Вино щезників

Та відчепися, не знаю я, якої тобі розради, а нашу медову карту ти вже всю перекуштував. Ну, хочеш наливку – бери наливку. Чи хай Ядзя варенухи винесе. Іч перебірливе яке ледащо на ті три мідяки! А туди ж – і обслужи його, і кращого питва наший, і станцюй, і розсміши, щоби пика від туги не тріснула.

Що тобі ще? Казку? Чутку? А смоли тобі не хочеться?..

Ну, маєш чутку. Та не абияку, а про "Восьму чашу", оте одоробло на розі, в цісарському стилі, з викрутасами та слонячими головами. Хочеш? Та це нова, цікава, духом бабці моєї золотошвачки клянуся! 

Ну от. Чув, не чув, пана князя нашого там днями бачили, та не самого, а з двома чорними ковалями? То вони за ним ходять – один їдло поперед нього куштує, а другий питво. І оце позавчора одного з тих ковалів винесли з "Восьмої чаші" вперед ратицями. А-а, таки чув. А знаєш, чого? 

Отруїли, кажеш? Та де, і хто б наважився? Ні, це була не так отрута, як виключно власна к коштовна й неперевершена дурість самого світлого Омеляна Даниловича. Його ж, як пам'ятаєш, сам Зелений цар вінцем нагородив, а Пані Бузинова сорочку на щастя вишила. Того дурне й вирішило, що йому все можна! На дівки молоді залазити – можна! Шляхту голу-босу широким шляхом пускати – можна! Пахолків і наймичок карати на смерть – а чого! Золото їсти й на золоті спати – а давай!..

Слово, закортіло йому того, чого він іще не спізнав. Уже так роз'ївся, все на світі бачив, ледь не крів однорога пив, а вина щезників не спізнав. І ото збовкнула йому лиха година про те вино, і де його випити можна, і що воно дає тому, хто виживе (мені не збовкнула, то я тобі й не скажу, бо не знаю). Чого лиха – бо коли була б добра, ми б зараз із тобою свято святкували, а наливка б ріками по Торжищу лилася. Бо те вино лише чисті душі буцім можуть пити. А що для щезника чисті душа – іди спитай. Ну то взяв Омелько з собою двох ковалів, а вийшов із одним. Першому ковалю ще шинкар казав: не пий, чоловіче добрий, життя дорожче за ту службу, а ти упирячого роду, точно помреш. А той – чи мені, каже, знати, де правда, а де ні? Як пан сказав, хай так і буде, бо так зробити – то честь. Ну і випив. Чи не вбоге?

Ото його понесли на кладовище, в тиху місцину, князь родині дяку велику склав, на похованні плакав і землю їв, мовляв, не знав, що таке буде. На те матір ковалева, Пелагія Подільська, дужа відьма, певно, що ти її знаєш – каже йому: ото хай ти так, княже, хворітимеш до скону віку, як зараз землю їси.

Той одразу землю – тьху! – і до карети. І в палац. А там уже хворіти почав. Те йому болить, се ниє, все ледь не гниє. Бо як Пелагія сказала, так і буде. 

Тоді приходить другий коваль, що в нього на службі був, і каже: зніму з тебе, княже, всяку хворобу й на себе переведу, аби лише нареченій моїй три прохання виповнив. Знаю, що то смерть моя, але виконай обіцянку. Не виконаєш – кисло тобі буде.

Та що робити? Посипати землю своїм порохом нашому Омелькові аж ніяк не хочеться. Обіцяю, каже. Тоді коваль (а звали його Мокій) поводив над князем руками, так й одразу мертвий упав. Князь же скочив радісний з ліжка, рум'яний, здоровий як бугай і ну їсти, і пити, і веселитися! 

На ранок до нього прийшла гарна жінка молода, вся в білому. Я, каже, Мокія Сухого наречена, пустіть до князя, він мені щось передати має. Але яке: вигнали панну, й оком не змигнули. Вигнали на другий день і так само на третій, аж на четвертий знову занедужав князь, та так, що семеро волхвів йому ради дати не могли. Покликали та наречену, Настуню, кажуть, чого тобі, Настю, треба, кажи вже свої три бажання.

А вона каже: несіть сюди тіло мого нареченого просто з домовини, за друге – вино щезників несіть, а за третє – покляніться, що, якби Мокій мій був зараз схопився і встав, то ви б і його зі мною відпустили, й іще весь наш хутір зробили вільним на вічні віки.

Здогадуєшся? Так і сталося. Набрала Настка повний рот зілля, а душа в неї чиста була. Плюнула вином щезників на Мокія – той устав живесенький. Ну й відпустив їх князь, бо дуже жінок боявся. І правильно.

Та однак кінець цей нехороший. Хороший був би, якби й перший коваль, і другий вино випили та далі жили собі – а от князь не зміг. Як гадаєш?

Дарма кажеш: брешу. Не брешу я. І "Чашу" не оббріхую, нащо воно мені треба. Хай собі правлять як знають. Та й не березня це: аби кому те кляте вино там, бігме, не надають. Але я б на твоєму місці до них не ходив, чуєш? Хто зна, яке там у них у льохах стоїть, якими словами булькоче, до кого й чим обернеться.

Краще нашої вишнівки скуштуй. Вишнівка добра, я її на весілля Настки й Мокія бочками продавав. Хай мене Пелагія Подільська прокляне, як брешу!