Великий злам
Єгор Шаповалов для УСС
За сім років з моменту завершення громадянської війни економіка СРСР виросла більше ніж втричі, проте це не відповідало бажанням більшовиків, а найбільше головного з них – Сталіна.
Політична боротьба
В останні роки життя та після смерті Леніна у 1924 році в СРСР склалася система колективної влади. Вона розподілялася на три табори, які не були досить чітко окреслені. Перший – «ліві» під проводом Льва Троцького, який втратив керівні позиції ще в 1924, проте мав великий авторитет і почав «війну компроматів», що мала на меті відсторонити від влади його супротивників. Другий табір – «центристи», який мав найбільшу кількість повноважень з початку 1924 року. Кілька років його уособлював тріумвірат Сталіна, Каменєва та Зінов’єва, у якому протягом трьох років ніхто з них не міг стати лідером. І третій – «праві» на чолі з Бухаріним, який взяв участь у реальній боротьбі лише у 1928 році.
Як сталося, що Сталін вийшов переможцем із цієї боротьби, що тривала майже десятиліття? Він був головним бюрократом, який мав потужні позиції в партії та міг знаходити людей, які йому допоможуть, але не затьмарять його. Сталін використовував інших комуністів, які були щирими у своїх поглядах. Спочатку виступав за НЕП, проти колективізації та форсованої індустріалізації, яку підтримував Троцький, використовуючи Зінов’єва та Каменєва. Згодом, змовившись із «правим» табором, атакував усіх трьох. З 1928 року – боровся із Бухаріним, Риковим та Томським, виступаючи з позицій скасування НЕПу та переходу до колективізації.
Таким чином, станом на 1928 рік СРСР керувала людина, яка виступала за колективізацію та швидку індустріалізацію. Опонували ж йому ті, хто підтримував та створював НЕП. Саме тому завершення нової економічної політики було для Сталіна питанням не лише ідеологічним чи господарським, а й у першу чергу – політичним.
Сталінська революція
Основою політики «лівих», табір яких в 1928 році очолив Сталін, були колективізація та надіндустріалізація. Офіційно визначалося, що колективізація має бути виключно добровільною. Навіть не було розроблено жодних показників рівня колективізації.
Однак це була цілеспрямована політика, а не прорахунок радянської влади. Сталін вважав за краще прискорювати створення колгоспів апаратними методами, вдаючи, начебто центральна влада лише діє відповідно до місцевої ініціативи. Насправді ж Сталін ретельно контролював та стимулював цю «ініціативу».
Перша спроба сталінської революції показала нежиттєздатність цієї моделі. Після завершення НЕПу тогочасне керівництво СРСР прагнуло провести колективізацію форсованими темпами. Найбільшим їхнім досягненням була частка в 57% селянських господарств, що були в колгоспах станом на 1 березня 1930 року. Однак вже до кінця року більшість селян повернулася до одноосібного домогосподарства. Лише 21,5% господарств залишався в колгоспах станом на 1 вересня того ж року. На кінець 1930 року в колгоспах нараховувалось 25,9% селянських господарств.
Ці цифри явно вказують на небажання селян віддавати своє майно та оброблювані землі у спільне користування. Тільки-но послаблювався тиск з боку радянської влади — люди виходили з колгоспів, аби оброблювати власну землю ефективніше або навіть перерозподіляли землі колгоспу між одноосібними селянськими господарствами.
Попри великий тиск з боку радянської влади на колгоспи та одноосібні селянські господарства, результати хлібозаготівель були значно нижчими за план та на 3% меншими за відповідні показники неврожайного та посушливого 1931 року. Вже за цими результатами можна було зрозуміти, що впроваджувана більшовиками політика нежиттєздатна. Проте була низка факторів, яка або унеможливлювала зміну шляху на колективізацію, або навіть впевнювала Сталіна та його прибічників у правильності його обрання.
Неможливість повернення до обмеженої ринкової економіки була в лоні політичної боротьби, яка активно точилася до 1931 року включно. Поступки своїм партійним опонентам означали б для Сталіна політичне самовбивство.
Радянський Союз був поєднаний із «капіталістичним світом» незначною мірою – лише через обмін зерна на спеціалістів та технології. І криза, що розгорнулася в 1929 році, торкнулася обидвох цих галузей.
Ціна на зерно падала з початку кризи і становила в кінці 1933 року лише 38% від показника 1928 року на Лондонській товарній біржі. Це відбувалося на фоні значного спаду вирощування зернових культур та грандіозного зменшення споживання, як зі сторони населення, так і з боку підприємств. Результатом стало те, що велика частина експорту зернових із СРСР ставала нерентабельною, попри фактичну експропріацію в селян.
За перші чотири роки Великої депресії промислове виробництво скоротилося в розвинених країнах на 20-50%. Це мало б спричинити зростання цін на відповідну продукцію, проте, як сталося і з ринком зернових – випадання попиту значно перевищило зменшення пропозиції.
Розуміючи, що новостворена радянська країна розвивається навіть краще, аніж держави Заходу, бачачи результати надіндустріалізації останніх років, більшовицька влада ще більше впевнювалася у правильності обраного шляху.
Також вони розуміли, що за умов стрімкого спаду цін на зерно та зменшення рентабельності його вирощування, вони матимуть збільшувати експорт заради отримання якнайбільшої кількості обладнання та технологій, поки «капіталістичні країни» слабкі, щоб отримати разючу перевагу над ними. А той факт, що колгоспи та одноосібні селянські господарства працюють на межі можливостей, їх не хвилював.
Політика залучення усіх можливих ресурсів задля індустріалізації мала призвести до катастрофи. У багатьох селян – чи то у робітників колгоспів, чи то у тих, хто працював на власній ділянці — закінчувалися запаси зерна та іншої їжі ранньою весною або навіть ще зимою. Для власного фізичного виживання їм доводилося шукати інші шляхи знаходження їжі. І основним з цих способів стали торгзіни.
Торгзін
Із завершенням можливості громадянам СРСР вільно обмінюватися товарами, потреба в купівлі товарів високої якості не зникла. Іншою важливою причиною необхідності бодай залишків вільної торгівлі була необхідність підтримувати своє фізичне існування для найбідніших прошарків населення. А з прискоренням темпів індустріалізації таких ставало все більше і більше.
У вигляді рудименту ринкових відносин існувала «Всесоюзна контора з торгівлі з іноземцями», яка в народі називалася торгзіном. Початковою задачею цієї державної організації було обслуговування іноземців, які прагнули купувати місцевий антикваріат. Громадянам СРСР заборонялося не лише купувати будь-що в торгзінах, а й навіть заходити в магазини. Проте згодом, наприкінці 1931 року, радянська влада зрозуміла, що розширення цієї мережі магазинів може залучити більшу кількість ресурсів для потреб надіндустріалізації.
Після того, як громадянам дозволили обмінювати золото, іноземну валюту, а згодом й срібло, платину та діаманти на купони (бони), які вони могли обміняти на різноманітні товари, діяльність торгзіну миттєво поширилася всією країною. На піку власної діяльності в СРСР налічувалося понад 1500 таких пунктів обміну.
За весь час існування торгзінів, вони принесли владі доходу на 287,3 млн золотих рублів із неймовірною рентабельністю, адже через державно-монополістичну систему економіки ціни на зерно в торгзінах були в 3–5 разів вищими за відповідні експортні ціни.
Враховуючи наднизьку рентабельність постачання зернових культур до країн Заходу, торгзін став найкращою можливістю залучення золота для потреб індустріалізації. А вона тоді йшла форсованими темпами. Через падіння цін на зерно, сальдо зовнішньої торгівлі СРСР показувало найгірші показники за всі повоєнні роки, а отже необхідно було знаходити додаткові кошти.
І вихід було знайдено – якщо у населення є коштовності, треба їх відібрати. За три півріччя – з початку 1932 до середини 1933 року — експортовано зерна було на 96,8 млн золотих рублів, а дохід торгзіну склав 94,7, проте за шаленої різниці в рентабельності, Держбюджет СРСР отримав в рази більше грошей від населення, аніж від експорту.
Цей факт відкриває нам реальні причини Голодомору. У школі нас вчили, що голод 1932–1933 років – злочин, викликаний дурістю радянської влади, яка відняла у людей надто багато зерна задля потреб індустріалізації, через що вони не змогли вижити. Однак реальність куди більш жорстока. Від зерна, що вони забирали у селян і експортували, бюджет практично не отримував грошей. Реальна коштовність була в дорогоцінностях, у сімейних реліквіях, які селяни мали віддавати, аби вижити.
Більшовики прагнули заморити голодом селян, аби вони віддали все, що мали. А коли ті все ж вмирали, вони не сильно засмучувалися. Окрім меркантильних цілей були й інші, бо що несли селяни до торгзінів? Ікону, перстень від прабабусі, обручку чоловіка, якого заслали в Сибір. Тобто радянська влада зазіхала одночасно й на виживання людини, і на її сімейну пам’ять. Вона прагнула зробити людей не тільки голодними жебраками, а й «Иванами, родства не помнящими». І за допомогою масового терору їй це вдалося. Була знищена селянська ідентичність, що формувалася сторіччями, а голодні жителі села були згодні піти до колгоспу, аби тільки такого страхіття не повторилося. Селянству зламали хребет.
Джерела
- Башкин А. В. «Урожаи тридцатых или украденные достижения»
- Осокина Е.А. «Торгсин в советской экономической системе 1930-х годов»
- Хлевнюк О.В. «Хозяин: Сталин и утверждение сталинской диктатуры», с. 15 – 94.
- Цырлин Р. «Мировой хлебный рынок в 1933 г.»
- Черемисинов Г. А. «Конънктурные циклы НЕПа»
Більше статей і дрібка мемів у телеграм-каналі «Українських студентів за свободу», підпишіться.
Обговорити публікації ви можете в нашому публічному чаті.
