Вчинок проти себе.

Коли ми дивимося на місяць, кожен з нас згадує щось своє або ж асоціює: хтось з кимось, ще хтось – з собою чи певним спогадом, а для когось це просто куля у космічному просторі, але для нього, для Хвана, це дещо більше за звичайний місяць. Він ніколи не міг назвати себе сонцем, написаним сонцем, він був чимось загадковим, як світло посеред темряви, як зірка, яка вказує шлях.

– Холодно.. – перше, що сказав Хьон, прокинувшись від ранкового будильника, знову потрібно було йти в коледж і бачити лиця своїх ображальників.

Повільно піднявшись на ноги, хлопець взувся крижаними ногами у білі, трохи пухнасті капці і попрямував прямо до ванної кімнати.

Він зовсім забув за розбитий ніс із губою, тож вигляд був такий собі, гаразд, це виглядало жахливо і боляче, але чому Хьонджін не відчував цієї болі під час сну? Можливо, психологічний біль і кошмари були сильніші за це. Ніс сильно опух, з’явився синець синього із зеленим відтінком і напухла губа із порізом і засохлою кров’ю. Потрібно було все вимити й знову обробити, бо з таким у коледж точно не вийде піти.

Очі знайшли поглядом мамину косметичку, там був консилер, не довго думаючи, Хван почав наносити його на всі ушкодженні місця, рука трохи тремтіла, у нього був тремор, однак юнак звик до цього.

– Наче… наче все, – трохи невпевнено облизавши губу, сказав сам собі навпроти дзеркала Хьонджін, завершивши все, він навіть не поснідав, а просто вийшов з дому в тих самих конверсах та сумкою через плече. Встигнув лиш вдягнути браслет із зіркою та іншими блакитно-чорними камінцями.

...

У коледжі всі пари проходили доволі спокійно, легкий вітер на вулиці і промінці сонця, які падали на стіл Хьона, він сидів за останньою партою, трохи дрімавши на кінцевій парі. Його темні пасма волосся спадали на парту, поки він дрімав, опираючись на руку, від чого його пухлі губи з раною було видно ще краще.

Весь той час в коледжі за ним пильно слідкував Мінхо, та хлопець цього і не помічав, вкрай сильно його зачепив темноволосий хлопець із розбитою губою та носом, але крім цього, почуття сорому. Лі був тою самою людиною, яка виглядала надзвичайно погрозливо, яка готова зрадити, насміхатися, однак його серце було зовсім протилежним, він просто не міг показати цього.

Не важко померти за когось, важко знайти того, за кого хочеш померти.

– І, будь ласка, Хьонджін, принесеш ці листи вже у понеділок, я просто зовсім забула, що мала перевірити це сьогодні, гаразд? – сказала викладачка після завершення пари Хвану, тому що забула, що мала перевіряти певний проєкт з дизайну.

– Звісно, без питань, – відповів юнак і вже збирався йти, але його раптово зупинили рукою, торкнувшись плеча.

– Хван… що у тебе сталося? – запитала стурбовано викладачка.

– Що? Зі мною все гаразд, – схвильовано сказав хлопець, намагаючись усміхнутися, і коли він побачив, куди вона дивиться, сказав: – а-а-а, та це я впав, не переймайтеся: скоро перейде.

– Точно? Якщо тебе щось турбує, ти можеш сказати мені або, якщо тебе хтось..

– Ні-ні, – раптово перебив Хьон, усміхнувшись, він попрощався і подякував викладачці Ґрейс та швидким рухом вийшов з авдиторії, поправляючи пасма.

– Лялечко-о-о, – крикнули зі спини. Знову, вони. Як тільки Хьонджін почув це, він зрозумів, що навряд-чи витримає друге побиття і знущання у свій бік, тому побіг у вбиральню поруч, швидко зачинившись у кабінці туалету.

– Ну куди ти сховався, ми тебе не образимо, виходь до нас, – промовив Девід, погрожуючи.

– Не чіпайте мене, я нічого вам, бляха, не зробив, – Хьон знав, що не зможе сам дати йому відсіч, їх було близько шести зараз, а ніж із пари дизайну не врятував би сильно.

– Та ти що? А хто пустив чутки про Генрі? Хіба не ти? Хто в біса сказав, що він розбив скло у тридцять другому кабінеті? Ти думав, що ми не дізнаємося? Ми, як одне ціле, один за всіх – всі за одного. – Сильний удар у двері, і лише сильне серцебиття від нерозуміння, що він мав на увазі. Його підставили, спеціально.

Двері не були міцні, тому в них вийшло їх вибити, не зламавши, але трохи пошкодивши замок, вони одразу взяли Хвана під плечі і штовхнули в бік раковини.

– Я нічого нікому не казав і навіть не знав про це кляте вікно, чому ви вірите комусь? – розлючено запитав хлопець, серце знову сильно схопило, він намагався вдарити Девіда, але його ззаду тримали двоє хлопців з банди.

Генрі дістав ножиці, підійшов до Хьонджіна, і сказав.

– Ось, нарешті, ти відповіси за свої брудні вчинки, – поки Девід силою тримав голову хлопця, другий відрізав йому пару пасм волосся, а крики, щоб Хвана відпустили, не чув ніхто, більша частина коледжу вже пішла додому.

А очі… не знайшли його, Мінхо, його не було там.

Лі у той час тільки підіймався по сходах, бо забув свій рюкзак у авдиторії, але почув раптові крики з чоловічої вбиральні, одразу зрозумівши, що приблизно відбувається, він підготувався до можливої бійки і необхідності комусь вмазати. Швидкими кроками він увірвався у вбиральню, і перше, що побачив Мінхо, – це шматки волосся на підлозі, а потім – Хвана, якого міцно тримають, поки той просить зупинитися та намагається вирватися.

– Що ви в біса робите з ним? Відпустіть його, – закричав Лі.

– Мінхо, нарешті ти тут, чогось ти зникав сьогодні багато, а ти не знав, що він наговорив на Генрі, що той розбив скло у тридцять другому кабінеті?

– Що… боже, це просто була теорія викладачки, бо він вже не вперше робив це.

– А чого це ти його захищаєш, Лі? – підійшовши майже впритул, запитав Девід.

– Бо я за чесність і справедливість, а тепер швидко відпустіть його – суворо відповів Мінхо.

Довго вагаючись, Девід та інші хлопці відпустили юнака, бо і так відрізали вже чимало невеличких пасм волосся. Сказали декілька погроз перед своїм виходом, коли вони мають знову зустрітися завтра, Мінхо у відповідь теж, та врешті-решт пішли.

Хьон впав знесилений на підлогу, очі почали трохи червоніти, і нарешті пішла перша сльоза. Поки він дивився скільки волосся лежало на підлозі, його неначе розчавили чимось, він і не міг сказати щось, просто мовчки дивився в підлогу, поки серце невпинно билося та сильно боліло.

Лі було надзвичайно важко хоча б щось сказати, та одне точно знав – він хотів допомогти Хвану, дуже, але не знав, як саме. Хлопець неначе йшов на краю леза, і це було зрозуміло, якщо зрадить банду, в яку затягнувся, будуть проблеми, а якщо обиратиме нічого не робити, він собі ніколи не пробачить.

– Вибач… справді…. мені дуже шкода, – ледь як вимовивши, сказав Мінхо, ближче підійшовши до Хьона, він присів поруч, важко ковтаючи, через грубий ком у горлі.

– Ти? Вибачаєшся зараз? Серйозно… ти бляха один з них, гидота, – відповів Хьонджін, витираючи вилицю від сльози.

Мінхо так і не зміг підібрати правильні слова, це було занадто складно, занадто боляче, але який же гучний крик був у його серці.

Хван просто підвівся, зібрав своє волосся з підлоги і викинув у смітник, вийшовши з вбиральні, нічого не сказавши, двері гучно зачинились за ним, через його внутрішню біль та агресію. Було ще гірше, хлопець розвалювався, він більше був не в силах боротися з цим, та чомусь щоразу, коли з Хьонджіном ставалося щось жахаюче, він, неначе фенікс, згорав і воскресав із попелу, знову й знову, цього разу станеться те ж саме.

Лі у ту ж мить, залишився сам на підлозі, сидіти навпроти стіни, хлопець сильно стискав пальці, від чого стали виражені кісточки, зліва було вікно, вже була четверта година, світло від сонця падало на стіну, в яку опирався Лі, ці стомлені очі, були наповнені чимось більше, чим пустотою лише тоді, коли він дивився в його очі – Хван Хьонджіна, та він намагався забрати ці думки і, взявши себе в руки, підвівся на ноги і вже коли хотів йти, то побачив коло дверей дві волосинки – це були Хьона, того самого хлопця, який змушував його серце зігріватися, не дивлячись на те, у якій небезпеці знаходиться вони двоє.

Не зрозуміло самому Мінхо, він підняв їх і сховав собі під чохол телефону, та врешті-решт пішов додому.

...

Маленьке чорне чудо з білими лапками, ніжно терлося коло руки Мінхо, поки хлопець сидів на своєму ліжку, записуючи свої думки у щоденник, паралельно докурюючи сигарету, він курив їх лише тоді, коли його щось надзвичайно сильно турбувало, хоч він і усвідомлював їх шкоду.

Квартира була сповнена холодом та болем, тривожністю, якої не вдавалося позбутися навіть музикою, сірі стіни, якісь незрозумілі картини і трохи засушених квітів на полиці. На столі лежав комп’ютер та клавіатура поруч, Лі працював там зазвичай за завданнями з коледжу або сам вчився писати коди.

Дописуючи останню сторінку, юнак раптово згадав про ті самі дві волосинки під чохлом телефону, обережно витягнувши їх, Мінхо вирішив вклеїти їх у свій щоденник, що там тільки не було всередині. Старі чеки з крамниць чи супермаркетів, трохи недосконалих малюнок, на думку Лі, різні наклейки з фруктів, імпульсивні записи, нотатки з програмування, думки щодо теорій космосу – цей малий щоденник був неначе відображенням його душі, але вона була занадто глибока і ранена, щоб повністю викласти все на сторінки паперу.

Сильно втомлений морально та фізично сьогоднішнім днем, також намагаючись позбутися тривожних думок щодо Хьонджіна, Лі поступово заснув, єдиний, хто грів його, – це його котик, Етуаль. Кошеня безмежно любив його, тому часто дрімав впритул до господаря, поки Мінхо засинав під його миле муркотіння. Однак його прокинули звуки повідомлень на телефоні, це був Девід.

– Чого не відповідаєш? Тебе де носить? У нас зараз важливе питання вирішити треба, до нас йди.

– Зараз вже одинадцята вечора… серйозно? – ватними від сну пальцями, відписав Лі.

– Так, і не змушуй нас чекати, сам знаєш, – Мінхо розумів серйозність і тон хлопця, тож швидко зібравшись і, накинувши куртку, він вийшов з дому до місця, де вони завжди збиралися.

Однак тепер його турбувало всередині щось, ніби він не повинен цього робити, але він змушував себе, неначе, якщо він не піде туди, буде тільки гірше.

У ту ж саму годину, Хьонджін малював на своєму балконі, поки мами не було вдома, хлопцю нічого не залишалося виразити свій біль на акварельний товстий папір, який був імпульсивно вирваний з альбому.

Йому досі було боляче за сьогоднішнє, періодично він думав, як помститися, щоб ці істоти відчули, як це, але його щось стримувало. Пензликом виводячи по малюнку лінії, краєм ока він побачив, як хтось так пізно йде по вулиці, – це був Мінхо, він впізнав його, і не важко було розгледіти через вуличні ліхтарі і факт, що Хван жив на четвертому поверсі.

Хоч це і не була його справа, десь глибоко всередині щось все ж таки стиснулось через хвилювання за Лі. Нахмуривши брови і відвівши погляд, Хьонджін продовжив малювати на балконі, проте лінії на малюнку ставали криві, хаотичні, згодом Хван просто пішов звідти до ванної, щоб прийняти душ, обробити ще тодішні рани і знову дивитися на своє порізане волосся.

У голові пролітала лише одна думка: «Чому… за що? Що я зробив не так, чому я такий слабкий, як ганчірка», — хлопцю до болю не вистачало поруч батька: він завжди підтримував його, намагався захистити і вчив боротися за себе, давати відсіч. Від думок про це у грудній клітині знову почало щось боліти, цей біль став частішим цього місяця чим раніше.

– Це все стрес… – під ніс промовив Хьон, почав вмиватись і приймати душ, згодом опинившись у холодному ліжку. З голови зовсім вилетіли думки за важливу презентацію скоро, від якої залежить багато чого, а саме: презентація ескізів одягу і їхні екземпляри, – потрібно було готуватися, і брати звідкись сили, але очі юнака заплющилися самі по собі від втоми та болю, із відчуттям огиди до себе, через теперішнє волосся та злість на себе, що Хьонджін не зміг себе захистити.

...

– Ми думали, що тебе вже не дочекаємося, – вигукнув Генрі, як побачив Лі, який зайшов до їхнього приміщення, де вони зазвичай збиралися.

– Що таке? Що ви хотіли? Я вже спа,. – роздратовано запитав Мінхо.

Він одразу відчув ці дивні й неприємні погляди всіх хлопців із банди, а також… усмішки, переглянувшись між собою, до нього підійшов Девід та сказав наступне:

– Що ж, знаєш, ми думали, багато думали – і нам не подобається твоя поведінка, я гадаю, ти легко можеш нас зрадити, а це дуже погано, і ти це знаєш, – поклавши руку на плече Мінхо, промовив Девід, від якого несло алкоголем та сигаретами.

– Що..? І що тепер? – трохи стривожено запитав хлопець.

– Доведи.

– Довести, що саме?

– Що ти один з нас: вчини щось таке, що для нас квіточки, а не лише спостерігай та допомагай у нашій торгівлі.

– Але ж... ви казали, що я не зобов’язаний робити подібне, навіщо мені робити ц… – не давши договорити, Лі, отримав сильно ляпаса по вилиці.

– Ти зробиш або побачиш наслідки, ти мене добре почув? Ти сам винен, і ти це знаєш, навіть після сьогодні, тобі не соромно? – грізним тоном відповідав Девід.

Врешті-решт Мінхо погодився, поки його руки несвідомо тремтіли, Девід, Генрі та інші поплескали йому по спині або плечах і дозволили йти додому.

Хлопцю давали час від часу залишки грошей з того, що отримувала банда, хоч і нелегально, це допомагало хоч якось вижити Лі. Після почутих умов і того, що потрібно зробити, серце стискалося, і з трохи підкошеними ногами, він рушив додому, вже розуміючи, що має зробити, та як він міг, зробити це тій людині, у якої очі – це синонім до цілого всесвіту, спокою та тиші?