В.З.П.

14

Сесіль схвально кивала, переглядаючи зроблені Генрі фото.

— Дуже добре! Маєш хист.

Він з усмішкою приймав слова похвали, зважуючи, наскільки зараз ідеальний час для зміни теми розмови.

Сесіль була вродливою рудоволосою жінкою з виразними зеленими очима, привабливою засмаглою шкірою, що контрастувала з білосніжною усмішкою, яка майже завжди милувала око навколишніх. Її радість і готовність допомагати здавалася Генрі дивною, штучною, як і його власна посмішка, від якої вже боліло обличчя.

— Буду радий, якщо ти навчиш мене деяких хитрощів.

— Навчу!

— Сесіль, а як давно ти тут?

Жінка відклала фотоапарат. Тихим дзенькотом озвалися срібні каблучки, коли рука лягла на поверхню чорного мармурового столу.

— Майже три роки.

— Це місце не здається тобі жахливим?

— О, виглядає на те, що спочатку ти зустрів місцевих песимістів, — сказала вона з легкою усмішкою, без жодного натяку на ніяковість тримаючи з Генрі зоровий контакт. — Це чудове місце. Тут добре, якщо дотримуєшся правил. Нам дали шанс позбутися хвороб, забезпечили всім необхідним і тішать приємними бонусами.

Генрі вдавано здивувався, зовсім трохи подався вперед.

— Бонусами?

Сесіль кивнула, посунувшись навстріч. Голос відчутно стишився:

— За хорошу поведінку та внески в життя міста. Я отримала бонус вже двічі.

— Скільки? Звісно, якщо вважаєш за потрібне казати.

Вона глипнула на свій браслет, ніби раптом згадала його справжнє призначення.

— По десять. Я не бажаю починати наше спілкування з секретів.

— В.З.П. справді щедра на бонуси.

— Так! Тут життя схоже на рай, Генрі.

— Важко сумніватися, коли перед тобою втілення райської гурії.

— Люблю красномовних чоловіків, — сказала вона невимушено, але щоки вкрилися рум'янцем.

— Сподіваюсь, що ти отримала вдосталь років. Мені б не хотілося втратити тебе з поля зору незадовго після знайомства.

Сесіль махнула рукою, злегка примружившись.

— Не хвилюйся. Фортуна на моєму боці. Після введення сироватки мені випало аж двадцять п'ять.

— Як добре, — сказав Генрі з видихом полегшення. Подумки склав докупи все почуте. Посміхнувся ще ширше. Виходило сорок п'ять. — Сесіль, що ти думаєш про відбирання років? Це не здається тобі... не знаю, жорстоким?

— Так! Це єдиний недолік системи, — вона клацнула пальцями й підігнула ногу, схилившись на лівий бік. — Тут чимало охочих відібрати чужі роки, тому трохи обережності не завадить.

— Насправді я хвилююся через це, бо не знаю, чи можна довіряти своїй групі...

Сесіль торкнулася його плеча, вважаючи таку відвертість привабливою. Початок їхнього спілкування вже здавався жінці багатообіцяльним.

— Я вважаю, що група — це мало не єдині люди, з якими ти можеш бути відвертим. Це, мабуть, щось схоже на сім'ю. Ви починаєте шлях до зцілення, і вже після нього, разом. Це багато про що каже, чи не так?

— Твої слова мають сенс, Сесіль, — сказав він вдумливо, залишаючи її руку на своєму тілі. — На сім'ю можна покладатися, розраховувати на їхню допомогу...

— Саме так. Не дарма групи поселяють разом, але... — в її голос закралося вагання.

— Але?

— Ну... були випадки, коли хтось один силоміць відбирав роки в інших. Все до останнього. Я свідком такого, на щастя, не стала, і люди в моїй групі чудові, але чула розмови про жахливі події.

— Може ти чула, хто це зробив?

Сесіль важко ковтнула. Вся барва зійшла з її лиця.

— Давай не будемо про це говорити, гаразд?

— Ага, так. Вибач. Надто багато запитань.

— Нічого. Ти вивчаєш незвідані території, — сказала жінка менш напружено. — Повертаймося до роботи.