевий пляж. А шурхотить, певно, їжак... Вони завжди роблять стільки шуму, як ото від кабана.

Зовсім над вухом роздався тихий смішок. Андрій різко озирнувся — нікого. Здригнувся, бо стало моторошно, і пішов далі за периметром.

Скрип, скрип — то скрипіли чоботи Андрія, який уже почав сходити з пляжу назад у ліс. Шурх, шурх — роздавалося позаду. Хтось привидівся поміж деревами. Андрій довго вдивлявся в темряву: здалося, що то була дитина, геть мала, але нікого. Протерши очі раз у десятий, він якомога швидше повернувся до озера. Сон немов вітром звіяло. Але його чекав сюрприз.

З іншого боку озера, неподалік очерету, молода дівчина мочила ноги у воді. Судячи з усього, вона й не помітила Ванька, який сховавсь між корінням, і її не турбувала температура води. Андрій був закляк, та потім підійшов до неї, про всяк випадок поклавши руку на рушницю, що він забрав у Ванька: так було спокійніше.

— Ты что тут забыла посреди ночи?

Дівчина була жах яка гарненька. Білі кучері, тонкий стан, гарні груди, підкреслені білою вишиванкою, тонкі ноги. Вона не відповідала, уся увага дівчини була на воді.

— Эй, я с тобой говорю!

Вона повільно перевела погляд великих темно-сірих очей на Андрія і неочікувано зухвало спитала:

— Сбежала. А что?

Дівчина помітила, куди він дивиться, тож мовчки піднялася і відкинула волосся назад, оголяючи шию.

— Так-так... Что тут у нас... — Андрій зняв із плеча рушницю і повільно нею підняв спідницю дівчини. Та тільки слабко посміхнулася, не зводячи з нього очей.

Дружина Андрія далеко, вони давно не бачилися, а Андрій здоровий молодик, тож це як зрада не рахується. Принаймні так він і думав.

Білявка неквапливо підняла інший край спідниці, повільно й звабливо відходячи назад. Андрій так само повільно йшов за нею, вже смакуючи подумки, що вони робитимуть.

Дівчина відійшла недалеко, та й Андрій її врешті в крок наздогнав, почав гаряче цілувати й повалив на землю, роздираючи вишиванку і притискаючи власним тілом до землі. Дівчина лиш мовчки спостерігала, а потім розсміялася.

— Ти диви, який сміливий... — вона притягнула його до себе в поцілунок, і Андрій, уже втративши голову від жаги, раптом почув якийсь тонкий солодкуватий сморід десь неподалік.

Розплющивши очі, він відскочив від неї з криком жаху.

Вона лежала перед ним, гнила і поїдена хробаками. Білі кучері були перемазані брудом, вишиванка подерта й брудна, на скроні — кульова рана.

Андрій відповз і почав тремтячими руками витирати лице. На нього встигло переповзти кілька хробаків, і чоловік панічно їх стряхував.

— Фу, что за на х...

— Что случилось? Ты же меня хотел? — доніс вітер тихий шепіт.

— Нет! Нет! — заволав він і пустився навтьоки.

Андрій вибіг до озера і завмер. Волосся на голові почало настовпужуватися. У тині й очереті лежали десятки тіл. Тіла плавали і в озері, і лежали на березі. Як тільки приятелі їх не побачили — лихий попутав.

Його взяли за руку. Андрій здригнувся, спробував видерти її, але ні, та білявка тримала мертвою хваткою. Цього разу вона широко посміхалася, проте посмішка ця була жорстока.

— Нет, нет! Умоляю, пусти, умоляю, пожалуйста! — чоловік усе ще намагався вирватися з її хватки, проте дівчина не пускала, лишень голову склонила задумливо.

— А ты знаешь, сколько раз умоляла я?.. — у дівочому погляді на мить промайнуло безумство.

За іншу руку Андрія схопилися, і нажаханий чоловік побачив двох дітей, хлопчиків років шести-семи, які смикали його за руку грайливо.

— Дядя, дядя, поиграй с нами!

Андрій заплакав від розпачу й безвиході. Хлопчики потягнули його до озера, і сила в них була не менша, ніж у дівчини. Білявка лиш витерла його сльози і взялася іншою рукою за шию, і хижо посміхалася.

— Тепер тобі з нами бути до віку.

— ВАНЯ! ВАНЬ! Беги отсюда!.. — заволав він, проте й дівчина швидко затулила йому рота.

Вона його поцілувала, і він знов побачив поїдене хробаками обличчя, і на всі спроби вирватися вона лиш сміялася і сильніше, до болю, притискалася, а по щоці вже повз один із черв'яків...

Вода залилася в чоботи, потім була по груди, і...

Привиди затягли Андрія прямісінько в озеро. На поверхні спливали бульбашки якийсь час, але й вони затихли. І озеро знов стало гладким і чорним, як і було, наче жодна душа його не чіпала.

Ванько прокинувся і підскочив. Озирнувся. Усе було тихо і спокійно. І насниться ж таке.

— Андрюх?..

Він був самий. Ванька колотило, хоча він багацько випив води з озера, тож і самопочуття мало покращитися, але не все так сталося, як гадалося.

Проте коли він прокинувся остаточно, то побачив просто перед собою баклажку з водою. Чоловік завмер і вже голосніше покликав приятеля.

— Андрюха, это ты приволок ту баклажку? Придурок, это не смешно, надеюсь, ты ту воду хотя бы вылил... Чёрт, и где его носит...

Ванько буркотав лайливі слова і запевняв себе, як він прикінчить того придурка, який так насміхається над ним. Ба більше, після того моторошного сну. Хоча це має бути сонний параліч, якщо тверезо мислити... Чоловікові вже кортіло повернутися в рідне місто й започаткувати бізнес, і забути про цю моторошну місцину. У Ванька був страшенний жар. Йому марився й шепіт навколо, і тихі кроки десь неподалік — напевне, то Андрій ходить. Ванько вмився тією водою, яку, як він зрозумів, Андрій поміняв на озерну, і прохолода трохи вгамувала відчуття того, що шкіру пекло. Випив іще трохи — а й справді, озерна, свіжа, прохолодна.

Він піднявся, похитуючись, і почав вдивлятися у простір навкруги. Ванько підняв міцну на вигляд палицю, що лежала неподалік, і, спираючись на неї, пішов на джерело звуку. Лише фантазія, як він лупцює того веселуна палицею по спині, і заспокоювала Ванька.

Ванько спинився. Дорогою стояла ще одна баклажка. Чоловік дивився на неї якийсь час, а потім пішов назад, не розвертаючись.

— Да ну на х...

Спиною він у когось ударився.

— Андрюха, ты дебил, какого х... — розвернувся до нього чоловік і на півслові закляк іще раз, лишень наяву.

Перед Ваньком стояла та стара, неначе жива, і котила свій візочок.

— Ты... Ты... — відсахнувся від неї чоловік. Кліпнув очима. Наче не примара. — Ты жива??

Жінка дістала окуляри, щоб краще його роздивитися. Жодної ознаки страху від неї не було. Окинула його поглядом через скло й махнула на нього рукою.

— Скажешь тоже.

— Погодь, ты говорила про дом, — Ванько схопив її за руку й зупинив. — Где он?

Жінка, що хотіла вже йти собі, зупинилася і глянула на нього важким поглядом.

— Ну ты и бессовестный, — цокнула вона. — Женщину избил, а теперь о помощи просишь? Тьфу, да и только. Стыд и позор твоим родителям. Это ж надо такого хама воспитать.

— Слышь, старуха, ты мне не дерзи, а то ещё раз получишь. И мать мою не трожь.

Вона зітхнула і розвернулася, показуючи на озеро та посміхаючись.

— Мой дом здесь, вы уже пришли.

Ванько, не розуміючи, про що вона каже, лиш кліпнув очима. Кліпнув, а старої нема. Наче й не було. Чоловік відступив поволі, неначе зустрів хижого звіра. До біса це все, він іде до перших людей, яких зустріне, а там уже хай що буде, на все згоден, аби тільки покинути це кляте місце.

Ванько поплівся у зворотний бік, спираючись на палицю, і спіткнувся. Глянув під ноги — клята баклага з водою. І попереду виднілася ще одна.

— Ти ж пити хотів? То пий, — роздавався шепіт. — Чи ж озерна чиста вода не до вподоби?

— Оставь меня, ведьма! — вигукнув він урешті й прискорився.

Чоловік вибіг на галявину... з озером і тим самим розлогим деревом. Стара стояла на піску просто перед чоловіком.

— Я не ведьма, — хитнула жінка головою.

— Она не ведьма, — роздався молодий голос позаду.

Ванько не встиг озирнутися, як його схопили за горлянку. Шкіру обпекло від того, якою холодною була та рука. Він тільки побачив сніжно-білий рукав, розшитий кроваво-червоними нитками.

Поки стара підходила, вона поволі змінювалася: суха, у старчих плямах шкіра щезла, і на її місці у щоці з'явилася діра. З шиї, де тепер виднілася рана від ножа, потекла кров. Губи посиніли, очі затягнуло пеленою смерті.

Ванько знесилено осів на землю. Він уже не розумів, що марення, а що ні, ба більше, що навколо з тіні дерев почали виходити люди в розшитих сорочках.

Усі ті люди мовчки дивилися, як стара поклала руки на шию ворогові, який буркотав про те, що все несправжнє, що в нього жар.

— О да, у тебя жар, — весело сказала дівчина позаду та вказала на озеро, яке тепер і Ванькові з'явилося таким, яке воно є: вмістилищем смерті.

Ванько намагався чинити спротив, проте знесилений, він нічого не міг удіяти. Стара витягла з нього все життя, що залишалося.

Чоловік упав замертво. У той самий час привиди розсіялися, щоб чекати на нового ката або на їхнього побратима, якому можна й допомогти.

Жінка з довгим прямим волоссям, що було чорне, немов сама темрява, неквапливо вийшла до озера. Вона була вдягненою в чорну розкішну сукню й туфлі, на плечі висіла маленька сумочка на золотому ремінці. В осанці й ході невловимо відчувалося щось величне.

— Бачиш, Віто, вони й самі з усім упоралися.

За нею йшла молода дівчина, одягнена в набагато більш підходящий одяг для нічної прогулянки осіннім лісом. Дівчина була трохи схожа на жінку, тільки серед чорнявого волосся пробивалося два сріблястих пасма. Вона кивнула.

— Так, пані наставнице. Просто таке трапляється дуже рідко, щоб привиди могли вбити живу людину, тож...

— Сила духу, люба. Сила духу і жага до справедливості роблять справжню магію.

Дівчина лиш кивнула. У них із наставницею було багато роботи. Адже Смерть — то їхній профіль.