Via aquae, via temporis
Як угорі протікає час, так і внизу течуть води, і як течуть води, то тече час.
(пер. М. Тулузської з діалогів псевдо-Трисмеґиста)
У XІІІ столітті настоятелька віддаленого альпійського монастиря преподобна Євгенія, вона ж у миру Маргарита Тулузська, написала трактат «Про час і воду», що став засадничим документом для відновлення забутого за доби Середньовіччя вчення невідворотних чарів.
Трактат було переважно присвячено «водній» половині магії, що повживається життєвою силою та здійснює зміни у довкіллі за рахунок взаємодії з кінетичною енергією матеріальних об'єктів. «Шлях води», via aquae. Лікарі без особистого маленького цвинтаря та вбивці, що завжди влучають точно в ціль; садівники, в яких не зів'яло жодної квітки, та будівельники, які створюють неймовірні споруди ніби нашвидкоруч; багатодітні сім'ї, де всі діти здорові; оркестри, в яких ніхто нікого не підставив, нікому не зрадив, не зайняв нічиє місце... Допомогти прийти на світ, наповнити його красою, навчити любити, зберегти цілісність, зробити прекрасним і щасливим, вилікувати, провести через усе життя, а коли в тілі й душі вже не лишиться жодної краплини чистої води, – вбити: ось типовий шлях того, кого обрала via aquae. Їх поважають, бояться, придумують про них нісенітниці... Але найперше – таки поважають. Чиста вода, aqua munda – так Тулузська називає кінетичну енергію (в псевдо-Трисмеґиста вона не чиста, а "прозора"). Існує також дивом збережений окремий трактат Маргарити Тулузської, написаний нею незадовго до страти, про те, як із повітря між крил небесних істот – пташок, геніїв та янголів – народжується чиста вода. Його можна читати і як посібник із хімії, і як основи застосування via aquae на практиці. Але про шлях води й без того сказано дуже багато, і якщо ви студент чи вчений, вам не буде складно знайти всі ці матеріали і міському архіві та почитати їх. Можливо, ви вже навіть зробили це. А може, знання передавалися вам від бабусі-знахарки чи від дивного сусіда-бджоляря: адже якщо шлях води цікавить вас – ви цікавите його, і вода вже відправляє до вас когось, хто розкаже вам, що з вами відобуватиметься далі, а відбуватися буде багато цікавого. Можливо, ви вивчите віршика з дитячого зошита вашого прадіда, і цей віршик стане вашим першим замовлянням у поміч від маминого головного болю. А можливо, ви ще малою дитиною відірвете голову ляльці, й поруч вас не вулиці вантажівка переїде насмерть чийогось батька-пияка. Можливо, ви почнете бачити лінії здоров'я й дороги хвороб, сильні та слабкі місця землі. Відомо одне: якщо ви підете назустріч via aquae без страху та з повною рішучістю, цілком можливо, що через якийсь час ви щось зможете.
Звісно, вічно це не триватиме. Вода продовжить ваше життя, подарує гарний апетит і міцні нерви, все вірно. Але чистої води в тілі кожного з нас обмаль, і поки не існує способу сказати, скільки її в кому. Щойно кількість aqua munda в вашому тілі досягне критичного мінімуму – побажайте собі заливало й доброго життя, в якому ви більше ні на що не зможете вплинути, хіба що встати та зробити руками, не знаючи точно, чи ніщо не стане на заваді. Хтось кілька разів у дитинстві порятував бабусиного собаку від отруєння, а потім дивився, як згасає сама бабуся, марно накладаючи руки їй на тім'я. Хтось один раз виростив неймовірні квіти просто на головному камені під вікном у коханої дівчини – та й по всьому. А хтось усе життя творить, лікує, змінює, плекає та знищує, і ніби тільки повниться тою силою. Що сказати, води у кожному по-різному, вона всіх любить на інший штиб. Хтось стає відомим на весь світ паломником, прочанином води, чиє ім'я – вже символ зцілення (а для когось – страшного шахрайства). А хтось просто весь час відчуває, як навколо буяє й змінюється світ, і нічого не може тому заподіяти, відколи один раз пішов дорогою води і зробив себе надзвичайно привабливим. Навіть розказати про це не може: соромно. Ти на що цінну воду втратив, дурне? – скажуть ті, хто вірить. А хто не вірить, і таких у наш модерний, так би мовити, пострелігійний час більшість, – ті просто посміються з тебе, та й усе.
Зовсім інша справа – via temporis, шлях часу. Навіть у назабобонніші історичні періоди вважалося, що цієї магії не існує, що це вигадки. І там, де паломника води могли засудити до страти через спалення – паломника часу із кпинами прив'язали б до ганебного стовпа, а тоді вигнали світ за очі, як божевільного, позбавивши всіх статків. І там, де до паломника води несли хабаря – курку, гроші, інформацію, – паломникові часу залишалися переконування у вічній дружбі та несміливі й недоречні пропозиції власного тіла. Бо час неможливо відчути на дотик, можна лише зустрітися з ним і тим, що він несе, і тим, що забирає, – щомиті.
Via temporis – другий бік медалі невідворотної магії, і живиться він надією. З часом, якщо він обрав вас, ви стаєте сильнішими, навіть якщо цього не хочете. Цар Едіп, великий паломник часу, виклав собі очі; Кассандра відмовилася казали людям про їхнє майбутнє – та слабшими вони від того не стали. Передбачення, віщі сни, інтуїція, думки та почуття всіх живих, мови, змови та скарби, а також можливість оживити те, що вбила via aquae, – ось частина безлічі страшних дарів часу. Кажуть: час лікує. Це невірно, але він наповнює новим сенсом. І божевільний стає мудрецем, а мертве знов оживає. Також час може пришвидшити чи майже зупинити старіння, але не вилікувати. Тому придивіться до свого вічно хворого, але вічно юного товариша – чи не грає з ним час? Надто якщо товариш любить переважно похмурі жартики і не вірить у жодні хороші новини. Можна сказати, що паломник води в своїх кращі дні світиться життям і змінами, а паломник часу є присутнім поза всіма змінами. Бо вода жорстока й дарує себе з жадібність ненаситної коханки: плекає, щоби врешті втопити. А час жаліє людей, тому прочан своїх береже від себе, як може. Але одного дня настає час – і коли чергове дитя часу падає до нього в обійми, точно передбачивши власну смерть за багато років до неї в усіх подробицях, – світ стає трохи більш тісним і безнадійним місцем.
Звісно, на світі повно тих, кого поцілував своєю отрутою час. Але вони переважно мовчать про свої дари й користуються ними непомітно. Бо хто починає кричати про вміння читати долю на всіх кутках, про тих іще псевдо-Трисмеґист казав: час одвернувся від нього, а вода насміялася. Ця людина вже втратила все крім останньої краплі надії, без якої неможливо жити на цьому світі, тому вона продає свої старі прозріння чи просто відверту брехню довірливим людям. Таких безнадійних жреців імені самих себе повно і серед учених-популістів, і серед політиків, і тим паче серед пасторів усіх ґатунків, не кажучи вже про авторів книжкок із популярної психології.
Кажуть, що і вода, і час існували б і без нас й існували задовго до нас. Це цілком імовірно, більш того – останнім часом дедалі більше стає доказів, що шлях води певною мірою доступний навіть деревам, а коти й собаки вміють приходити у сни до своїх господарів та знаходити їх на чужих континентах.
Кажуть також, що джерело невідворотної магії єдине, і будь-кому може бути доступна і вода, і час. Кажуть також (це стверджують автори дешевих езотеричних книжок), що неодноразово були на світі культи, об'єднані навколо такого всемогутнього лідера, і спільними зусиллями вони змінили плин часу та властивості води – хто замовлянням, хто складними образами, витриманими у власній уяві, а хто – величними ритуалами, описаними в давнину чи підказаними прочанам самими чарами. Ще пліткують, що всі люди, які вижили в концтаборах у Другій світовій війні, вижили саме тому, що на них звернули увагу час чи вода.
Та я мало можу про це сказати, хоч я є тим, із кого все почалося.
Світ, де можливо невідворотна магія, народився у моїй свідомості як відсіч слабкодухого невідворотному злу. Мене звуть Ярин Завірюха, і вдень я придумую історії про via aquae, а вночі – про via temporis. Часом, відклавши рукопис на кілька днів, я після повернення виявляю, що хтось трохи дописав його без мене. Можливо, це самі невідворотні сили.
А може, це мої прочани, мої паломники, ніхто з яких, крім псевдо-Трисмеґиста й Маргарити Тулузської, так і не припустив, що за силами стоїть сутність.
Я вважаю воду і час найстрашнішими й наймогутнішими силами світу. Невідворотними, жорсткими та найбільш чарівними. Саме тому я через них дав людям уявного світу те, чого не можу дати собі: можливо, одного разу могутні прочани зберуться разом, направлять свої сили в один бік і змінять світ на краще (щоправда, для цього, ймовірно, їм усім доведеться пожертвувати здатністю творити чари надалі, не знаю). Я дуже хотів би, щоби дива почали відбуватися тут, але я майже втратив надію й волю до життя.
Смішно, що колись, коли я лише починав це все придумувати, я вирішив, що багато людей, хто втрачає здатність чаклувати, забуває, що колись щось могли, і всі історії, що з ними через те сталися: мозок захищає себе від жаху такої величезної втрати. Цікаво, що б сказали на це вигадані мною дослідники чарів, про яких я настільки часто писав у мережі, що багато хто навіть повірив у їхнє існування?
Цікаво, що б вони сказали?